Search trend "українські пісні"

Наступна історія про сержантку Збройних сил України, командира взводу п'ятого військового оркестру Юлію Корольову. Вона дражнила українською піснею росіян на позиціях. А зараз піднімає дух нашим військовим. Вона фіналістка шоу Х фактор і співає у військовому оркестрі ЗСУ. Юлія Корольова - сержантка Збройних сил України, командир взводу п'ятого військового оркестру. Брала участь у Революції Гідності. Хоча й мало, бо була вже на дев'ятому місяці вагітності. "Для мене Майдан був дуже важливий, я хотіла якусь роль внести, щоб нас почула влада, - розповідає Юлія. - Знаєте, для мене важливим було ще з дитинства роль серйозної жінки. Думала, може в ДСНС піти чи в поліцію". У військо Юлія Корольова потрапила у 2017 році у 15-й Сумський мотопіхотний батальйон 58-ї бригади. Потрапила складним шляхом."Мене в Сумському РТЦК не хотіли брати на військову службу. Тож я поїхала зі своїм другом в Торецьк у батальйон, де він проходив службу. Взяла відношення і тоді пішла у місцевий РТЦК. Вже через кілька тижнів я знову була у Торецьку вже як військова, - каже Юлія. - Я одразу потрапила у  бойове військо, яке тримало великий рубіж фронту і було близько до росіян і стала оператором управління роти. Я запитала командира: "що я повинна робити? Кажу: хочу воювати, хочу автомат і йти в бій". Він спочатку посміявся, а потім каже - час покаже. Я пам'ятаю своє перше бойове хрещення, я б назвала. То було смішно, цікаво і страшно. Тому що це для мене було перше в житті. Ми потрапили під стрілковий обстріл з головним сержантом роти. Йшли з ним на позиції на СПшки. Я несла синю папочку з документами. І почався стрілковий бій стрілецький. І присіла, папкою накрила голову, ніби я в будиночку, мене не видно і не чутно, а потім піднімаю очі, а головного сержанта не бачу перед собою. Дивлюся, ззаду в мене якась ямочка. Я туди закотилася, думала окоп, а то був капонір і я туди впала. Цікаво". Юлія пригадує, робили постріли кожні 15 хвилин, щоб група ДРГ не підійшла. "Пам'ятаю ДШК, це калібр 15,7. Ми робили простріл і мені, командир взводу підставив великий камінь, щоб постріляти.  У нас стояли москальські буферки, ми по них слухали москалів. І після того, як я зробила простріл, росіяни по своїй буферці передали, що в них є один двохсотий. Це я дуже гарно пам'ятаю. Ще всі хлопці почали мене вітати з першим таким трофеєм. Також пригадую, мені дали два тубуса РПГ "Муха". Сказали, он терекон, уяви, що там москалі. І так мені мене навчили стріляти з "мухи". Я вистрілила два тубуси, оглухла на кілька днів, в мене все в голові дзвеніло, пищало, але я навчилася". А ще Юлія Корольова дражнила росіян українською піснею. "Я москалів дуже ненавиджу і я старалася привити любов їм до нашої української пісні, до нашого державного гімну в першу чергу, - додає Юлія. -  У нас була рація москальська і їм в неї співала. Вони це чули. Спочатку злякалися, бо не зрозуміли,  що відбувається. Хто їм державний гімн співає в радіо. І, коли я ходила на позицію до наших хлопців, завжди співала.На чергуваннях в окопах співала. Росіяни знали, як мене звати, завжди казали: "как это задолбала укропка нам українські песні поёт". Ну, тільки вони з матюками це говорили. Я їм завжди старалася при кожній можливості співати якісь файні українські пісні. І навіть не тільки їм, Я співала нашим хлопцям. Щось роблю і підспівую.  А вони кажуть: "Як красиво, ніби на концерті побували". У 2022 році, коли почалася повномасштабна війна, Юлія була в декретній відпустці. Але жодної хвилини не думала, що робити. "В мене не було паніки, я не бігала в АТБ чи на заправку заправляти автомобіль. Перш за все пішла здавати кров у лікарню. А потім почала допомагати війську, - розповідає Юлія. - Я не пам'ятаю, як я зібрала таке велике коло людей. Ми варили ліжка, буржуйки, протитанкові їжаки, які можна було кидати під танк. Ми возили чаї, каву, мед медикаменти.  Якось ми привезли ці медикаменти, а в кабінеті медиків був оркестр. І я забігла туди і почала кричати: "Мені швидко медика, в мене багато коробок з медикаментами". І  пам'ятаю, я закінчила з цими медиками, виходить з кабінету якийсь хлопчик і заводить у кабінет до полковника.Там мені запропонували брати участь в оркестрі і їздити з ними на передову. Для мене це була велика радість і щастя. Мені дуже хотілося на фронт". Ще під час другого декрету у 2019 році Юлія Корольова брала участь також в Х-факторі. "Я не вирішувала туди подавати ніяку анкету. За мене її подав командир роти, де я служила. У якийсь момент мені зателефонували з телеканалу СТБ. Я в це момент сиділа і чистила автомат.. Я беру слухавку, мені: Запросили мене у Дніпро для проходження кастингу на Х-Fасtоr. Мене підтримали троє суддів і я пройшла у прямі ефіри. Тільки я туди пішла худенька, така гарна, красива, а на прямі ефіри я вже прийшла на дев'ятому місяці вагітності. Так довго усі зйомки відбувалися". Тепер Юлія підтримує українською піснею наших воїнів на фронті. Каже, дуже важливу роботу вони роблять. Адже забезпечують ритуальну частину поховань військових, їздять по школах, на фронт. "Воїни дякують, буває, розказують вірші, дарують квіти, якісь своїми руками зроблені сувеніри. Бувало таке, що дуже багато воїнів мені наскільки дякували, що і в них і в мене текли сльози. Я ніколи не розуміла важливість цієї роботи, доки я сама не почала нею займатися. Чесно вам говорю, коли я була в АТО до нас ніхто ніколи не приїжджав", - наголошує Юлія. Тож поки що військова не хоче покидати військо і повертатися у цивільне життя. Каже, зробить все, щоб підняти Збройні сили України. Я не брошу армію і коли настане перемога, я теж не піду. Ми повинні зробити все для того, щоб підняти нас нашого, наші, наші Збройні сили України. "У цивільне життя, мені здається, я вже ніколи не повернусь. Мені дуже подобається служба в нашому колективі. Тут важко, боляче, морально боляче, тому що в нас такі ритуали як поховання, які дуже важко переживати на собі. Але в нас також дуже багато є класних концертів для воїнів, усього цікавого. Але настане час, мені треба буде кар'єрний ріст. Та поки триває війна, я не планую залишати оркестр. Я розумію, що коли настане перемога, в нас зовсім не буде вихідних, ми будемо працювати. Я хочу, щоб ми приїжджали в міста з концертами з перемогою. Дуже багато раз ми обіцяємо нашим воїнам, що з перемогою накриємо великий стіл і всі разом будемо святкувати нашу перемогу. А прийде час, піду на офіцера. Я можу хоч і завтра піти на офіцера, але я не хочу, тому що дуже люблю свою роботу". 

Останнім часом українські артисти запрем'єрили чимало хороших пісень, які варто додати у плейлист. Наприклад, гурт МОLОDІ випустив дебютний повноформатний альбом, а Юлія Саніна та діджейка Коrоlоvа презентували музичну колаборацію. Повний текст новини

Житель Щурового Лиманської громади 84-річний Василь Гадючний пережив окупацію села та допомагав українським військовим. Він найстарший з трьох десятків жителів села. У вільний час чоловік грає та співає українські пісні

Усім відомо, що у трендах тіктоку зараз найчастіше можна побачити або українські треки, або старі пісні. І в цьому є особливий шарм, адже це яскраве поле для креативу та натхнення. Повний текст новини

Українська музика постійно розвивається і змінюється, проте деякі пісні назавжди входять в історію шоубізнесу і не втрачають популярності з роками. І через 20 років їх все ще знають та пам'ятають. Повний текст новини

Вчать вірші Шевченка, українські пісні, традиції, культуру, спілкуються з пацієнтами — так у Кропивницькому інтерни-іноземці вчать українську мову

У перший тиждень березня українські зірки представили низку музичних новинок. Різноманіття вражає – від драйвових веселих пісень до лірики про кохання. Повний текст новини

У результаті отриманого уламкового поранення в шию під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута, 7 березня 2023 року загинув 27-річний Дмитро Коцюбайло. Через три дні, на Майдані Незалежності у Києві зібралися тисячі людей, щоб провести в останню путь лейтенанта, відомого за позивним "Да Вінчі".Перед труною воїна прощалися його побратими, а також вищі військові чини: Кирило Буданов, Олексій Резніков та Валерій Залужний. Президент України Володимир Зеленський також взяв участь у панахиді, яка відбувалась у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, щоб вшанувати пам'ять загиблого. "Сьогодні в бою загинув "Да Вінчі", герой України, доброволець, людина-символ, людина-хоробрість, - Дмитро Коцюбайло", - розповів у повідомлені президент.Фото: Дмитро ДідораЖиттєпис ГерояНародився 1 листопада 1995 року в Івано-Франківської області. Прадід Дмитра брав участь у боротьбі як член Української Повстанської Армії (УПА).Освіту здобув у загальноосвітній школі в селі Бовшів, де нині відкритий музей пам'яті Дмитра. Згодом навчався у професійному будівельному ліцеї. Дмитро дуже любив мистецтво та навчався на художника. Псевдонім "Да Вінчі" відображав його талант у малюванні.Да Вінчі активно долучився до подій Революції Гідності. Потім пішов як доброволець на фронт з початку війни у 2014 році, коли йому виповнилось лише 18 років. Того ж року отримав важке поранення в Пісках, що на Донеччині, однак після одужання одразу вирушив на поле бою. Із 2016 року він став командиром та очолив 1-шу окрему штурмову роту "Вовки Да Вінчі".За свою відвагу та військові заслуги він 2017 року отримав звання "Народного героя", а у 2021 році був нагороджений найвищим званням - Герой України. Цю нагороду йому особисто вручив Володимир Зеленський у залі Верховної Ради. Влітку 2023 року у віці 27 рокі, Да Вінчі приєднався до Збройних сил України та отримав звання молодшого лейтенанта.Повномасштабне вторгнення Росії застало Коцюбайла та його побратимів на Донбасі. З лютого підрозділ "вовків" активно брав участь у боях поблизу Щастя. Згодом їх підрозділ був переміщений на Криворізький напрямок. Після цього їх чекали битви на Харківщині, Луганщині та Донеччині. Дмитро відзначився також активною участю під час операції з деокупації територій Харківської області.Сьомого березня 2023 року близько п’ятої ранку, Да Вінчі вирушив на передові позиції батальйону, який очолював у зоні біля Бахмута. Це час, коли росіяни зазвичай починають свої обстріли. Однак того разу обстріл почався трошки пізніше, коли Дмитро вже перебував біля пункту спостереження.Заступник Коцюбайла – капітан Юрій Капустяк розповів, що Да Вінчі дав наказ всім бійцям сховатись в укритті, а сам чекав неподалік входу, щоб пересвідчитися, що всі встигли зайти.Саме у той момент, коли Да Вінчі майже збирався пройти в укриття, поруч із ним пролунав вибух мінометної міни, один із уламків вразив його в шию. Командиру надали першу допомогу і почали його евакуацію до стабілізаційного пункту.Коли його кохана Аліна, яка була керівником медичної служби спецпідрозділу "Вовки Да Вінчі", почула по рації щодо важкого пораненого, вона одразу зрозуміла, що мова йде по Дмитра. "У цей момент у мене все впало, я зрозуміла, що це він", - розповіла парамедикиня. У шпиталі Краматорська продовжували реанімацію, однак серце героя зупинилось.  "Наш підрозділ зветься "Вовки Да Вінчі" саме тому, що ми завжди йшли за ним у бій. Він був для нас найкращим командиром, побратимом, лідером і взірцевим націоналістом. Усе своє свідоме життя Дмитро Коцюбайло присвятив боротьбі. Він пішов на фронт, коли йому заледве виповнилося 18 років. Про його бойовий шлях промовисто говорить факт, що Да Вінчі став першим добровольцем і наймолодшим командиром, котрий прижиттєво отримав звання "Героя України". За Україну у 27 років він віддав своє життя", – зазначили у дописі Fасеbооk побратими Дмитра. Героя поховали на Аскольдовій могилі.Фото: іnstаgrаm.соm/сhrіstіаnguеmyСправа всього життяНезважаючи на те, що Дмитро Коцюбайло мріяв стати художником, він більше за все хотів звільнити Українські землі від загарбників, тому став справжнім професіоналом своєї справи.Коцюбайло був одним із перших на передовій, хто почав використовувати дрони, щоб коригувати артилерійський вогонь, згадує Римарук із "Повернись Живим".Різні бригади просили його допомоги, в той час як артилеристи з роти "вовків" швидко заробили репутацію ефективних та точних бійців. "Вони зважували кожен снаряд, зайві 50 грамів теж потребують корегування", – зауважує Римарук. Детальна розвідка позицій противника, пристрілка, корегування вогню – саме ці підходи, що використовував Да Вінчі, зараз використовуються багатьма військовими.Фото: Ян Доброносов, "Телеграф"Ще задовго до повномасштабного вторгнення, Да Вінчі здобув авторитет серед військових. Його підрозділ, який брав участь в оперативних діях майже у всіх гарячих точках зони АТО, був добре підготовлений і високо цінувався багатьма командувачами. Добровольча рота не входила до складу Збройних сил України, тому фактично не була підпорядкована нікому в армії. Це дратувало деяких генералів, але інші цінували сміливість та готовність до битв."Він пройшов шлях від звичайного хлопця до командира, який має авторитет, повагу, з яким ідуть бійці в бій, а це найголовніше на війні. І цей авторитет на війні допомогла здобути його сміливість, відповідальність та рішучість", - розповів в інтерв'ю Еспресо.ТV Василь Абрамів, побратим Да Вінчі у добровольчому корпусі.Важливим є також те, як Коцюбайло вибудовував комунікацію та дружбу серед військових. Да Вінчі влаштовував найкращі заходи без алкоголю для військових. Різні люди з підрозділів та частин приєднувалися до святкових обідів, де звучали патріотичні пісні та невимушені розмови. Бійці ділилися своїми досвідом та переживаннями. Він, як командир, був прикладом не лише для свого підрозділу, а й для інших військових керівників.Навіть Валерій Залужний був знайомий та товаришував із Дмитром. Саме генерал переконав Да Вінчі вступити до лав Збройних сил України у середині 2022 року. Хоча серед добровольців це відбувалось досить рідко. "У нас було багацько мрій і планів, які ми потроху реалізовували, – сказав він на прощання воїну, – але ти маєш бути впевнений, що ми не лише помстимося, а й переможемо", - сказав Залужний під час прощання із Дмитром Коцюбайло.Пам'ять про ГерояКрім музею, який був створений у рідній школі Дмитра, меморіалів та вулиць названих на честь Героя, у різних містах є ще низка ініціатив, які мають на меті закарбувати його ім'я. Так, в квітні 2023 року у Львові на Галицькій площі, відбулося урочисте відкриття фонтану, який став символом вшанування Дмитра Коцюбайла та всіх добровольців, які брали участь у війні з Росією.Про Дмитра Коцюбайла зняли документальний фільм під назвою "Да Вінчі". До його створення навіть долучився колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Автори планували випустити стрічку у роковини смерті Героя, однак прем'єра відбулась 19 вересня 2024 року. Творці додали до фільму унікальні матеріали, які були вперше показані публічно. "Залізний Генерал поділився своїми спогадами про знайомство і дружбу з Дмитром Коцюбайлом! Вони постійно перебували на зв’язку та були дуже близькими, а коли Дмитра нагородили Зіркою Героя України він попросив, щоб саме Валерій Федорович одягнув йому цю нагороду", - повідомили у дописі на Fасеbооk-сторінці фільму.Фото: Fасеbооk-сторінка "Да Вінчі"Аліна Михайлова створила петицію на сайті президента України. Вона запропонувала створити на Аскольдовій Могилі національний Пантеон Героїв України. Ця ініциатива дуже швидко набрала потрібну кількість голосів, а президент висловив рішучу згоду та доповнив, що далі проєктом буде займатися Мінкульт спільно з Кабінетом Міністрів та КМВА.Варто зазначити, що петиція визначає Пантеон Героїв України як місце священного згуртування та вшанування пам'яті українського народу. Цей меморіальний комплекс призначений для проведення урочистих поховань та встановлення пам'ятних споруд для відзначення видатних історичних особистостей України: лідерів національно-визвольних змагань, військових керівників, та героїчних осіб, які відзначилися у боротьбі за незалежність України. У 2024 році у День Гідності та Свободи на Аскольдовій могилі відкрили пам'ятник Дмитру Коцюбайлу. "Дмитро "Да Вінч" Коцюбайло був учасником Революції Гідності і воїном який з 2014го року виборював незалежність України. Його подвиг надихає і нагадує нам про те, за що боролися і продовжують боротися герої України. Скульптура на його честь — це вічний символ пам’яті й вдячності", - зазначили на офіційній Fасеbооk-сторінці Окремого батальйону "Вовки Да Вінчі".Фото: vесhіrnіy.kyіv.uаКрім того, на початку березня 2024 року стало відомо, що КМДА на засіданні ухвалила рішення про облаштування земельної ділянки площею 0,17 га на Сквер імені Дмитра Коцюбайла. Мова йде про землю, яка розташована на вулиці Миколи Гайцана, 12/14, що у Печерському районі Києва. Архітектори вже підготували генеральний план, а сам простір матиме символічний дизайн, що відтворює удар снаряда. Центральним елементом стане бронзова скульптура вовка. "Генплан скверу – пряме віддзеркалення душі та подвигу Дмитра Коцюбайла, який загинув від осколкового поранення. Це місце буде символізувати удар снаряда, де кожен куток і кожна лінія нагадуватимуть про його служіння та відданість. Бронзова скульптура вовка, який відпочиває на щиті, буде доповнена композицією з грубого каміння", - поділився у Іnstаgrаm архітектор Артем Вахрін. 

Про це вона повідомила в іnstаgrаm.5 березня відбулася премʼєра пісні "Русалочки", що стала третьою композицією з майбутнього альбому "Краля". Це українська традиційна русальна пісня з весняного календарно-обрядового циклу."Хто такі русалки, коли проходили русальний тиждень та навіщо, я розповім трохи пізніше, а поки слухаємо новий трек та ділимося своїми враженнями", - прокоментувала премʼєру співачка.Загалом до альбому "Краля" увійде 9 треків. Премʼєра альбому запланована на 2 квітня. Також уже можна послухати композиції "Церковка" та "Дівки-чарівниці"."Я пам’ятаю всі концерти, коли ми повними залами вчили та співали цю пісню, і ось настав момент зробити її на цих відчуттях та драйві", - додала Юлія Юріна про премʼєру. Екссолістка електрофолькгурту YUКО Юлія Юріна днями їздила в посольство РФ у Молдові, щоб отримати новий російський закордонний паспорт, оскільки їй не дають громадянство України. Музикантка, яка родом з Кубані, з трьох років співає українські пісні, здобула вищу освіту в Києві й уже 13 років просуває українську культуру, поділилась, що юридично в її випадку головний документ для легального перебування в Україні - це закордонний паспорт РФ, на підставі якого оформлюються всі інші документи.У міграційній службі згодом пояснили, що, відповідно до ухваленого 2024 року закону на час воєнного стану та рік після його завершення в Україні не прийматимуть заяв про набуття громадянства України від громадян РФ.Минулого року Юлія Юріна звернулась до українців із закликом про допомогу. Лауреатка нагороди Меgоgо Мusіс Аwаrds у номінації "Етнофольк-артистка року" має лише посвідку на постійне проживання на підставі шлюбу з громадянином України. 

Ми вже неодноразово згадували про те, що упродовж тривалого часу сучасні виконавці дають друге дихання старим пісням. Нове звучання не просто повертає у безтурботне минуле, а й дає впевненість у тому, що українська культурна спадщина у надійних руках. Повний текст новини

У вівторок, 4 березня, легендарному артисту Володимиру Івасюку мало б виповнитися 76 років. Зараз його творчість набуває нових сенсів, а пісні все частіше переспівують українські виконавці. Gаzеtа.uа зібрала цікаві факти з життя композитора та пропонує послухати його найпопулярніші хіти. Народився Івасюк в місті Кіцмань Чернівецької області в родині учителів. Батько вільно володів шістьма мовами, писав прозу й поезію, зокрема про Голодомор. У молодості відбував ув'язнення в радянських таборах за спробу перетину румунсько-радянського кордону - хотів вступити до університету. Мати родом із Запорізької області. У родині також були дві доньки Галина та Оксана. Змалечку майбутній виконавець тягнувся до музики. В три роки найбільшим задоволенням були репетиції вчительського хору, куди його брали батьки. Пізніше пішов навчатися гри на скрипці. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: З'явилися загадкові подробиці смерті Гекмена та його дружини 1966 року разом із сім'єю переїхав до Чернівців. Вступив до Чернівецького державного медичного інституту, але першого ж дня його відрахували за випадок з пам'ятником Леніна. За два місяці до закінчення школи, Івасюк з однокласниками випадково скинули бюст Леніна у Кіцмані. Перший секретар Чернівецького міськкому комсомолу Аркадій Казімірський допоміг йому влаштуватися на завод "Легмаш" учнем токаря. Там Володимирові доручили керувати заводським хором, який через півроку став лавреатом обласного конкурсу. За пісню "Відлітали журавлі" нагороджений першою премією. Одну з перших власних пісень він присвятив матері, яку дуже любив. Через шість років артист переїхав до Львова. Там навчався в медичному інституті. Після закінчення вступив до аспірантури, а у вересні 1974 року розпочав навчання на композиторському відділенні Львівської консерваторії. 24 квітня 1979 року за телефонним викликом вийшов з дому і більше не повернувся. Того ж дня його батьки подали заяву до міліції. Пошуки велися з 27 квітня до 11 травня. 18 травня тіло Івасюка випадково знайшли в Брюховицькому лісі під Львовом. Солдат наштовхнувся на напів завислий-напів вертикальний труп людини. Слідство висунуло версію, що Володимир ще не набув душевної рівноваги після лікування у Львівській обласній психіатричній лікарні й покінчив життя самогубством. Точна дата смерті невідома. 22 травня відбувся похорон Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі. Американська акторка Мішель Трахтенберг була знайдена мертвою у своїй квартирі в Нью-Йорку. Їй було 39 років. Вона найбільш відома за ролями в серіалах "Баффі - переможниця вампірів" і "Пліткарка", а також в фільмі "Євротур".

Про це Злата Огнєвіч розповіла у сторіс в іnstаgrаm.Нещодавно стало відомо, що у РФ без дозволу переклали російською мовою пісню української співачки Злати Огнєвіч "За лісами, горами". Композицію використовують на заходах на підтримку пропутінської політичної партії.Артистка заявила, що має намір боротися за справедливість."За добу ми зібрали 43 відеодокази використання "За лісами, горами" у різних куточках Росії на різних заходах. Я вже спілкувалася з юристами. Я розумію, що на мене чекає дуже нелегкий шлях, але я ухвалила рішення боротися", - оголосила Огнєвіч.Музикантка поділилась, що їм з командою навіть вдалося знайти, як росіяни виконували її пісню українською на телешоу на пропагандистському телеканалі "ТНТ". Цю композицію оцінювали путіністи Тімоті та Баста. "Це треш, звісно. Але ви знаєте, що я не буду мовчати. Я не буду спокійно дивитися, як крадуть мої пісні, і нічого не робити при цьому. Я буду добиватися справедливості", - заявила вона.Огнєвіч додала, що переглядає наразі "тонни відео на російських помийках"." Не вийде красти українські пісні", - підсумувала вона. Раніше Огнєвіч поділилась, що отримала близько 30 відео з різних виступів у Росії, на яких її пісню "За лісами, горами" переспівали російською мовою. Вона також поширила уривки з цих концертів, на яких можна почути, як спотворений сенс композиції, яка у версії росіян оспівує країну-агресорку. 

Про це вона розповіла в сторіз в іnstаgrаm.Українська співачка родом з Кубані, екссолістка гурту YUКО Юлія Юріна була змушена поновити російський закордонний паспорт у Молдові, оскільки їй знову відмовили в отриманні українського громадянства.Музикантка, яка з 3 років співає українські пісні, здобула вищу освіту в Києві й уже 13 років просуває українську культуру, поділилась, що юридично в її випадку головний документ для легального перебування в Україні - це закордонний паспорт РФ, на підставі якого оформлюються всі інші документи."Я не просто так нервувала і переживала, що закінчуються документи, бо для подачі документів треба фізично перетинати кордон та їхати в посольство. Усі документи мають бути з терміном придатності не менше ніж 1 рік до закінчення", - зазначила Юріна.Відповідно до закону громадяни Росії можуть отримати український паспорт лише у вигляді винятку, тому співачка вкотре просить Мінкульт їй допомогти."Зараз я готуюся до ще двох екзаменів, які мені треба буде скласти, та найголовніший документ, який дозволить прийняти мої документи, - це клопотання від міністерства, яке доведе, що я стратегічно важлива особа для України. Документи на зміну громадянства від таких паспортів, як у мене, зараз просто по законодавству не приймають. Це має бути як виключення. Я вже двічі відправляла лист в Міністерство культури, щоб за мене поручилися, й отримала проміжну відповідь. Зараз я знову буду писати листи до Мінкультури з проханням зробити подання, на підставі якого від мене зможуть прийняти всі ці документи", - уточнила Юріна. З 2012 до 2017 року артистка мала тимчасову посвідку на проживання на підставі навчання у виші. У 2017 році подалась на посвідку на постійне проживання, і на час її очікування їй видали тимчасову. У 2018 році співачці видали цю посвідку. Щоб податися на громадянство, треба прожити в шлюбі з громадянином України не менше ніж 2 роки. Ще однією підставою є безперервне проживання в Україні терміном, що складає понад 5 років."Під час ковіду нічого не працювало, на початку повномасштабного вторгнення також заяви не приймали, і справа пішла тільки у 2023 році. Потім мій паспорт закінчився, і прийшлося виїхати за новим. Зараз я вже перебуваю вдома в Києві. Я оновила штампи та документи. Уся ця подорож зайняла загалом 6 діб, 2840 км на машині, 6 перетинів кордону, бо нас один раз розвертали, бо не було ТО ліцензії для Молдови, а інформація з'явилася тільки через 2 місяці після першої поїздки", - додала артистка.Вона наголосила, що це дуже болюча та тригерна для неї тема."Кожен вихід з російського посольства мене нудило, я почала заїкатися, і нервова система знов дала збій", - підсумувала Юріна.Минулого року Юлія Юріна звернулась до українців із закликом про допомогу. Лауреатка нагороди Меgоgо Мusіс Аwаrds у номінації "Етнофольк-артистка року" має лише посвідку на постійне проживання на підставі шлюбу з громадянином України. 

Росіяни вкотре привласнили популярні українські пісні, видаючи їх за свої. Українська співачка Злата Огнєвіч поділилася відео, на якому її популярна пісня За лісами, горами звучить російською мовою.

Яке для вас значення має Леся Українка? Ми називаємо її найбільшою письменницею. У чому масштабність Лесі Українки для вас?Літературознавиця Богдана Романцова, Фото: сulturаlрrоjесt.оrgЛесі Українка – це дуже символічна для мене фігура. У всіх є своє комфортне читання, те, що британці називають соmfоrt rеаdіng. У мене це листи Лесі Українки. Я знаю, що це прозвучить парадоксально і дивно, однак це правда. В моменти найбільших криз я перечитую оце повне листування Лесі Українки, що його видало видавництво "Комора". Коли почалося повномасштабне вторгнення, хтось читав нонфікшн, хтось новини, а я читала те, що Леся Українка написала своїм подругам. Що можна побачити у листах Лесі, щоб зрозуміти її масштаб чи значення? Там дуже багато всього. По-перше, я знаходжу там опертя. Леся Українка жила в непрості часи, вона сама дуже багато писала про імперію. До речі, у цьому виданні видно, що вирізали у радянські часи, там можна побачити, які саме фрагменти цензурувала радянська влада. Це історія про те, що важкі часи минають, а після лишаються сильні тексти – це основа. Крім того, Леся там дуже людяна. Я бачу, як вибудовується коло розумних, сильних жінок. І мені би хотілося, щоб в моєму житті так само були сильні, розумні жінки, ось це мистецьке коло, з яким можна йти поруч і все подолати. Ну і нарешті Леся Українка дуже дотепна. Ми іноді забуваємо, що вона мала прекрасне почуття гумору.Коли я планувала говорити про Лесю, яку ми не знаємо, я спіймала себе на думці про те, що кожне покоління не знає Лесю по-своєму. Ось, наприклад, моє покоління вчили, що Леся марксистка, що вона друг робітників, хвора дівчинка, страждальниця, дівчинка з грабельками. Моя мама розповідала мені, що сторіччя з дня народження Лесі Українки в 1971 році радянська влада відзначала дуже пафосно. Це було в рамці контрпропаганди проти буржуазних вигадок про Лесю Українку. Яка ваша думка, чому радянська влада так заморочувалася з тим, щоб Лесю використати в своїх інтересах? Адже після більшовицького перевороту вони могли її викреслити з української літератури. Чи не можна було? Літературознавиця Богдана Романцова, Фото: www.fасеbооk.соm/lіtоsvіtаТак, вони справді заморочувалися. Коли вона померла, вони опублікували замітку, що от померла Леся Українка – великий друг робітників і авторка бадьорих текстів, які будуть нас і далі наснажувати до праці. Це дуже комічно звучить, як на мене. Леся Українка була така велика і така помітна, що її годі було обійти. Я думаю, радянська влада це помітила, коли ховали Лесю. Тоді була величезна процесія, коли перекривали трамвайні колії, коли без перебільшення десятки тисяч людей йшли прощатися із найбільшою поеткою своєї епохи. Я думаю, в той момент радянська влада усвідомила, що це як з Тарасом Шевченком – його не можна обійти. Як-не-як, це все одно була велика трійка української літератури. Але треба було якось її пристосовувати. Тому совєти почали казати про нібито марксизм. Це неправда, Леся сама писала в листах, що вона не вірить у вчення Маркса. Почали також писати про якісь соціалістичні її погляди, про те, що вона з родини збіднілих поміщиків, що теж неправда. Тож почали прибріхувати, де могли, і потім намагатися міфологізувати її прозу, поезію, драми. А те, що було незручне, як от "Бояриня", то замовчували. Ця драматична поема була більш як століття під забороною і надрукували її тільки в 80-х роках.І то наприкінці, у 1889-му році. Я пам'ятаю, як ми прочитали "Бояриню", і для нас це стало відкриттям. Тож далі починаються 90-ті роки й інший погляд на Лесю. Вона з'являється на купюрі, у жовтій пресі, обговорюються її якісь стосунки з Ольгою Кобилянською, лесбійські мотиви в її листах. І ось уже є інша Леся – її нещасне кохання і так далі. Що ви думаєте про цей її образ?  Якийсь такий маятник хитнувся в інший бік. Спочатку вона була геть забронзовіла, як на пам'ятнику – висока жінка, яка вболіває всім серцем за працівників Радянського Союзу. А тепер це жінка, яку ми можемо розглядати під мікроскопом і шукати там якісь її умовно хтиві погляди. Однак це, звісно, не так. Це чергове перекручування, і на це працювали конкретні пропагандисти. Ми всі знаємо їхні імена. Мені здається, що ідея про лесбійську фантазію – це дуже хитка і не дуже доказова історія, тому що в принципі мода спілкування Лесі Українки і Ольги Кобилянської цілком вписується у взаємодію жінок того періоду. Мені подобається у вікторіанській літературі, що там часто жінки опиняються в одному ліжку, і це не сприймається як щось дивне, бо просто вони можуть так проводити час. Це взагалі ніким не розглядалося як щось серйозне. Вони можуть просто там читати, наприклад. І так само тут про Лесю Українку і Ольгу Кобилянську. Ми можемо інтерпретувати, думати. Чи було це, чи не було, ніхто не знає. І чи так важливо це? Це була дуже ніжна, дуже тонка дружба, а головне – взаємодія двох мисткинь. Жінки-мисткині тоді гуртувалися, тоді формувалися жіночі кола, видався перший в Україні феміністичний альманах "Перший вінок" Наталії Кобринської та Олени Пчілки. І це було важливо. Мені здається, що Леся знайшла союзницю. Тобто ось ця манера спілкування "а хтосик, я думаю про хтосика" на той час була абсолютно природною і звичайною формою спілкування?Абсолютно природною. Вона так само, наприклад, ніжно пише до Ізидори, своєї сестри, і до близьких. До мами вона пише зовсім по-іншому, бо це зовсім інша позиція. Це відчувається, це диспропорція влади між ними. Однак до близьких подруг вона пише дуже чуттєво.Частина історії вже 90-х та 2000-х років про Лесю – це стосунки з її матір'ю. Багато говорили про те, що Леся була небажаною дитиною, і Олена Пчілка навіть поїхала відпочивати десь після пологів, тому що їй було так складно перенести народження цієї дитини. Що ви скажете про стосунки Лесі Українки та Олени Пчілки?  Думаю, непросто бути донькою Олени Пчілки, бо на тебе одразу стільки всього покладається. Так, відчувалася різниця у ставленні до Михайла, старшого брата, і до Лесі. Ця, як кажуть тепер, післяпологова депресія вплинула на Олену Пчілку, тому що батько опікувався донькою, по суті, він пішов в декрет. Це дуже теж феміністична історія. Я з цікавістю колись перечитала листи Лесі Українки до Олени Пчілки, і вона в них дуже обережна. Вона, наприклад, часто виправдовується. Вона пише: "Мамо, вибач, тут монолог Іфігенії вийшов такий довгий. Я розумію, що це, напевно, не найкращий спосіб". Це про "Іфігенію в Тавриді". Таких моментів дуже багато. Вона ніби трішечки побоїться зачепити її якось. Тексти Лесі Українки дуже часто написані від імені жінки. Чи помічали ви у них продовження розмови з матір'ю? Так, я відчуваю оцю спадкоємність і в "Касандрі". Ось ця дівчина, яка народилася, і в неї теж є брат – Гелен. Дівчина, через яку говорить щось геть інше, і ніхто їй не вірить: ні старше покоління, ні батьки, ні люди навколо. Є оце відчуття, вона завжди трішечки відчувала себе на маргінесах. Мені здається, що і в її "Лісовій пісні" теж можна вловити певний конфлікт зі старшим поколінням і відхід від більш народницької традиції ХІХ століття в суто модерну європейську традицію. Вочевидь, це автобіографічні образи, однак ніколи не було прямих шпильок. Леся Українка завжди трималася дуже поважно. Я повернуся до цього міфу: Леся – марксистка, Леся – лесбійка, Леся – небажана дитина. Чи ви пригадуєте якийсь момент або знак, коли Леся стала частиною нас? Коли відбулося те, що називається увласненням національного генія? Що це для вас було?У мене є кілька таких моментів. У мене, як літературознавиці, був момент, коли я прочитала "Nоtrе Dаmе d'Ukrаіnе" Оксани Забужко і побачила дуже різну, дуже глибоку Лесю. Я побачила, як можна буквально препарувати її тексти. Тобто знялася ця ідея недоторканності текстів. Тексти перестали бути священним письмом, а від цього стали для мене ще більш живими. І наступний момент – це Революція гідності. У цей момент, коли ми всі були там і йшли із плакатами Лесі, вона була поруч із нами і вона сприймалась як та, що була би серед нас. Оце був момент абсолютно народної Лесі. Мені здається, це дуже символічно, що в часи найважливішої за моєї пам’яті революції біля нас були саме письменники. На стінах висіли Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка. Мої знайомі з Могилянки вийшли з плакатами про Мішеля Фуко. Тобто це буквально інтелектуальне середовище, вже мертве, було поруч із нами і серед нас. Ми сприймали всіх їх, як союзників. Я знаю від Віри Агеєвої, що Леся у свій час не вважалася письменницею №1. До речі, і в родині мама вважала її другою після старшого брата Михайла, не такою талановитою. І так само виявляється, що письменницею №1 була Чайка Дніпрова, а не Леся Українка. Як так могло статися? Так, це дивовижно. Мені здається, передусім впливало на це те, що Леся майже не жила в Україні. Ми сприймаємо її як суто українську письменницю, однак не можна забувати, що велику частину часу вона була поза межами України. Це Грузія, Італія, Єгипет – насамперед теплі країни, де їй потрібно було бути через стан здоров'я. Леся підтримувала зв'язки із середовищем здебільшого через листування, тому воно таке багате і велике. Леся Українка дуже виламувалася із загального стилю, тобто вона була на вістрі у цій неоромантичній, потім модерністській традиції. Вона писала досить незвично для багатьох. І справді в неї був свій гурток – спочатку "Плеяда", оце молоде покоління, яке вона називала європеїстами, люди, які вивчають європейські мови, читають європейську літературу. Пізніше це уже коло на кшталт Ольги Кобилянської. Також її хорошою подругою була Людмила Старицька-Черняхівська. Однак все одно Леся була дуже складна, її драми були не такі прості для розуміння. Її завжди треба було інтерпретувати. У Лесі часто питали, а чому ти пишеш не на українські теми? Навіщо тобі античка, юдейська історія чи якісь давні тексти? Чому "Дон Жуан"? Чому "Касандра"? Чому ти не пишеш про життя українських селян? А вона таким чином насправді вписувала нашу літературу у загальний контекст. Вона робила її частиною європейської літератури.Геннадій Хрукевич казав щодо Лесі Українки: "Для чого писати про Трою, якщо можна писати про Україну". А вона казала: "Навіщо стільки писати про черевички коханої". Вона його дуже добре тролила. Мені цікаво, як можна було в драмі "Оргія" не розуміти, що йдеться про Україну? Як можна було не розуміти, що античні сюжети, які вона бере, можна трактувати в український спосіб? Але цього якось не помічалося. Той самий прийом втаємничення через інші сюжети потім використовували неокласики, тому Микола Зеров дуже орієнтувався на Лесю Українку в цьому.Розкажіть, будь ласка, що таке "Плеяда"? Яким було це середовище?"Плеяда" – це середовище молодих людей від 17 до 20 років. Почалося все з того, що вони вирішили перекладати насамперед європейську літературу. Там була Леся Українка, Максим Сливинський, Людмила Старицька-Черняхівська. Потім на різних літературних зустрічах вони понабирали собі ще людей і взялися за таку буквально місійну історію перекласти весь основний канон європейської літератури. У 17-18 років я, наприклад, про це не думала. А от ці люди хотіли зробити спадщину доступною. Це, нагадаю, часи Емського указу, коли перекладати українською, тим паче якусь складну літературу, було заборонено. Українською можна говорити десь там, бажано в селі з коровами, а перекладати, публікувати навчальну літературу, займатися високими справами – заборонено. Проте вони намагалися обійти ці заборони у різний спосіб. Наприклад, вони думали надрукувати це російськими літерами, щоб цензор пропустив. Це була спроба, але потім все одно заборонили в якийсь момент. Ця історія про те, як люди в 19 років сидять і разом перекладають величезні тексти,  вона мене заворожує. Я правильно розумію, що це друкували десь у Львові, а потім перевозили контрабандою?Так, там були історії, як дівчата перевозили українські книжки у зачісках чи у капелюшках. Найчастіше це були саме жінки. Тобто це була буквально історія контрабанди. Для мене дивовижним є те, як в провінції Російської імперії народжується така дитина, яка не маючи офіційної освіти, вивчила всі ці мови. Яким чином сформувалося? Хто це формував у ній?Це насамперед було середовище – ці великі п'ять україномовних родин в Києві. Потім Леся переїхала в Колодяжне, почалося переслідування. Леся розказувала історії, як про них ходили чутки, що в місті є україномовні діти. Вона потім жартувала: "Якби я знала, що це будуть переказувати, я б розказала якусь цікаву смішну історію".Також це, звісно, вплив дядька – Михайла Драгоманова, який емігрує у Софію, тому що боїться переслідувань. Його звільняють з університету, і він розуміє, що його можуть відправити у заслання.При цьому в Емському указі він був прописаний ніби якимось окремим підпунктом.Це також середовище родини Лисенків і ця прекрасна мистецька історія. Звісно, Лесю не віддавали в школу чи гімназію. Це була позиція Олени Пчілки – вона не хотіла, аби дітей зросійщували і максимально утримувала їх вдома. Освіта була домашня, причому були різні репетитори. Батько, наприклад, вчив її точних наук. Коли ми думаємо, що Леся знала тільки гуманітаристику, – це неправда. І мама, звісно, викладала. Тобто діти постійно були в процесі навчання. А коли не було навчання, то були якісь музичні чи літературні конкурси. Тобто це дуже хороше мистецьке середовище, яке її сформувало. Але батько, кажуть, говорив російською. Якою мовою розмовляла сама Леся?Олена Пчілка дуже ображалася на свого чоловіка, що він говорить російською, тому він вставляв українські слова час від часу, як правило, в звертаннях. Олена Пчілка, звісно, була принципово українськомовною. Леся говорила і тою, і тою, однак в її активі взагалі було дуже багато мов: і німецька, і французька, і польська, й італійська. І Леся якось дуже легко перемикалася між мовами. В її листах, мені здається, можна зрозуміти, яку літературу вона читає. Це тільки моя гіпотеза, вона не доведена. Просто іноді в листах вона вставляє то італійські слова, тоді, я думаю, що вона читає якогось італійського автора, то німецькі, то французькі. Тобто вона часто поєднує мови, для неї це абсолютно органічна історія.Олена Пчілка не хотіла, щоб діти навчалися і розвивалися у цій проросійській культурі. Я раджу прочитати її новелу "Артишоки", де вона розповідає про збіднілу українську шляхту, яка шукає для своєї дочки чоловіка. Вони знаходять москаля, купця, який не знає, що таке артишоки, але який знає, що таке "парєная рєпа". Леся не залишила нам таких свідчень в текстах, але в листах, очевидно, є її ставлення до російської культури і літератури. Чи ви можете розповісти про це? Олена Пчілка була ще більш радикальною. Навіть Марку Вовчку дісталося від неї. Вона казала: "Що вона може нам розказати, ця кацапка?". Однак Леся Українка також буває дуже різка у висловлюваннях. Коли вона описує росіян за кордоном, вона каже: "Ці кацапи, які думають, що їхню собачу мову ніхто не розуміє, вони так собачиться між собою, і це непристойно". Був смішний епізод, коли вона побачила російський корабель десь в порту в Італії і почула, як там біля берега розмовляють матроси. Вона каже: "Це такий сором. Це наші співгромадяни, однак не співвітчизники". Ніби громадяни однієї великої імперії, однак не співвітчизники. Вона не розділяє з ними вітчизну. Це протиставлення дуже відчутно. До речі, потім радянська влада повикреслювала всі ці уривки.Також Леся активно критикувала Достоєвського, вона казала, що це взагалі крайня якась кацапщина. Так самого Льва Толстого. У неї було абсолютно здорове ставлення до імперської літератури, вона дуже чітко зауважувала ці маркери. Мені здається, у своїх текстах вона теж постійно підіймає постколоніальну історію. Вона дуже співчуває народам, які вищі за культурою, однак поневолені у військовий спосіб, їй це завжди болить. Так, тому що і Касандра — це дочка царя, який програв. Тобто це надання голосу ніби поневоленим, підкореним народам.До речі, вона історію свою також компілювала для того, аби змістити акцент. Їй дуже боліло, що Російська імперія завжди підсвічує історію Богдана Хмельницького і оцього об'єднання братніх народів. Тому вона скомпілювала власну історію з розмов з Драгомановим, аби доносити іншу точку зору. Я так розумію, що вони з Драгомановим не так і часто бачилися, але більшість їхнього спілкування ми можемо побачити у листах. Так само я бачу дивовижні речі в її листуванні з Агатангелом Кримським – нашим сходознавцем, великим інтелектуалом і поліглотом. Тобто Леся теж постійно навчається у нього. Нам здається, що деякі речі нам дуже знайомі, зокрема, про ці артишоки і "парєную рєпу". Для нас зараз це очевидні речі, але тоді, всередині імперії, вони могли тільки вимріювати Україну, якою вона буде, і її культурну окремішність. Тоді говорили, що це було справді щось профетичне і пророче. Абсолютно. І показово, що всі вони потім увійшли до складу УНР. Хтось був послом, хтось був заступником міністра. Та ж сама Старицька-Черняхівська входила в уряд, і, до речі, потім загинула по дорозі на заслання. Дуже багатьох репресували. Чоловік Лесі був в уряді. Тобто все це середовище, яке довгий час трималося за культуру, ще й тому, що у нас не було своєї державності. Тобто культура великою мірою мала підміняти цю політичну роль, політичну державність. І треба було зберегти українськість в усі способи, тому культура така важлива. Однак при цьому Леся Українка, яка називала себе свідомою українкою, ніколи не ставилася з погордою до інших народів, наприклад, східних. Вона ніколи з погордою не писала про Крим. Вона завжди намагалася з'ясувати у місцевих, як у них тут все облаштовано. У неї ніколи не було такої імперської позиції, вона була їй дуже чужа. Я ще хочу повернутися до матері в контексті віри, в контексті Лесі і релігії. Вона зі своїм чоловіком Климентом Квіткою жила без шлюбу.Перші п’ять років вони жили без шлюбу. Мама постійно Лесі писала відчайдушні листи, що треба жениться нормально, треба повінчатися, це ж головне. Леся не могла зрозуміти, навіщо це. Але Пчілка продовжувала, мовляв, всі так роблять. І нарешті, напевно, вона так втомилася, або вже й сама на це плюнула, що вони повінчалися в районі Деміївської і поїхали звідти на трамваї удвох. Нікого не було на весіллі. Тобто це була свідома позиція. Вона не хотіла бути дотичною до всіх цих великих церковних таїнств, таких пафосних, коли весілля і 500 тисяч людей. Для неї це була дуже приватна справа. Коли вона поїхала від мами до Сергія Мержинського – перше велике кохання Лесі, коли він помирав від туберкульозу, мама її теж намагалася зупинити. Тому що це, мовляв, непристойно молодій дівчині 19-20 років їхати до ледь знайомого чоловіка і бути з ним. Словом, Леся постійно порушувала ці норми і на рівні релігії теж. Мені здається, їй дуже не імпонувала церковна догматичність. У "Боярині" це відчувається, коли все за звичаями, все чітко, крок вправо, крок вліво – це вже заборона. У неї були якісь дуже приватні стосунки із Богом, тому вона ніколи не була прихильна. І з ранньохристиянських драм, до речі, це теж відчувається – і в "Катакомбах", і в "На полі крові". Ця історія християнська її постійно підважує. Здається, її рідна сестра Ольга так само теж не хотіла вінчатися. Це було пов'язано з цією фразою, що жінка кориться чоловікові. Так, у них була така принципова позиція. Ольга, до речі, була однією з перших авторок біографії Лесі, на які ми можемо спиратися.У Лесі було якесь своє ставлення до кохання, вона вважала його ірраціональним. Мене завжди дивувала природа її кохання до Сергія Мержинського, до цього білоруса, якого вона так страшенно любила, що поїхала у Мінськ, коли він помирав. Мені він не виглядає навіть красивим чоловіком. Кажуть, що він був красивий, але я з фотографії цього не бачу. Проте це не головне. Розуміючи, що Леся його любить, він вже перед смертю диктує їй листа до Віри Крижанівської, іншої жінки. Я питаю себе, як Леся Українка могла кохати таку людину, яка, мені здається, недостойна цього, тому що пристойний чоловік не міг би так поводитися. Яка ваша думка? Чи ви думали про це?Так, я думала про це. Мені здається, у Лесі був такий типаж чоловіків – з гарною бородою. Я думаю, що красива борода для неї важить. Ламберсексуал – ось типаж Лесі Українки. Це привабливі чоловіки. До речі, Мержинський дуже переживав навіть на смертному одрі, як він буде виглядати, коли з ним будуть прощатися. Він казав: "Лесю, ти прикрий мене гарно вуаллю, ти прикрась мене квітами, щоб я був гарним, коли вмиратиму". Він дуже переживав за такі речі, тобто він стежив за своїм іміджем. Для Лесі це, мені здається, така дуже романтизована історія. Вона ж обожнювала Гайне, любила Новаліса і всю цю німецьку романтичну традицію. І любов до недоступного, далекого чоловіка, і бажано, щоб він ще й помирав, тобто був ще більш недоступний, – це такий великий міф, який ми вимріємо. Тому, можливо, вона й написала свою "Одержиму". Для неї це була частково така юнацька міфологізована історія. Можливо, їй подобалося любити таку людину. Тобто не так він, як ось ця ідея високої любові-самопожертви, про яку вона часто пише, була їй близька. І потім вона іноді закохувалася в таких чоловіків, які здавалися дещо недоступними. Той же Нестор, який потім одружиться із багатійкою, і про що вона теж дуже іронічно буде писати в своїх листах. Мені здається, єдині прям здорові стосунки були уже з чоловіком. Це здорова історія, коли кохання, повага і захоплення взаємні. А до того це були лише романтичні поривання. Леся одружилася з Климентом Квіткою, коли їй вже було десь біля 30 років, тобто вона вже була зріла людина. Тут я хочу запитати вас про Лесю Українку як меценатку, про те, як вона фінансувала фольклорні експедиції на Наддніпрянщину. Так, це були експедиції Філарета Колесси, де збирали пісні. До речі, Леся цього не афішувала, вона не казала публічно, що вона є меценаткою таких проєктів. Здається, це від батька пішла традиція тихого меценатства: підтримувати, але при цьому не бундючитися цим. Її батько дуже багатьох митців підтримував. Леся взагалі дуже багато уваги приділяла збиранню народних пісень. Це теж дуже символічна річ, бо на цьому можна вибудовувати свою ідентичність, шукати коріння культури. Чому в німецькій літературі цим збиранням фольклорних коштовностей займаються, наприклад, романтики в часи постання національної держави? Тому що важливо вивести своє коріння звідкись. Мені здається, в Лесі теж була така інтенція – вивести коріння, показати тяглість культури, що ми не вчора тут народилися, а що це велика традиція. Це неоромантична історія. Вона спонсорувала ці експедиції, і, здається, навіть зберігся її голос, де вона співає одну з таких пісень. Він досить погано чутий на записі. Я слухала на цій виставці Лесі Українки, кажуть, що це її голос. Ми точно не знаємо. Кажуть, вона навмисне потім дряпала ці записи, бо їй було не дуже зручно, як вона звучить. Чоловік Лесі Климент Квітка свого часу не емігрував, як і решта, й опинився в Москві. Чи ви знаєте, чому і як так сталося? Він брав участь в УНР, був частиною уряду, мав досить високу посаду. Оскільки він був юристом, то займався цими документаціями, однак не склалося. Там були якісь історії, здається, з допитами і всім іншим, як з усіма. Чому він не емігрував? Важко насправді пояснити. Він багато говорив про Лесю і далі, але не виїхав. Шкода. Я хотіла запитати про цей феномен такого нерозуміння масштабу Лесі Українки. Наприклад, те, що 14-томник був виданий лише у 2021 році, до її 150-річчя. Існує Інститут літератури, існує держава, яка в принципі повинна була розуміти значення поетеси. І виходить, що поки Леся була потрібна радянській владі, як прапор марксизму чи друг робітників, її дуже вшановували і багато видавали. А потім за 30 років незалежності так і не видали її повне зібрання творів. Як таке могло статися? Так, це дуже сумна історія. Можливо, через шкільну програму людям не хотілося читати далі Лесю. Я пам'ятаю це перше видання "Перун", де були її драматичні тексти, вийшло, коли про Лесю почали говорити, тобто з'явилася якась цікавість до Лесі Українки. Потім Волинський університет певний час готував зібрання, займався текстологією. Проте воно якось йшло дуже повільно, поки не з'явилася воля кількох видавців і з'явилися кошти на це. Це ж спільний проєкт Волинського університету, "Смолоскипу" й Інституту літератури. І вони просто за кілька років все це допиляли. У нас загалом було не дуже добре із книжковим ринком. Важко було знайти на це кошти. Держава не сильно хотіла на щось давати, окрім серіалів. Це дивовижно, однак їм здавалося, що Леся Українка не така корисна, як якісь серіали. А зараз Леся – це вже комерційний продукт. Зараз футболки з Лесю Українкою всі купують. Проте ще буквально 10 років тому я пам'ятаю, як було таке невелике коло людей, які про Лесю часто говорили. Оксана Забужко дала дуже точне визначення про те, що Леся Українка видала українцям паспорт, що вони європейці. Як ви це розумієте? У чому цей паспорт? Графіті французького художника Крістіана Гуемі, відомого як С215, із зображенням Лесі Українки, на одному з житлових будинків, зруйнованих російською армією у Бородянці, Фото: Gеtty Іmаgеs Так, вона справді вписала нас у європейський контекст на всіх рівнях. Для Європи, для західної культури загалом дуже важливе це відчуття постійної взаємодії, коли ми не просто тут є десь особливо такі незрозумілі, такі самі в собі, такі орієнталістські, а коли ми є частиною цієї культури і між нами всіма відбувається постійний такий обмін речовин. Леся Українка в багатьох моментах його запустила і своїми перекладами, і своїм осмисленням архетипів європейської літератури, і тим, що потім про Лесю почали говорити і писати. Тобто вона сама стала приводом для продовження літературної традиції. І тим, що вона нарешті голосно говорила про те, що ми є частиною Європи, і нам найголовніше – це долучатися до європейської літератури і культури. Мені насправді складно уявити, що все це зробила одна жінка за 42 роки. Я згадала чудову статтю Шевельова про Лесю Українку, де він пише, що вона унікальна тим, що в історіях, які вона розповідає у своїх драмах, говорить про ідеї, які стають пристрастями. І це, власне, теж дуже велика новаторська річ, яку вона зробила. Я хочу запитати, чи вона перекладена, як вона перекладена, чи ми можемо нею комунікувати зі світом? Чи ці переклади якісні? Чи можна її знайти на полицях в Європі чи в Америці? Є переклади. Не всі, але є. І діаспора цим займалася. Після повномасштабного вторгнення вона йшла в театральних постановках. Наприклад, у Лондоні в театрі "Омнібус" були постановки "Касандри". Вона доступна в Америці. Я колись аналізувала, скільки там тих перекладів, все одно, по-перше, це не повне зібрання, по-друге, їм дещо не вистачає промоції. Тобто ці переклади є, їх можна взяти в бібліотеках, однак, щоб вона була прям помітна і про неї говорили, цього дещо бракує. Тому я з подивом потім читала рецензії, коли люди відкривають для себе Лесю Українку, не українці, не дотичні до української діаспори, наприклад, просто люди, які пішли на постановку, і вони здивовані, що вони не знали її раніше. Справді якось Лесю ми доносимо, мені здається, недостатньо активно і говоримо про неї недостатньо гучно саме за кордоном. 

Переосмислення національної ідентичності: переорієнтація на своєВійна - це трагедія. Це загиблі військові й цивільні (серед яких, за даними ініціативи з моніторингу "Їх убила Росія: Постаті української культури", 183 діячів і діячок культури), це зруйнована інфраструктура й житло (зокрема, за даними Міністерства культури й стратегічних комунікацій, 1333 пам’ятки культурної спадщини та 2185 об’єктів культурної інфраструктури), це мільйони біженців (4,2 млн лише в ЄС).Повномасштабне вторгнення призвело до трансформацій, зокрема і самосвідомості. Однією з найпомітніших загальних змін стало перевідкриття українцями національної ідентичності. Від початку повномасштабного вторгнення ті, хто були зросійщені, почали переходити на українську. Згідно з даними дослідження, проведеного на замовлення Українського інституту книги, у 2024 році загалом 89% опитаних вказали, що розмовляють вдома українською (59%) або двома мовами: українською і російською (30%). У публічному просторі 66% респондентів використовують українську, а 24% - обидві мови. Однак упродовж третього року повномасштабної війни відсоток виключно української мови зменшився порівняно з 2023 роком, а двомовність збільшилась за рахунок тих, хто раніше спілкувався виключно російською або говорив суржиком. Утім, переважання української у публічному просторі вказує на те, що говорити російською стає щонайменше немодно.Фото: ІnfоSаріеnсе на замовлення Українського інституту книгиВнутрішні трансформації призвели й до зміни запиту суспільства загалом, на який десятиліттями кивали деякі культурні діячі, виправдовуючи створення російськомовного контенту. Так, за останні три роки українці стали більше читати (52,8% опитаних читають щодня порівняно з 17% у 2023-му і 8% у 2020-му), і обирають вони для цього здебільшого книжки українською. Згідно з даними дослідження рівня читання українців у 2024 році, проведеного на замовлення Українського інституту книги, торік три чверті прочитаних книжок - 76% - були україномовними, тобто порівняно з 2023 роком споживання книжок українською зросло приблизно на 20%. Основним фактором переходу на україномовні книжки автори дослідження вбачають прийняття закону про встановлення обмежень на ввезення та розповсюдження видавничої продукції з РФ та Білорусі.Протягом 2022–2025 років в Україні виросла кількість книгарень у 2,5 рази. Згідно з дослідженням Українського інституту книги, станом на кінець 2024 року в Україні функціонує приблизно 700 офлайн-книгарень та 60 інтернет-магазинів книжок. У грудні 2021 року, за даними Книжкової палати, на всю країну було менше ніж 200 роздрібних продавців книг. Такий сплеск появи нових книжкових магазинів частково пояснюється і наданням книгарням субсидій.книгарня "Сенс" на Хрещатику 16 лютого 2024 р. Києв, фото: Gеtty ІmаgеsПісля початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році музичні вподобання українців зазнали змін. Попри те, що росіян і надалі можна побачити в українських чартах на YоuТubе та стримінгових платформах, загалом популярність російських виконавців та російськомовного музичного контенту зменшилася.Так, за даними ОSІNТ-спільноти Моlfаr, частка російської музики в топах на Sроtіfy знизилася з 48% у першому півріччі 2022 року до 18% у другому півріччі. Відсоток пісень виконавців з країни-агресорки в чартах Аррlе Мusіс зменшився з 27% до 21% за той самий період.Фото: МоlfаrОднак росіяни й досі не полишають українські чарти. Згідно з даними Веzоdnyа Мusіс, попри повномасштабне вторгнення значна частина українців продовжує споживати контент з Росії - у середньому це чверть пісень від загальної кількості композицій в чартах на Sроtіfy, YоuТubе, Аррlе Мusіс та Shаzаm. Найбільше російської музики досі слухають на YоuТubе - 30% у трендах та 20% у топах, на Sроtіfy - 28%. Однак нині україномовні пісні переважають, їх у чартах 39%, а ще 34% - пісні виконавців з інших країн.Фото: Веzоdnyа МusісЗросла цікавість громадян і до українського кіно. У період з 2022 по 2024 рік збільшилася як частка українських фільмів у національному прокаті порівняно з 2018–2021 роками, так і популярність вітчизняного кіно серед глядачів порівняно з зарубіжними фільмами. У 2023 році частка українських фільмів у національному прокаті досягла 27%, що стало історично високим показником. Для порівняння, у 2019 році лише 4,5% стрічок у кінопрокаті були українського виробництва. Як зазначала в інтервʼю "Інтерфакс-Україна" гендиректорка FІLМ.UА Grоuр Вікторія Ярмощук, у 2020 році були спорадичні 6,4%, а оскільки іноземне кіно, хоч і менше, але в Україну і надалі приходить, то 27% - "не випадковість, а тенденція, що люди свідомо вибирають своє кіно".У десятці українських фільмів з найбільшими касовими зборами десятиліття, за підрахунками Меdіа Rеsоurсеs Маnаgеmеnt, - чотири стрічки, що вийшли в прокат після початку повномасштабного вторгнення: "Мавка. Лісова пісня" ($4,3 млн та 1,2 млн проданих квитків), "Довбуш" ($1,9 млн та 490 тисяч проданих квитків), "Я, "Побєда" і Берлін" ($1,5 млн та 390 тисяч проданих квитків) та "Конотопська відьма" ($1,3 млн та 330 тисяч проданих квитків).У 2024 році українські фільми "20 днів у Маріуполі" та "Конотопська відьма" увійшли до десятки найпопулярніших кінозапитів українців у Gооglе. Фільм про облогу росіянами українського портового міста став рекордсменом кінопрокату серед документалок за касовими зборами (у повторному прокаті в березні бокс-офіс склав понад 6 млн грн), а також - за кількістю глядачів на всіх українських стрімінгових сервісах.Через військову агресію РФ чимало зусиль спрямовано нині на охорону та збереження культурної спадщини. Після 2022 року в Україні була започаткована низка ініціатив та державних програм. Так, наприклад, проєкт URЕНЕRІТ (2023–2026), реалізований консорціумом з 11 організацій з країн ЄС та України, що пропонує навчання, дослідження, публічні дискусії для фахівців зі збереження культурної спадщини. Ці ж проблеми намагається вирішити грантова програма "Культурна спадщина" від Українського культурного фонду (2023–2024), а в рамках програми від департаменту охорони культурної спадщини КМДА передбачено і проведення реставраційних робіт у столиці.Для порятунку культурних артефактів, які перебувають у музеях на прифронтових територіях, МКСК домовляється з європейськими колегами. Так, артефакти експонуються у музеях Європи, що дозволяє не лише уберегти їх від знищення Росією, а й показати світу. Таким чином досягається ще одна мета - українське мистецтво бачать, про нього говорять.Спосіб відрефлексувати війну та надати власні свідченняЗ кінця лютого 2022-го стався бум музичних релізів, що так чи інакше були повʼязані з вторгненням Росії. Ледь не щодня народжувалися нові пісні - переважно попсові, які на початку повномасштабної військової агресії підбадьорювали та надавали психологічних сил. Через них каналізували негативні емоції, у них оспівували патріотизм, хоробрість, висміювали росіян, і все це було рясно оздоблено символами й атрибутикою. Ми побачили сплеск народної творчості. Пісні про "байрактари", "джавеліни", пса Патрона і "ваньку-встаньку" були відповіддю на суспільний запит і зʼявились вчасно, щоб допомогти впоратися з апатією, зневірою і депресивними станами.Згодом це явище отримало власний термін - "байрактарщина" - через однобоке й комічне висвітлення російсько-української війни. Артистів, які вхопилися за це і навіть розкрутилися шляхом подібної творчості, згодом звинуватили в експлуатації теми війни та паразитуванні на патріотизмі.Фото: Анна ТрінчерУтім цим не обмежилось. За три роки повномасштабного вторгнення зʼявилися тисячі нових українських виконавців. За даними українського проєкту NUАМ, у 2023 році дебютував 931 музичний проєкт, а у 2024-му - ще 1149 музикантів вперше презентували релізи. Загалом лише за минулий рік вийшло 53 383 нових треків. Найбільш прослуховуваними дебютантами стали артисти, які за популярністю обійшли навіть декого зі старожилів українського шоубізнесу: Кlаvdіа Реtrіvnа (зібрала два Палаци спорту), Раrfеnіuk, ОSТY, Dоmіy, Кажанна, Аnn іn Вlасk, SТАSYА, іSКrа, МАYОRОVА і Рhіl Іt. Фото: Кlаvdіа РеtrіvnаУ музичній творчості часто артисти звертаються до віршів українських класиків, перевідкриваючи їх. Деяким артистам, а заразом і їхній творчості, довелося трансформуватися, щоб відповідати новому запиту аудиторії та залишитися на українському музичному ринку. Чимало зірок переклали свої російськомовні хіти, хтось залишив пісні російською у минулому і почав нову, україномовну, сторінку.За даними українського проєкту NUАМ, у 2022 році 72,8% нових пісень, випущених українськими артистами, були українською мовою, тоді як частка російськомовних треків становила 16,7%.Тоді як одні втекли за кордон, чимало інших діячів культури взяли до рук зброю і встали на захист України. Дехто з них навіть продовжує поєднувати службу у війську з творчістю, випускаючи нові пісні (О.Тоrvаld, "Бумбокс", Yаrmаk), знімаючи кіно (режисер Олег Сенцов), видаючи збірки віршів та прозу (Ярина Чорногуз, Максим Кривцов, Артем Чех, Артем Чапай, Сергій Жадан). Саме їхніми голосами говорять українські військові, вибудовуючи діалог з цивільними.Колаж ЕспресоАле не лише військові створюють сюжети й розповідають світу українські історії, які торкаються душ. Мстислав Чернов, документальна стрічка якого "20 днів у Маріуполі" здобула перший в історії України "Оскар", зняв ще один фільм - "2000 метрів до Андріївки", який у січні 2025-го отримав нагороду американського кінофестивалю Sundаnсе. Нині номінацію на "Оскар-2025" отримала документалка "Порцелянова війна" режисерів Брендана Белломо та Слави Леонтьєва, відзначена також премією гільдії режисерів США (DGА Аwаrds) та гран-прі Sundаnсе у 2024 році. Не всі фільми, які вийшли за три роки повномасштабного вторгнення, про війну. І це добре, адже нерідко це перетворюється на спекуляцію на темі, яка болить мільйонам людей і яка добре "продається".З 2014 року в Україні зʼявилася ветеранська література. За три роки книжки про війну відчутно поповнились сюжетами про досвід проживання трагедії цивільними. На книжковому ринку з 2022 року можна знайти науково-фантастичну чи романтичну прозу і поезію військових та книжки цивільних, що намагаються осмислити війну: "З любов’ю – тато!" Валерія Пузіка, "Полон" Валерії Нави Суботіної, "Словник війни" Остапа Сливинського, "Точка нуль" Артема Чеха, "Свідчення" Вікторії Амеліної, "Я перетворююсь... Щоденник окупації. Вибрані вірші" Володимира Вакуленка, "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення" Олександра Михеда, "Тут були ми" Артура Дроня тощо.Мистецтво як засіб психологічної (і не тільки) підтримкиМистецтво допомагає не лише митцям проживати досвід війни. Мистецтво стало інструментом підтримки інших.Зокрема, об'єднання військовослужбовців творчих та креативних професій "Культурний десант" займається морально-психологічним забезпеченням бійців Сил оборони. Щомісяця мобільні групи, до складу яких входять музиканти, поети, актори та інші артисти, дають до 200 виступів на різних ділянках фронту, а також у військових шпиталях, реабілітаційних центрах тощо.Важливу роль у реабілітації українських військових та переселенців відіграє арттерапія. Вона допомагає опрацьовувати травматичний досвід через творчість. З 2022 року в Україні організовують спільні творчі проєкти художників та військових, де митці співпрацюють з воїнами, створюючи спільні роботи. Малювання та медитації допомагають військовослужбовцям знизити рівень стресу та тривожності, надаючи можливість виразити емоції та переживання через творчість. Творча діяльність відтворює процес самовизначення людини, дає їй відчуття контролю, яке втрачається під час війни. Такі ж механізми спрацьовують і в роботі з переселенцями та цивільними, постраждалими від війни. Арттерапевтичні методики застосовують для підтримки людей у подоланні кризових станів, допомагають їм адаптуватися до нових умов життя та формувати відчуття підтримки й опори. Дівчина малює сім’ю під час арт-терапії для родичів українських військових, які загинули під час російсько-української війни, 19 жовтня 2024 року в Києві,фото: Gеtty ІmаgеsЛітературні заходи, музичні фестивалі, театральні і кінопокази за останні три роки стали орієнтованими на допомогу війську. На них проводять благодійні аукціони, збирають донати на підтримку ЗСУ, хтось частину прибутку з кожного виступу перераховує на потреби війська.Українські артисти вирушають у тури та дають сольні концерти, збираючи кошти на армію. Гурт "Курган і Агрегат" (Аміл і Раміл Насіров та Євген Володченко) наразі залишаються рекордсменами. З останнього європейського туру хлопці привезли понад 14 млн грн ($338 тис.), задонативши всі 100% прибутку з проданих квитків та аукціонів на ЗСУ.Створювати просто якісний культурний продукт недостатньо. Намагатися залишатися осторонь подій в Україні - запорука провалу. Частина артистів, які виїхали з України, переорієнтувалися на західну аудиторію і уникають теми війни, закрили для себе можливість повернутися на український ринок. За три роки українці (хоч і не всі) стали значно більш розбірливими, а мантра "мистецтво поза політикою" більше не працює.

Але росіяни вже щасливі. Від самого факту зустрічі. Їх вивели з ізоляції й розмовляють з ними на рівних. Вони довели, що можуть перечекати будь-що і будь-кого. І тепер можуть навіть диктувати повістку перемовин. Рейган би зацінив….І росіяни надувають щоки. Що естетично має жахливий вигляд. Але, звісно, не є капітуляцією України. А от чи є це капітуляцією США, то нехай в США і вирішують. Там зараз багато цікавого відбувається. І головне питання того, що несеться, це "А чи назавжди тепер так?".Але головне, Росія отримала моральну сатисфакцію. Що отримав Трамп – питання відкрите. Коли продовжаться перемовини – також поки незрозуміло. І ніякої гарантії, що хтось з кимось домовиться, немає, навіть враховуючи той факт, що Трамп найкращий перемовник у світі та завжди укладає дуже бьютіфул угоду.Читайте також: Нова реальність. Стислий описАле якщо раптом зможуть домовитись? Причому домовитись так, щоб це не викликало відразу в ЄС і в Україні. Уявімо такий варіант. І ми переходимо до плану, який зливають всім наліво і направо з околиць Білого Дому.Припинення вогню;вибори;мирна угода.Звісно, пункт про українські вибори бісить. Всіх в Україні. Бо якого біса вони мають говорити про вибори в Україні. Це що, громадянська війна чи що? Бо якого біса є вибори президента України, а немає, наприклад, виборів Путіна? Бо легітимність Зеленського буде вища, ніж легітимність Путіна. І поява цього пункту свідчить, звісно, про силу перемовників Трампа і про їх нечутливість до російської пропаганди.Читайте також: Чи вистоїть Україна в разі припинення Трампом військової та фінансової допомоги УкраїніБагато хто думає, що вибори тут потрібні для того, щоб Москва через тікток протягнула свого кандидата і він підписав мирну угоду, яка викличе оргазм у Путіна. Але це важко уявити в нашій реальності. Особливо під час війни. Навіть якщо російські зозулі будуть співати пісні, що саме з ними Путін домовиться. Насправді мирна угода неможлива. В принципі. Бо занадто далекі сторони одна від одної. Україна і Росія не будуть мати мирної угоди як мінімум до смерті Путіна. А може й далі. Мирна угода між Північною Кореєю і Південною Кореєю не підписана досі. Не кажучи вже про Росію і Японію. І якщо Росію повертають і без мирної угоди на великий стіл, якщо американці роблять їм таку приємність, то ніякої мотивації робити зміни у росіян не буде, навіть коли Путін помре.Тому єдиний можливий варіант – це замороження конфлікту. Але не можна зробити "офіційне замороження конфлікту". Замороження завжди відбувається саме собою. З часом. Коли інші сценарії не реалізуються.А вибори? Окрім того, що це дивна забаганка російської пропаганди, яка чомусь стала мейнстримом в американців, це просто метод зберегти обличчя Путіну. Який постійно розповідав, що йому потрібна велика угода. І на припинення вогню вони не підуть. А тут раз – і пішли. Бо потьомкінська дєрєвня їхньої економіки не може обманювати вічно.  Це те, що може мотивувати росіян. Якщо раптом домовленість стане можливою. Бо без такої мотивації навіть те, що зараз жахає українців, те, що має викликати фрустрацію після війни, є неприйнятним для Росії. Яка має відкинути свої хотєлки контролювати Україну, обмежити українську армію чи нав’язати Україні свою волю у питаннях мови чи культури.Тому перемовини про припинення вогню і будуть тривати довго. Бо сторони розуміють, що це і є та сама фінальна домовленість.ДжерелоПро автора. Сергій Фурса, інвестиційний експерт, блогер.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

До Дня закоханих Олег Винник виступив у Чехії. На сцені він виконав як українські пісні, так і свої російськомовні хіти. Через це виконавця розкритикували в мережі. Повний текст новини

- Ви були вперше у журі фестивалю-премії "ГРА", тож вас збагатив цей досвід? Що вразило?- Загалом, доступ до українського театру за кордоном є досить обмеженим. Навіть якщо українці жили або живуть у Польщі, вони, на жаль, не займають провідних позицій у театральному середовищі. Їх не часто можна побачити в основному "мейнстрімі", y державних та обласних і міських театрах. Тому важко вивчати український театр, базуючись лише на тому, що ми бачимо тут. З 2019 року я часто бувала в Україні, але переважно відвідувала Західну Україну. Щодо Києва чи Харкова, то здебільшого знайома з їхніми виставами через відеозаписи чи платформи на кшталт Drаmох. Тож участь у цьому фестивалі стала для мене унікальною нагодою познайомитися з сучасним українським театром у концентрованому форматі.Фото: Артем Галкін Мушу визнати, що я була вражена розмаїттям українського театру, його масштабом і напрямками. Особливо захопила роль театру під час війни  в українському суспільстві — публіка, її ставлення, кількість глядачів. Це справді вражає. У Польщі, наприклад, театри часто борються із залученням аудиторії, а таких великих театрів із хором, оркестром, акторським ансамблем і балетом, як в Україні, майже не залишилося. У Польщі лише два-три театри мають подібні ресурси, і це здебільшого національні театри.— Що Ви думаєте про головну виставу-переможця фестивалю-премії "ГРА" — "Вороги: Історія любові" Національного драматичного театру ім.Марії Заньковецької? Наскільки вона актуальна для українського суспільства і яка її перспектива за межами України?- Це було найскладніше рішення для журі. Дискусії були тривалими, адже думки розділилися приблизно порівну. Особисто для мене обидві вистави-фіналісти не викликали загального ентузіазму.- Чому?Постановка "Вороги: Історія любові" є цікавою тим, як через історію єврейської діаспори розповідається і про українське минуле. Після політичних трансформацій у дев’яностих роках багато суспільств у регіоні почали переосмислювати свою роль у подіях, пов'язаних із Голокостом. У цьому сенсі вистава важлива і актуальна, але її реалізація має свої нюанси. Режисер Максим Голенко обрав для постановки автобіографічний роман Ісаака Зінгера, головний герой якого - чоловік, письменник. Він встиг емігрувати з Європи наприкінці 1930-х років, але пропустив історію Голокосту. У вигнанні він зосереджений переважно на своїй кар'єрі та стосунках з жінками. Але мені здається, що вистава могла б глибше розкрити жіночy перспективу. Замість цього ми бачимо стереотипні ролі: пасивна дружина, терпляча екс-дружина, сексуально приваблива єврейська коханка. Жінки на сцені грають ролі жертв або фатальних жінок (тобто типові чоловічі образи). Як феміністка, я відчуваю втому від таких патріархальних підходів у театрі.З іншого боку, у Голенка є завжди вміння будувати динамічний режисерський монтаж. Але часом, як у цьому випадку, сцени змінюються надто швидко, як на каруселі, з інтенсивною музикою та хореографією. Ніби режисер боявся, що глядачі занудьгують або, не дай Боже, на мить замисляться. Це взагалі особливість українського театру, який, здається, не схильний до постдраматичного мислення. Натомість у постдраматичному театрі, як казав Ганс Тіс Леманн, важливими є моменти свідомо спровокованої "нудьги", відсутності дії, щоб включити споглядальну рефлексію.- І частково цим відрізняється український і польський театр?- У  польському театрі багато уваги приділяється роботі з часом. Сцени побудовані таким чином, щоб у певному сенсі прирівняти час вистави до часу глядача. Український театр, навпаки, фактично переносить глядача в інші вигадані далекі світи за четвертою стіною, водночас гарантуючи, що глядач у цих світах бере участь у певному монтажі атракціонів.Чому цю фундаментальну революцію в театрі називають постдраматичною? З назви книги Ганса Тіса Лемана "Постдраматичний театр", яка, здається, ще не перекладена українською мовою. Спостерігаючи за змінами, що відбувалися на європейських сценах в останні десять років 20-го століття, Леманн дійшов висновку, що сучасний театр перестав відтворювати звичні драматургічні та жанрові структури. І що театр взагалі перестав ставити традиційну драму, в сенсі готових драматичних текстів. Натомість наблизився до перформансу, в тому сенсі, що актори грають вже не конкретні ролі, а самих себе, дія створюється на сцені, але всупереч традиційним правилам "драматичній дії". Ось чому постдраматичні вистави часто можуть нагадувати пейзажі, скульптури або саме мистецтво перформансу. Такий підхід зовсім інший від традиційного, психологічного театру або театру майстра-режисера, який створює на сцені вигадані світи. Але в українському театрі також є п'єси такого типу, такі як "Клуб “Зневіра” Академічного театру ім. Лесі Українки у Львові або “Веселка на Салтівці” Артема Вусика з харківського театру “Нафта”. - Після повномасштабного вторгнення у 2022 році з’явилася хвиля драматичних текстів про війну. Власне, як і після 2014 року - був певний ажіотаж подібних рефлексій.- Тексти цієї хвилі стали свідченнями переживань і болю. І вони зовсім не відображали традиційну драматургію. Наприклад, п'єса Ніни Захоженко "Я норм" - це фактично запис обміну миттєвими повідомленнями та соціальними мережами. "Антологія 24” представляє тексти як добре відомих, так і зовсім нових авторів. Це монологи, написані як потік свідомості, або як розповідь про почуте чи побачене в певний момент. Деякі тексти мають лише кілька сторінок і є просто записом шоку чи страху, спричиненого розгортанням повномасштабної війни. За останні три роки, після цих перших реакцій, театр і драматургія почали підходити до теми війни більш обережно,розуміючи, що реалістичне зображення може ретравматизувати глядачів. Українські митці шукають більш символічні підходи. Наприклад, вистава "Жираф-морс" Оксани Дмитрієвої майстерно пояснює події війни дітям через алегоричну історію. Дитина після цієї вистави почувається спокійніше, хоча тема війни залишається присутньою. Це приклад театру, який не просто інформує, а й створює емоційну підтримку.Фото: Артем Галкін Особливість вистав Дмитрієвої в тому, що вони не прямолінійні,  а працює через образи, що резонують на підсвідомому рівні. Це дозволяє глядачу асоціювати побачене з власним досвідом, не втрачаючи почуття безпеки. У виставі оповідачем є маленька жирафа, яка через дитячі асоціації передає жахи війни. Події відображаються за допомогою маріонеток, що рухаються на металевих платформах, які нагадують архітектуру Харкова. Бомби символізуються камінням, а головною темою є самотність жирафи, яка шукає підтримку та знаходить її в обіймах українського солдата.Говорячи про український театр загалом, важливо зазначити, що він зараз не просто відображає реальність, а допомагає працювати з травмами. Навіть найскладніші теми подаються так, щоб підтримувати глядача, а не травмувати його ще більше.Фото: Артем Галкін З 2014 року український театр займається також деколонізацією української історії та виправленням російських і радянських викривлень, що стирали або розмивали національну самобутність українців. Саме тому театр часто звертається до непростих тем, як-от Голодомор, Чорнобильська катастрофа, заслання та примусові депортації до трудових таборів Сибіру. Прикладом такої історичної ревізії є п'єса "Тигролови" (Національний театр оперети), що ґрунтується на художній автобіографії Івана Багряного 1944 року, українця, який втік із радянських трудових таборів, авіаційного інженера, і якому вдалося вижити два роки в тайзі завдяки підтримці української сім'ї, яка займається полюванням на тигрів. Мюзикл лінійно розповідає цю історію, використовуючи пісні та хореографію у виконанні акторів, що грають ув'язнених, яких відправили до Сибіру. Але ця плавність і оперативність перетворюють шоу на своєрідний сибірський вестерн (точніше, східний). І я побачила, як по-різному кожна нація формує свою історичну пам'ять через мистецтво, театр і літературу, беручи до уваги свою чутливість і звички сприйняття. Зіткнувшись із цими формами, мені довелося вийти за межі своєї зони комфорту, тому що мені, як  полькy, було б складно уявити собі, наприклад, мюзикл із в'язнями концтабору, які радісно танцюють. Крім "Тигроловів", є багато прикладів мюзиклів про сталінську політику, як-от вистава про Голодомор "Зерносховище" за драмою Наталії Ворожбит у постановці Максима Голенка, що здобула головну нагороду фестивалю-премії "ГРА" 2023 року,- До речі, стосовно вистави "Дзяди", яка отримала високу оцінку як в Україні, так і за кордоном. І на фестивалі журі відзначило ії спеціальною відзнакою. У нас її сприймають доволі неоднозначно: комусь подобається, комусь ні. Режисер Ростислав Держипільський, вважає її однією з найкращих робіт. Як ви оцінюєте успіх цієї вистави в Польщі? І після перегляду в мене виникло питання - чи буде вона актуальною після закінчення війни?- Перш за все, драматичний текст "Дзяди" для польського глядача — це щось настільки знакове, як для України, можливо, "Кобзар" Шевченка. Це один із найважливіших текстів польської культури й театру. Його значення важко переоцінити.У Польщі існує багата історія постановок "Дзядів". Наприклад, у 60-х роках після однієї з вистав вибухнули серйозні суспільні заворушення, які переросли в революцію. У радянські часи постановки цього твору зазнавали цензури та викликали репресії.Головний герой цієї драми — поет, який намагається боротися з несправедливістю і зокрема з Росією за допомогою мистецтва. Важливо розуміти, що у ХІХ столітті багато польських діячів культури були репресовані та вислані до Сибіру через свою творчість. Ці події відгукуються в польській історичній пам’яті й перегукуються з досвідом української культури, особливо з репресіями сталінського періоду.За останні роки, дві постановки "Дзядів" у виконанні режисерки Майї Клечевської стали важливим культурним явищем у Польщі. Свою першу постановку "Дзядів" Клечевська зробила у 2021 році у відповідь на рішення польського конституційного суду, який фактично заборонив легальні аборти в Польщі. Головного героя було перетворено на жіночий образ, що символізувало силу та опір жінок. Це викликало великий політичний резонанс і навіть скандали.На противагу цьому, українська версія цієї постановки у 2023 році повернулася до первісного сенсу драми - про чоловіків, які борються проти Росії. На жаль, варто визнати, що для багатьох людей те, як Клечевська хотіла представити, розповісти історію "Дзядів" в Україні, може бути важко сприйняти. Вона поставила цю виставу у 2023 році на фоні загального захоплення українським театром з наміром пояснити, наскільки агресивною може бути Росія і російська культура. І думаю, що українській глядач не потребує додаткових пояснень. Але безсумнівною заслугою програми є те, що, незважаючи на суто журналістську мову та доволі шокуючі моменти (як-от сцена, що відтворює "червону доріжку" Каннського кінофестивалю 2022 року), вона точно достукається до почуттів західних, а особливо польських глядачів.Дійсно, у  Польщі ця вистава мала великий успіх – глядачі нарешті зрозуміли, про що писав Міцкевич у ХІХ столітті: про насильство і терпіння народу. Польський глядач зміг провести паралель з подіями в Україні. І З формальної точки зору, постановка дуже цікава – вона вміло працює з простором. - Власне, під час перегляду другої частини, я спостерігала за глядачами у фойє. У кількох людей на очах з’явилися сльози. Думаю, це пов’язано з особистими історіями: хтось міг втратити рідних чи мати близьких у полоні.-Мене особисто дуже вразила сцена, де зображена мати, пані Ролінсон, яка приходить до російського начальника, щоб просити звільнити сина. Я сама мати двох синів, яким зараз 16 і 14 років. Якщо у Польщі буде війна, вони підуть воювати, і це розуміння втрачає будь-які рамки. Тобто вистава дуже сильна, але контроверсійна, оскільки вона розрахована на двох різних глядачів: польського та українського. У Польщі та Україні – це зовсім різні обставини, різний досвід. Чи залишатиметься вона актуальною? Не впевнена. Усе залежить від того, як змінюватиметься ставлення до війни у театрі.- Однак український театр у Польщі представлений досить обмежено. Працюють звісно у Польщі Роза Саркісян, Констанин Васюковб, Катя Васюковаб, Ніна Батовська,  Лєна Лягушонкова, Люба Ільницка,  була Олена Апчел, але загалом бракує знайомства польського глядача з українським театром.- Війна відкрила український театр для Європи, але водночас обмежила його рамками воєнного досвіду. Це спрощене уявлення треба змінювати. І театр також може працювати з темою війни через гумор чи комедію. Наприклад, вистава "Кортес" (театр "Золоті ворота", текст Л.Лягушонкової, реж.Т.Губрій) є яскравим прикладом мудрого й багатошарового підходу. Вона розповідає про іспанський колоніалізм, але метафорично і чітко натякає на російський колоніалізм у Центрально-Східній Європі. Цікаво, що така тема могла б бути представлена через пафос або реалістичні образи, але творці вибрали інший шлях. Це приклад сучасного авангардного театру, який, залишаючись глибоко актуальним, водночас знаходить відгук і у закордонного глядача.Такі постановки потрібно підтримувати й популяризувати, особливо на міжнародних майданчиках. Це стосується не лише театральних колективів, але й кураторів і менеджерів культурних подій. Я знаю, що, наприклад, театр "Нафта" (Харків) вже подорожував із виставами на міжнародні фестивалі. Зокрема, Ніна Хижна та Люба Ільніцька з виставою про жіноче тіло під час війни демонстрували її на фестивалі в Італії.- Восени у Києві на одній дискусії обговорювали питання - чи може драма зупинити трагедію, чи театр взагалі здатен якщо не зупинити, то впливати на суспільно-політичні процеси. Зупинилися на тезі про те, що ми, в Україні, маємо робити своє і свій театр, без так би мовити суцільного копіпасту робіт іноземних колег.- Щодо вашого питання про створення унікального, "свого" театру, я думаю, що такі театри, як Золоті Ворота, Театр Лесі Українки у Львові, Нафта, а також Jаm Fасtоry Аrt Сеntеr у Львові, успішно працюють у цьому напрямку. Вони звертаються до актуальних тем, створюють політично заангажовані вистави, які є водночас дуже своєчасними та самобутніми.Але, окрім авангардного підходу, існує й потреба в театрі, який я умовно називаю "театром двох матерів". Це театр старшого покоління, людей 50+, які здобували освіту ще за радянських часів і тепер працюють у провідних театральних інституціях. Важливість цього театру в тому, що він дає відчуття "нормальності": показує, що життя триває, ми живемо, працюємо, ходимо до театру, попри всі труднощі.Щодо міжнародного впізнавання українського театру, я згодна, що гастрольна діяльність є ключовою. Для цього потрібні ресурси, а також активна робота з міжнародними кураторами й менеджерами культури. Наприклад, у Польщі вже були представлені такі постановки, як  Вертеп Оксани Дмитрієвої, або "Гамлет" і "Ромео і Джульєтта" у постановці Ростислава Держипільського. У польсько-українській співпраці було дуже багато проектів, реалізованих митцями, про яких я згадував раніше: Роза Саркісян, Олена Апчел, Йоанна Віховська з польської сторони. Однак це має бути не поодинокий процес, а системна робота.Важливо, щоб польські куратори та глядачі бачили українські вистави наживо, а не лише через окремі згадки чи відеозаписи. Для цього необхідно активніше залучати польських менеджерів культури, організаторів фестивалів та представників театральної спільноти. Тільки через такі кроки можна досягти кращого розуміння й популяризації українського театру.Так, я живу у Кракові, і, як театрознавець, бачу свою роль у тому, щоб писати про український театр, популяризувати його в Європі та допомагати долати культурні бар’єри. Ми не можемо відразу змінити європейську театральну систему, але цілком здатні сприяти взаєморозумінню між Україною та Польщею через мистецтво.Молоде покоління бачить театр як інструмент діагностики та корекції, спрямований на соціальні й політичні зміни, порушуючи голоси меншин, працює над демонтажем патріархальних структур та реагує на актуальні культурні виклики. Це, однак, не означає зникнення старшого покоління, яке досі відіграє важливу роль в інституційному театрі. Його вистави, що підтримують відчуття стабільності, слугують своєрідною протиотрутою від страху й втоми, спричинених війною. Сьогодні український театр, об’єднуючи митців різних поколінь, має значний потенціал для створення співпраці, зокрема й на міжнародному рівні. Його голос, який звучить з позиції Східної Європи, здатен урівноважувати західну перспективу та збагачувати глобальний культурний дискурс.

У новому епізоді подкасту UNZІР Альберт Цукренко разом з Тіною Кароль слухають пісні з архіву Українського Радіо про кохання. Чим вони відрізняються від романтичних композицій сьогодні? Як ця тема звучала раніше?