Search trend "валерій шевчук"

Помер письменник-шістдесятник, лауреат Шевченківської премії Валерій Шевчук, найбільш відомий як автор романів &quоt;Дім на горі&quоt; та &quоt;Три листки за вікном&quоt;

6 травня помер український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор літературознавчих та публіцистичних праць, уродженець Житомира Валерій Олександрович Шевчук

6 травня 2025 року на 86-му році життя помер Валерій Шевчук — український письменник, перекладач, літературознавець, один із найсвітліших голосів у культурі незалежної України: що говорив Валерій Шевчук, цитати з інетрв'ю — Суспільне Культура

Пішов у засвіти на 86-му році письменник-шістдесятник, лавреат Шевченківської премії, майстер психологічної та готичної прози Валерій Шевчук. Про це повідомила його донька Юліанна Шевчук. "Батько помер в реанімації лікарні "Феофанія". Останні дні перебував у дуже тяжкому стані", повідомила вона. Як зазначають в "УП Життя", Валерій Шевчук також став творцем низки літературознавчих та публіцистичних праць, був інтерпретатор українського літературного бароко. […] Тhе роst На 86-му році пішов з життя письменник-шістдесятник Валерій Шевчук арреаrеd fіrst оn Рубрика.

Помер Валерій Шевчук - видатний український письменник-шістдесятникНа 86-му році життя помер відомий український письменник, перекладач Валерій Шевчук. Про це повідомила його дочка, додавши, що останні дні письменник перебував у важкому стані.

Письменник вважається одним з фундаторів Житомирської прозової школи

Помер письменник-шістдесятник, лавреат Шевченківської премії, майстер психологічної та готичної прози Валерій Шевчук. На момент смерті чоловіку було 85 років. Трагічну новину повідомила його донька Юліанна Шевчук. "Батько помер в реанімації лікарні "Феофанія". Останні дні перебував у дуже тяжкому стані", - зазначила жінка. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Український актор Максим Ковтун загинув на фронті Друга донька письменника - Мирослава Андрущенко - додала: "Хочеться сподіватись, що там йому буде добре і він зустрінеться з багатьма своїми друзями. Адже він був одним із останніх свого покоління - шістдесятників...". Дату і час похорону повідомлять згодом. Валерій Шевчук народився у родині шевця в Житомирі. Після закінчення школи хотів стати геологом, але, розчарувавшись у геології, поїхав до Львова вступати у Львівський лісотехнічний інститут. Вступити не вдалося, тому він повернувся додому. Працював підсобним робітником під час ремонту Житомирського сільськогосподарського інституту. У цей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія "Григорій Сковорода - український мандрований філософ" і твори І. Франка, що, за висловом самого Шевчука, "встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією Франка, а Сковорода став для мене учителем життя". Згодом Шевчук навчався на історико-філософському факультеті Київського університету (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Невдовзі, у 1960-х, почав писати власні твори - поезію та прозу. Письменник вважається одним з фундаторів Житомирської прозової школи. Після закінчення навчання був призваний до армії, повернувся додому у 1965 році, саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції. Був у кінотеатрі "Україна", протестуючи проти масових репресій. За роман "Три листки за вікном" Шевчук здобув Шевченківську премію.

Йому було 85 років.

У віці 85 років помер Валерій Шевчук — український письменник, перекладач, літературознавець і представник покоління шістдесятників, лауреат Шевченківської премії. — Суспільне Культура

На 85-му році життя помер Валерій Шевчук — письменник і популяризатор української барокової спадщини. Мирослава Андрущенко повідомила на своїй сторінці: «Сьогодні, 6 травня, о шостій ранку відійшов у кращі світи мій тато, Валерій Олександрович Шевчук. Про нього можна багато писати як про видатного письменника, але для мене він перш за все був просто татом. Хочеться […]

Один із засновників Житомирської прозової школи Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 року в Житомирі. У 1961 році він дебютував оповіданням «Настунька» про Тараса Шевченка

Український письменник-шістдесятник, автор роману Дім на горі Валерій Шевчук помер у віці 85 років.

Письменника Валерія Шевчука вважають найяскравішим творцем сучасного українського інтелектуального роману.

Про це повідомив народний депутат Микола Княжицький у fасеbооk.Майстер психологічної й готичної прози, публіцист Валерій Шевчук помер 6 травня."Сьогодні зранку після важкої хвороби помер великий український письменник і дослідник Валерій Шевчук. Вічна пам'ять...", - написав Княжицький.Новину також підтвердила донька письменника Мирослава Андрущенко."Сьгодні, 6 травня, о 6 ранку відійшов у кращі світи мій тато, Валерій Олександрович Шевчук. Про нього можна багато писати як про видатного письменника, але для мене він перш за все був просто татом. Хочеться сподіватись, що там йому буде добре і він зустрінеться з багатьма своїми друзями. Адже він був одним із останніх свого покоління - шістдесятників... Про дату і час похорону буде повідомлено додатково", - написала Андрущенко. Валерій Шевчук є автором історичних романів, новел і повістей. Його найвідомішими творами є роман "Дім на горі", що складається з однойменної повісти-преамбули та циклу з тринадцяти новел, та роман-трилогія "Три листки за вікном", який Шевчук писав 13 років. Саме цей твір приніс авторові Шевченківську премію (1987) та Премію фундації Антоновичів (1990).Шевчук також є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури.Шевчук був нагороджений "Орденом князя Ярослава Мудрого" V ст. У 2007 році став почесним професором НаУКМА. 

У вівторок, 6 травня, помер український письменник-шістдесятник Валерій Шевчук. Йому було 85 років. Повний текст новини

Сьогодні у віці 85 років пішов з життя український письменник-шістдесятник Валерій Шевчук.

Чого очікувати 2025 року в українській культурі? Власними прогнозами щодо ключових тенденцій і подій поділилися літературна критикиня Анастасія Герасимова, кінокритик Кирило Пищиков, арткритикиня Євгенія Буцикіна й театрознавиця Ірина Чужинова ЛІТЕРАТУРА Анастасія Герасимова: 2025 року художня література й надалі рятуватиме читачів від неідеального сучасного світу. Звідси популярність фентезі, наукової фантастики, трилерів і романтичних історій, яка залишається практично незмінною останніми роками. Мені хотілося б, щоб і в Україні більше розвивалася жанрова література. Адже це те, що має попит на іноземних ринках і може бути потенційно цікаве для перекладів. Якщо ніша фентезі в українській літературі почала активно заповнюватися, то наукової фантастики досі бракує. Між іншим, 2025-го в Польщі вийде роман письменника Макса Кідрука про колонізацію Марса "Нові темні віки. Книга 1. Колонія". Я вірю в потенціал українських авторів трилерів і горорів. Романи Євгена Ліра, Віталія Дуленка, Ілларіона Павлюка доводять, що гостросюжетні жанри нашим прозаїкам добре вдаються. Звісно, історичні романи теж. Твори про різні періоди нашої минувшини можуть бути цікаві іноземним читачам на тлі інтересу до України у світі, що не зникає, хоч би як нас намагалася переконати у зворотному російська пропаганда. Тому хочеться сподіватися на переклади Юрія Андруховича, Марії Матіос, Юрія Винничука, Наталки Сняданко. Наявність перекладів вкрай важлива у плані культурної дипломатії та для присутності нашої літератури у світовому контексті. Цьому вже кілька років сприяють програми грантів на переклади, які надають Український інститут книги та Ноusе оf Еurоре. Завдяки їм українські видавці активно просувають своїх авторів за кордоном. Якщо продовжувати тему розвитку жанрової прози, то мрію про більшу кількість літературних конкурсів, зокрема для фантастики та детективів. Можна ще для дебютів. Було б непогано мати премію для нон­фікшну. Хоч багато хто ставиться до відзнак скептично, вони дають авторам незайву видимість і визнання, фіксують процеси в літературі. Тому їх має бути більше. Звісно, хочеться, щоб була окрема премія від літературних критиків. Доволі поширена думка, що літкритики в Україні немає, тож критиків теж. Це не так. Щоб у цьому переконати, потрібна потужна колаборація державної інституції та представників галузі, яка промотувала би критику. Адже студенти філфаків мають розуміти, що на них у професійному житті може чекати щось цікавіше за пере­кваліфікацію одразу після отримання диплома. Цьогоріч на українських читачів чекатиме багато цікавих перекладів. Вийдуть, зокрема, книжки нобеліа­тів 2024-го та 2023-го "Уроки грецької" південнокорейської письменниці Хан Канг і "Трилогія" норвежця Юна Фоссе. Також з'являться торішні романи ірландської авторки Саллі Руні й американки Крістін Генни. Нарешті українською можна буде прочитати угорця Ласло Краснагоркаї та канадця Робертсона Девіса. Знакового нонфікшну теж вистачатиме. Наприклад, "Хто боїться гендера?" американської філософині Джудіт Батлер, "Квант: ­Айнштайн, Бор та велика суперечка про природу реальності" британського журналіста Манжита Кумара, "Решта шум: слухаючи ХХ століття" американського музичного критика Алекса Росса. Прогнозів щодо тематики власне української літератури не робитиму, бо доки триватиме повномасштабна війна, вона осмислюватиметься й фіксуватиметься надалі. Видавці традиційно не розкривають релізів вітчизняних письменників. Але точно буде новий роман Тамари Горіха Зерня "Шептуха" та книжка Артема Чеха. Я скучила за прозою Катерини Калитко та Галини Крук. Хотілося б, щоб ці чудові авторки хоч трошки відійшли від поезії, хоча вона в них неперевершена. Думаю, що продовжиться тенденція щодо перевидань важливих художніх творів і літературознавчих праць. Є ще чимало вартих уваги книжок, які виходили в 1990-х чи на початку 2000-х. Загалом мій прогноз на 2025-й позитивний. Книговидавничий ринок не стоїть на місці. Сфері важко, бо бракує людей і потужностей друкарень, дорожчає папір, а наклади взагалі можуть бути знищені під час російських обстрілів. Утім, українці читають, відкривають книгарні, прозу та поезію перекладають іншими мовами. Стоїмо, бо які ще можуть бути варіанти? КІНО Кирило Пищиков: Яка буде кіноіндустрія 2025 року? Питання доволі складне, адже на нього впливають різні фактори: ситуація на фронті, державна політика, творчі зусилля кіноспільноти та багато інших. Щоб оцінити майбутнє, іноді буває корисно озирнутися в минуле. З 2014-го український кінематограф переживає своєрідний ренесанс, стає популярнішим як у нашій країні, так і за кордоном. За 10 років у нас з'явилися нові імена, а фільми побували на головних міжнародних кінофестивалях. До 2022-го індустрія поступово нарощувала міць, однак повномасштабне вторгнення Росії багато чого змінило. Чимало кінопроєктів зависло на різних стадіях виробництва, тож попередній розвиток загальмував з об'єктивних причин. Саме тому частину релізів перенесли та відклали. Наприкінці 2024 року індустрії вдалося хоча б частково відновитися, але наслідки повномас­штабного вторгнення нікуди не дінуться і 2025-го, навіть якщо війна завершиться. Також слід додати, що її тема впливатиме на українське кіно не одне десятиліття. Іншим важливим фактором буде державна політика, а саме робота Державного агентства України з питань кіно, діяльності якого за останні роки не критикував тільки лінивий. Можна згадати скандальне призначення Марини Кудерчук на посаду голови, не менш скандальні пітчинги проєктів, підтримку серіальної індустрії замість кіно, численні спроби ліквідації однієї з найуспішніших культурних інституцій України Довженко-Центру. У нинішніх умовах Держкіно більше шкідливий орган, ніж корисний. Для повноцінних позитивних змін для індустрії воно має радикально трансформуватися. Проте це навряд чи станеться, адже після звільнення Марини Кудерчук у липні 2024-го тимчасовою виконувачкою обов'язків голови Держкіно стала Юлія Шевчук, яка була першою заступницею Кудерчук. Якихось якісних змін за цей час не відбувалося й, імовірно, не буде й цьогоріч. Нашій кіноіндустрії доведеться дедалі більше покладатися на саму себе, аніж на державну підтримку. Звісно, завжди є міжнародні партнери та фонди, які вже неодноразово долучалися до виробництва українського кіно. Для багатьох авторів це може бути розв'язанням проблеми, проте це все ж не панацея. Більша незалежність індустрії від держави має і свої плюси. Щонайменше режисер може мати більше творчої свободи, а отже говорити на складні та суперечливі теми. Нашій кіноіндустрії доведеться дедалі більше покладатися на саму себе Є в індустрії позитивні тенденції, які мають продовжитися. Це насамперед участь українських фільмів у міжнародних кінофестивалях і боротьба за престижні нагороди. У січні лауреат "Оскара" Мстислав Чернов представить на американському кінофестивалі "Санденс" документальну роботу "2000 метрів до Андріївки". У лютому на Роттердамському кінофестивалі покажуть одразу кілька вітчизняних стрічок, зокрема торішню "Там, де закінчується Росія" Олексія Радинського. А "Порцелянова війна" Брендана Белломо та Слави Леонтьєва потрапила в оскарівський шортліст у категорії "найкращий документальний фільм". І це все тільки про початок року. Друга важлива тенденція осмислення, переосмислення та відновлення української кіноспадщини. Цим, наприклад, регулярно займається колектив Довженко-Центру. Або ж згадати діяльність Групи Кінотрон, яка торік оцифрувала понад 200 кіноплівок з архівів Національної кінематеки України. У національному прокаті 2025-го очікується багато різних за жанром стрічок: космічна фантастика "Ти Космос" Павла Острікова, камерна драма про початок повномасштабного вторгнення "Медовий місяць" Жанни Озірної, воєнний екшен "Кіллхаус" Любомира Левицького, байопік "Малевич" Дар'ї Онищенко й інші. Добре, що індустрія все ще знаходить шляхи та способи для існування, однак некомпетентна державна політика може рано чи пізно призвести до її краху. ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО Євгенія Буцикіна: Незважаючи на складні часи, візуальне мистецтво України продовжує розвиватися. І відомі, і нові інституції відкриватимуть важливі й цікаві виставки та запускатимуть освітні проєкти. Артвидавництва тішитимуть книжками про видатних митців і публікаціями вагомих досліджень історії української візуальної культури. Ось кілька тенденцій, які я могла б виокремити в цьому процесі. 1. Наше минуле. Незмінною і неодмінною частиною розвитку мистецтва є дослідження його минулого. Наприклад, цьогоріч 150-літтю з дня народження Олександра Мурашка присвятять виставку в Національному художньому музеї України, а також вихід книжки про паризький період художника "Гріхи молодості" Дар'ї Добріян у видавництві "Родовід". 2. Свіжа історія. Набирає обертів робота з осмислення зовсім недавньої історії українського мистецтва 2000-х і 2010-х. Кінець минулого року ознаменувався відкриттям ретроспективи артгрупи Р.Е.П. у Національному художньому музеї. Цьогоріч на нас чекає персональна виставка однієї з ключових учасниць цього художнього об'єднання Лесі Хоменко й експозиція Відкритої групи в РіnсhukАrtСеntrе. А виставка Анни Звягінцевої в Мистецькому арсеналі відкриє серію дослідницьких проєктів інституції про художників, які розпочали свій творчий шлях у ХХІ столітті. 3. Деколонізація. Виявлення і розрізнення в мистецтві питомо свого та накинутого, віднайдення забутого і прихованого, відновлення історично-культурної справедливості є метою продовження роботи з міжнародними музеями та галереями щодо дослідження і достовірного позначення художників українського походження та ідентичності. 2025 року буде підбито підсумок відкриттю світу Олександри Екстер як української мисткині. "Родовід" разом з Українським музеєм у Нью-Йорку презентує видання "Олександра Екстер: сцена це світ" Пітера Дорошенка, Івана Козленка, Оксани Семенік і Клер Стеблер українською, англійською та французькою мовами. Дедалі більше порушуватимуть питання локалізації та коренізації в сучасному мистецтві України. Цьогоріч і надалі бачитимемо більше експозицій, присвячених цим дослідженням. Наприклад, Дослідницька платформа РіnсhukАrtСеntrе представить книжку "Повернення історії. Деколоніальність і мистецтво в Україні після 1991 року", а також виставку на цю тему. 4. Низова ініціатива. Поряд із вагомими мистецькими інституціями, що створюють виставки-блокбастери, як-от Український дім і Мистецький арсенал у Києві, Jаm Fасtоry Аrt Сеntеr у Львові та ЄрміловЦентр у Харкові, спостерігаємо появу нових просторів меншого формату. Ці "низові" ініціативи напрочуд важливі для активного розвитку актуального молодого мистецтва, незалежного від державних і приватних інституцій. Лише у столиці відкрилися галереї Тhе Stеіn Studіо, "Кручі", КУТ, SРLАV, Еyе Sеа, Vоіtоk, відновлений Музей-майстерня Ади Рибачук і Володимира Мельніченка, простір культури "Кудрявка" й інші, що здивують нас камерними, але сильними проєктами. 5. Децентралізація. Відкривають нові простори поза Києвом і найбільшими містами України. В Івано-Франківську почне працювати артцентр "Промприлад", у якому запустять Школу культурних компетенцій. Активно продовжує роботу нещодавно створений центр КRСС у Кривому Розі. Представить, зокрема, феміністичну виставку "Візуальні голоси жінок" і покаже проєкт про інклюзію старшого покоління в мистецтві "Сонце сходить на заході" країнами Європи. ТЕАТР Ірина Чужинова: Український театр система, що складається зі 117 державних та комунальних і так ніким не порахованої енної кількості недержавних закладів, яких стало відчутно менше. Навіть на 11-му році війни він демонструє стійкість. Однак повномасштабне вторгнення ще більше обмежило в ресурсах театри у східній і південній частинах України, а також значно ускладнило їхнє життя в Дніпропетровській, Запорізькій і Чернігівській областях. Харків і Херсон так і не поновили мистецького життя, вже півтора року вистави там грають у підвалах. І людей, і грошей стало помітно менше 2025 рік не обіцяє щось змінити. Колег на фронті все більшає. Тільки за останні пів року до лав захисників із видимого мені кола пішли дослідниця театру й режисерка Олена Апчел, театро­знавець Олексій Паляничка, актор і режисер-дебютант Роб Фельдман, спектакль якого "Копи проти Равликів" за п'єсою Ніни Захоженко грають у столичному Театрі на лівому березі. Але насправді цих імен сотні. Комусь, як мінометниці, квірперформерці Антоніні Романовій чи акторові, автору інсценізацій Олексієві Доричевському, вдається тримати зв'язок із театрами та хоч ди­станційно, але долучатися до проєктів. Хтось говорить, що нескоро повернеться до творчості. Хтось, як лялькар Валерій Дзех, у статусі військового розвиває проєкт "Культурний десант", що підтримує бойовий дух і трохи розвантажує психіку тих, хто на передовій. Наш досвід, з одного боку, розділяє нас, але цінності продовжують об'єднувати. Очевидно, що зріс запит на все українське. На історію, музику, літературу, кіно, українськомовні ютуб і тікток. Театр цей тренд посилює і підтримує. У різних містах з'явилися вистави про Володимира Івасюка та "неканонічного" Тараса Шевченка. Одна за одною виходять прем'єри сучасних драматургів Ніни Захоженко, Ольги Мацюпи, Оксани Гриценко, Андрія Бондаренка, Наталки Ворожбит. "Конотопська відьма" режисера Івана Уривського довела, що театр може бути модний і гарно зроблений. Звісно, мені хотілося б, аби був не лише красивий, але й розумний. Як-от, наприклад, вистава Артема Вусика "Веселка на Салтівці" в харківському театрі "Нафта" або проєкт Рози Саркісян Fuсkіng Тruffаut, що його грають на сценах Варшави та Берліна. Іншими словами, українському театру не вистачає артхауса, андеграунду та концептуального мистецтва, якщо порівнювати з кіно, музикою чи живописом. А ще сподіваюся, що цього року вітчизняні театри всерйоз почнуть думати, як нам підключитися до комеморативних практик, напрацьовувати свої наративи про війну, давати раду із травмою, перестати називати все арттерапією, а натомість думати, чим можна посилити арттерапевтичні активності. Мій найбільший страх це повернення до радянських лекал вшанування, глорифікації, героїзації та решти мертвих концепцій, які цілком можуть повернутися туди, де не сформульовано нових. Війна, зрештою, має стати для нас як громадянського суспільства передусім каталізатором змін. Тих, без яких не вижити.