Search trend "міжнародний день друзів"

У понеділок, 9 червня, в світі відзначають неймовірно тепле і душевне свято - Міжнародний день друзів. Це свято не просто зайвий привід привітати своїх друзів, а й просто оглянутися навколо і побачити, наскільки біля нас хороших, добрих і світлих людей.

У понеділок, 9 червня, відзначається міжнародний день друзів. У цей день потіште свою подругу чи друга щирим привітанням, яке зможе розчулити та викликати усмішку на обличчі. Повний текст новини

Сьогодні, 9 червня, Міжнародний день друзів. Віряни вшановують пам’ять святого Кирила, архієпископа Олександрійського. До Нового року залишилося 205 днів.

9 червня відзначається щорічне свято – Міжнародний день друзів. Це чудова нагода, щоб зібратися з близькими людьми та гарно провести з ними час, адже саме вони часто роблять нас щасливими. Повний текст новини

9 червня в усьому світі відзначають Міжнародний день друзів. Хоч це і неофіційне свято, люди продовжують його вшановувати щороку. Повний текст новини

9 червня віряни відзначають День Святого Духа. Це свято, яке йде за Трійцею, відоме також як Духів день. Сьогодні ж вшановують святителя Кирила, архієпископа Олександрійського. Сенс Дня Святого Духа - у пам'яті про те, як Святий Дух зійшов на апостолів у день Трійці, і вони змогли проповідувати іншими мовами та зцілювати людей. Святитель Кирило, архієпископ Олександрійський жив у ІV столітті. Він ще з юності вирішив присвятити життя служінню Богу і все своє життя боровся з єрессю, єретиками та іудеями. Спочатку він був дияконом, потім проповідником, а після його обрали патріархом. Після себе святитель залишив праці, в яких засуджував єретиків і давав тлумачення Священного Писання - Євангеліє від Луки, Іоанна, послань апостола Павла і догматів Пресвятої Трійці. Що можна робити. а що заборонено сьогодні У Духів день, як і в свято Трійці, віряни йдуть до храму. У молитвах до святителя Кирила просять захисту від недоброзичливців і зла, мудрості, терпіння. У народі день прозвали Кирилів день, і за старих часів намагалися його провести на природі - наприклад, піти до лісу за суницею. Забороняється сваритися, лаятися, ображатися, а також заздрити, впадати у відчай і лінуватися. Не варто одягати чорне - очорниш собі життя. Також не варто залишати немитий посуд - гроші з дому підуть. У Духів день забороняється "тривожити" землю, а також купатися у відкритих водоймах - як цього дня, так і весь тиждень після. Прикмети у лісі багато суниці - до суворої зими; дощ пішов - це надовго; яка погода на Духів день - така протримається ще 40. Після цього дня зазвичай починалася спека, а доброю прикметою вважалося, якщо на долоню сяде метелик - тоді на нього чекає удача і фінансове благополуччя. У перший місяць літа на українців чекає чимало важливих державних та професійних свят. У червні ми вшановуємо медиків, держслужбовців, журналістів, 15 червня - день батька. Також у червні святкуємо Міжнародний День друзів

День Дональда Дака та друзів: що ще святкують сьогодні9 червня відзначають день народження Дональда Дака, відомого персонажа Dіsnеy. Також сьогодні Міжнародний день друзів, Всесвітній день антифосфоліпідного синдрому.

15 червня українці відзначають День батька. Це чудова нагода подякувати татові за турботу, підтримку й силу. Але під час вибору подарунка варто уникати речей, які можуть здатися формальними, непотрібними або навіть недоречними. Дехто з вдячністю прийме шкарпетки чи дезодорант, але більшість татів очікують чогось душевнішого. Щоб справді потішити батька, Gаzеtа.uа розповість, які подарунки краще не дарувати. Вони можуть не сподобатися або навіть образити. Що краще не дарувати Загальні та бездушні подарунки. Подарунки, які не враховують особистих інтересів або захоплень, можуть здатися бездушними. Уникайте стандартних подарунків, які не мають особистого значення. Подарунки, які нагадують про вік. Подарунки, які підкреслюють вік, наприклад, речі для літніх людей, можуть бути сприйняті негативно. Непрактичні подарунки. Речі, які не мають практичного застосування або не відповідають його потребам, можуть бути неоціненими. Вибирайте подарунки, які він зможе використовувати в повсякденному житті. Подарунки, які вимагають додаткових витрат. Презенти, які потребують додаткових витрат на обслуговування або використання, можуть бути небажаними. Наприклад, домашні тварини або абонементи, які вимагають регулярних платежів. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: День батька-2025: коли вітаємо і що доречно подарувати Подарунки, які не відповідають його стилю життя. Речі, які не відповідають способу життя, можуть бути неоціненими. "Треба щось подарувати" - хибна ідея. Банальні засоби гігієни - дезодоранти, гелі для душу, піна для гоління без індивідуального підходу виглядають як подарунок "для галочки". А от занадто дорогі або показові речі - годинник, брендові аксесуари чи техніка можуть викликати ніяковість або почуття обов'язку. Коли обираєте подарунок, звертайте увагу на особисті уподобання та захоплення вашого батька, щоб зробити цей день дійсно особливим. У перший місяць літа на українців чекає чимало важливих державних та професійних свят. У червні ми вшановуємо медиків, держслужбовців, журналістів, 15 червня - день батька. Також у червні святкуємо Міжнародний День друзів

В Україні 4 червня вшановують пам'ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Росії проти України. Щорічно саме 4 червня відзначається Міжнародний день дітей - безневинних жертв агресії, заснований Генеральною асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 9 серпня 1982 року. За час повномасштабного вторгнення Росія вбила в Україні 631 дитину. Ще понад 1975 були скалічені, зникли безвісти - 2244. Ці цифри, станом на 26 травня, не остаточні. Адже важко встановити кількість загиблих та поранених в зоні ведення бойових дій, а також на окупованих територіях. Найбільше постраждало дітей у таких областях: Донецькій - 645, Харківській - 492, Херсонській - 208, Дніпропетровській - 242, Київській - 146, Запорізькій - 181, Миколаївській - 119, Сумській - 139. Лише 25 травня під час масованої атаки внаслідок обстрілу міста Коростишів Житомирської області загинули троє дітей: два хлопчики віком 8 та 17 років, дівчинка віком 12 років, а також травмовано 14-річного хлопчика. У Харкові постраждав 14-річний хлопчик. Під час обстрілу населених пунктів Київської області травмовано вісім дітей: дівчатка віком 10, 13, 17 років, хлопчики віком 8, 10, 11, 13 років. У Миколаєві травмовано 17-річного хлопця. Gаzеtа.uа розповідає 15 історій дітей, яких убили російські окупанти. Роман, Тамара та Станіслав Мартинюки були відмінниками У будинок сімʼї Мартинюків 25 травня вночі влучила російська ракета під час масованої атаки на Україну. Тато Ігор і мама Олена втратили трьох дітей - 17-річного Романа, 12-річну Тамару та 8-річного Станіслава. Самі ж батьки отримали травми. Жінка знаходиться в лікарні у важкому стані. Під час прощання директор ліцею № 1, де навчалися діти, описує їх як таких, що "прагнули досконалості у всьому", але не походили повз тих, хто потребував допомоги. Роман був випускником, готувався до НМТ і палко захоплювався історією України. Він доводив свою думку. Поряд з історією у нього була фізика. Казав, що вона легка. Тамара приводила за руку на заняття молодшого брата. Діти вчилися грати на домрі, були відмінниками. Для маленької Томи була заготовлена грамота за відмінні успіхи в навчанні. Як і мама, дівчинка хотіла бути вчителем математики. А Станіслав такий слухняний та розумний був. Все умів за своїм віком. Данило Худя обожнював футбол Вночі 24 квітня російські терористи під час атаки на Київ знищили ракетою будинок, в якому на першому поверсі жив 17-річний Данило Худя з Києва. Хлопець загинув разом з батьком Олегом та мамою Вікторією. Друзі хлопця цілий день сподівалися побачити Данила живим, проте цього не сталось. Данило був студентом Київського авіаційного фахового коледжу Навчався на спеціальності "Авіаційна та ракетно-космічна техніка". Завжди був на позитиві, постійно грав футбол на стадіоні 185-ї школи. У Данила залишились дві сестри і старший брат. З родиною Худя російськими терористами були убиті ще 9 їхніх сусідів. Маргарита Тітаренко любила математику, співи та танці 29 квітня 2025 року росіяни убили 12-річну Маргариту Тітаренко Губиниха Самарського району Дніпропетровщини. Росіяни вдарили дроном по її приватному будинку. Дівчинка спала у кімнаті на першому поверсі будинку. Коли рятувальники дістали її з-під завалів, вона була ще живою. Її шестирічна сестра отримала травми. Ще з дитсадка дівчинка росла вихованою, товариською та талановитою. Займалася співом та танцями. Найбільше любила математику і українську мову. В ліцеї перемагала на різних творчих конкурсах і предметних олімпіадах. Дівчинка прийшла уві сні й попрощалася - у білій сукні та з німбом над головою Сонячна Ліза йшла до логопеда Сонячній Лізі Дмитрієвій із Вінниці було 4 роки, коли її вбила російська ракета. Це сталося 14 липня 2022 року. Це був один з найкривавіших днів. Тоді Росія скинула на Вінницю чотири ракети - загинули 28 людей, понад 200 поранених. В момент влучання ракети мама Ірина везла доньку у візку до логопеда. Дівчинка загинула одразу. Її мама отримала численні травми. З її тіла дістали два десятки уламків ракет. Від неї якийсь час приховували, що донька загинула. Жінка каже, що дівчинка прийшла до неї уві сні й попрощалася - у білій сукні та з німбом над головою. Ірина сім місяців перебувала на реабілітації за кордоном. Тепер заново вчиться жити. Ірина вела блог в соцмережі. Постійно знімала відео та розповідала свою історію та історії про свою доньку. Вона писала, що є мамою особливої дівчинки, яка має синдром Дауна. Останнє відео мама дівчинки записала і виклала в інтернет за 1,5 години до влучання в місто ракети. На ньому вони з усміхненою та життєрадісною дівчинкою йдуть по тротуару на заняття. Ліза знімалася в різдвяному ролику Олени Зеленської 2021 року. В той день перша леді країни виклала відеоролик на своїй сторінці і попросила подивитись на дівчинку, якою вона була за життя. Ярослава Камєнєва убила ракета "Іскандер" перед евакуацією 9-річний Ярослав Камєнєв жив у місті Селідове Курахівського району Донецької області. Напередодні чергового обстрілу міста планував з мамою Наталією евакуйовуватись до Кривого Рогу. Там у гуртожитку одного з інститутів їм підготували кімнату. Але у хлопчика піднялась температура під 40&dеg;С. Його госпіталізували. Лежав під крапельницями. Саме в цю лікарню і поцілила ракета росіян 14 лютого 2024 року. Дитина з мамою загинули на місці. Також тоді загинула 38-річна вагітна жінка, яка перебувала в закладі на збереженні. Померла на руках у матері 7-річна Богдана Косаченко з містечка Середина-Буда на Сумщині сиділа в машині з вітчимом, коли позаду "Ниви" прилетіла ракета 28 листопада 2023 року. В той час її мама Галина саме пішла в магазин "Аврора". Чоловік і дитина отримали тяжкі поранення. Галина та інші люди, які були в магазині, вибігли. Занесли поранених усередину. Богдана померла на руках у матері. Богдана Косаченко навчалася у другому класі місцевої школи. Добре навчалася, гарно малювала, обожнювала тварин. Родина збиралась виїжджати з міста, бо життя тут ставало нестерпним. Не встиг загадати новорічне бажання Для 11-річного Гліба Федюка з Херсона 2023 рік став останнім у його житті. 31 грудня він був на вулиці, коли окупанти обстріляли Корабельний район. Гліб не встиг загадати новорічне бажання. Хлопець міг вирости видатним піаністом, бо навчався у музичній школі. Гліб був учнем п'ятого класу фортепіанного відділу школи мистецтв №1 міста Херсон. За два дні до смерті відсвяткував день народження Станіславу Нагорному із села Багатир Великоновосілківської громади Волноваського району Донеччини тепер назавжди 11 років. 12 жовтня 2023 року російська армія атакувала село із реактивної артилерії. Було дев'ять прильотів у житловому секторі. За два дні до трагедії хлопчик відзначив свій останній день народження. Його згадують здібним учнем, веселим і кмітливим хлопчиком. Був душею компанії, завжди енергійний та усміхнений. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вбивство росіянами родини з дітьми у Волновасі: в мережі повідомили нові подробиці злочину У вогняній пастці 7-річний Олексій Путятін з братами 4-річним Михайлом та 10-місячним Павлом згоріли живцем разом з батьками у власному будинку. 9 лютого 2024 року сімʼя опинилася у вогняній пастці внаслідок обстрілу Немишлянського району Харкова. Російські дрони поцілили у нафтобазу. Стався витік палива, яке розтеклося вниз по вулиці Котельна, на якій жила сім'я Путяніних. Вулиця перетворилася на пекельну лаву. На подвірʼя увірвалося полумʼя і вони не змогли вибратися на вулицю. Жінка тримала дітей в обіймах Зазвичай, Григорій та Ольга Путятіни з дітьми ховалися у підвалі. Але цього разу всі стали заручниками полум'я. Попередньо встановили, що старший та молодший хлопчики були біля мами. Вони намагалися врятуватися у ванній. Жінка тримала дітей в обіймах. Кістки і тіло немовляти перетворилися на попіл. Доводилось проводити експертизу ДНК. Середній Михайло завжди бігав за татом. Чоловік ймовірно, знепритомнів першим, а малий - забився в куток, сам в кухні. Саме там його і знайшли. Ользі Путятіній було 35 років. Працювала прокурором Вовчанського відділу Чугуївської окружної прокуратури. На цей час перебувала у декретній відпустці. Родина на деякий час виїжджала з Харкова. Зрештою повернулися додому. Їх знали і любили сусіди. Сім'ю поховали у Харкові. Найменшого синочка ховали в одній труні з мамою. Завалило підвал з бетонним перекриттям 6-річного Назара Грицкова із села Новодмитрівка на Херсонщині Росія вбила 14 вересня 2023 року. Його будинок попав під обстріл окупантів. 15 вересня родина планувала виїжджати на Миколаївщину, де знайшла уже собі новий будинок. Останніми словами Назара було: "Мамо, ми завтра поїдемо". Коли почався обстріл фугасними снарядами, саме Назар попросив, щоб сім'я спустилася до підвалу. Вони ніколи раніше цього не робили. Назар дуже наполягав. Почав істерити. Щоб його заспокоїти, родина спустилася до підвалу з бетонним перекриттям. Але воно не витримало і підвал завалило. Весь удар припав на те місце, де сидів Назар з братом Богданом, який отримав важкі травми. Назар Грицков був роботящим хлопчиком. Вставав о шостій ранку і йшов поратись по господарству. Він дуже хотів учитись. Говорив, що виросте і буде моряком, як і старший брат. Нині батько із середнім сином орендує квартиру в Миколаєві, а мама Анастасія з 13-річним сином у лікарні на заході України. Від атаки загинули 52 людей. Ваня - наймолодший 8-річний Іван Козир із села Максимівка, що на Харківщині, загинув 5 жовтня 2023 року у кафе в селі Гроза. Люди зібрались на поминки на честь військового Андрія Козиря родича Вані по татовій лінії. Разом із хлопчиком там були його тато, мама, тітка і дідусь. Від тієї атаки загинули 52 людини, Ваня наймолодший. Його мама Ксенія вижила під час ракетного удару. Проходить лікування в Австрії. Вона вже потроху починає спілкуватись із рідними. Ваня був єдиною дитиною у родині Ігоря та Ксенії Козирів. Його згадують дуже товариським, позитивним і непосидючим. Любив ходити в гості до сусідів, кататись на велосипеді та рибалити. Навчався у першому класі. Мріяла служити в ЗСУ 12-річна Єва Лисенко з міста Костянтинівка Донецької області 24 липня 2023 року саме відпочивала з мамою Тетяною та молодшою сестрою Діаною на березі, коли російські окупанти обстріляли місто касетними боєприпасами. Також поцілили у місцеву водойму. Жінку з дітьми завезли у лікарню Дніпра. але наступного дня через осколкове поранення голови серце Єви зупинилося. Дівчинка навчалася у місцевій школі №5 в сьомому класі. Була дуже товариською, відкритою та щирою і мала багато друзів. Любила життя та своїх рідних. Займалася танцями. Мріяла стати поліцейською або піти служити у лави ЗСУ. Йшов до церкви освячувати великодній кошик 17-річний В'ячеслав Гіщак із села Павлівка Снігурівської громади, що на Миколаївщині, загинув від російської ракети 16 квітня 2023-го, на Великдень. В'ячеслав із 18-річною подругою Вікторією Воткаленко йшли освячувати великодній кошик до церкви у селі Василівка. Ворожий снаряд влучив у зруйнований магазин, де вони мали зустрітися з друзями. Хлопець і дівчина загинули. В'ячеслав Гіщак був 11-класником. Мріяв після школи навчатися на автомеханіка. Був невибагливими, дуже добрим, слухняним, не конфліктним. До всього ставився з гумором. В Україні за два роки повномасштабного вторгнення Росії загинули щонайменше 10&thіnsр;582 цивільних людей, ще 19&thіnsр;875 були поранені. Зокрема, 587 загиблих і 1298 поранених - це діти. Реальна кількість жертв серед цивільного населення значно вища, бо багато випадків залишаються досі непідтвердженими. Збройний напад Росії на Україну, який скоро триватиме вже третій рік і якому не видно кінця, продовжує спричиняти серйозні й масові порушення прав людини, знищуючи життя і засоби для існування", - зазначив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк. За приблизними підрахунками української влади, тільки в Маріуполі за перші три місяці повномасштабної війни загинули щонайменше 22 тис. людей.

Перший день літа - улюблена пора багатьох. Саме з неї починаються теплі вечори, аромат полуниці та довгоочікувані літні канікули та відпустки. Привітайте близьких із першим днем літа за допомогою щирих і яскравих листівок. Вони зігріють серце кожному, хто їх отримає. Gаzеtа.uа зібрала найтепліші вітання, щоб ваші побажання були справжнім промінчиком радості та гарного настрою. Вітання у прозі Нехай це літо подарує тобі яскраві емоції, незабутні миті та сонячне тепло в серці. Більше прогулянок, сміху й радості! Вітаю з початком літа! Нехай усе хороше починається саме зараз: нові мрії, приємні зустрічі, щасливі події. Бажаю, щоб це літо стало найкращим у твоєму житті! Щасливого літа! Хай кожен його день буде легким, світлим і наповненим сонцем. Бажаю відпочити душею, набратися сил і знайти гармонію в кожній миті. Зі святом! Бажаю яскравих приємних пригод, приємних несподіванок і здійснення літніх мрій. Нехай все оновиться: думки, бажання, енергія. Хай це літо стане часом змін на краще, теплих обіймів і щирих усмішок! У перший місяць літа на українців чекає чимало важливих державних та професійних свят. У червні ми вшановуємо медиків, держслужбовців, журналістів. 1 червня - День захисту дітей, а 15 червня - день батька. Також у червні святкуємо Міжнародний День друзів

15 червня українці відзначають День батька. Це чергове сімейне свято, яке чекають з нетерпінням. В цей день вшановуємо найрідніших чоловіків: татусів, дідусів, хрещених. Це чудова нагода подякувати за підтримку, турботу й силу - словами, обіймами чи символічним подарунком. Історія свята День Батька має багату історію, яка починається на початку ХХ століття. Уперше це свято було запропоновано в Сполучених Штатах Америки. Ідея належала Сонорі Додд, яка хотіла висловити свою подяку своєму батькові, ветерану Громадянської війни, що виховував її та п'ятьох братів самотужки. Перше святкування відбулося 1910 року. Відтоді традиція поширилася по всьому світу. В Україні День Батька почали відзначати порівняно недавно, але він швидко став популярним серед населення. Це свято нагадує нам про важливість сімейних цінностей і роль батька в житті кожної людини. З початком повномасштабної війни значення цього свята стало ще більш значущим, оскільки тисячі татусів сьогодні стоять на захисті своїх родин. Gаzеtа.uа ділиться ідеями, що подарувати на День батька. Ці презенти точно сподобаються кожному. Ідей подарунків до Дня батька Фотокнига з сімейними моментами. Перегляньте фото з дитинства разом, де любили разом проводити час. Спогади про найтепліші миті життя неодмінно зворушать до сліз. Іменна кружка або футболка з оригінальним написом чи фото, які стосується саме його. Це досить простий, ніби й банальний подарунок, але з глибоким сенсом. Він цінуватиме саме цю кружку чи футболку. Відеопривітання, яке нині так легко створити самому завдяки мобільним додаткам. Живі емоції, щирі слова й усмішки завжди сильніше за будь-який матеріальний презент. Гравірування на годиннику чи брелоку з особистим посланням. Пам'ятний напис перетворить звичайну річ на особливий дарунок від найрідніших. Зробіть подарунок власноруч. Наприклад, листівку, малюнок від дитини. Це найщиріший та найчуттєвіший дарунок тату, бо створений з душею. Аксесуари в авто. З настанням теплих днів, купіть автопарасольку, яка захистить салон від спеки. Або інші, не менш потрібні речі для авто. Влаштуйте спільну прогулянку чи пікнік. Час разом - це найцінніше, особливо для тих, хто рідко бачиться через роботу чи відстань. Особливо, якщо тато захищає Україну на війні і приїхав у відпустку. Аксесуари до гаджетів. Наприклад, купіть бездротову зарядку, щоб батько завжди був на зв'язку. Це зручний та сучасний аксесуар, який стане в пригоді в різних ситуаціях. Вона ідеально підійде для використання вдома, в офісі або під час подорожей. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: День батька: щирі привітання, вірші та картинки Домашні речі. Подумайте про ідею купити якісний халат, в якому комфортно та затишно. Або подаруйте плед чи капці. Смаколики. Знаючи вподобання найріднішої людини, оберіть чай чи каву або інший напій. Додайте до подарунку різних солодощів або купіть улюблений торт. У перший місяць літа на українців чекає чимало важливих державних та професійних свят. У червні ми вшановуємо медиків, держслужбовців, журналістів. 1 червня - День захисту дітей, а 15 червня - день батька. Також у червні святкуємо Міжнародний День друзів

У перший місяць літа на українців чекає чимало важливих державних та професійних свят. У червні ми вшановуємо медиків, держслужбовців, журналістів. Державні та професійні свята в червні 1.06 - День захисту дітей, День працівників місцевої промисловості, День працівників водного господарства 4.06 - День (міжнародний) невинних дітей, які стали жертвами агресії, професійний День господарських судів 5.06 - День (всесвітній) охорони навколишнього середовища Цей день відзначають із 1972-го, щоб привернути увагу до проблем природи. 6.06 - День журналіста 8.06 - Трійця 2025, День (всесвітній) океанів 9.06 - День (міжнародний) друзів ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вознесіння Господнє: коли святкуємо, що варто зробити в цей день, а що під забороною 12.06 - День працівників фондового ринку 14.06 - День (всесвітній) донора крові 17.06 - День (всесвітній) боротьби з опустелюванням і посухою 18.06 - День дільничного інспектора поліції 19.06 - День фермера 20.06 - День (всесвітній) біженців 22.06 - День скорботи і пам'яті жертв війни в Україні 23.06 - День державної служби ООН, День державної служби України 25.06 - День (міжнародний) моряка, День митника України 26.06 - День (міжнародний) підтримки жертв тортур 28.06 - День Конституції України. Вихідні дні в червні До кінця воєнного стану свята в червні не дадуть жодних додаткових вихідних днів. У перший місяць літа українці працюватимуть 21 день, а відпочиватимуть - решту дев'ять. Водночас самі свята і пам'ятні дні ніхто не скасовував. Їх продовжують святкувати, але більш скромно і без пишних заходів. 8 червня вірянивідзначають Трійцю. Свято триєдиності Бога-Отця, Сина і Святого Духа. Його також називають П'ятидесятниця, Зелене свято або Зелена неділя. Святкування Трійці прив'язане до Великодня. Саме тому дата його щороку змінюється. Трійця припадає на 50-й день після святкування Світлого Христового Воскресіння. В храмах на Трійцю проводять святкові богослужіння і великі вечірні служби. Основні символи свята у християн східного обряду - зелені гілочки берези та інших дерев. Ними традиційно прикрашають будинки і церкви. Згідно з народними повір'ями, ці гілочки допомагають закликати добробут та щастя в дім.

Друзі — найрідніші й найдорожчі люди в житті кожного, а тому Міжнародний день друзів можна розглядати як свято справжньої дружньої любові та щирої прихильності.

Вишиванка пасує кожному і доречна всюди - на вулиці, дитячому святі, роботі, у волонтерському центрі, на фронті. Це не просто вбрання - у ній наш характер, історія, воля. У вишиванці закодовано те, чого не зітреш ні часом, ні війною. Вона нагадує, хто ми, поєднує традицію із сучасністю, говорить мовою кольору, орнаменту, історії. Героїв спецпроєкту Gаzеtа.uа та Благодійного фонду "МХП-Громаді" об'єднує любов до вишивки, бажання зберегти традиції та передати їх наступним поколінням. А ще вони переможці конкурсу бізнес-ідей "Роби своє", який став можливістю реалізувати власні ініціативи та рухатися вперед. Також розкажемо про досвід громади на Київщині, що прагне зберегти і відтворити традиційний одяг, взуття, головні убори та прикраси в межах унікального проєкту "СПАДОК. Одяг Миронівщини". Реліквії моєї родини дарують радість "Я дуже часто ношу вишиванки. Маю їх багато. Серед улюблених синьо-жовта сорочка та сукня з біло-рожевою вишивкою на синій тканині. А ще зберігаю справжню сімейну реліквію мамину сорочку. Моя бабуся мала чотирьох доньок і всім вишила довгі сорочки. Це була складна робота: техніка кручена, візерунки дуже дрібні. Мамину сорочку я постійно вдягала у школі на виступи. Тепер її часто просять у мене напрокат. Якось тітка побачила, що на мамину сорочку такий попит, і подарувала мені ще і свою. Реліквії моєї родини дарують радість іншим. Це дуже ексклюзивні речі: домоткане полотно, ручна робота їх важко повторити", розповідає вінничанка Тетяна Панасенко, авторка проєкту "Пошиття одягу з елементами національної вишивки" і переможниця конкурсу "Роби своє" 2023 року. Тетяна багато років займається пошиттям і прокатом карнавальних костюмів. Планувала розширити асортимент і створювати одяг з елементами вишивки, але через війну та фінансові труднощі не могла самостійно придбати вишивальну машину. "Про конкурс "Роби своє" від Благодійного фонду "МХП-Громаді" дізналась із соцмереж і вирішила спробувати. Уже 20 років офіційно працюю як підприємець, сплачую податки це була одна з умов участі. Єдине, що лякало, я ніколи не писала бізнес-плану. Але допоміг син. Потім разом освоювали комп'ютерну вишивальну машину, яку придбала за грантові кошти. Завдяки перемозі вдалося суттєво розширити асортимент. Вишивка нині дуже актуальна отримую багато замовлень на національний одяг. Клієнти поділилися на два напрями: одні хочуть етновишивку, інші в сучасному стилі. Дехто замовляє вишивку бісером. Серед найпопулярніших кольорів чорно-червоні та синьо-жовті", ділиться підприємиця. Національний одяг у Тетяни часто замовляють до Дня вишиванки, Дня матері, Дня Конституції. Серед її клієнтів багато вчителів, які шукають сукні для Першого вересня, шкільних вечорниць, вистав. "Нещодавно один хлопчик-співак виграв пісенний конкурс в Україні, і його запросили виступити за кордоном. Я шила для нього жупан із полотна, козацьку шапку з брошкою та пір'ям у гетьманському стилі. Костюм викликав справжній фурор. Тепер він мій постійний клієнт. А ще одному хлопчині також співаку шила костюм січового козака", додає переможниця конкурсу бізнес-ідей "Роби своє". 548 бізнес-ідей на 38 млн грн підтримав Благодійний фонд "МХП-Громаді" У вишиванках намагаюся втілити мрії людей "Мої клієнти найбільше люблять вишивку гладдю вона гарно лягає на полотно. Кожен обирає свою символіку: орнаменти, колоски, що нині в моді, ластівок. Для себе ще до війни я вишила сукню з білими ліліями на синьому тлі. Виготовляю також футболки для хлопців на фронт із написами, що зігрівають душу: "Молимося за тебе", "Чекаємо вдома". Була одна футболка від родини бійця: "Любимо тебе, татку. Твої дівчатка", розповідає Наталія Михальчук із села Четвертня Волинської області, переможниця конкурсу "Роби своє" 2023 року з проєктом "Одяг має значення". Наталія закінчила швейне училище в Луцьку. Спочатку займалася ремонтом одягу, шила пальта й куртки. Згодом освоїла вишивку. "Назбирала грошей купила маленьку побутову вишивальну машинку. Попит був великий, хотіла розвиватися. Мріяла створити власну лінію вишитого одягу, запатентувати бренд. Навіть планували з чоловіком збудувати для мене майстерню біля дому. Але не склалося", пригадує майстриня. Про конкурс Наталія дізналася від знайомої. З поданням заявки допомогла односельчанка Оксана Леонідівна. "І от одного дня чую: "Вітаємо!" Мурашки по шкірі. Ми з чоловіком не вірили, поки не побачили мого прізвища серед переможців. Отримала 100 тисяч гривень гранту. Придбала комп'ютерну вишивальну машинку, промисловий оверлок і парогенератор. Думала брати кредит на оренду приміщення, але чоловік подарував свій гараж і допоміг зробити ремонт. 24 листопада ми відкрилися. Тепер кажу всім: якщо людина має мету все обов'язково вийде. Головне не боятися", ділиться Наталія. За її словами, тепер працювати непросто: війна, високі податки. Але вона вірить у майбутнє мріє запатентувати власний бренд і найняти помічницю. Нині допомагають донька й чоловік. "У своїх вишиванках я втілюю мрії людей. Усі роботи - ексклюзивні, не повторюються. Частину ідей вигадую сама, частину знаходжу в інтернеті або купую в дизайнерки. Мала замовлення від родини, яка їхала до дітей у США: вишивала одяг для зятя, доньки та двох дівчаток. Мої вишиванки вже є в Нідерландах, Німеччині", підсумовує Наталія Михальчук. За орнаментом можна впізнати регіон В'ячеслав Горегляд, власник студії "Черешня" з міста Липовець на Вінниччині, до повномасштабної війни разом із дружиною вів невеликий бізнес ательє з ремонту одягу та магазин поруч. На Новий рік перед вторгненням подружжя придбало просту вишивальну машинку й почало виготовляти крижми та рушники. "З першого дня повномасштабної війни я пішов на фронт. Демобілізувався наприкінці 2023 року. Все здавалося гнітючим. Потрібно було знайти себе, зайнятися чимось важливим. Конкурс бізнес-ідей "Роби своє" допоміг мені реалізуватися. Участь запропонував знайомий. Я пройшов пітчинг, захистив бізнес-ідею. Однією з умов було співфінансування: переможець отримував 100 тисяч гривень гранту й мав додати ще стільки ж. Разом із дружиною ми інвестували 200 тисяч у потужну вишивальну машину та витратні матеріали", розповідає В'ячеслав. За його словами, вишиванки були популярні ще до війни, а нині попит значно зріс. "Орнамент часто підказує, з якого регіону людина. Наприклад, троянди характерні для Донеччини, на Вінниччині поширена сніжинка-хрестик. У нас великий вибір тканин і ниток. Як на мене, найкраща вишиванка це чорне з червоним на білому тлі. Сам ношу сорочку з боковим орнаментом, вишитим зеленими нитками. А з дружиною маємо сімейний лук із подільським орнаментом з пташками. На 20-річчя шлюбу запросили друзів усі прийшли у вишиванках. Так святкуємо й дні народження, і річниці", ділиться підприємець. Студія "Черешня" працює виключно з індивідуальними замовленнями, створюючи унікальні дизайни. "Син мого побратима випускався зі школи, ми пошили для всієї родини святкове вбрання - батькам, випускнику й маленькій сестричці. Кажуть, на святі всі захоплювалися їхніми образами. А нещодавно жінка замовила рушник і дві вишиванки для доньки й онуки, які живуть в Ізраїлі", додає В'ячеслав. Він зазначає, що раніше популярними були класичні вишиванки, а тепер усе більше клієнтів обирає асиметричну вишивку з елементами з боку чи візерунками, що виходять зі складки. "Якось клієнтка замовила вишиванку білими нитками на білому полотні. Коли побачила результат, сказала: "Я в неї закохалася", згадує переможець конкурсу "Роби своє" 2023 року. Просять відтворити вишиванки бабусь і прабабусь "За фахом я юристка. Але доля склалася інакше: вже понад вісім років займаюся вишивкою. Починала з картин і постільної білизни. Люди захоплювалися моїми роботами, просили продати. Тоді і придбала побутову вишивальну машинку, але вона не дає такого результату, як промислова. Завдяки участі в конкурсі "Роби своє" мені вдалося вийти на професійний рівень", ділиться Світлана Гудима з міста Рудки на Львівщині, власниця "Майстерні вишиванок" і переможниця конкурсу "Роби своє" 2024 року. Світлана працює зі старовинними вишивками, фасонами та тканинами, приділяючи увагу найменшим деталям. Вона цінує довіру клієнтів і віддана своїй справі. "Дуже люблю те, що роблю. Якось знайома виграла конкурс "Роби своє", і це надихнуло мене спробувати. Хоча довго вагалася бізнес-план у мене був, але не вистачало рішучості. Саме тоді мій син дуже прагнув на фронт. Просила його зачекати, та він усе ж пішов. Через хвилювання я навіть забула, що подала заявку. А тоді до магазину зайшла знайома та привітала з перемогою. Емоції були неймовірні важко передати словами", пригадує Світлана. Майстриня мріє створити повноцінну колекцію вишиванок Львівщини. "У нас надзвичайне розмаїття візерунків. Сокальська вишивка лише чорними нитками по білому полотну, яворівська яскрава, кольорова. На Городоччині в кожному селі свої елементи: десь квіточка, десь ромбики. Вишивка це код нації. У кожному візерунку наша доля, боротьба, любов, перемоги". З особливою ніжністю Світлана розповідає про вишиванку своєї бабусі. "Після її смерті у скрині знайшла сорочку зберігала в паперовому пакеті з лавровим листом, щоб не з'їла міль. Я зрозуміла: це її дівоча сорочка. Поставила собі за мету відтворити. Тепер у мене є і оригінал, і моя версія", ділиться майстриня. За словами Світлани, клієнти часто приносять вишиванки своїх бабусь чи прабабусь, просять відтворити їх максимально автентично. "Сьогодні особливо популярна саме давня вишивка", зазначає власниця "Майстерні вишиванок". Спадок для майбутніх поколінь Зберегти традиційний український одяг для майбутніх поколінь таку мету поставили в Миронівській громаді на Київщині. Торік учасники виїзних етнографічних експедицій у межах проєкту "СПАДОК. Одяг Миронівщини" зібрали 39 зразків народного одягу та 51 інтер'єрний предмет із 20 сіл громади. Проєкт реалізовано за підтримки Благодійного фонду "МХП-Громаді". Під час експедицій представники Миронівського краєзнавчого музею спілкувалися зі старожилами, які ділилися унікальними знаннями та спогадами про культурну спадщину рідного краю. "Мета проєкту дослідити, відтворити й оцифрувати традиційний одяг Миронівщини кінця ХІХ - першої половини ХХ століття, який зберігся в музеях, школах, будинках культури та приватних колекціях. Ми вже мали досвід співпраці з Фондом: 2022 року реалізували проєкт "Відродження", присвячений традиційному ткацтву. Тоді вперше торкнулися й теми народного одягу. Адже традиційний костюм це обличчя не лише країни, а й кожного регіону. Саме тому обрали його темою наступного дослідження", розповідає Інна Савсюк, директорка Миронівського краєзнавчого музею. Проєкт "СПАДОК. Одяг Миронівщини" стартував у липні 2023 року та складався з кількох етапів. Перший етап експедиції Команда здійснила 20 поїздок у села громади. До роботи долучилися провідні фахівці - Володимир Щибря, директор Центру фольклору та етнографії Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка, та Наталія Телегей, етнологиня з Державного наукового центру захисту культурної спадщини. Усі поїздки зафіксували на відео. На основі матеріалів створили ютуб-канал, де публікують інтерв'ю з очевидцями. Другий етап оцифрування 118 автентичних експонатів, зокрема з музейних фондів, завантажено на міжнародний музейний портал musеum-dіgіtаl: Ukrаіnе. Завдяки цьому колекцію можуть побачити поціновувачі традиційного одягу в усьому світі. Третій етап відтворення Обрали зразки одягу та архівні фотографії, які були оцифровані й використані як основа для реконструкції. Одяг, головні убори, прикраси та взуття виготовляли фахівці майстерень Неrіtаgе аnd Тrаdіtіоn, "ВидимоНевидимо" та Сhоrnе. На сьогодні Миронівський краєзнавчий музей має шість комплектів традиційного вбрання Миронівщини чотири жіночі й два чоловічі. Їх використовуватимуть для виставок, реконструкцій, фотосесій та культурно-просвітницьких заходів. "Тепер ми можемо показати, який вигляд мали миронівці 100 і більше років тому. Для нашого регіону характерна вишивка в чорно-червоній гамі, з орнаментами у вигляді квітів, ягід полуниць, вишень, винограду. Найпоширеніша техніка - хрестик, але трапляється й гладь", підсумувала Інна Савсюк. Тест: Що ти знаєш про вишиванки Традиційно третього четверга травня в Україні святкують День вишиванки. Цього року він припадає на 15 травня. Вишиванка - це не просто одяг, а ознака національної ідентичності. Українці одягають традиційне вбрання, щоб продемонструвати єдність і любов до своєї країни. Пропонуємо пройти тест і перевірити свої знання про вишиванки. Якого року вперше відзначили День вишиванки? 1) 2006 Правильно. Перше святкування відбулося за ініціативи студентів. 2) 1991 Це рік проголошення незалежності України, а День вишиванки виник значно пізніше. 3) 2014 Важливий для сучасної історії рік, але День вишиванки існував раніше. Яке місто стало батьківщиною Дня вишиванки? 1) Київ Столиця активно святкує День вишиванки, але свято започаткували в іншому місті України. 2) Чернівці Правильно, саме в Чернівцях студенти та викладачі Національного університету імені Юрія Федьковича обрали один день і всі разом одягнули вишиванки. Згодом ця традиція стала всеукраїнською. 3) Львів Місто має давні традиції, але не є ініціатором свята. Якими кольорами вишила мати сорочку у відомій пісні "Два кольори"? 1) Червоний і чорний Правильно. "Два кольори мої, два кольори: червоне то любов, а чорне то журба" - співається в пісні на слова Дмитра Павличка. 2) Синій і жовтий Це кольори прапора України. Також їх часто використовують у вишиванках. 3) Зелений і білий Популярні кольори для вишиванок, але не згадуються в цій пісні. Скільки видів і технічних прийомів вишивки налічують в Україні? 1) 10 Значно більше. Також для кожного регіону характерні свої орнаменти. 2) 50 Їх більше. Наприклад, у решетилівській вишивці білим по білому, внесеній до спадщини ЮНЕСКО, поєднують 5-7 технік одночасно. 3) Близько 100 Правильно. Популярні техніки - гладь, хрестик, мережка, низь, бігунець тощо. Кожен символ на вишиванці має своє значення. Нині часто використовують зображення колосків пшениці. Що вони означають? 1) Сімейне щастя, благополуччя Символом цього на вишиванках є виноград. 2) Багатство, достаток, здоровʼя Правильно, це древній символ. Такі вишиванки вважаються ще й оберегами. 3) Любов, краса, материнство Символом є калина. Результати тесту: 12 правильні відповіді Твій шлях тільки починається. Але вже сьогодні ти знаєш більше про вишиванки, ніж учора! 34 правильні відповіді: Чудовий результат. Вишиванка тобі пасує і зовні, і внутрішньо! 5 правильних відповідей: Ти знаєш багато і цінуєш традиції. Вишиванка для тебе не просто одяг. Це мова, якою українці передають історію, любов і силу.

У Словаччині багатьом біженцям доводиться працювати на двох роботах Ви опинилися після 24 лютого 2022-го у Словаччині. Чому саме там? &еnsр;На реабілітацію після операції на моєму попереку ми з дружиною поїхали до Трускавця. З початку великої війни в місто приходили переповнені поїзди, особливо з Харкова. У магазинах навіть із хлібом були обмеження. Мої закордонні друзі-колеги пропонували виїхати. Ми з дружиною прийняли переконливе запрошення Петера Разуса, в якого я був кілька разів членом міжнародного журі конкурсів карикатур. Він організував потужний у Східній Європі Центр карикатур. Ми перетнули кордон з тими ж рюкзачками, які прихопили до Трускавця. Петер забрав нас у Пряшів. Це центр словацьких русинів і третє за чисельністю місто країни. За ці роки ми декілька разів поверталися в Україну і, коли були в Києві і місяць, і тиждень, жили без обстрілів. Напрошувалася думка: якщо повернемося назовсім, то по столиці не буде прильотів. Чому словаки обрали проросійського Фіцо? &еnsр;У багатьох містах, включно з Братиславою, проходили мої гострі антивоєнні й антипутінські виставки, були зустрічі з глядачами, студентами. Після обрання Фіцо я не хотів цих акцій. Мої словацькі друзі ненавидять Фіцо, виходять із протестами. У країні склалася ситуація, схожа на ту, коли в нас обрали Януковича. Фіцо поставив на всі важливі пости своїх людей. Його проросійські виборці обізлилися проти України: Бандера, бандерівці. Російська пропаганда добре попрацювала. За Фіцо голосували малоосвічені, зокрема старі люди, які бачили російські танки 1968 року. Словаки самі дивувалися такому вибору. Які умови у Словаччині для українських біженців? &еnsр;Друзі допомагали в усьому, організовували виставки. Проте бути біженцем прикро й гірко, навіть за моїх тепличних умов відчував себе людиною другого сорту. Підтримки матеріальної у Словаччині майже нема, крім як на дітей і старих. Євросоюз сплачував за житло, але рік тому це скасували. Багатьом біженцям доводиться працювати на двох роботах, щоб звести кінці з кінцями. Життя складне, але в Україну не вертаються вивчили мову, зрозуміли що до чого. Три роки критичні для повернення. У Словаччині 5,5 мільйона жителів, із них десята частина роми, які працюють переважно на брудних і важких роботах, на які не претендують навіть наші біженці. Які здобутки в жанрі карикатур за минулі три роки? &еnsр;Здобутки є в наших воїнів. Я просто робив те, що мені серце підказувало. Як професіонал малюю карикатури краще, ніж можу робити інші справи. Малював щодня. Зранку і весь день ми з дружиною слухали новини, а ввечері всяких балакучих українських хлопців. Але час від часу мені надсилали новини з Тhе Nеw Yоrk Тіmеs, Lе Моndе, щоб я мав різні оцінки подій, а не тільки ті, про які каже офіційний Київ. Мої словацькі друзі ненавидять Фіцо Які свої виставки виділяєте за ці три роки? &еnsр;Мені організували сім виставок у Словаччині, дві в Парижі, по одній в Норвегії та Італії. Але головне в журналі "Країна" виходили мої антипутінські малюнки. Ті ж малюнки в мене запрошував Американський синдикат карикатуристів зі штаб-квартирою в Санта-Барбарі, газета Lе Моndе. Їх показували на телебаченні Frаnсе-24. Це велика корпорація, в яку входить багато ЗМІ. У цих організаціях я побачив специфічне ставлення до нашої війни. Паризький журнал Соurrіеr Іntеrnаtіоnаl друкує карикатури з понад 60 країн багато років. Після початку війни моїх антипутінських карикатур вони не друкували. Завідувачкою відділу, що веде матеріали Східної Європи, була жінка з російськими коренями, а за Україну відповідав француз, який не знав ні української, ні російської мови. Але дружина в нього українка, тому він очолив цей підвідділ. Газета Lе Моndе друкувала мої карикатури про війну тільки в перші місяці, а потім виходили не такі гострі серед тих, які пропонував я. Які загрози Україні відчули у ЄС? &еnsр;Багато спілкувався зі впливовими особами на Заході, особливо в Парижі. По-перше, наше ставлення до росіян їх не влаштовує. Вони вважають, що ми повинні вести діалог із "хорошими русскими". Пропонував зробити в Українському домі в Парижі міжнародну виставку карикатур і запросити до участі міжнародний центр карикатуристів "Карикатури за мир". Представники Українського культурного центру заявили, що не згодні на антипутінській виставці бачити російських митців, навіть якщо ті ненавидять Путіна. Проте нас запевняли, що треба бути толерантними. Ми шукали компроміс 2 години. Французи запропонували компроміс: Український культурний центр запрошує, кого вважає за потрібне, а французи лише нам допомагатимуть. Отож я запросив друзів-карикатуристів з усього світу, крім російських. По-друге, в Європі надто м'яко ставляться до нашої війни. Коли в Парижі відбувалася моя персональна антипутінська виставка, одна немолода француженка висловилася, що вона уважно передивилася карикатури та тільки тоді відчула, що в нас жахлива війна, і відтепер ­заохочуватиме допомагати Україні своїх друзів. На той час 50 відсотків французів підтримували Україну. Зрозумів, що мої карикатури справді працюють на нашу перемогу. Які ваші враження від "хороших русских", що виїхали з РФ? &еnsр;Мені присудили нагороду Кофі Аннана "За сміливість у карикатурі". На церемонії в Женеві вручали нагороди нобелівські лауреати Премії миру. Зокрема, головний редактор російської газети "Новое время". До речі, вони колись брали в мене інтерв'ю. Організатори питали, чи погоджуюся, щоб саме він вручив мені нагороду, бо цей редактор спеціально приїхав. Я не погодився. Мені нагороду вручала тендітна лауреатка з Філіппін. А нагорода важила кілограмів 10. Спочатку росіянин узяв цю "каменюку" й пішов до мене, але організатори перенаправили до другого нагороджуваного. Це був угорець, що малює карикатури проти Орбана. А росіянину вручили медаль почесного громадянина Женеви, і він сказав, що цю медаль відвезе до Горбачова в лікарню. Згодом він продав свою золоту нобелівську медаль на аукціоні в Нью-Йорку, а гроші віддав на підтримку дітей України. Спочатку росіянин узяв цю "каменюку" й пішов до мене На вечірці я поговорив з цим російським нобеліантом. Він полюбляє карикатури, має на дачі підшивку "Крокодила". Але, коли ми розмовляли про можливий мир, він транслював вимоги Путіна. Отакі вони "хорошие русские". Потім дізнався, що його десь за кордоном облили кислотою. Що непублічного почули на вечірці, яка відбулася після нагородження? &еnsр;Вечеря після вручення відбулася на тій віллі в Женеві, де зустрічалися Путін із Байденом перед повномасштабною війною. Організатори посадили мене за стіл поруч із молодою головою Женеви. Коли ми випили, вона жалілася, як важко працювати, коли робота заважає бачити своїх дітей. Розповідала, як усі налякалися, коли дізналися, що прилетить Путін. Перед візитом приїхали представники американської та російської спецслужб. Американська подивилася маєток і дала добро, а російська почала вказувати, що не так і де робити реставрацію, бо позолота облупилася. Прилетів Путін двома літаками в другому було пальне для рейсу назад. Його броньований лімузин був настільки важкий, що пошкодив дорогу з аеропорту до вілли. Територію було оточено, навкруги поставили навіть ракетні установки. Засідали в бібліотеці. Там і підписували документи. Путін відмовився від запропонованої ручки й підписав своєю. Байден залишився в готелі "Інтерконтиненталь", а Путін одразу сів у літак і полетів до Москви. Як просувається ваша робота над новим графічним романом? &еnsр;Торік я майже не працював над карикатурами, а займався моєю улюбленою роботою робив графічний роман про біженців "Валізи". У мене біженці це такі люди, в яких горб валіза. Щойно закінчив роман, скинув із себе ярмо біженця, і ми повернулися до Києва. Я написав іще й прозовий роман. Він готовий до друку у видавництві "АДЕФ Україна", але виникла проблема з грошима. Назва роману "Любов бога Беса". Давньоєгипетський бог Бес бог веселощів та охоронець вагітних жінок. У видавничій сфері України забагато слабких ланок. Одна з них літагент. А у вас американський. Як його знайшли? &еnsр;Я надсилав свої графічні романи до десятка західних видавництв, і вони відповіли, що ведуть справи з літагентами від авторів рукописів не приймають. Після інтерв'ю зі мною в газеті Wаshіngtоn Роst на початку війни до мене звернувся літагент, який працює в Нью-йоркському будинку літераторів і веде відділ графічних романів. Йому сподобалося інтерв'ю, він надіслав список художників, із ким працює, і хотів би, щоб я був серед них. Контракт виявився зручним. Агент запропонував створити графічний роман історію про біженців. Я зробив нотатки, які він почав надсилати у видавництва Нью-Йорка. Одне поважне видавництво, яке заснувала газета Wаshіngtоn Роst, запропонувало створити одразу й другу частину роману про майбутнє, для чого мені нададуть іще двох журналістів у допомогу. Навіть назвали термін та скільки сторінок буде у книжці. Але в першій частині в мене було багато антипутінських карикатур. Як про майбутнє робити карикатури, я не знав і не відчував потреби роман втратив би цільність і сердечність. Я відмовився. У вашого сина відбулася виставка в Музеї Тараса Шевченка в Києві, де була недавно й у вас. &еnsр;Славко професійний художник-монументаліст, він закінчив художню академію. Бачу його пошук, важкий шлях у мистецтві. Ставлюся до його робіт або критично, або хвалю середнього не буває. Моя дружина Людмила не дуже любить жанр карикатури. До моєї творчості ставиться архікритично. Вона моя антимуза. І це добре, бо я повинен її переконувати, що можу зробити щось гарне. Хоча вона ніколи не говорить, що щось вдалося добре, а каже: "Може бути". Коли я відчуваю, що її зауваження знаходять у мене відгук, розумію, що недопрацював. Щойно закінчив роман, скинув із себе ярмо біженця Які зміни за три роки відчули в Україні після повернення? &еnsр;На жінок не можу надивитися. Відчуваю привітність українців. Сьогодні гарний весняний день, сходив із шампанським та цукерками на пошту, де я головний клієнт. Назустріч ішла красива жінка, а в її очах була така печаль, якої не бачив у житті. Театральне життя у столиці б'є ключем. Хотіли з дружиною взяти квитки на виставу по Кафці "Процес". Але квитки є тільки на покази за два місяці. До речі, у Пряшеві є український театр імені Олександра Духновича збирача земель русинських, і там вони ставлять вистави русинською, українською і словацькою мовами. Чим нині живете? &еnsр;У мене велика бібліотека карикатур, каталогів із багатьох країн світу понад 1000. Домовився подарувати своє зібрання одній із найкращих бібліотек України. З першого дня існування журналу "Країна" весь час спів­працюю з ним. Загалом, українські журнали зроблені як закордонні кальки. Але "Країна" має власний формат. Пам'ятаю свій перший малюнок для пілотного випуску. У Парижі здивувалися, що журнал виходить на папері навіть під час війни. А ще я співпрацюю з видавництвом "АДЕФ Україна", тим самим, що видало факсимільне Пересопницьке Євангеліє. Вони надрукували мій графічний роман "Динозаврія", котрий спочатку вийшов у Словаччині. Видавництво надрукувало також мій графічний роман "Нутро війни" з антипутінськими карикатурами. Відчуваю свою затребуваність в Україні.

Про це заявила міністерка закордонних справ ФРН Анналена Бербок на конференції "Європа 2025", передає Укрінформ."Якщо ядром ЄС є принцип спільного ухвалення рішень, а стаття 4 Договору про ЄС говорить, що метою є "принцип лояльної співпраці", то ми просто не можемо продовжувати миритися із ситуацією, що… одна країна робила прямо протилежне. І ця країна не тільки працює проти лояльної співпраці з кожним раундом продовження санкцій кожні шість місяців, а й блокує переговори з Україною про вступ", - зазначила Бербок.За її словами, в ситуації, коли безпека Європи під загрозою, і не завжди чітко зрозуміло, на чиєму боці стоять американці, а занепокоєння є максимальними з моменту "холодної війни", найважливішим є рішучість."І тому я звертаюся з терміновим закликом: нарешті має бути запроваджено голосування кваліфікованою більшістю з ключових питань європейської зовнішньої політики… Ми більше не можемо дозволити собі бути тут не повністю дієздатними. Якщо стаття 4, параграф 3 Договору про ЄС має значення і застосовується принцип лояльної співпраці, то настав час прояснити: кожен, хто блокує або атакує цей принцип, повинен очікувати, що на нього поширюється інша стаття", - заявила в.о. глави МЗС.Вона зазначила, що група держав об’єднала зусилля заради такої реформи. Це невеликі країни, які завжди виступали проти голосування кваліфікованою більшістю, бо хвилювалися, що Німеччина використає це на свою користь. Але за останні три роки до цієї "групи друзів" долучилися все більше держав, зокрема країни Балтії та Північної Європи, які чітко дали зрозуміти, що не хочуть більше миритися із ситуацією блокування рішень."Ми повинні щиро запитати себе, які перешкоди сьогодні стоять на нашому шляху. Ми не можемо стрибати через кожен обруч, але ми не можемо три місяці обговорювати, як нам зараз діяти, якщо нам загрожують примусові заходи?", - вказала Бербок, маючи на увазі плани США ввести проти ЄС торгівельні тарифи.При цьому вона процитувала російського диктатора Володимира Путіна: "Нравится не нравится, терпи моя красавица"."Через два тижні після цього він віддав наказ про повномасштабне вторгнення в суверенну Україну. Не випадково. Речення, насичене шовінізмом. Вирок, сповнений жаги влади, сповнений цинізму та зневаги до людства. Злий вирок. А через три роки не тільки російський очільник представляє цей світогляд, який базується не на правилах, а на праві сильнішого. У якому могутні малюють лінії на карті, а інші повинні підкорятися, а потім змиритися з цим. Світогляд, згідно з яким політичні актори готові з дня у день руйнувати правила, партнерства та довіру, створені десятиліттями… Світ ганьби", - сказала Бербок.Вона додала, що зовнішньополітичне завдання нашого часу – не допустити цього, а разом із партнерами захистити себе від світу беззаконня. Захистити заснований на правилах міжнародний порядок, адже це – в найглибших інтересах безпеки.Раніше президент України Володимир Зеленський сказав, що рішення щодо членства України в Європейському Союзі блокує одна країна – Угорщина. На його думку, в момент ухвалення остаточного рішення Угорщина буде дивитися на політику Сполучених Штатів.Зокрема, підсумковий документ Європейської Ради щодо саміту про Україну підтримали всі держави - члени блоку, окрім Угорщини.15 березня прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан висунув 12 вимог до Євросоюзу, одна з яких - "Союз, але без України".Згодом міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто заявив, що його країна буде блокувати прогрес в переговорах щодо вступу України до Європейського Союзу, поки угорцям Закарпаття не повернуть права, які були у них забрані у 2015 році.

20 березня відзначається щорічне свято – Міжнародний день щастя. 29 червня 2012 року його проголосила Організація Об'єднаних Націй. Повний текст новини

Ми, можливо, десятиліття або навіть століття будемо відчувати втрату людей, які творили українське культурне поле. Так само, як ми зараз відчуваємо втрату митців Розстріляного відродження.Моя гостя Тетяна Терен, журналістка, культурна менеджерка. Ми будемо говорити сьогодні і про наших убитих колег, і про те, як пам'ятати, і про те, як під час війни говорити про пам'ять. Але я почну з того питання, яке я собі ставлю весь час. В умовах геноцидальної війни, культурного геноциду чи можемо ми врятувати чи поправити непоправне, поправити те, що вбито?Я добре пам'ятаю період початку повномасштабного вторгнення, коли теж виникало повсюди це питання - що може зробити культура в таких обставинах, чи культура може щось змінити, щось зафіксувати.І була в мене важка розмова, це вже десь осінь 2022-го, коли Сашко Мехед, теж український письменник, який приєднався до Сил оборони, так само мене запитав: чи ти відчуваєш теж ось це розчарування і безсилля, що те, що було справою нашого життя, нічого не може змінити. І я думаю, що я відчувала це багато разів, але, напевно, насамперед у ті перші місяці загальної розгубленості.Але потім так склалося, що два роки поспіль я працювала і була залучена в якісь робочі групи з двома текстами. Спочатку це був "Щоденник" Володимира Вакуленка. Далі - недописана книжка Вікторії Амеліної. І, очевидно, це мене теж спонукало запитувати себе, запитувати їхнім голосом, внутрішньо з ними говорити, яка роль культури і на що вона впливає зараз.Та відповідь, яку я знайшла для себе - можливо, кожен знаходить її в різний спосіб, - але моя відповідь - це максимальне документування всього, що відбувається, кожної нашої емоції, кожного дня нашого життя, які постійно дуже різні, за один день ми можемо переживати таке відчуття, що цілі століття. У передмові до "Щоденника" Вакуленка якраз Вікторія Амеліна використала термін "друге Розстріляне відродження". Його по-різному трактують, і я вважаю, що його треба пояснювати тим контекстом, в якому Вікторія його вживала, але коли виникає ось це порівняння різних історичних періодів, мені тут важливо говорити і пам'ятати, що ті попередні покоління - чи ми говоримо про 1930-ті, чи ми говоримо навіть про 1960-ті - вони не мали тієї можливості зафіксувати все, що з ними відбувалось і свідками яких трагедій і якого геноциду вони стали.У 1930-ті їх просто знищили всіх, знищили їхні тексти, рукописи, безслідно зникали імена, які винищували, забирали з підручників, із книжок. Великою мірою все одно це сталося і в 1960-ті, так само ці тексти знищувалися. Ми не маємо всіх текстів Василя Стуса. За кілька років до мого народження гине Василь Стус - це якась думка, про яку я постійно пам'ятаю. І навіть попри те, скільки вдалося поколінню наших дисидентів радянського періоду всього винести з таборів, зберегти нам і розповісти, але це все одно недостатнє документування і світ не побачив всього того, що відбувалося. І от нинішнє покоління українців, яке так само бореться з тією ж самою імперією проти цього зла, має можливість свідчити й документувати. Для мене це найголовніша роль культури.Якщо говорити про тих, кого з нами немає, наших колег і колежанок, то мені здається, це так само було найважливіше їм. Отже, продовжуючи їхню справу, ми теж продовжуємо свідчити і документувати.Вікторія Амеліна. Фото: Vісtоrіа Аmеlіnа / Fасеbооk Ми з тобою пригадуємо Вікторію Амеліну, як для неї було важливо записувати кожне свідчення, як вона розпитувала не лише людей на прифронтових і деокупованих територіях. Вона розпитувала мене, вона розпитувала тебе, наших друзів, як ми пережили ці перші місяці війни. Для неї було дуже важливо збирати ці історії.Ти сьогодні принесла книжку - це вже посмертне видання недописаної книжки Вікторії Амеліної. Розкажи, будь ласка, як її Вікторія задумувала і як ви працювали над цією книжкою?Я насправді взяла її випадково, забувши про ефір сьогодні, але мені було важливо, щоб ця книжка сьогодні була зі мною, бо сьогодні Київ прощався з Василем Ратушним.І на Майдані, і в Михайлівському соборі сьогодні були героїні цієї книжки. Крім того, вона завершується останнім розділом, який Вікторія встигла дописати, - це розділ про фестиваль пам'яті Романа Ратушного, яким вона завершує, розповідаючи про те, як складається доля кожної з її героїнь. Однією з героїнь є наша колежанка, подруга - письменниця Світлана Поваляєва. І саме цією сценою вона завершує свою нонфікшн-книжку. Тому я сьогодні хотіла, щоб оця книжка й голос Вікторії були також на прощанні з Василем Ратушним. Я впевнена, що Вікторія сьогодні була б там з усіма. Книжка, з якою я прийшла, називається "Дивлячись на жінок, які дивляться на війну. Щоденник війни і справедливості". Це американське видання цієї книжки, тому що вже на сьогодні є британське, американське, шведське, німецьке, французьке і незабаром буде італійське. У дуже багатьох країнах триває робота з перекладом і виданням, тому попереду багато нових книжок в інших країнах.Насправді немає якоїсь точної дати й місяця, коли Вікторія розпочала цю роботу, але ми говоримо про кінець весни 2022 року, коли в житті Вікторії Амеліної сталося кілька подій, які, власне, і спонукали до змін в її письменницькій роботі, у жанрі, з яким вона хотіла працювати. Насамперед це трагедія на Краматорському вокзалі – ви пам'ятаєте ці страшні втрати, цей страшний день.Потім Вікторія потрапляє на тренінг організації Тruth Ноunds, яка документує воєнні злочини, знайомиться з правозахисницею Олександрою Матвійчук, і на початку червня з групою наших колег і колежанок з ПЕНу ми поїхали в першу волонтерську поїздку. Ця поїздка була до Харкова.Я думаю, що всі ці дуже різні пазли допомогли Вікторії в ті перші місяці повномасштабного вторгнення зрозуміти, яким може бути її новий голос, нова мова і новий жанр, з яким вона працюватиме. Вона вирішує, що вперше в своїй кар'єрі візьметься за письмо англійською мовою і вперше це буде книжка саме документальна.Початково вона думала, що це буде збірка репортажів про українок, які документують російські воєнні злочини. Але в процесі роботи, як ми всі вже потім побачили, коли отримали той рукопис, його фінальну версію, її задум складнішав, жанр складнішав, тому що тут є і фрагменти щоденників, і інтерв'ю, і репортажі, і звіти з польових місій Тruth Ноunds, фрагменти з якихось книжок і медіаматеріалів. Тобто це складне документальне письмо, яке фіксує не лише голоси жінок, її героїнь, - це загалом письмо й книжка, які фіксують нашу реальність, наше життя під час війни й при цьому дуже тонко, дуже майстерно показують ці різні історичні періоди, звідколи триває ця війна і триває цей російський геноцид проти України.Як до тебе потрапив цей рукопис і з ким ти працювала над тим, щоб закінчити його - адже це незакінчена книжка?Власне, ми про це розповідаємо в післямові до цієї книжки, як із Вікторією часто траплялося в житті. Вона якісь речі відчувала, передбачала й робила якісь кроки, які могли нам здаватися непоясненними, але потім приходило пізніше якесь усвідомлення, чому вона робила саме так. Я нагадаю цю хронологію останніх днів, коли ми всі мали зібратися наприкінці червня на "Книжковому Арсеналі", для того щоб презентувати вже згадану мною книжку - "Щоденник окупації" Володимира Вакуленка. Але оскільки Вікторія була повністю зосереджена на цій книжці, вона дуже хотіла її дописати, хотіла максимально зібрати всі можливі голоси, матеріали, свідчення, які вона може включити, вона, повертаючись із чергової адвокаційної поїздки за кордон, вирішує: є ще один додатковий день перед "Арсеналом" - поїду я в Херсон.І вона їде ще до "Арсеналу" в Херсон, для того щоб записати дружину Юрія Керпатенка, так само вбитого росіянами диригента, який відмовився співпрацювати з окупантами. Вікторія поїхала поговорити з дружиною. Вона знала на той момент, що були колеги-військові, які надсилали мені свої рукописи - або недописані, або неопубліковані. І вона вирішує в потязі до Херсона надіслати мені недописаний рукопис. Як завжди - ти можеш пам'ятати її особливий чорний гумор - це було зі смайликами й зі словами, що "ніхто не знає, яку міну-ракету-бомбу я можу зустріти в Херсоні, тож краще хай у тебе буде цей рукопис і, якщо раптом щось станеться, будь на зв'язку з моїм чоловіком".Тобто фактично за тиждень до поранення.Насправді це виходить десь п'ять днів до трагедії в Краматорську. Ця фінальна версія тексту, який ми отримали, датована саме тією датою, коли Вікторія змогла внести останні правки. Тому я почала читати цей рукопис уже в тій формі, в якій його Вікторія зберегла, на початку липня 2022 року, після того як ми попрощалися з Вікторією. Ми поговорили з її чоловіком і вирішили, що починаємо читати цей текст і подумаємо, кого долучити ще. На різні ролі нам були потрібні люди з кола Вікторії, з одного боку. А з іншого боку, щоб це були подруги-фахівчині, які працюватимуть з англійською мовою, тому що текст написаний англійською.Ну і потім, як це досі буває в моєму житті, якщо говорити про Віку, я вважаю, що вона нам постійно підказувала і давала якісь знаки, що потрібно зробити. І такими знаками стали розмови з Іриною Грушею, нашою теж колежанкою, перекладачкою  в Італії, і Сашею Довжик, так само авторкою ПЕНу, директоркою "Індексу" сьогодні, яка має перфектну англійську, прекрасна редакторка.І так ми вчотирьох почали роботу, яка тривала близько року. Ми щотижня обирали якусь кількість сторінок для себе в роботу і щотижня збиралися онлайн, дуже часто в один і той самий день і час, і обговорювали кожну сторінку - чи ми її лишаємо, як вона є, чи нам потрібно буде щось пояснити. Загалом наша ціль була - нічого не змінити, не втрутитись в авторський голос.Вікторія завершила 60% цього тексту. І ми вважали, що ми не маємо жодного права змінити вже цю структуру, змінити той голос, який є на цих сторінках. Але що ми могли - це додати нотатки, їх понад сто, понад сто пояснень у цій книжці. І друге - родина і чоловік Віки надали нам доступ до архіву Вікторії, і ми мали можливість порівнювати різні версії. Тобто є фрагменти, де ми знайшли в архіві більш виписані ще шматки, і ми їх подаємо з нашими поясненнями - за спеціальними дужками, які пояснюють читачеві, що цей фрагмент ми взяли з архіву.Це колосальна робота, очевидно, була, це дуже-дуже велика робота, яку ви зробили. Скільки вас було - четверо людей зробили величезну роботу.Ти буквально недавно повернулася з поїздки в Британію й у Сполучені Штати, де Вікіна книжка презентувалася. Що це були за презентації і який відгук ти бачиш, які люди долучалися? І яка реакція взагалі там на Вікіну книжку? Оскільки я вже згадала про вміння Вікторії лишатися поруч із нами та відчувати якийсь момент, дух часу, я міркую про те, в який час ця книжка вийшла: починаються колосальні зміни сьогодні в Сполучених Штатах, Україна в центрі уваги, Україна знову переживає відчуття несправедливості, великого болю внутрішнього. У цей час виходить книжка зі свідченням Вікторії, з її голосом. І тому, очевидно, ця історія постійно сприймалася на тлі цих подій. Ця історія була і є тим нагадуванням, яку ціну платила і платить Україна і що для нас означає слово "справедливість", бо воно головне в цій книжці - власне, воно винесено в заголовок. Це слово пронизує всю книжку, Вікторія постійно до нього повертається і, створюючи таку певну історичну рамку і хронологію, вона показує, до чого призводить непокаране зло.Тому саме з цими думками ми приїхали на перші події разом із нашою редакторською групою. Відтоді було кілька подій у Лондоні, були події в Америці, попереду зараз Італія, Швеція, Німеччина. Про цю книжку будуть багато де говорити. Насправді для мене дуже важливою була ця лондонська подія, де ми вперше побачилися нашою редакторською групою, вперше ми всі зібралися після цього року роботи. І було ось це дивовижне відчуття певної родини, яка твориться завдяки цій роботі з пам'яттю.Був абсолютно дивовижний момент. Коли ми всі з'їхалися і зібралися в Лондоні, ми раптом озираємося, а поруч з нами в одній із кав'ярень сидить Філіп Сенс - юрист, адвокат, також письменник, згаданий у цій книжці. Вікторія спеціально для цієї книжки записувала з ним довгу розмову на форумі видавців у Львові - і ось він сидить поруч із нами, і це абсолютна спонтанність і випадковість. Звісно, ми всі між собою не могли не обговорити, що в житті Вікторії не буває ніколи нічого випадкового. Тому Філіп також долучився до нашої події в Лондоні. Напевно, якщо говорити про якісь емоції і відчуття, - це, звісно, якесь велике тепло, велика любов, яка залишається з усіма і якою можна ділитися на таких зустрічах.Але з іншого боку, особливо вже потім в Америці, усі події збігаються в часі: виходить книжка, от сьогодні день релізу - а в Сполучених Штатах щодня якісь нові події, пов'язані з Україною, - і починаються перші протести у Вашингтоні, на які я теж потрапляю. І це в той самий день, коли книжка з'являється в американських книгарнях.Тому, звісно, якщо говорити про якісь інтерв'ю, які зараз давала редакторська група, коментарі та перші події, - на них постійно запитують і про те, що відбувається сьогодні. І не можна не помічати ось ці зв'язки з книжкою і те, що Вікторія продовжує говорити зі світом. Вона була надзвичайно сильна в тому, як вона адвокатувала інтереси України. І сьогодні вона це робить на сторінках цієї книжки в дуже багатьох країнах світу.Передмову до цієї книжки написала Маргарет Етвуд. Особисто для мене це одна з найбільш значних, видатних письменниць - наших сучасниць. Яким чином Маргарет Етвуд знає про Вікторію Амеліну і як вона погодилася написати передмову?Маргарет Етвуд. Фото: Gеtty Іmаgеs Це теж певною мірою випадковість. Маргарет Етвуд згадана на цих сторінках в одному місці - це час, який повертає нас на початок повномасштабного вторгнення, коли я на короткий період приїхала до Львова та якийсь час жила у квартирі Вікторії. У той період ми запускали в українському ПЕН різні нові ініціативи. Зокрема, у нас розпочався проєкт Dіаlоgs оn Wаr, "Діалоги про війну". Це були такі онлайн-розмови між українськими й іноземними інтелектуалами. І в один день Вікторія прийшла - вже до мене на мою квартиру - в гості, щоб разом дивитися один із таких діалогів, і це був діалог Маргарет Етвуд і Наталки Сняданко.Дійшовши до цього місця в рукописі, коли ми його читали посторінково, я раптом подумала, що це дуже хороша кандидатура для цієї книжки, враховуючи правозахисну роботу, в яку включена Маргарет Етвуд, враховуючи те, що вона дуже активна частина канадського ПЕН, тобто вона теж частина нашої спільноти. А тому ми вирішили спробувати й написати колегам у Канаді про цю ідею. І буквально за кілька днів прийшла відповідь, що Маргарет хоче побачити рукопис і вона напише цей текст.У книжкових магазинах Парижа, Лондона чи Нью-Йорка можна побачити й купити цю книжку? Багато хто нарікає, що немає хороших книжок про Україну - є якісь різні, але хороших немає. Чи можна купити цю книжку?Так, ця книжка досі в розділах "Новинки", ми перевіряли в Британії, в Америці - вона зараз на чільному місці.Якщо українці хочуть купити цю книжку, як вони можуть це зробити?Якщо ви не в тих країнах, які ми вже згадували, це можна зробити онлайн, ввівши назву: Lооkіng аt Wоmеn Lооkіng аt Wаr. Ви зможете отримати її в Україні протягом буквально кількох днів.Якщо це британська версія цієї книжки, вона трішки більша, трішки іншого формату, це видавництво НаrреrСоllіns. Якщо ви будете замовляти американську книжку - це видавництво St. Маrtіn Рrеss. Але онлайн-книгарні, які працюють з новинками англійською мовою, вони всі вже цю книжку мають і ви можете її замовити в будь-яку країну світу.Ти згадала вже про Сашу Довжик, яка очолює "Індекс" - це така культурна інституція, що об'єднує дослідників, які документують війну. Ця інституція започаткувала стипендію Вікторії Амеліної. Так, це дуже важлива ініціатива і в контексті твого першого питання - як ми працюємо з утратою, як ми працюємо з пам'яттю. Для мене в цій темі є дуже важлива книжка ще однієї нашої колежанки, Олесі Хромейчук, яка написала теж, по суті, документальну повість про втрату - про втрату свого брата, який так само долучився до Збройних Сил України ще до повномасштабного вторгнення. Олеся описала весь цей шлях життя з втратою від того моменту, коли вона дізналася, і до того, що вона починає робити далі.Зокрема, ось ця її робота з книжкою - це був один зі шляхів роботи з її болем і з її втратою. І коли ми говоримо про ті втрати, які проживають українці, ми можемо назвати дуже багато прикладів різних ініціатив. Ми згадували Ратушних, існує фестиваль пам'яті Романа Ратушного. Є дуже багато книжкових видань, меморіалів, статей, концертів, різних-різних ініціатив. Стипендійна програма чи програма резиденції - це дуже схожий формат. Це можливість говорити про спадщину людини, говорити про її якісь цілі, мотивацію, зокрема з тими людьми, які беруть участь і стають частиною цих проєктів. Але з іншого боку, це спосіб і далі поширювати спадщину й те, у що людина вірила.І так само, якщо говорити про цю стипендію, започатковану "Індексом", в рамках цієї ініціативи приймалися заявки від українських та іноземних дослідників, які в той чи інший спосіб теж працюють з цими документальними жанрами, документують насамперед воєнну реальність в Україні. І цих заявок було дуже багато. Я особливо втішена - оскільки я в журі - тим, який був рівень заявок іноземних, як багато людей хотіли б приїхати в Україну для того, щоб працювати над книжками, над якимись серіями журналістських матеріалів про те, що відбувається в Україні. Усі вони пишуть, що знають про Вікторію, що вони стежили за тим, що відбувалося, що хтось із них був в Україні, а хтось ще не був.І ця стипендія дає їм можливість тепер приїхати в Україну, протягом місяця тут працювати з різними темами й матеріалами і в той же спосіб поширювати ідеї, те, у що вірила Вікторія, також у своїх текстах для своїх аудиторій.Я процитую зараз Оксану Маркарову, це амбасадорка України в Сполучених Штатах. Я так розумію, ви разом з нею презентували книжку Вікторії. Оксана Маркарова написала, що книжка Вікторії – це більше ніж книжка, це заклик до дії, нагадування про цінності, за які ми ведемо щоденну боротьбу і про те, що маємо продовжувати, поки не зупинимо жахливі злочини росіян, які вбивають найкращих та руйнують найсвятіше, поки РФ не понесе відповідальність за всі втрачені життя.Після того, як ви презентували цю книжку в Сполучених Штатах, сталися деякі події. Цікаво, як усе пов'язано. Насправді головні події, головна точка - де ми зрозуміли всі, що нас зраджує наш традиційний надпотужний партнер і союзник Сполучені Штати  в нашому протистоянні з агресором. Це сталося якраз тоді, коли загинув Василь Ратушний.Я весь час про це думала, і зараз думаю про те, що і Василь, і Вікторія - вони набагато міцніші і сильніші, ніби лицарі свободи і справедливості, ніж ті люди, яких ми зараз бачимо, які в конгресі боязливо плескають фактично авторитаризму і диктатурі.Чи ти віриш, що ось такі книжки, ось таке документування війни, історії війни, можуть якимось чином вплинути на людей у США чи в західному світі, які чогось не розуміють, які урівнюють жертву й агресора або не розуміють, чому вони повинні допомагати нам. Чи ти віриш у те, що така книжка може переконувати велику масу людей?У той день, коли я дізналася, що не стало Василя Ратушного, а ввечері відбулася розмова в Овальному кабінеті, я так само не могла не думати про ці якісь дві реальності, які існують десь у паралельних світах - тут гинуть найсильніші, найкрасивіші люди, а десь в іншій країні, яка була, як ми вважали, другом, партнером і союзником, обговорюють питання, пов'язані з якимись коштами, з бізнесом.Це щось, у що дуже складно повірити, після чого здається, що слово "справедливість" тоді, виходить, не існує. І всіх тих цінностей, боротьби за справедливість, за свободи і за все, що проходило людство в межах страшних трагедій протягом століть, - нібито всього цього не було і це можна так легко перекреслити. Я теж це часом відчуваю, особливо в ті дні, коли ми втрачаємо людей, а втрачаємо щодня.Але, напевно, те, що може допомогти, якщо можна так говорити, то це дві речі. Я все-таки не втрачаю віри в те, що ми називаємо "європейські цінності", не дозволяю собі цього робити з 2013-2014 років, пам'ятаючи весь шлях, який пройшла і проходить Україна. Я згадала про цю спонтанну зустріч з Філіпом Сенсом (читачі прочитають їхню досить складну розмову з Вікторією тут), тому що Філіп, як людина, яка багато працювала зі злочином, з агресією, злочином проти людяності, з агресією з геноцидом, він не погоджувався, що в українській ситуації вдасться добитися цієї справедливості, що це буде названо саме геноцидом на юридичному, на судовому рівні. Вікторія переконувала, як людина, яка бездоганно вже знала міжнародне право, всі документи, вона відстоювала свою лінію. І тут ми зустрічаємося з Філіпом, який, по-перше, уже на презентації захотів теж узяти слово й сказав, що "я пам'ятаю цю розмову, нашу суперечку і, на жаль, зараз я знаю, що вона права. Вікторія була права і є права". А друге, що він сказав - знову ж таки, ми живемо в дуже мінливому світі, але він тоді сказав на першій події, що є шанс, що міжнародний трибунал щодо злочину агресії Росії проти України має запрацювати в квітні. І це щось таке, що я зберегла всередині з думкою, що я постійно буду про це думати. Бо теж Філіп сказав, що й у цьому є велика роль Вікторії, якщо цей трибунал запрацює. Тому я продовжу про це думати, бо я живу з відчуттям, що Вікторія й далі працює для всіх нас.А друге, що мені допомагає, - це, напевно, знання нашої важкої, болісної історії і віра в те, що що б не робила та ж сама імперія, як не знищувала б катком міста, мову, людей, - все одно постійно проростало. Тобто є якась така величезна сила в цій країні, в цих людях, що, попри всі обставини, коли зраджували, коли залишали Україну наодинці, щось перемагало.Тому, напевно, зараз говорю про якісь речі в день, коли Україна прощається з Василем Ратушним, напевно, такі думки виникають після тих слів, які говорили сьогодні його батьки, Світлана Поваляєва й Тарас Ратушний. Але в мене абсолютно переконлива віра від знання історії культури своєї країни, що тут є щось настільки сильне, що навіть інші країни, які нібито століттями боролися за цінності і демократію, не усвідомлюють, наскільки щось є сильне і нездоланне всередині України й на цих землях.Так, згодна. Я думаю, що перші, хто не усвідомлював, - це ми. І перші, хто почав усвідомлювати свою силу зараз, - це ми. І якщо ми вистоїмо, то фактично вже неможливо буде якось відкотити ось цю віру в себе й у власні сили.Останнє питання: чи буде українська версія цієї книжки?Я думаю, що переклад з'явиться, але це не буде скоро, можливо, за рік чи за два. Тому що, працюючи над цією книжкою, чи коли, наприклад, Софія Челяк й інші колежанки - подруги Вікторії працювали з її поезією, і є багато інших ініціатив, - усі намагаються пам'ятати, що говорила Вікторія, щоб виконувати її побажання, її вказівки в цій історії.З цією книжкою нам лишилося знання про те, що Вікторія взагалі не думала про український переклад. Вона працювала для іноземної аудиторії. Вона хотіла туди говорити й до тих людей звертатися. А з іншого боку, вона сказала якось родині: я не бачу цієї книжки тут до завершення війни, бо я не хочу ретравматизувати українців цими історіями і цими фактами. А тому з тим, що ми дотримуємося всього, що Вікторія говорила, що встигла нам передати, я думаю, що ця книжка з'явиться, але не відразу.Віка Амеліна започаткувала літературний фестиваль в селищі Нью-Йорк на Донеччині. Яка доля цього фестивалю? Чи якимось чином можна масштабувати цей фестиваль і десь його проводити, скажімо, не в Нью-Йорку, де неможливо зараз провести такий захід. Чи є розмови про це? Тут теж є складність із тим, що говорила Вікторія і що пам'ятають її близькі подруги. А Вікторія говорила, що є Нью-Йорк, наш український Нью-Йорк, де я фестиваль створюю і де він має відбуватися. Тому навіть 2022 року, коли були вже перші якісь культурні ініціативи, можна було подумати про його перенесення, проведення десь в інших регіонах України, вона не хотіла цього робити. І тому, наскільки мені відомо від тих людей, які продовжують цю справу Вікторії, саме про фестиваль у такій формі мова сьогодні не йде.Але її подруги, зокрема Оля Русіна, Катерина Міхаліцина, Софія Челяк і інші продовжують окремі проєкти в рамках фестивалю. І насамперед це дві дуже важливі історії. Перша - це конкурс написання есеїв для дітей для молодих авторів із Нью-Йорка, українського Нью-Йорка. І друге, також вони проводять такі літні табори, кемпи для цих дітей, які, звісно ж, всі поїхали зі своїх домівок через війну, але яких продовжує об'єднувати цей фестиваль і пам'ять про Вікторію.Я запитала, тому що особливо розумію це в останні три роки, - що пам'ять сама себе не відтворює. Тобто пам'ять - це завжди зусилля, так? От ми з тобою і Світланою Поваляєвою готували Фестиваль пам'яті Романа Ратушного. І ми розуміємо, що це цілеспрямовані зусилля. Так само і щодо пам'яті Вікторії Амеліної, і щодо пам'яті Володимира Вакуленка, щодо пам'яті всіх загиблих митців і людей культури - це цілеспрямовані зусилля і робота: видавання книжок, підтримування їхніх ідей, просування цінностей і так далі.Я ще хочу запитати про проєкт "Їх убила Росія". Це спільний проєкт багатьох організацій, куди так само входить український РЕN. Що це за платформа?Ця платформа почалася з початкової ініціативи. Це були моніторинги втрат, які ПЕН розпочав ще в лютому 2022 року. Ці моніторинги робилися насамперед для адвокації за кордоном, тому що з 24 лютого постійно команда готувала такі ньюслетери англійською мовою на іноземну велику аудиторію про те, що відбувається в Україні і, зокрема, що відбувається в культурі й у медіасфері, у сфері прав людини в Україні в умовах війни.Ці моніторинги тривали в різних форматах. Можливо, ти теж пам'ятаєш, що ми з Меdіа Тhе Ukrаіnіаn запустили теж окрему серію таких "портретів" про загиблих українських митців. У цей час з'являлося багато інших ініціатив. Ми знаємо, що є ініціатива "Недописані" - про загиблих саме українських письменників. Є моніторинги загиблих бібліотекарів, є моніторинги у сфері кіно, моніторинги серед істориків. Тобто дуже багато спільнот ведуть подібні моніторинги. А про що йшлося, коли постала ця платформа, яка на сьогодні ще продовжує формуватися, там додаються постійно історії, перевіряються, узгоджуються з рідними і додаються нові.Ішлося насамперед про об'єднання зусиль, тому що, мені здається, нам дуже бракувало присутності державних інституцій у цій роботі, бо йдеться, власне, про державницьку роботу, про збереження пам'яті про своїх загиблих, про свою втрачену культуру, яку не створять у житті люди, чиє життя забрала Росія.Тому ми вийшли з ініціативою об'єднати інституції державного сектора і громадського сектора, які в різний спосіб працюють зі збереженням пам'яті й адвокацією цих справ за кордоном. Це була наша головна мета. Зараз ці інституції працюють разом, збираються, обговорюють ті справи, які до них потрапляють. Цих справ ще багато, які будуть додаватися на цю платформу.І те, що мені видається важливим, у що, я вважаю, ми маємо вкладати дуже багато зусиль, - це те, що я назвала адвокацією. Зараз дуже важливо, що, коли інституції об'єднуються, коли в цьому присутня держава, з нами працює Інститут національної пам'яті. Є можливість спільно робити різні проєкти адвокаційні за кордоном у різних країнах, в різних форматах для того, щоб ці історії розповідати світу. Розповідати й нагадувати про те, що відбувається, що Росія вчинила проти України, що вона продовжує щодня робити, доки у світі говорять про бізнес і про вирішення якихось економічних чи особистих питань.Ця цифра загиблих митців, людей, які творять культуру, - лише за три роки це майже 200 вже людей. Кожного дня приходять якісь нові жахливі новини. Це лише останні три роки.Звичайно, що ці моніторинги мають вестися з 2014 року. Це дуже дивно, що ця робота… Знову ж таки, звісно, що не були такі величезні масштаби втрат, але це стосується всіх моніторингів, і я частково долучена і до тих моніторингів, які відбуваються у сфері медіа, і так само йде розмова про те, що моніторинги не можуть починатися 2022-м роком, і там так само зараз додаються історії, справи загиблих медійників 2014 року.Медійників і не лише медійників - режисерів, композиторів, усіх людей, які…Ну, це різні платформи. Є платформа "Реквієм", яку ПЕН, Премія імені Гонгадзе, Інститут масової інформації роблять пам'яті загиблих медійників.І є інші платформи, зокрема ось ця, яку ти згадала, - "Їх убила Росія", яка присвячена саме митцям, які мали дуже різні професії. Це і бібліотекарі, режисери, актори, історики, також журналісти, які в культурній тематиці працювали. Тобто всі, хто творив культурний ландшафт України.І це ми ще не знаємо ситуації повністю на окупованих територіях. Але щось ми знаємо. Наприклад, ми знаємо про загибель Юрія Керпатенка.Ну, ми знаємо, тому що звільнений Херсон, цю справу можна задокументувати, в Херсоні далі лишається його дружина. Володимир Вакуленко - це все деокуповані вже території, але, можливо, ти пам'ятаєш той момент, коли деокупували певні території України… Завжди є цей дуже страшний певний момент… Чи, знову ж таки, коли звільняли Київщину, настає момент розкриття жертв, кількості жертв.Тому, звісно, ніколи не йдеться про цифри в цих трагедіях, ідеться про кожну окрему історію.Я нагадаю, можливо хтось не знає цю історію, що рукопис книжки Володимира Вакуленка, його "Щоденник окупації", який він закопав під вишнею в батьківському городі в селі Капетолівка на Харківщині, знайшла саме Вікторія Амеліна.І саме вона була тою людиною, яка і віддала потім цей рукопис видавцям і написала передмову - вражаючу, до слова, передмову. Остання розмова моя з Вікторією Амеліною відбулася, власне, на "Книжковому Арсеналі". І Віка сказала, що вона хоче допомогти родині вбитого диригента Херсонського театру Юрія Керпатенка. Вона хоче їх відправити в санаторій відпочити.Тобто якимось чином її притягали ці історії, і вона відчувала свою велику відповідальність і сумління щодо цих людей. Я хочу, щоб ми з тобою закінчили саме оцим спогадом про Віку.Чи вона з тобою говорила про це напередодні смертельного поранення? Чи ти пригадуєш теж такі розмови?Я дуже добре пам'ятаю цю розмову і я пробувала втілити цей план і це бажання Віки. А якщо нас слухає пані Марина, я дуже сподіваюсь, що ми цю мрію втілимо в той момент, коли вона зможе поїхати з Херсона і коли Херсон перестануть щодня обстрілювати росіяни.Але насправді ми говоримо про людей з такою величезною емпатією, з таким величезним серцем, яке було у Віки, яке є в багатьох її подруг. І це все - бажання допомогти і стати поруч. Напевно, дійсно цим дуже важливо завершувати. Ще в такий день ми постійно в цій розмові згадуємо, що сьогодні країна прощається ще з одним героєм, з Василем Ратушним.Коли є ось це відчуття, що слова не мають значення, коли девальвують навіть значення слова "справедливість", у такій ситуації, коли незрозуміло, які можна знайти жести і слова, щоби підтримати батьків, які втратили двох синів на цій війні, я думаю, що те, що ми можемо робити, - це бути поруч з цими людьми, тому що навколо нас дуже багато людей і родин, які когось втратили.Якщо ви, так само як Віка, знаєте, що можна найменше зробити для цих людей, - це саме те, що ми маємо робити. І це теж до теми перших твоїх питань про пам'ять: як працювати з культурою, як знаходити якийсь сенс у тому, що відбувається, - свідчити, бути серед своїх і підтримувати своїх.

У перший місяць 2025 року на українців чекає чимало важливих державних та професійних свят, особливо у другій половині місяця. Українці відзначатимуть День Соборності України, День пам'яті захисників Донецького аеропорту та всіх загиблих воїнів, Всесвітній день дітей-сиріт війни, День пам'яті Героїв Крут та Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. Розповімо про найголовніші свята січня. Календар свят та пам'ятних дат у січні 1 січня - Новий рік, День Всесвітніх молитов за мир, День суспільного надбання. 2 січня - Котячий новий рік, День наукової фантастики. 4 січня - Всесвітній день азбуки Брайля, День Ньютона, Всесвітній день гіпнозу. 6 січня - Всесвітній день дітей-сиріт війни. 7 січня - Міжнародний день програмістів. 8 січня - Всесвітній день машинопису, День обертання Землі. 9 січня - Міжнародний день хореографа. 10 січня - Всесвітній день метро. День скорочення витрат на електроенергію. 11 січня - Всесвітній день "Дякую". 12 січня - День українського політв'язня, Всесвітній день дочки, День наполегливої роботи. 13 січня - День суспільного радіомовлення, День здійснення мрії, День наклейки, День гумової качки. 15 січня - День народження Вікіпедії. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коли й що святкуємо у 2025 році: збережіть церковний календар 16 січня - День пам'яті Кіборгів, Всесвітній день гурту Тhе Веаtlеs, День льодовика. 20 січня - День пам'яті захисників Донецького аеропорту та всіх загиблих воїнів, День Автономної Республіки Крим. 21 січня - Міжнародний день обіймів. 22 січня - День Соборності України. 23 січня - День ручного письма. 24 січня - День зовнішньої розвідки України, Міжнародний день освіти, День поширення інформації про синдром Мебіуса. 26 січня - Всесвітній день митниці, День працівника контрольно-ревізійної служби України, Всесвітній день екологічної освіти. 27 січня - Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. 28 січня - День затвердження Державного Прапора України, Міжнародний день мобілізації проти ядерної війни, Міжнародний день захисту персональних даних. 29 січня - День пам'яті Героїв Крут, День працівника пожежної охорони. 30 січня - День спеціаліста військово-соціального управління Збройних сил України, День пам'яті NАSА. 31 січня - Міжнародний день ювеліра. Вихідні та робочі дні у січні Традиційно в січні буде 31 день, з них: робочі - 23; вихідні (субота та неділя) - 8. Вихідними у другий місяць зими стануть 4, 5, 11,12, 18, 19, 25, 26 січня. Через воєнний стан усі додаткові вихідні скасовано. Це передбачено ЗУ "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану". Проте, приватні компанії можуть вирішувати на власний розсуд, чи надавати додаткові дні відпочинку своїм працівникам. 24 лютого в Україні розпочинається Масниця, яка має особливе значення для вірян. Вона триватиме тиждень перед Великим постом, який передує Великодню. Його дата у 2025 році - 20 квітня. Традиційно протягом семи днів можна готувати млинці і ними пригощати рідних, друзів, сусідів.

Україну відвідав прем'єр-міністр Естонської Республіки Кріш'ян Міхал. У межах візиту він зустрівся з українськими посадовцями та лідерами. Які ключові теми обговорювалися, і яких важливих результатів вдалося досягти?Так, дійсно, прем'єр-міністр Естонії перебував в Україні два дні — 9 і 10 грудня. Його програма була надзвичайно насиченою. Він провів зустрічі з прем'єр-міністром, президентом, міністром оборони, міністром цифрової трансформації Михайлом Федоровим і директором Інституту нафти і газу Олександром Литвиненком.  Також ми відвідали Трипілля, щоб продемонструвати руйнівні наслідки російських ракетних атак та їхній вплив на Україну. Окрім цього, прем'єр-міністр відкрив Естонсько-український кібер- та цифровий бізнес-форум. Тож це був дійсно інтенсивний і продуктивний візит.Давайте поговоримо про допомогу та підтримку, яку ми отримуємо від Естонії. Ваша країна доволі невелика, я б навіть сказав, дуже маленька, але водночас надає вагому допомогу відносно свого ВВП. Як вам вдається досягати такого рівня підтримки?Так, наша підтримка розпочалася ще у 2014 році, коли Росія окупувала Крим і частину українських територій. Уже тоді Естонія стала ініціаторкою санкційної політики в Європейському Союзі та докладала всіх можливих зусиль, щоб допомогти Україні. З початком повномасштабної війни наша допомога значно посилилася.  Аннелі Кольк,фото: gеttyіmаgеsМи насправді невелика країна, але маємо великі серця, як і український народ. Наші народи пов’язані спільною історією — і Україна, і Естонія пережили радянську окупацію. Ми добре знаємо, наскільки жорстоким може бути ворог. Саме тому від перших днів агресії ми робили все можливе, щоб допомогти Україні. У перші тижні й місяці війни ми передали все, що було доступно на наших складах.  Сьогодні народ Естонії разом із урядом і парламентом продовжує підтримувати Україну, докладаючи максимум зусиль. Ця допомога є щирою, теплою та від серця. Ми пишаємося можливістю бути поруч із вами в цей непростий час.Тепер давайте поговоримо про спільного сусіда, якого ви вже згадали. Обидві наші країни мають східний кордон із Росією, яка брутально вторглася в Україну у 2022 році, а раніше, у 2014 році. Як країна, що безпосередньо межує з Росією, як Естонія оцінює безпекову ситуацію в регіоні та поточні виклики, з якими стикається Україна?Розумієте, географію не зміниш. Ми завжди жили і будемо жити поруч з Росією...Сусідів не обирають. Саме так, ми не можемо обирати собі сусідів.Ми завжди були обережними, починаючи з моменту відновлення незалежності у 1991 році. Вторгнення Росії в Грузію у 2008 році стало для нас тривожним сигналом, що Путін і його режим мають агресивні та небезпечні наміри. Після подій 2014 року наша стурбованість лише зросла, адже стало очевидно, на що здатен наш сусід.  На сьогодні ми почуваємося впевнено завдяки зусиллям, спрямованим на зміцнення власної безпеки, і тісній співпраці з нашими сусідами. Ми пишаємося тим, що є частиною НАТО, і розраховуємо на підтримку альянсу.  Ми щиро сподіваємося, що в недалекому майбутньому й Україна приєднається до сім’ї НАТО. Разом, як союзники, ми зможемо ще ефективніше протистояти будь-яким загрозам і відстоювати наші спільні цінності.Ми всі щиро сподіваємося, що Україна стане членом НАТО. Хоча, наскільки я розумію, це питання не вирішиться в найближчі кілька років, я вірю, що цей момент обов’язково настане в майбутньому.  Оскільки ми вже торкнулися теми НАТО та безпеки, давайте обговоримо ще один важливий аспект. Нещодавно активно заговорили про можливість мирних домовленостей між Україною та Росією, особливо після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах у США.  Як Естонія оцінює перспективи завершення війни? Якою є позиція естонського уряду щодо потенційних переговорів між Україною та Росією?Як показує історія, кожна війна чи акт агресії зрештою завершується переговорами та укладанням певної мирної угоди. Отже, у підсумку повинна бути досягнута домовленість, у якій братимуть участь Україна, її союзники та держава-агресорка.  Проте ми твердо стоїмо на позиції, що жодне рішення не може бути ухвалене без участі України. Так само, жодне питання, яке стосується Європи, не може вирішуватися без європейських держав за столом переговорів. Ми рішуче підтримуємо Україну в її прагненні відстояти свої права, адже розуміємо, що агресор, на жаль, реагує лише на силу.  Саме тому ключовим є зміцнення позицій України, щоб вона могла вести переговори з Росією на своїх умовах.  Однак не можна забувати про фундаментальну несправедливість ситуації: одна країна жорстоко вторгається в іншу мирну державу, змушуючи її захищатися. За таких обставин, про які переговори може йти мова?  Росія повинна повністю залишити всю територію України, відновивши кордони 1991 року. Крім того, вона зобов’язана виплатити репарації за всі завдані Україні збитки.  Аннелі Кольк,фото: gеttyіmаgеsІ, безумовно, необхідний міжнародний трибунал. Винуватці кожного злочину, включаючи ті, що скоєні керівництвом держави-агресорки, мають бути справедливо покарані. Тільки так можна досягти справедливості й запобігти повторенню подібної агресії в майбутньому.Чи є в цьому баченні взаєморозуміння між європейськими лідерами?Це дуже чітка та потужна позиція Естонії, яку поділяють і наші сусіди.  Європа солідарна з Україною, а Європейський Союз надає їй значну підтримку. Усі розуміють, що в Україні на кону стоїть надзвичайно багато, і результат цієї жорстокої агресії визначить основи світового порядку, заснованого на правилах, і створить нову архітектуру європейської безпеки не лише на найближчі роки, а й, можливо, на десятиліття.Це дійсно так. Ми багато знаємо про фінансову, військову та гуманітарну допомогу, яку Естонія надає Україні, але значно менше відомо про ваш внесок у сферу ІТ-підтримки. Адже Естонія є однією зі співголів так званої ІТ-коаліції.  Чи могли б ви розповісти більше про цю ІТ-коаліцію? Чого вдалося досягти на сьогодні?Так, звісно. Як я вже зазначала, ми є відносно невеликою країною, але прагнемо допомагати Україні всіма можливими способами. Зважаючи на те, що Естонія є лідером у сфері цифрових технологій, ми також активно підтримуємо Україну в цьому напрямку.  Зокрема, Естонія є частиною ІТ-коаліції та однією з країн-донорів Талліннського механізму. Нещодавно у Києві ми організували захід високого рівня в рамках цього механізму. Захід включав триденні кібернавчання, спрямовані на посилення кібербезпеки та обмін досвідом у цій критично важливій сфері.Тут, у Києві?Так. Ми організували його разом з нашими українськими колегами. Багато хто знає, що естонці мають високі навички в ІТ та цифрових технологіях, і ми використовуємо цей досвід, щоб допомогти і в цій сфері.Щиро дякуємо. Ви також суттєво допомогли нам у гуманітарній сфері. Чи не могли б ви розповісти про це трохи докладніше?Ми надали гуманітарну допомогу на суму понад 30 мільйонів євро.  Хочу підкреслити, що естонський народ щодня відправляє гуманітарну допомогу до України. Це генератори, ковдри, медикаменти та інші необхідні речі. Часто читаю в новинах, що з Естонії надходить дедалі більше допомоги.  Окрім цього, ми передаємо транспортні засоби для військових на фронті, включно з медичними автомобілями.  Я впевнена, що кожен естонець щодня думає про те, як допомогти Україні, і не лише думає, а й активно діє, роблячи свій внесок у вашу боротьбу.Це чудово. Дякую за це.Як мені відомо, близько року тому естонські законодавці ухвалили закон, який дозволяє конфіскувати російські активи. Що вдалося досягти в цьому напрямку за останній рік?Естонія була однією з перших країн, яка ухвалила закон, що дозволяє конфісковувати заморожені російські активи. Ми стали лідерами в цьому питанні, оскільки вважаємо, що потрібно використовувати не лише відсотки, а й самі активи на благо постраждалих від російської агресії.  Звісно, законотворчі процеси потребують часу. Закон був ухвалений парламентом, і зараз відповідні органи влади Естонії виконують необхідні процедури для його реалізації.  Не знаю, чи це на щастя, чи ні, але в нас небагато російських активів на території країни, адже ми обережно ставилися до цього питання протягом останніх 20 років. Однак ті активи, які є, мають важливе значення, оскільки цей закон створює прецедент. Він показує нашим європейським колегам, що такі заходи можливі, і підтверджує, що законодавство Європейського Союзу дозволяє такий тип конфіскації.  Сподіваємося, що якомога більше країн наслідуватимуть наш приклад, посилюючи тиск на агресора та підтримуючи справедливість.Але чи наслідують вони вас?Так, звісно. Ми підтримуємо тісний контакт із колегами з інших країн Європейського Союзу, оскільки вони також зацікавлені у перейнятті нашого досвіду — як саме ми реалізували цей процес і змогли ухвалити відповідний закон. Я щиро сподіваюся і зберігаю оптимізм щодо того, що все більше країн наслідуватимуть наш приклад.У мене є ще одне запитання щодо ухвалення цього закону. Процес пройшов гладко, чи були певні перешкоди?Ні, все пройшло без ускладнень. Парламент Естонії, як виразник волі народу, твердо підтримує Україну. Депутати чудово розуміють, що саме поставлено на карту. Тому процес ухвалення закону у нашому парламенті відбувся без жодних перешкод.Зрозуміло. Моє наступне запитання стосується майбутнього після закінчення війни. Після перемоги розпочнеться масштабна відбудова України. Ця жорстока війна залишила значні руйнування, і країні знадобляться великі зусилля для відновлення. Наскільки мені відомо, Естонія планує активно долучитися до цих процесів.Так, безумовно. Ми почали відновлювати Україну ще під час війни.  Естонія стала першою країною, яка розпочала цю роботу у 2022 році, адже ми вважаємо, що не варто чекати завершення війни — відбудова та реконструкція мають відбуватися негайно. Ми обрали для підтримки Житомирську область, де вже побудували дитячий садок, міст і реалізували низку інших важливих проєктів.  Звичайно, ми продовжимо цю роботу й після завершення війни, бо розуміємо, що тоді потреби стануть ще більшими. Багато українців, які через руйнування були змушені покинути свої домівки й зараз перебувають у Європі, прагнуть повернутися додому. Це означає, що їм будуть потрібні житло, дитячі садки, школи та інша інфраструктура.  Ми твердо зобов’язуємося продовжувати підтримку й відбудову України після війни та щиро сподіваємося, що цей день настане дуже скоро.Чи правильно я розумію, що ця співпраця, зокрема у сфері реконструкції, не обмежуватиметься лише Житомирською областю?Ні, наша співпраця не обмежується лише Житомирською областю. Однак наш підхід до відбудови та розвитку виходить далеко за межі будівництва дитячих садків чи інших об'єктів. Ми зосереджуємося на комплексних рішеннях, таких як навчання вчителів, організація літніх таборів для дітей в Естонії та інтеграція кожного проєкту в річний або безперервний процес.  Хоча ми активно допомагаємо й іншим регіонам, де потрібна термінова підтримка, для досягнення сталого й довготривалого розвитку ми спрямовуємо наші основні зусилля саме на Житомирську область.Чи зацікавлений естонський бізнес інвестувати в Україну зараз і після війни?Наразі ситуація ускладнена через триваючу війну та жорстокі атаки з боку Росії. Проте інтерес естонських компаній до інвестування в Україну залишається високим.Варто зауважити, що до початку повномасштабної війни багато естонських компаній уже успішно працювали в Україні. На жаль, деякі з них мали виробничі потужності в регіонах, які зараз перебувають під російською окупацією. Попри ці труднощі, інтерес до України залишається високим.Ще один важливий напрямок підтримки з боку Естонії — це надання притулку громадянам України, які були змушені тікати від війни в лютому 2022 року. Чи можете ви поділитися статистикою щодо того, скільки українців нині перебуває в Естонії під захистом вашого уряду?Наразі в Естонії проживає майже 40 000 українців.  Судячи з того, що я читаю в естонських газетах і бачу у медіа, вони добре інтегрувалися та загалом задоволені своїм життям у нас. Водночас, звісно, вони залишаються дуже занепокоєними ситуацією в Україні та переживають за своїх близьких.  Ми також побудували дві школи для українських дітей, щоб забезпечити їм можливість отримувати освіту та легше адаптуватися до нових умов.Аннелі Кольк,фото: gеttyіmаgеsДві школи?Так. В одній зі шкіл діти мають можливість навчатися за українською програмою паралельно з естонською. Ми вважаємо, що збереження мови та культури є надзвичайно важливим.  Сподіваюся, що в Естонії українці почуваються як вдома, наскільки це можливо за даних обставин.Я впевнений, що вони теж так вважають.  Добре, давайте перейдемо до іншого питання. Я щиро сподіваюся, що за кілька років Україна приєднається до Європейського Союзу як повноправний член. Проте перед цим ще потрібно зробити важливі кроки, вирішити низку внутрішніх питань і впровадити необхідні реформи.  Як посол Естонської Республіки в Україні, яка живе і працює тут, який ваш погляд на те, чого вже вдалося досягти Україні, і які подальші кроки необхідно зробити для вступу до Європейського Союзу? На чому, на вашу думку, слід зосередити зусилля?На це запитання я могла б відповідати годинами, адже це не просто кілька кроків — це цілий комплекс заходів, які має виконати країна, щоб приєднатися до Європейського Союзу. Більшість із них є технічними, але вони також передбачають внесення численних змін до законодавства.  У Естонії процес вступу до Європейського Союзу тривав майже сім років. Для України ситуація ускладнюється через війну та пов’язані з нею фінансові труднощі.  Однак те, що я бачу, викликає великий оптимізм. Український парламент дуже швидко ухвалює необхідні реформи та закони. Я впевнена, що Україна зможе стати членом Європейського Союзу швидше, ніж це вдалося нам.  Проте попереду ще багато роботи. Кожна сфера має бути приведена у відповідність до норм і стандартів ЄС. Це передбачає прийняття всього комплексу законодавства Європейського Союзу.  На щастя, у вас є багато друзів у Європі, які готові допомагати. Більшість країн ЄС обрали одну чи дві галузі, в яких вони пропонують свою підтримку Україні. Більше того, ви вже маєте багато союзників усередині Європейського Союзу, які допомагають вам підготуватися до цього важливого процесу.Розумію, про кого ви говорите, і повністю погоджуюся, що у нас є багато друзів за межами України, які активно допомагають нам наблизитися до членства в ЄС. Водночас, усвідомлюю, що без виконання нашого "домашнього завдання" тут, в Україні, це стане неможливим.   Як громадянин України, я вважаю, що корупція залишається однією з ключових перешкод на шляху до вступу в ЄС.  Спираючись на ваш досвід, коли Естонія працювала над вступом до Європейського Союзу, яку б ви дали нам пораду, щоб подолати цю проблему та успішно пройти цей складний шлях?Хочу зазначити, що верховенство права, захист фундаментальних прав та ефективна антикорупційна політика — це ключові питання, які важливі у всьому світі, не лише для України. Кожна країна, яка прагне приєднатися до Європейського Союзу, повинна відповідати цим стандартам і впроваджувати необхідні норми.  Моя порада — підтримувати дуже тісний діалог з Європейським Союзом та його представниками, щоб мати чітке розуміння того, які конкретно реформи потрібні й які нормативні акти необхідно прийняти. Також надзвичайно корисною буде співпраця з країнами, які нещодавно пройшли цей шлях, наприклад, з Естонією чи іншими країнами Балтії. Їхній досвід може стати безцінним.  Коли я бачу Ольгу Стефанишину, її команду та їхню наполегливість, у мене немає сумнівів, що Україна подолає всі виклики.  Головне — дотримуватися встановлених правил і виконувати вимоги. Усе інше обов’язково прийде з часом.До речі, що було головною проблемою для Естонії перед тим, як її прийняли до Європейського Союзу?Ми не стикалися з серйозними проблемами, хоча, звісно, були певні виклики, пов’язані з питаннями національних меншин та їхніх прав.На той час у нас був дуже компетентний головний переговорник, і завдяки його професіоналізму, а також наполегливій роботі команди, нам вдалося подолати ці труднощі. Загалом, не було значних проблем в окремій конкретній сфері, які б стали серйозною перешкодою.Ви вже згадали про національні меншини. Чи вважаються росіяни національною меншиною в Естонії?Ні, у нас є й інші народи, які вважаються національними меншинами. У нас є білоруси та багато інших національностей, які живуть в Естонії і вважають Естонію своїм домом."Говорячи про росіян, зі слів моєї дочки, яка зараз живе в Естонії, я зрозумів, що багато російськомовних естонців не бажають інтегруватися в естонське суспільство, вивчаючи естонську мову або, як вони могли б висловитися, 'ставати естонцями.'   Чи дійсно це є проблемою?"Безумовно, серед російськомовних естонців ще є ті, хто не хоче вивчати естонську мову чи отримувати естонське громадянство. Проте таких людей стало значно менше, ніж 30 чи навіть 20 років тому. Водночас ніхто не може змусити когось набути громадянство певної країни — це особисте рішення кожної людини.  Багато з них мають статус постійних резидентів з посвідкою на проживання Європейського Союзу, що дає їм змогу вільно подорожувати між Росією та країнами-членами ЄС.  Варто зазначити, що молоде покоління дедалі більше усвідомлює важливість вивчення естонської мови для здобуття якісної освіти та перспектив. Вони активно інтегруються в естонське суспільство, що свідчить про позитивні зміни.Я щиро сподіваюся, що вони інтегруються.Моє наступне запитання стосується перспектив майбутньої співпраці між Україною та Естонською Республікою. Які ключові галузі можуть стати основою для нашого партнерства?Я можу назвати чимало секторів, але першим, безумовно, є оборонний сектор.  Естонські та українські оборонні компанії вже демонструють високий рівень співпраці. Естонія добре розуміє, що Україна зараз перебуває в умовах активних бойових дій і має безцінний досвід та інформацію з передової в режимі реального часу. Багато естонських компаній тестують свою продукцію у співпраці з українськими партнерами. Оборонний сектор, без сумніву, стане тим напрямком, який зазнає значного розвитку в найближчому майбутньому.  Другий важливий напрямок — це цифровий і кібер-сектор.  Естонія та Україна входять до числа найбільш розвинених у цифровому аспекті країн світу. У цій сфері Естонії також є чому повчитися в України, яка продемонструвала вражаючі досягнення. Водночас Естонія готова поділитися своїм досвідом із впровадження цифрових інновацій. Як невелика країна, Естонія має перевагу в швидкості адаптації та реалізації нових технологій.  На мою думку, саме ці два напрямки — оборонний сектор та цифрові й кібер-технології — будуть ключовими у співпраці між нашими країнами, як у короткостроковій перспективі, так і після завершення війни.Отже, ви не лише маєте намір допомагати нам, але й очікуєте, що ми допоможемо вам у певних сферах.  Щиро дякую. Моє останнє запитання стосується події, яка сталася близько місяця тому. На жаль, уламки російського військового безпілотника впали на ваше помешкання. Сподіваюся, ніхто не постраждав і все обійшлося. Як відреагували на цей інцидент ваші колеги в дипломатичних колах?Так, на жаль, будинок, у якому я живу, постраждав від удару російського безпілотника.  У той момент я була вдома. Спершу ми з чоловіком перебували в укритті, а це була одна з тих ночей, коли повітряна тривога могла тривала чотири, п’ять чи навіть шість годин. Через поганий зв’язок в укритті ми не мали змоги отримувати актуальну інформацію. Тож коли побачили, що повітряна тривога завершилася, вирішили повернутися до квартири. І саме тоді це сталося.Ви були в квартирі в цей час?Так, ми були в квартирі, але одразу вирішили піти звідти. Хочу скористатися нагодою, щоб подякувати рятувальникам і працівникам поліції, які миттєво прибули до нашого будинку. Я щиро вдячна всім за оперативну допомогу та підтримку.  Особлива подяка моїм колегам у посольстві та в естонських міністерствах, які щиро хвилювалися за нас. На щастя, з нами все було гаразд.  Цей досвід лише зміцнив нашу рішучість допомагати Україні. Ми особисто відчули те, що переживають українці щодня — як дрони літають біля будинків навіть у такому великому місті, як Київ. Ми впізнаємо їх на звук і тепер знаємо, як це, коли безпілотник влучає у твій будинок. Це сповнює нас ще більшою рішучістю діяти і підтримувати вас.Це випробування допомогло мені краще зрозуміти, через що українці проходять щодня. На щастя, у нашому будинку ніхто не постраждав. Але ми постійно читаємо в новинах про те, що під час таких обстрілів гинуть мирні українські жителі.  Сподіваюся, що, ділячись своїм досвідом, ми зможемо донести до світу, що ця війна реальна. Вона триває у великих містах, маленьких містечках і селах, а Росія свідомо обирає своєю мішенню цивільне населення. Я звикла називати речі своїми іменами, тому це геноцид і воєнний злочин.Ще раз хочу подякувати своїм колегам в Україні та Естонії за підтримку. Це випробування стало для мене додатковим стимулом докладати ще більше зусиль для допомоги Україні.