Search trend "День києві"

Як повідомляє Суспільне. 23 травня 2025 року на Майдані Незалежності в Києві відзначили День Героїв України та День морської піхоти. У рамках заходу відбулася хвилина мовчання, присвячена пам’яті загиблих морпіхів, а також акція на підтримку полонених військових. Учасники акції, серед яких були рідні та близькі загиблих, вшанували пам’ять морських піхотинців. Катерина, яка приїхала з Миколаєва, […] Тhе роst День Героїв України 2025: пам’ять морпіхів і обмін полоненими в Києві fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..

У День Героїв України та День морської піхоти 23 травня пройшла акція-нагадування хвилина мовчання на Майдані Незалежності в Києві. Також у столиці провели акцію на підтримку полонених морпіхів

Український ветеран Сергій Янюк четвертий день голодує на Майдані у Києві: що вимагаєСергій Янюк голодує, вимагаючи зустрічі з Президентом щодо будівництва Національного військового меморіального кладовища. Він наполягає на незалежній експертизі земель.

У Києві 23 травня на Байковому цвинтарі поховали телеведучого і військовогоо Максима Неліпу. Прощання із ним проходило у Центрі культури і мистецтв Київського політехнічного інституту. Максим Неліпа загинув 12 травня під час виконання бойового завдання. З перших днів повномасштабного вторгнення він пішов до війська - спершу в тероборону, згодом став командиром розвідувального взводу в складі Сухопутних військ. На початку 2025 року дістав поранення, але після лікування повернувся на фронт. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на прощанні з бійцем, поспілкувалася з його друзями й рідними. БАГАТО СПІВАВ Близько 10:40 біля Центру культури і мистецтв КПІ збираються люди. Вони стають напівколом на площі перед будівлею. Тримають у руках квіти - червоні троянди й гвоздики, хризантеми синього з жовтим кольорів. Перед входом виставили обмежувальні стовпчики, за якими вже вишикувалися військові у пікселі й цивільні - у чорному траурному вбранні. Усі мовчки стежать за катафалком, що вже підʼїхав на подвірʼя. Шестеро військових спускаються сходами з труною на плечах. Попереду несуть хрест та портрет Максима Неліпи. Повільно проходять майданчиком і минають людей, що схилилися на коліно перед загиблим захисником. Попрощатися з бійцем прийшли колеги та друзі. Серед них Віталій Козловський, Олександр Педан, Марічка Падалко, Костянтин Грубич, Андрій Чивурін, Андрій Джеджула, Анатолій Анатоліч та інші. Усі уважно стежать за процесією, а згодом - стають у чергу на вхід до зали, де вже розпочалася церемонія прощання. - Ми були в теплих, близьких стосунках. У нас спільний кум наших дітей, - розповідає Анатолій Анатоліч, стоїть у чорній футболці біля дверей. З Максимом його пов'язували багаторічні дружні й професійні стосунки. - Знайомі ще з середини двотисячних. Спочатку це було суто по роботі - Макс тоді вів популярну лотерею і, коли йшов з шоу, запропонував мені замінити його. Так ми й познайомилися. У нього був кабінет - такий, як у професора з "Назад у майбутнє" Далі вони почали спілкуватися родинами. Були постійно на зв'язку. - Як на мене, це один із найкращих ведучих періоду розквіту українського телебачення. Дуже талановитий. А в побуті - веселий. Ми часто збиралися в них удома, у Макса й Томи, - згадує шоумен із сумною посмішкою. - Він усе робив руками. У нього був кабінет - такий, як у професора з "Назад у майбутнє", повно всіляких речей. Ми, чоловіки, збиралися там, поки всі інші сиділи на кухні, і Макс показував, що зробив сам. Від хвилювання трохи стишує голос. Після паузи додає: - І він багато співав. Макс - це дуже талановита людина. Мені дуже шкода. І того, як складалася його кар'єра останні роки. Але найбільше - що його більше немає, - додає Анатолій Анатоліч і поспішає зайти всередину. Максим Неліпа народився 16 жовтня 1976 року в Києві. Навчався в Київському політехнічному інституті, де був активним учасником студентського життя. Саме тут почалася його творча кар'єра - з участі в КВК. Пізніше став капітаном команди "Ковбої Політеху", яка виступала в телеефірах. Поруч із будівлею стоїть Святослав Ковтун - товариш Максима ще зі студентських років. Разом навчались у КПІ й заснували команду КВК "Ковбої Політеху". - Ми подали оголошення, що хочемо створити команду КВК. Макс тільки вступив до КПІ й прийшов на перегляд. Потроху здружилися, сформували колектив і почали виступати, - згадує, як усе починалося Ковтун. - А потім - як у всіх: університет закінчився, хтось пішов у роботу, хтось - у сім'ю. А Макс - у шоу-бізнес, на телебачення. З початком повномасштабної війни, каже Ковтун, Максим одним із перших пішов до ТРО, а згодом - до ЗСУ. Про його рішення служити дізнався вже після того, як друг підписав контракт. - Я пам'ятаю, що він хвилювався - чи візьмуть. Тоді ж усі стояли в чергах, а він переживав, що можуть не прийняти. Але все ж таки його взяли. Після деокупації Київщини, здається, підписав контракт. Ми з ним спілкувалися, він приїжджав до мене в КПІ. Посиділи, посміялися. Він був оптимістом. Чи день чорний, чи день білий - він завжди з гумором. Перед початком повномасштабної війни Максим працював інженером-програмістом. Технічна сторона в ньому завжди була помітна, розказує Святослав. - У нього було ДНК інженера. Завжди щось підкрутити, щось спаяти - це було в нього в крові. І в ЗСУ він цим теж займався, вихвалявся, що щось нестандартне зробив. Його цікавило все - і дрони, і техніка, - говорить Ковтун. - Він мені розповідав про моноколесо - що використовував його на передку. Казав: "Тихенько під'їхав, навів дрончика, зробив свою справу - і тихенько поїхав. Це ж не машина, не бронетранспортер. По лісу виїхав - і все". Вчився на ньому їздити, падав, але навчився. У нього була така інженерна жилка - справжній технар. ПОПУЛЯРНИЙ ВЕДУЧИЙ У залі на першому поверсі Центру культури - відкрита труна з тілом Максима Неліпи. Поряд - світлини: на одній він у військовій формі, на іншій - у смокінгу з метеликом, із часів телеефірів. За труною стоять військові у формі, з почесними стрічками через плече. Біля них - державний прапор та вінки. У центрі праворуч від труни - композиція з білих квітів. З обох боків поруч із покійним розклали оберемки червоних троянд. У залі тихо. Присутні стоять у кілька рядів, мовчки та з опущеним поглядом. У 2000-х роках Максим Неліпа став одним із найвідоміших телеведучих країни. Вів популярні шоу на центральних телеканалах - "Програй мільйон", "Хто там?", "Народна зірка", брав участь у "Танцях з зірками" та з'являвся в розважальних проєктах. Поза екраном захоплювався технікою, майстрував речі власноруч, цікавився музикою. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Неліпа добровільно пішов до війська. Спочатку служив у територіальній обороні, згодом - у Сухопутних військах ЗСУ. Став командиром розвідувального взводу. Пройшов низку бойових ротацій, отримав поранення на початку 2025 року, переніс кілька операцій. Після реабілітації повернувся до служби. На церемонії - голова Верховної Ради Руслан Стефанчук. Він одним із перших підходить до труни й без слів кладе червоні троянди. Згодом слово бере Андрій Гаврушкевич - ветеран, помічник ректора КПІ з питань ветеранської політики. Каже, що говорити важко. Починає із спогаду про студентські роки Максима. - Він дійсно випромінював життя й енергію. Справжній КПІшник. Ми всі такі - енергійні, загартовані. Але найбільше хочу сказати як ветеран: мужність - це не слова, а рішення. І Максим це рішення прийняв у перші дні, - Гаврушкевич стоїть біля мікрофона, трохи хвилюється. - Міг бути в іншому місці, але вирішив іти. Бо любив свободу й хотів її захистити. У залі стоїть тиша. - Коли кажуть, що до втрат звикаєш - повірте, ні, - продовжує Андрій Гаврушкевич. - Кожна втрата ще болючіша. Але поки ворог прийшов на нашу землю - ми не можемо зупинитись. Шана до загиблих - це не лише пам'ять, а й щоденні дії. Або ти на фронті, або для фронту - до повної перемоги. Бо інакше це дістанеться нашим дітям. Вклоняюся перед Максимом як людина, ветеран, батько, чоловік і син. Ім'я Максима Неліпи назавжди залишиться в пам'яті історії України. І в історії КПІ - окремим світлим рядком. Слава Україні! - Героям Слава! - в унісон відповідають присутні. СКЛАДНІ ОПЕРАЦІЇ Люди по черзі підходять до труни, затримуються на кілька секунд, залишають квіти, прикладають руку або хрестяться. Дехто мовчки торкається труни. Інші стають навколішки, нахиляються, прикладають чоло до краю. У залі чути мелодію скрипки і час від часу - приглушене схлипування. - Ми спілкувались за два дні до того, як це сталось. Як завжди - про службу, про самопочуття, - розповідає брат загиблого Андрій Неліпа. - Він недавно переніс складні операції, але вже відновлювався. Хоча міг залишитися на реабілітації, принципово повернувся в підрозділ. Побратими вмовляли його трохи відпочити, підлікуватись. Але він не хотів кидати свою справу. Про завдання Максима брат говорить обережно. Деякі речі не можна розголошувати, зізнається. - Він служив у дуже важливому підрозділі. Займався тим, що робив "бавовну" нашим бл*дським сусідам, так званим, - каже різко Андрій. - І буде продовжувати, але тепер уже з неба. Справу Макса не зупинити. Сьогодні на церемонії - його побратими, представники полку. Він дуже пишався, що потрапив саме туди. Багато з того, що радує вас у новинах, - це їхня робота Військова справа не була мрією Максима з дитинства, але він із першого дня повномасштабного вторгнення пішов до ТРО. Згодом уже в лавах ЗСУ став командиром взводу аеророзвідки. Загинув під час виконання бойового завдання. - Він ніколи не хотів робити військову кар'єру. Але коли почалась повномасштабна війна - не вагався ні хвилини. Ми разом хотіли йти, просто я за станом здоров'я не зміг пройти ВЛК. А він пройшов, - згадує він. - Потім - поетапно, від підрозділу до підрозділу, поки не потрапив у крилатий полк безпілотних систем. Багато з того, що радує вас у новинах, - це їхня робота. Просто не можна було казати, що саме до цього причетний. Максим займався інженерними розробками: налаштовував дрони, допрацьовував програмне забезпечення, координував збірку. У нього була ціла технічна база, яку передали іншим підрозділам після загибелі. - Його неможливо було відірвати від справи. Він кашляв, хворів - ми просили відпочити, але він не слухав. Востаннє зміг поспати нормально на Великдень, під час так званого "перемирʼя". І ще раз - коли випала пауза після обстрілів. Тоді зателефонував мамі. Андрій згадує, що інженерна жилка в Максима проявлялась із дитинства. - Він пішов у батька. Наш тато, Володимир Іванович, міг зробити щось із нічого. Макс був такий самий - у нього були "шаловливі ручки", як ми жартували. Постійно щось вигадував, ремонтував. Але за характером - пішов у діда: полковника, артилериста, який був життєрадісним і гумористичним. І от Макс - це така вибухова суміш, - із посмішкою розповідає Андрій. - Він був людиною, яка могла вирішити будь-яке питання. Але ніколи не користувався цим для себе, а допомагав іншим. Андрій згадує їхнє з братом дитинство й каже, що Максим завжди був "як блискавка": енергійний, кмітливий, нестримний. - Я іноді бив його по голові енциклопедією, бо він просто не зупинявся, - поринає у спогади він. - Дуже незвичайна дитина. Але всюди був як свій. Його в будь-якій компанії одразу сприймали, як ніби він там давно. Він так вмів - на молекулярному рівні влитись. Є один випадок, який родина згадує досі. - Маленьким загубився на ВДНГ. Поїхали туди з родичами, і він десь зник. Шукали, а проходили роми - і він пішов за ними. Вони його не образили, навпаки, прийняли. Він просто підходив і починав спілкуватися - і все. Уже свій, - додає чоловік. Після прощання присутні виходять надвір. Вони стають обабіч стовпчиків, утворюючи коридор. Військові повільно закручують кришку на труну - метал скрипить. Звучить гімн України. У цей момент двоє військовослужбовців розгортають над труною державний прапор. Військові виходять із будівлі. Попереду несуть портрет усміхненого бійця. За ним - труну, накриту українським стягом. Колона рухається повільно. Присутні стоять на одному коліні, а коли піднімаються - лунають оплески. Максима Неліпу поховали на Байковому кладовищі. Йому було 48 років. У військового залишилася родина, зокрема син, який зараз проходить службу в армії Ізраїлю.

У Києві у безпечному просторі NОVА влаштували день відкритих дверей. Під час заходу відбувся сеанс арттерапії для жінок з Каховки та Нової Каховки з Херсонщини

Ветеран війни Сергій Янюк, який четвертий день протестує голодуванням на Майдані Незалежності у Києві проти будівництва Національного військового меморіального кладовища, прийшов до столичної поліції, яка напередодні затримала його товариша. Під час сутички з...

У центрі Києва в День морської піхоти відкрили пам'ятний знак на честь цього роду військ.

В Україні 24 травня очікується значний температурний контраст: від +9&dеg;С на заході до +29&dеg;С на сході та півдні. У суботу спекотно буде у східних областях, у південній частині, а також у Дніпрі з районами - +24...29&dеg;С, повідомила синоптикиня Наталка Діденко. "Київ найближчими вихідними відзначатиме День міста, тому для столиці - наш сьогоднішній синоптичний пріоритет. Одразу скажу, що і 24, і 25 травня очікуються в Києві дощі та ще й з грозами, а при грозах - із рвучким вітром. Уважно. При грозах ймовірний град. Дощі будуть вже літнього характеру, тобто, періодичні, проте часом може линути добряче. 24-25 травня в Києві пройдуть короткочасні дощі з грозами, температура повітря у суботу близько +20 градусів, у неділю близько +18 градусів. У дощах може бути нижче", - написала вона. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Синоптики оновили прогноз на п'ятницю Найхолоднішою очікується завтра погода на заході України, прогнозують +9...14&dеg;С. На решті території України буде +20...25&dеg;С. Дощі з грозами пройдуть у більшості областей, окрім півдня та південного сходу України. "Нестійка погода з температурними контрастами, спекою на сході та холодом на заході, із стрибками атмосферного тиску може негативно вплинути на стан здоров'я людей із серцево-судинними недугами", - попередила синоптикиня. Спрогнозувати, коли точно до України прийде літня погода, неможливо, але, зазвичай вже у травні погода стає літньою. Розказали, яка погода чекає на українців цього літа.

Про це повідомляє кореспондентка Еспресо Катерина Галко.Ветерани подолали пів країни, з Ужгорода до Києва, це майже 900 кілометрів.Кожна їхня зупинка була присвячена вшануванню памʼяті, спілкування з сімʼями загиблих героїв та ветеранами. Для чоловіків це далеко не перша така подорож.Іван Балашов розповідає, що цього року велопробіг ветеранський проводився під егідою Міністерства прав ветеранів впʼяте. "Маршрут у нас був з Ужгорода до Києва. Я не скажу, що нам важко, ми звикли до цього. Трошки було з погодою поганенько: холодно було коли ми стартували. Вперше вдягнули шорти два дні назад, а так їхали в дощовиках. Ну нам це не завадило", - зазначив він. За його словами, по ходу маршруту спортсмени зустрічалися з сім’ями загиблих, заходили в храми, на меморіали, на кладовища і всюди вшановували пам'ять захисників України, водночас на власному прикладі показуючи, що таке ветеранський спорт та спортивна реабілітація. "Я у свій час після Афгану більше пів року по госпіталях. І завдяки фізкультурі та спорту досі в строю. Мій напарник Анатолій учасник російсько-української війни він цього року буде втретє бігти марафон морської піхоти у Вашингтоні", - заявив Іван.Анатолій Вересенко каже, що найбільше вразило на маршруті, в селах і містах, коли прямо на дорозі матері загиблих чекали на них. "І я так розумію, для них уже після смерті їх синів з таких моментів і складається їхнє життя. Для мене цей шлях означає маленький вклад в перемогу. Я у свій час воював, але звільнили за віком. Я дуже розсердилася на законодавство, але довелося так доказувати свою силу і свою потрібність", - каже ветеран.Щорічний ветеранський велопробіг був заснований у 2020 році. Відтоді він став не лише нагодою памʼятати про загиблих, а й популяризувати ветеранський спорт. Символічно велопробіг завершується сьогодні, 23 травня - у День Героїв.Сьогодні, 17 травня, через Львів пройшов щорічний ветеранський велопробіг "Шануємо пам’ять Захисників і Захисниць України". Захід присвячений полеглим воїнам. Триватиме він 9 днів і завершиться у Києві 23 травня.Пробіг проходить з 15 по 23 травня та фінішує в Києві біля Стіни пам’яті загиблих за Україну.

У День Героїв України та День морської піхоти 23 травня пройшла акція-нагадування хвилина мовчання на Майдані Незалежності в Києві

У Києві в День морської піхоти відкрили другий пам'ятний знак на Алеї захисників України. Його присвятили морським піхотинцям ЗСУ.

Український продюсер і репер Потап (Олексій Потапенко - Gаzеtа.uа) і співачка Настя Каменських відзначають шосту річницю шлюбу. Пара познайомилася 2006‑го. Чутки про їхній роман з'явилися через чотири роки. Тоді Олексій був одружений з Іриною Горовою. У 2014 році чоловік розлучився, але стосунки з Каменських підтвердив лише навесні 2019 року. Gаzеtа.uа пропонує пригадати, яким було весілля Потапа й Насті та як вони змінилися за цей час. Офіційно пара одружилася у Києві. Церемонія відбувалася у одному із заміських ресторанів. На подію подружжя запросило Тіну Кароль, Олю Полякову, Машу Єфросініну, Юрія Горбунова, Катю Осадчу та інших селебріті. Потап був одягнений в костюм бежевого кольору та білі кросівки. Каменських обрала сукню з пишною спідницею і довгим шлейфом. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Нічого не відповіла" - Раміль з "Курган і Агрегат" зробив пропозицію дівчині на березі Чорного моря "Дякую, що оберігав нас від зайвих очей, слів, постів. Хай ненадовго, але ми змогли залишити потаємні емоції і почуття тільки для нас двох. Тепер прийшов час поділитися із шанувальниками частинкою наших почуттів", - написала Каменських у соцмережі у день весілля. Протягом двох років ходили чутки, що зіркове подружжя нібито розлучилося. Час від часу Потап з дружиною спростовують цю інформацію. В мережі вони викладають спільні фото й зізнаються один одному в коханні. Раніше Потап вперше за довгий час висловився про стосунки з Настею Каменських. Артист зазначив, що вони з дружиною живуть одразу на декілька країн. Додав, що обожнює слухати, як співає його кохана.

23 травня в Україні очікується мінлива хмарність. У деяких областях пройдуть сьогодні дощі, повідомляє Укргідрометцентр. "У Житомирській, Вінницькій, Одеській та західних областях можуть пройти помірні короткочасні дощі, вдень грози. Місцями значні дощі, град та шквали до 15-20 м/с. Решта території України буде без опадів", - сказано в повідомленні. Температура повітря вдень сягатиме +20...25&dеg;С. У південно-східній частині потепліє до +28&dеg;С, а на крайньому заході країни очікують +13...18&dеg;С. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В Україні кардинально зміниться погода Вітер південно-східний, у західних областях з переходом на північно-західний, 7-12 м/с. У Києві мінлива хмарність, без опадів. 23 травня в столиці очікується чудова тепла погода з температурою повітря до +24&dеg;С. Вітер буде рвучким, південно-східного напрямку. Впродовж дня буде сухо та сонячно, лише ввечері у п'ятницю набіжать хмари та пройде дощ із грозою. 24-25 травня грозові дощі очікуються на заході, півночі, у центральних областях України (окрім Полтавщини та Дніпропетровщини), а також на Одещині. На решті території - без опадів. На День Києва, 25 травня, ймовірні грозові дощі та свіжіше повітря. Спрогнозувати, коли точно до України прийде літня погода, неможливо, але, зазвичай вже у травні погода стає літньою. Розказали, яка погода чекає на українців цього літа.

23 травня в Україні очікується суха сонячна тепла погода з денною температурою повітря +20...25&dеg;С. Проте в західних областях атмосферний фронт, який принесе грозові дощі, знизить температуру повітря до +12...18&dеg;С, повідомила синоптикиня Наталка Діденко. "Сьогодні - день перепоховання Тараса Шевченка, коли він нарешті отримав навічно для свого серця спокій і радість бути вдома. У Каневі, на Чернечій горі, завтра буде вітряно, південно-східний вітер досягатиме поривів 15-18 метрів за секунду. Але світитиме сонце і повітря прогріється до +22...25 градусів. Прийшли теплі дні і хто не був, особливо з дітьми, обов'язково відвідайте це знакове для кожного українця місце", - написала вона. При грозах завтра можливий град та шквалисте посилення вітру. Дощі ввечері у п'ятницю дійдуть до Житомирщини та Київщини. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Де чекати на шквали і град - оновлений прогноз У Києві 23 травня очікується чудова тепла погода з температурою повітря до +24&dеg;С. Вітер буде рвучким, південно-східного напрямку. Впродовж дня буде сухо та сонячно, лише ввечері у п'ятницю набіжать хмари і в столиці пройде дощ з грозою. 24-25 травня грозові дощі очікуються на заході, півночі, у центральних областях України (окрім Полтавщини та Дніпропетровщини), а також на Одещині. На решті території - без опадів. На День Києва, 25 травня, ймовірні грозові дощі та свіжіше повітря. "Тепло, яке дуже просили, прийшло. Атмосфера завжди прихильна до мешканців помірно-континентального клімату. А поки заплануйте подорож до Канева, на Чернечу гору, такі місця обов'язково мають бути на спільних фотографіях вас і ваших дітей у майбутніх родинних альбомах", - додала Діденко. Спрогнозувати, коли точно до України прийде літня погода, неможливо, але, зазвичай вже у травні погода стає літньою. Розказали, яка погода чекає на українців цього літа.

Про це повідомляє кореспондентка Еспресо Діана Польова. Як наголосив режисер-постановник, автор п’єси – директор та художній керівник театру української традиції "Дзеркало", заслужений діяч мистецтв України Володимир Петранюк, цей день вшановують щороку в їхньому театрі та пам’ятають про нього.Сама ж п’єса, за його словами, розкриває одну з найбільш особистих і зворушливих подій у біографії Шевченка."Ця вистава присвячена одній з найбільш зворушливих сторінок життя Шевченка – його останньому коханню до Ликери Полусмак, молодої дівчини з України. І через це кохання ми приходимо до Шевченка не традиційного, не такого, як у хрестоматіях і в критиці, а до живої людини", - розповів Володимир Петранюк.Фото: Діана Польова/ЕспресоВін також висловив думку, що до Шевченка варто звертатися у такі тяжкі часи, адже "всі відповіді написані в одній книзі, яка називається "Кобзар".  Про свою роль у виставі також розповіла акторка театру і кіно Ольга Оноприюк. Фото: Діана Польова/Еспресо"Ликера Полусмак – це останнє і, напевно, таке історично дуже неоднозначне кохання. І саме в цій виставі перед нами Тарас Шевченко постає більше як чоловік, простий чоловік, не як геній, письменник, художник, а простий чоловік, який теж кохав, який прагнув кохання і прагнув сім'ї. Але, на жаль, склалося трішки по-іншому", - поділилася акторка. Вона додала, що її героїня була набагато молодшою за Шевченка, тож, на її думку, якби вони зустрілися в інший час чи на іншому етапі життя, дівчина могла б краще зрозуміти його поведінку і залишилася б відданою йому на все життя.Фото: Діана Польова/Еспресо"І це навіть, знаєте, така паралельна ситуація для сучасного світу, коли ми зустрічаємо людину, нашу людину, але ми зараз не в тому віці, щоб її зрозуміти та відчути. Але приходить час, коли ми це починаємо розуміти, коли ми трішки набуваємо якогось досвіду. І от така інтимна, дуже лірична, романтична і драматична історія двох людей", - додала акторка. У київську книгарню "Сенс", яка минулого року приймала на макулатуру російськомовні книжки, щоб зібрати кошти від їхньої переробки для ППО, принесли "Кобзар" 1939 року видання.

У Національному ботанічному саду імені М. Гришка відбувся Всеукраїнський форум національних меншин (спільнот) та корінних народів України з нагоди першого святкування Дня міжнаціональної злагоди і культурного розмаїття.

Вид на село Бабин, фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" Поміж ними сидить, підібгавши під себе ноги, жінка у строкатій спідниці. У неї коротка зачіска, невеликі павутинки зморшок у кутиках очей, які з'являються від усмішки, та по-материнському добрий погляд. Катерина Міхаліцина — українська письменниця, перекладачка. Сьогодні, у цих стінах, вона менторка творчої резиденції для підлітків.  Катерина пояснює, що те, чим вони займаються тут і зараз — це своєрідний спосіб заземлення. Виготовлення невеличких фігурок з пап'є-маше, це те, що допомагає повернути контроль.  Мія, Катерина Міхаліцина, Марічка, фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей""Згинання дротиків, відривання шматочків паперу, клеєння, загладжування, стискання цього всього — це теж форма "я тут". Оце мої руки, оці руки щось роблять. І потім ці ж руки розуміють форму й об'єм. Війна витягає з нас відчуття кордону нашого тіла. А цей невеликий акт творчості повертає нам себе. "Я не можу спинити ракети, новини, Трампа, все решта. А зробити фігурку можу". Тому ми робимо пташок. Пташка — це символ легкості. І що ще логічніше було б робити в карпатському піднебессі".КисеньДерев'яна хата, зведена на схилі посеред лісу, колись належала місцевому майстру по дереву. Нині це осердя різноманітних творчих планерів, майстер-класів та зустрічей, куди приїжджають люди з різних куточків України, щоб набутися посеред Карпат. Сьогодні це місце більше відоме як "Хата-майстерня". Вона розташована недалеко від села Бабин, що на Франківщині, під Сокільським хребтом на висоті 600 метрів над рівнем моря. За нею доглядає ціла родина — сини майстра, якому належала хата, Василь та Микола, а також їхні дружини: Ольга та Ярина. Тяглість традиції та фокус на формуванні відчуття дому у просторі, підштовхнуло також і команду фонду "Голоси дітей" обрати це місце для проведення резиденції для підлітків — фінального етапу курсу "Поезія з елементами арттерапії".   Фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" Цей курс об'єднав дівчат та хлопців, закоханих у поезію, щоб дати їм можливість поглибити свої навички у написанні віршів, а принагідно через письмо відрефлексувати досвід війни, який вони мають. Це один із проєктів експериментального напрямку творчих лабораторій, розроблених фондом. Так упродовж двох років існування проєкту вже відбулося два набори на курс сторітелінгу в кіно разом із Марисею Нікітюк та курс з письменництва разом з Олею Русіною.Оля Микитчин, програмна менеджерка цього напрямку, наголошує, що важливою складовою кожної з програм є також супровід психолога, який консультує підлітків упродовж усього курсу. Робота команди триває у цілковитій синергії: ментори допомагають дітям знайти візуальні творчі засоби для вербалізації, а психолог — шлях пошуку того, що вони прагнуть видобути з середини себе. Адже кожен із цих дітей, проходить через цю війну з власною історією: через втрату близьких, дому, стабільності, постійні переїзди, обстріли, небезпеку."Їм багато болить зараз. І ми хочемо загоїти цей біль бодай трохи. Прагнемо вилікувати, знайти шляхи для цього. Ця команда підлітків має бажання щось створити і щось залишити як наслідок цього маленького життя, яке вони прожили впродовж курсу і резиденції. І ми намагаємося їм допомогти це зберегти". Щотижня протягом чотирьох місяців вісімнадцять підлітків з різних міст України, а також і з-за кордону, збиралися у спільній Gооglе Мееt-кімнаті разом із Катериною Міхаліциною, де говорили про творчість, життя, війну та місце віршів у ній та про неї. Катерина Міхаліцина розповідає:"Тексти цих дітей — це зліпки них самих. Їхніх улюблених слів, фраз, подекуди улюблених поетів, які так відзеркалюються трошки глибшими тінями або колами по воді. Відбитки того, що вони пережили, відбитки міст, у яких вони колись жили і які змушені були залишити. Мені хотілося показати їм, що поезія — це не щось таке недоступне, серйозне, а навпаки те, що може їм допомогти висловитися". Останній етап навчання — п'ятиденна офлайн-зустріч, де б усі мали змогу вийти за межі екрану та поспілкуватися один з одним наживо. А принагідно також завершити свою роботу над текстами, що народилися впродовж навчання.   Фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" "Всі вони приїхали сюди з певними очікуваннями. Найпоширенішим запитом був пошук тиші. Погуляти в горах у лісі, покидатися снігом, послухати птахів. Мені здається, що це дало можливість видихнути, і наштовхнуло нас на фінальну назву того, що станеться наприкінці. Всі вони говорили, що гори, дихання, кисень, повітря, свіжість. Тож такою і буде наша фінальна збірка, яку ми презентуємо на "Книжковому арсеналі". Назва їй буде: Кисень".Я боюся забутиЯ помічаю їх майже одразу. Вони тримаються одна одної серед гамірної юрби підлітків. Перемовляються, жартують. Одна з них — висока, струнка. Інша — маленька, тиха й тендітна. Вони такі різні, хоч, на перший погляд, мають багато точок перетину та збігів у біографії. Обидвом по вісімнадцять. Віднедавна навчаються у Києво-Могилянській академії та живуть у Києві. Обидві сумують за домом, який змушені були залишити не з власної волі, через війну. І обидві — Марії. Перша каже: "В університеті я прошу всіх кликати мене Мія. Аби у жодному разі ніхто не назвав Машею. Друга усміхається і дещо ніяково при першій зустрічі відрекомендовується у колі: "Я Марічка".Мія родом з Кремінної, що на Луганщині. Її рідне місто наразі окуповане. Дівчина захоплюється літературою та письмом. Каже, це з нею вже третину її життя. У 2024 році вона видала свою першу поетичну збірку "Пироговіння" під псевдонімом Лугань Червлена. Марічка та Мія, фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" Любить українські традиційні танці та співи, часто відвідує тематичні заходи у Києві. Зокрема, як волонтерка, брала участь у поїздці на Херсонщину у прифронтові міста разом із проєктом "Вертепів сад". На резиденції вона заплітає своє волосся у коси та одягає легку спідницю небесного кольору, підперезуючи її вишитою кишенькою. Про творчість дівчина розповідає так:"Я пишу про радість, віру, сум та горе. Пишу про любов, яка з нами трапляється. Пишу будь-про що, що якось торкається мого серця. Про людей та дім. І про якусь течію, якою мене несе у цьому світі. Якось просто намагаюся ословити все те, що бачу". Мія має добру пам'ять. Каже, що це водночас її сильна та вразлива сторона. "Коли я думаю про пам'ять, то у мене спливають два образи. Перший — це яблуня. Ти сідаєш під нею і можеш чути, як вона гіллям зачіпає твої плечі, волосся. Так і пам’ять твоя. Зачіпає тебе, гойдається. І ми не можемо цього позбутися. Це дерево — наше минуле. А другий образ — це руки. Бо все, що я люблю, мене хтось так чи так навчив робити моїми руками. Різні люди вчили мене, передавали свій досвід. І це оцей шлях передання якоїсь пам'яті від когось, він лишається з тобою. Лишається твоїм". На початку повномасштабного вторгнення Мія зненавиділа свою пам’ять. Каже, що прагнула забути усе, що з нею було раніше."Мені здавалося, що краще не пам'ятати нічого, аби не сумувати за минулим. Бо усвідомлення того, що так, як було більше не буде, дуже ранить. Але це страшна думка. Насправді я боюся забути. Боюся забути, як я в чотири роки бігала в прабабусі по будинку і збивала килими. А вона сварилась і казала, що, Марійко, прабаба ж впаде і більше не буде прабаби. Боюся забути, мою вчительку української мови та літератури, яка позичала мені книжки та виносила їх під під'їзд під вишню. Боюся забути, як дитиною сиділа на балконі й слухала зливу".Дівчина зізнається, що на цій резиденції та й упродовж всього навчання та тісної взаємодії із Катериною Міхаліциною, взяла для себе багато: що хочеться забрати з собою та закарбувати. "Насамперед — звук великої тиші всередині, коли там немає нічого, абсолютно нічого. Коли всередині тебе ліс, у якому все, що ти скажеш, це єдине, що є. На цій резиденції я почула себе. Дуже виразно".Більше, ніж стіниСтежка Марічки довга та звивиста. Дівчина народилася у Кам'янському, на Дніпровщині. Проте через деякий час її родина перебралася у Крим. До школи Марічка пішла вже у Феодосії, а закінчила її за дві тисячі кілометрів звідти — у Львові. На півострові родина прожила п'ять років. "Хоч я була маленькою, але моє життя в Криму — це невіддільна частинка формування моєї особистості. Крим — це про щось рідне. На нашому городі з одного боку росла малина та виноград, а на іншому інжир та черешня, яку я дуже любила. Я вилазила на неї високо, так, щоб бачити море. Люблю воду. Біля неї завжди легше дихається і думається". Зараз Марічка живе та навчається у столиці. Каже, що непросто було вибудовувати знову свій простір: доводилося шукати, за що вхопитися цього разу. Марічка та Оля Микитчин, фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" "Пам'ятаю нашу дачу, розташовану у селі між Феодосією та Орджонікідзе.Там дуже багато ластівок було. Вони пурхали довкола. І коли я побачила це у Києві на 13 поверсі, де жила моя подруга, це нагадало мені Крим. З усіма моїми переїздами, я зрозуміла для себе, що свій дім я вожу за собою. У собі".  Це має відбиток і на її поезії. Дім у творчості дівчини набуває різних форм. Часом — це люди, часом — кімната. Каже, що відчуває його водночас і з теплом, і зі злістю. Останнє — через усю ту несправедливість, з якою вимушена зіштовхуватися, коли місце, яке могло б бути твоїм домом у тебе відбирають, як і людей. Говорячи про поезію, Марічка пригадує рядки зі свого вірша, які їй зараз відгукується:"Дім — це трохи більше, ніж стіни. Улюблені горнятка на кухні. Колір шпалер. Шафи, ліжко, рослини. Все стабільно, незмінне. Чи з тобою, чи без". "Мені подобається, що у цих рядках є про стабільність. Це  важливо мені. Хоч у нас цього зараз нема. Тому доводиться шукати щось стале в іншому".Однією з таких речей, які повертаються відчуття заземлення та сталості, для Марічки є музика. З дитинства вона любить співати та музикувати на фортепіано. В університеті вона також знайшла для місце як для себе, так і музики, та приєдналася до місцевого студентського хору. Каже, що співаючи, стає ближчою до себе."Я рада, що мені вдалося приїхати сюди, вирватися зі своєї київської бульбашки. З Катериною мені добре. Мені подобається її легкість, яку вона бере просто в кожну взаємодію. Цей курс для мене цінний тим, що тут є можливість показати свої вірші. І вони будуть почуті. Та мені ніхто не скаже, що це щось дуже погане, а навпаки знайде в цьому сенс, який я знаходжу. Тут я почуваюся в безпеці. І знаю, що будь-яку мою думку вислухають, приймуть і не засудять. Пташиний дімУ останній день резиденції доба, здається, не закінчиться ніколи. Після вечірнього кола рефлексії, потоку слів вдячності, обіймів, сліз, ніхто не планує йти до сну. Здається, що кожен і кожна, з тут присутніх, жадібно не хочуть віддавати цей день. Хоч би ще трішки набутися, хоч би ще трішки відкласти завтрашній ранок. Адже з настанням світанку ця мандрівка завершиться.Ми сидимо у загальній кімнаті, де впродовж п'яти днів резиденції, відбувалися усі розмови, консультації, співи, танці та інші акти творчості — усе, що було включено у програму, і усе, що лишилося поза нею. Час вже давно перейшов за опівніч. Кілька підлітків, втомлено позіхаючи, неохоче розтікаються по своїх кімнатах. Фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" Решта продовжує свій броунівський рух. Одні фотографуються на згадку, інші співають, обіймаються, хтось схлипує і сміється водночас. Катерина Міхаліцина сидить на стільці біля столу, втомлено спершись щокою на долоню, та усміхається, спостерігаючи за цим всім. Вона була б ладна вже йти спати, проте із цим доведеться ще зачекати. Один за одним діти вишиковуються вервечкою, наостанок згадавши про найважливіше: підпис поетичної збірки "Розламані люди" та листівки з Катиними віршами і малюнками, які та дарувала дітям упродовж резиденції. Ми з Марічкою сидимо попід стіною цієї ж кімнати. Вона, схилившись мені на плече, горнеться і застигає. Відчуваю, як затерпають ноги від незручного положення, яке я спершу обрала, проте зрушити з місця не наважуюсь — щоб не сполохати. Така маленька, ніжна, вона схожа мені на ту кримську ластівку, про яку розповідала мені сьогодні у розмові. Вона мовчить і тримає у руках листівку, підписану Катериною. Я не втримуюсь і краєм ока зазираю туди. На барвистих акварелях видніється текст вірша "Птахи". А поруч текст, виведений ручкою та адресований Марічці: "Нехай пташка серця не забуває, як високо вона може літати". Повторюю про себе Катині рядки з листівки: "...вони прокидаються вранці.і одразу питають про дім".І обережно пригортаю Марічку до себе, подумки бажаючи їй тільки одного: щоб її дім завжди лишався з нею, де б вона не була. І в ту ж мить ловлю себе на думці, що насправді хочу цього для усіх цих дітей. Бо кожній пташці серця треба мати, куди повертатися. Авторка матеріалу – Ксенія Чикунова

Про це повідомляє синоптикиня Наталка Діденко.Протягом дня завтра очікується температура повітря на рівні +18...+24 °С.Дощі з грозами пройдуть у західних областях, на Житомирщині, Вінниччині, на Сумщині та Харківщині. На решті території країни переважатиме суха погода.Зокрема, у Каневі на Черкащині 22 травня погода буде комфортною, лагідною, без опадів і з температурою повітря до +22 °С.Погода у столиціУ Києві 22 травня мине без істотних опадів. Вдень повітря прогріється до +22 °С.Крім того, за попередніми прогнозами на День Києва, 25 травня, у столиці ймовірні рясні зливи із грозами.  

Завтра дощі з грозами пройдуть у західних областях, на Житомирщині, Вінниччині, на сумщині та Харківщині. На решті території країни переважатиме суха погода, повідомила синоптикиня Наталка Діденко. "22 травня - особливий день для українців, день перепоховання Тараса Шевченка. День, коли він нарешті навічно оселився в своїй любій Україні. У Каневі 22 травня, завтра, погода буде комфортною, лагідною - без опадів, сонечко, красиві хмари і +22 градуси", - написала вона. Практично повсюди в четвер в Україні домінуватиме тепла повітряна маса, протягом дня очікується +18...24&dеg;С. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українцям обіцяють ідеальну погоду - прогноз на середу У Києві завтра, 22 травня, без істотних опадів, вдень повітря прогріється до +22&dеg;С. "Уважно! За попередніми прогнозами на День Києва, 25 травня, у столиці ймовірні рясні зливи із грозами. Уточнення, звичайно, ще будуть, але все ж, про всяк випадок, варто підготуватися", - попередила Діденко. 21 травня в Україні прогнозують хмарну погоду з проясненнями. Місцями пройдуть дощі.

Наступна історія про сержантку медичного пункту Інну Короленко. Бахмут - перша точка, де вона рятувала поранених. Працювала переважно у нічні зміни. Її бойовий досвід важкий, але вона з гордістю може сказати, що у її евакуаційній машині ніхто не помер. На фронті вона вчила французьку та грала на музичних інструментах. А після звільнення з війська потрапила у збірну Ігор нескорених від України. Інна Короленко - ветеранка російсько-української війни, сержантка медичного пункту 71-го батальйону. У 15 років жінка переїхала з Одеси до Львова і вчилася на факультеті міжнародних відносин та дипломатичної служби у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Студентське життя було досить активне, адже тоді волонтерила у дитячих будинках, будинках престарілих, а також збирала допомогу для воїнів АТО."Я відвідувала шпиталь тричі на тиждень, - розповідає Інна Короленко. - Два рази у будні. Ми ходили по відділеннях, діставали військовим все, що потрібно для життя. Адже багато приїжджали навіть без речей першої необхідності. А вихідний день в мене був присвячений музиці. Ми кликали хлопців у  сквер біля шпиталю, я грала і всі інші співали".Так було до початку повномасштабної війни. А далі Інна ще й почала допомагати переселенцям. Вирішила створити гурток для дітей, куди батьки могли завести дітлахів і вирішувати свої "дорослі" справи. "Діти були різного віку. Цей момент мене трохи лякав. Адже, коли береш дітей однієї категорії, ти плануєш свій тренінг згідно цієї вікової категорії. А що робити, коли в тебе діти від трьох до 16? Я на той час я не уявляла. Але, зрештою, багато старших взяли собі по одному молодшому і разом розбилися на пари. Так ми й працювали, - каже Інна. - Я все життя в музиці, тому вирішила поєднати психологію і музику і вийшла музична терапія".  Втім Інна недовго пробула музичним терапевтом, адже вирішила долучитися до війська. Стала бойовим медиком. Перша точка, де рятувала поранених був Бахмут. "Там я відчула, що таке бойові дії. В мене таке враження, що за перші чотири зміни, в мене сталося все, що могло статися в бойового медика, - згадує військова. - Відпало колесо на машині. Ми евакуйовували на трьох колесах під обстрілами. Мені дали машину на евакуацію, у якій вже були пошкоджені колеса. Я на неї подивилась, думаю, добре, якщо ми доїдемо, це вже буде класно. Ми заводимось, виїжджаємо, а було дуже багато бруду, глини. Ми по цьому проїжджаємо, кладуть пораненого в багажник і колесо пробиває стінку, багажник, а іншої машини ми не маємо. У нас поранений кричить, ми веземо його на трьох колесах, під обстрілами. Я кричала в рацію, що машині гаплик, щоб хтось виїхав. На базі були ще два екіпажі і в результаті не виїхав ніхто. Як ми довезли, золотий водій насправді. Його звали гуманіст, нема в живих вже, на жаль. Другий випадок - нас з групою, яку вивели з позиції, засік дрон. Я їх доводила до машини. Ми заглохли посеред поля, де росіяни могли нас помітити просто небо. Я розумію, що машина, коли заводиться, в неї горять стопи. І, в принципі, бути у них  на прицілі не дуже приємно. Також  мене викликали на евакуацію, коли людину вже евакуювали і я приїхала просто в бій. Це був теж треш контент".Бойове чергувала в Інни переважно було вночі, а вдень за 36 годин потрібно було займатися іншою роботою: капати поранених, видавати таблетки, возити у лікарню і заповнювати документацію. "Як відбувається чергування? Я стою біля позиції на точці евакуації, коли триває бій і йде повідомлення про двохсотих, трьохсотих. Тоді ми з водієм їдемо забирати. Буде це одна людина, чи дві, чи три, чи п'ять, ми все одно забираємо. Навіть, якщо це дві ходки,чи більше, не важливо, - додає Інна. - Коли я їхала за двохсотими, були сумні випадки, коли ми не могли дістати от тіла. Це дуже "б'є" по голові, що не можеш дістати. Бувають різні випадки. Тривав бій, група зайшла, а вийшла не вся і ту позицію вже окупували. Послати ще людей, щоб дістати два тіла, ви отримаєте ще тіла, які не факт, що дістанете. Коли ти їдеш за трьохсотим, в тебе ще є ентузіазм і бажання, можливості його врятувати. А от найскладніше напевно їхати за загиблими. А ще складніше, коли його нема, коли не можеш передати рідним, щоб його нормально поховали. І ще складніше розуміти, що там перебувають тіла одного віку з тобою - 24, 25, 26 років".Але на фронті не рідко є щасливі і кумедні випадки. Інна гордиться, що в її машині ніхто не помер. "Ти розумієш - там твої люди, вони працюють. У тебе є своя робота, ти маєш теж працювати. І твоя робота має бути найкращою з усіх, тому що немає права на помилку, - наголошує Інна. - Розкажу про француза. Він вже, на жаль, загинув, але він був моїм щасливим випадком. Він перевівся до нас з інтернаціонального легіону. Стовідсотковий француз, він не розумів жодної мови, крім французької. І ця людина в підрозділі, ми мусимо якось адаптуватись, він мусить адаптуватись, щоб виконувати завдання. Коли він приїхав до нашого підрозділу, я відкрила всі свої старі підручники з французькою і намагалася з ним спілкуватись спочатку через перекладача, потім простими реченнями, а потім ми вже вільно спілкувались. І під Соледаром він дістав поранення. Коли я його забирала, почала говорити французькою базові речення, які медик питає при огляді пораненого. Водій на мене дивиться круглими очима і француз на мене дивиться круглими очима і починає до мене говорити українською.  " В мене все окей, давай доїдемо, я тобі спину покажу". Тобто я весь цей період вчила французьку, щоб в екстремальній ситуації, коли він буде говорити тільки французькою, порозумітися з ним, а він починає до мене говорити українською. Ми всі дуже сильно посміялись".Коли Інна перебувала у Соледарі, подала заявку на Ігри нескорених. Але не знала чи зможе поїхати, адже після боїв у Мар'їнці була у дуже поганому стані. Тож думала вже відмовлятися. Але випадок змінив думку Інни. "Мені було важко перебувати в оточенні людей, я постійно від них тікала, боялась мотоциклів, які проїжджають. Я в такому стані і тут трапився відбір. Я не могла встати з ліжка і вже думала відмовлятися. Але приїхав мій друг Сергій, забрав мене з лікарні і на відбіркових змаганнях був зі мною поруч. Це було дуже круто, коли у важкі моменти зі мною хтось буде, тому я погодилася. Після відбіркових мені знову дзвонить Сергій і каже. що я потрапила у збірну".Так Інна цього року взяла участь в Іграх нескорених у Канаді. "Змагання мене вразили. Я мала певні проблеми в перебуванні серед великої кількості людей, але до того часу я вже навчилася себе правильно розуміти, попереджати, бо я відчуваю, коли може статися напад, - розповідає про змагання Інна. - Було дуже класно відчувати себе частиною цієї команди. Я знаю, що вони мене майже не чули, не бачили, але я стала фанатом нашої збірної. Я читала про них в інтерв'ю. Мені було легше прочитати про них, ніж з ними говорити. Але я знаю про них все. І я ними дуже пишаюсь". Інна вже звільнилася з війська і зараз повертається у цивільне життя. Каже, спорт буде однією з його частин. А ще забрала свою кішку Кіру, яка чекала на неї три роки. Крім того долучилась до театру ветеранів у Києві."Мені це дуже подобається. Це дуже класний, гідний проект, в якому можна себе реалізувати як письменник, як драматург і як акторка. Це перше місце після звільнення з армії, куди я прийшла з власної ініціативи і мені захотілося тут залишитися. Мені нарешті класно серед більшої кількості людей", - підсумувала Інна.