Search trend "українські пісні"

В Українській агенції з авторських та суміжних прав зауважили, що українська армія захищає нашу територію, а держава та суспільство повинні захищати культурний та інформаційний простір від експансії російської мови і наративів.

Четвертий рік повномасштабного вторгнення. Ви колись писали, що війна може тривати 7-8 років. Які зараз ваші прогнози?В перші дні повномасштабного вторгнення я не думав, що це триватиме так довго. Могла бути коротка війна, але так не сталося. Я навіть пам'ятаю, пов'язану з цим історію, коли ми з побратимами замовляли шеврони з прізвищами та позивними, то запитали, скільки вони будуть виготовлятися. Нам відповіли, що зараз все незрозуміло, можливо, десь до місяця. А я кажу: "Та ну, місяць. Ще невідомо, чи війна ще буде тривати". Але восени 2022 року я зрозумів, що швидка війна не вийшла, тобто стрімка кампанія не реалізувалась, тому це буде в довгу. І зараз абсолютно незрозуміло, скільки це може тривати. Роки? Десятиліття?Навіть вихід до наших кордонів 1991 року – по-перше, дуже амбітне завдання, а, по-друге, невідомо, чи це зупинить Росію. Тому дуже складно прогнозувати, але, наприклад, я не бачу кінця краю.ЗСУ, фото: GеnеrаlStаff.uаВи не боїтеся, що зараз знову буде критика в вашу сторону, як тоді "шакалячий експрес" на вас кинувся після прогнозів щодо 7-8 років?Я вже звик. Але зараз люди більш адекватно дивляться і можуть переглянути свої думки щодо того. Всі з публічних людей, хто мене тоді критикував, зараз наліво і направо говорять, що це буде довга війна. Правда, ніхто з них не вибачився. Я розумію, що, можливо, тоді здавалось, що ми стільки не витримаємо, але ми поки тримаємось.Які ваші власні відчуття, ви ще маєте силу на довгу війну? Наше військо має силу? Рік тому ви казали, що дуже і дуже бракує людей. Що зараз ви можете сказати?Це такі дивні відчуття, коли там всередині бачиш, скільки є проблем, як ми не вивозимо ні по людях, ні по БК, ні по техніці, і завжди здається, що довго так ми не протримаємося. А ми вже четвертий рік тримаємось, і для мене це таке маленьке диво.Цей місяць був для нас надзвичайно важким, тому що РЕБи вже тебе не убезпечують. Дуже багато дронів на оптоволокні, ти як на долоні, постійні влучання, втрати, поранення. Тому ми намагаємося адаптовуватись. До речі, у нас зараз триває збір на броньовик. Бо ми розуміємо, а я зараз у мінометній батареї, коли ми доїжджаємо до позиції, то знаємо, що в цей момент доїзду в нас точно влучить FРV, скоріше за все, на оптоволокні. І питання - влучання пошкодить нашу машину чи призведе до поранень? Броньоване авто вирішує питання. Адже потрібно не тільки дістатися до позиції, а й довести БК, а це навіть важливіше, бо до позиції ми можемо і пішки дійти, а БК саме не дійде.Наземні роботизовані комплекси ще не настільки розвинули, щоб ми могли довозити БК. Такі комплекси ще занадто прив'язані до ретрансляторів, повільні, по них легко влучити FРV.Щоб не допустити прориву на Покровськ! Мінометній батареї "Мінотавр" 68-ї бригади терміново потрібне броньоване авто для підвозу БКІ терміново тут не для підсилення ефекту, а в дуже-дуже прямому сенсі.Якщо у вас є можливість передати нашим захисникам таке авто безпосередньо чи обміняти, набирайте їх 0997331528.Якщо у вас є можливість повідомити про потребу впливових людей, підприємців, компанії, фірми — повідомте, будь ласка.А також "Мінотаври" відкрили збір, тож ваш донат буде дуже-дуже в нагоді!Ціль: 1 840 000 ₴Посилання на банкуhttрs://sеnd.mоnоbаnk.uа/jаr/5fіrРNGGG7Номер картки банки4441 1111 2459 0617РаyРаl: lіmаrеnkо8848@gmаіl.соmІВАN: UА733220010000026200357334934ІПН/ЄДРПОУ: 3259812092Отримувач: Бруснікін Геннадій ГеннадійовичПризначення платежу: Поповнення рахунку банки.Як ви думаєте, а ті люди, які на початку вірили у швидку перемогу, слухали прогнози про два-три тижні, вони коли-небудь вибачаться, визнають, що помилялися, а також помилялися і в деяких людях, які видавали себе за патріотів, а зараз сидять за кордоном?Я від них навіть не чекаю вибачень. Час таких пустих прогнозів минув, які ні на чому не базувались. Щодо такої огульної, бездумної критики, то мені прикро. Я зараз приїхав до Львова на фестиваль пам'яті Ірини Цибух, яка була моєю подругою, ми з нею мали записувати подкаст. І згадую, що перед її загибеллю, вона також отримала хвилю хейту в соцмережах. Ми підтримували один одного, адже публічні військові розуміють це, тому один одного і підтримують. Намагаємося заспокоїти цю історію, публічно підтримати, щоб не було "в одні ворота". Коли це несеться, то люди не розбираються, починають просто критикувати й критикувати.І перед смертю Да Вінчі, по ньому у Твіттері проносився "шакалячий експрес". Ці речі не вчать людей, що вони хейтять тих, перед ким завтра не матимуть можливості навіть вибачитись.Дуже обережно треба ставитися до всіх коментарів, тому що кожному не відповіси, на це просто немає часу, сили й, відверто кажучи, бажання.Як правильно говорить Павло Казарін, що це такий податок на впізнаваність, на популярність. Хейт - податок, і ти його нормально сприймаєш, платиш цей податок, чуєш ці брудноти у свою сторону. Не сприймати близько до серця - це, мабуть, єдиний вихід.Навчилися?Так. Не без допомоги психотерапевта.Тобто у вас були навіть такі запити?Так, і не лише у мене, а й для багатьох публічних військових - це реальна проблема. Це важко ще і тому, ми це обговорювали з психотерапевтом, що військові мають переконання, що вони своїми діями заслужили повагу суспільства. І це переконання дуже глибоко в нас сидить – що до нас не можна ставитися з глибокою зневагою. А коли ми цю зневагу у свій бік отримуємо, це дуже боляче ранить, тому що ми впевнені, що ми все ж таки заслужили хоч крихту поваги.Хоча я вважаю, що нікого не можна так хейтити, кожна людина має отримувати повагу, чи це військовий, чи не військовий. Однак військові це більш гостро приймають, тому що вони переконані, можливо, не без підстав, що вони заслужили певну повагу до себе. Тому ця критика в бік військових особливо дивує. Знаєте, як це працює, - якщо зараз є суспільний консенсус, що військові заслужили повагу, як зробити так, щоб можна було їх публічно критикувати, говорити, що вони не справжні військові.Павло Вишебаба, фото: fасеbооkВласна гордість мені підказує, тому я тепер спеціально не викладаю свої відео, де працюю на мінометі, кидаю міни, вбиваю росіян, тому що не збираюсь  доводити, що дійсно воюю.Я маю власну гідність і не хочу комусь щось доводити, і мої побратими це прекрасно знають.Я зараз своїм побратимам надав доступ до свого акаунта, де в мене багато підписників. Бійці нашого підрозділу показують, як вони воюють, як працює наша мінометна батарея, і мені приємно бачити, що їм подобається, наприклад, це показати своїм родичам, близьким, також і моїй аудиторії.Наскільки важливо мати у своїй бригаді публічного воїна? Чи це полегшує життя бригаді?Очевидно, це допомагає з донатами, тому що зараз мій акаунт працює на мінометну батарею "Мінотавр", на збереження життя і здоров'я її бійців. Звісно, складніше збирати донати, якщо в тебе невелика аудиторія з родичів і близьких. Всі давно зібрали всі донати, адже триває вже четвертий рік війни, тому ми намагаємось виходити на різні аудиторії, давати інтерв'ю, щоб глядачі та читачі дізнались про нашу батарею.Я вже давненько, мабуть, рік не давав нікому інтерв'ю, трохи втомився від цього, зробив паузу. Але їдучи до вас, у мене командири питали: "А ти збираєшся привертати до нас увагу нової аудиторії?". Збори падають, тому це нормальний процес. Чесно зізнаюсь, окрім радості поспілкуватись з вами, це ще можливість розказати про нашу мінометну батарею.Є люди, які донатять, бо вони вважають, що підтримувати військо - це важливо. Є люди, які донатять, бо хтось в них є у війську або вже втратив на цій війні близького. Але є люди, які відмежувалися, живуть собі своє життя. Що з ними робити? Ми зможемо якось повернути у таких людей той запал, який був на початку повномасштабного вторгнення?Я думаю, що запал неможливо повернути. Часто згадують мої побратими, коли опускаються руки, вони розуміють, чому ми самі не впораємось, не можемо швидко закрити збори. І я вже неодноразово чув - щоб люди прокинулися, треба знову танки під Києвом. Нікому б цього не хотілося, але, мабуть, це єдине, що могло б збадьорити.Ви кажете, є такі люди. Я вчора дізнався, що, виявляється, 40% українців зараз не читають новини. От, така статистика. Вони не слідкують за перебігом перемовин, війни, не дивляться мапу DеерStаtе, не допомагають у зборах. Можливо, це захисна реакція і людям потрібен час, щоб трохи заспокоїтися в рамках медіагігієни. Не знаю, чи це тимчасово для них, чи дійсно вони закрились в таку шкарлупу.Що з цим робити? Гадки не маю, думаю, з цим можуть допомогти журналісти, медіа, цікаві програми. А друге - це культурна сфера. Примус, що ти мусиш допомагати війську, не так ефективно працює, як емоційний зв'язок з військовими. І саме для цього потрібні публічні військові. Не для того, щоб вони були популярні, не для того, щоб вони лише збирали донати, а для того, щоб показати, що це воюють звичайні люди.Ви знаєте історії багатьох - Ірина Цибук, Пташка, Павло Казарін, Сергій Жадан. Багатьох ми сьогодні вже згадали, а ще більше - не згадаємо, але це можливість показати, що воюють люди з дуже різних сфер, зі своїми історіями, що це не війна Володимира Зеленського і Володимира Путіна, а це війна народу.Раніше ви казали про те, що чоловіки в тилу теж потрібні, не всі можуть бути військовими: "Воює не військо, не тільки ЗСУ. І війну виграє не ЗСУ, війну виграють тільки народ, всі разом - сильний фронт і сильний тил, який забезпечує цей фронт. Без сильного тилу не буває сильного фронту". "Тепер треба тил, який не гризе себе та інших. Не розповідає чоловікам, що вони мають бути на фронті. Не мають бути всі чоловіки на фронті". Яке зараз ваше сприйняття?Не забувайте, що це був березень або квітень 2022 року. Тоді у нас були повні бригади. Серйозне і таке негативне ставлення до чоловіків у війську було дійсно аж занадто. Станом вже на кінець 2022 року всюди почався недобір людей. Тому зараз ці слова абсолютно не є актуальними. Можливо, колись ми знову наберемо військо і ці слова наберуть актуальності.У мене зараз почалась відпустка, перша за вісім місяців, і я вже мав кілька зустрічей з хлопцями з різних сфер, вони змушені працювати дуже тихо. Але тисячі чоловіків працюють над тим, щоб ми виграли цю війну або хоча б зупинили ворога.ЗСУ, фото: GеnеrаlStаff.uаМені здається, що негативне ставлення до всіх - перебір: якщо ти чоловік, то ти мусиш воювати. Думаю, тут питання не тільки в чоловіках. Я також вважаю, що з тим недобором, який ми маємо зараз у Збройних Силах України, маємо думати серйозно над тим, щоб долучати активніше жінок до війська. Дуже багато тилових посад, на яких сидять кремезні чоловіки, перекладають папірці, звісно, що вони роблять дуже важливу роботу, але їх можна було б замінити жінками. І зараз це недопрацювання по мобілізації, до якої можна було б більш активно спонукати жінок, пояснювати їм, як вони там можуть працювати, як можуть бути корисні. Це ще один шлях наповнити наші бригади.Ви вже це говорили й трохи критикували те, як ведеться в нас мобілізація. Чи була якась реакція влади на ці ваші слова?Про жінок у нашій бригаді ми знімали окремі ролики, розказували їхні історії, вони пояснюють, що роблять у нашій бригаді. І це якби нормалізує жінку у війську.А як загалом вам на четвертий рік війни державна інформаційна політика, яку ви теж критикували?Критикував? Можливо. Я вже дуже давно не бачив Єдиний марафон, взагалі жодної хвилини не бачив. Тому мені складно сказати, який там зараз оцей vоісе оf tоnе - мова, якою вони говорять. Рік тому, ви ж пам'ятаєте, чому тоді така хвиля хейту була про 7-8 років, тому що з кожної праски кричали, що от-от буде контрнаступ і ми відвоюємо наші території. І в той момент я кажу, що не вважаю це можливим.Так, контрнаступ - це потрібно, не можна лише оборонятися, це навіть сержант розуміє, не бувши офіцером чи генералом. Зрозуміло, що постійна оборона - це постійний відступ в різному темпі. Але і накручувати суспільство, що от-от ми переможемо, це може мати негативні наслідки, які ми й маємо. Коли контрнаступ не виправдав очікувань, то у нас був обвал по зборах, люди почали знову виїжджати за кордон і так далі. Тобто була ціла низка таких негативних наслідків, як на мене, коли люди перебували в оцьому переживанні очікування.Мені, наприклад, легше не ставити собі жодних таких дат, до яких я маю протриматися. Ми з найближчими побратимами обговорюємо і готуємося тут бути настільки довго, наскільки можемо.Як я, на четвертий рік війни? Я пам'ятаю, що понад 100 000 пішло в СЗЧ з різних причин, часто це сильна втома, виснаження, адже це все дуже сильно набридає, але є дуже багато причин. Є такий лайфхак для військових - якщо ви вже просто не можете бачити свій підрозділ і військо, і Збройні Сили, і хочете здерти з себе піксель якомога швидше, спробуйте перейти в інший підрозділ. У мене вже третій підрозділ, відкрилося третє дихання.Я майже чотири місяці вже в мінометниках і мені надзвичайно цікаво дізнаватись нову інформацію, отримувати новий досвід, нові знайомства, новий колектив. Таким чином я так намагаюсь трохи змінювати навколо себе оточення. І хоча я не скажу, що стало легше мені в цьому підрозділі, але точно - значно цікавіше. З'являється нова зацікавленість - коли ти все вивчив і робиш вже одне й те саме, то це рутина, яка страшенно набридає і виснажує.фото: fасеbооk/vyshеbаbаКоли ви приїжджаєте у відпустку в тил, які у вас виникають емоції ? У вас немає злості до цивільних людей, що вони живуть своє життя, десь собі сидять в кафе, мають час зі своїми родинами?Чесно вам скажу, я не маю сил на злість. Я зараз приїхав і собі надумав провести в Києві цілу низку зустрічей і з військовими, і не військовими, з якими ми не бачились давно. І на першій зустрічі, яка надзвичайно цікава для мене, але я за 5 хвилин втомився від спілкування, тому всі інші зустрічі відмінив і більше ні з ким практично не бачився.А що так втомило?Спілкування виснажує. У будь-яке спілкування треба вкладатися, мати якісь сили. Я так думаю, - якщо я захочу, ще після Карпат, на зворотному шляху на Покровщину, то, можливо, ще з кимось зустрінусь.Був складний місяць на Покровщині, змінився характер війни. Раніше був такий переломний момент у 2023 році, коли з'явились масові FРV-дрони, і зараз, коли РЕБ перестав на них діяти. І це другий для нас переломний момент, коли протиотрута ще не винайдена. Тоді засоби РЕБ були протиотрутою FРV. Ми у цих перегонах намагались не відставати, ставили собі нові частоти, убезпечували один одного, а зараз треба протидія якраз щодо оптоволокна. І вона ще не може так швидко впроваджуватись, тому що броньовик - це дуже дорога історія.Я дуже сподіваюсь, що держава зараз включиться, тому що РЕБи вже не допомагають, а броньовиків недостатньо, які працюють на евакуації, для інших частин насамперед - піхоти. А от, що робити тим, які не мають броньованих машин, як нам доставляти БК? І це зараз величезне питання, тому нам треба швидко винайти ці НРК (наземні роботизовані комплекси), щоб ми могли доставляти БК. Станом на зараз ми дуже запізнюємось.Запитання від цивільних, коли приїжджаєте у відпустку, вони все ще такі дурні, які дратують страшенно військових? Наприклад, скільки це ще буде тривати? А як то воно - вбивати людину?Я себе убезпечую від цих питань, бо просто ні з ким не зустрічаюсь.Але це ж не вихід.Це може бути одним з виходів - просто уникати публічних спілкувань. Я був на фестивалі Ірини Цибух, там були військові й з ними приємно поспілкуватися. Це ті люди, з ким я поспілкувався, або з близькими друзями, які мені ніколи не будуть задавати таких питань, які можуть стати тригерами.Але  двоє цивільних, з якими я вимушено поспілкувався в цій відпустці, бо нас була робоча зустріч, мені сказали абсолютно в різних місцях міста, але одну і ту саму фразу: "Мобілізація - потрібна, але бусифікація - надзвичайно жахлива, і влада винна, що вона не зробила потрібні умови, щоб люди самі хотіли йти". Я так розумію, що це якийсь консенсус через людей, які перекладають свою відповідальність небажання йти у війська, перекладають на те, що недостатньо умови створені.Як на це реагувати? А чи зараз реальна непримусова мобілізація? І це питання, мені здається, наріжне, стоїть руба. Я думаю, ні.Закінчились ті люди, які пішли добровільно. І тепер, як і в будь-якій довгій війні, потрібна примусова мобілізація. Так було в Другій світовій війні, це те, що ми пам'ятаємо, так було і в під час війни в Афганістані, тоді була примусова мобілізація, наскільки я чув від "афганців". На мою думку, у нас просто немає іншого виходу. Нам би хотілось, щоб це було так прекрасно та райдужно, щоб якісь були зняті фантастичні ролики та показані по телевізору, щоб всі захотіли одразу йти на ризик свого життя і здоров'я.Я можу зрозуміти людей, коли вони не хочуть бути пораненими та вбитими. Це очевидно і нормально, не хотіти, боятися цього. І ми цього боїмося. Але працювати з цим страхом -  це зараз завдання кожного українця, який хоче, щоб ця Україна якось збереглась. І перекладати це - попрацюйте з моїм страхом через телевізор, то це перекладання відповідальності.Ви згадали вже кілька разів Ірину Цибух. Журналістка, яка пішла на війну стала бойовою медикинею, для якої було дуже важливо навчити українців пам'ятати про тих, хто ризикує своїм життям. І нещодавно я також згадувала Ірину Цибух в етері й від глядачки почула такий коментар, що тут пам'ятати про мертвих, головне, щоб пам'ятати про живих. І я відповіла, що важливо пам'ятати й про живих, і про мертвих, тому що люди віддали найдорожчу свою цінність це життя. Чи ми вже хоч якось вчимося, як згадувати тих, хто поліг, боронячи нашу країну, зважаючи на всі ті суперечки довкола меморіальних кладовищ, що в центрі Києва через це голодує військовий? Як вам це шанування пам'яті тих, хто вже не з нами?Культура пам'яті, на жаль, була відсутня у нас і це було підмінено пропагандою Радянського Союзу. Ми просто відібрали власну історію і пропагували іншу, а культура пам'яті просто була відсутня. Її почали впроваджувати, принаймні на моїй пам'яті, за Ющенка. Ми хоча б почали думати про те, як взагалі вшанувати пам'ять жертв Голодомору, героїв УПА і так далі.Цей процес почався, але ми дуже молоді в цьому. Мене тішить, що багато людей зацікавлені в культурі пам'яті, є зараз спеціалісти щодо цього питання. Я, наприклад, читаю постійно і слідкую - Антон Лягуш, Антон Дробович, Катерина Доценко, відразу вибачаюся, що всіх не згадаю. У нас навіть курси відкриваються при університетах щодо культури пам'яті. Ми шукаємо оці механізми, як правильно пам'ятувати, як висловлювати свою пам'ять. Можливо, частково права була ваша глядачка, що у нас дуже вміють шанувати, писати, репостити про мертвих, а не про живих. Я вам згадав вже декілька прикладів, що ті самі люди, яких почали іконізувати за смерті, вони всі отримали великий негатив за життя. Ось, це неправильно.Від тих самих людей.Від тих самих людей. Я сам бачив, коли роблю пости про загибель моїх побратимів, вони репостяться значно краще, ніж коли я пишу про свій підрозділ або про його потреби, а тут же прямий зв'язок. Якби, можливо, ми краще репостили збори, то, можливо, не були б загиблі ці люди. На жаль, це така пряма кореляція. І соцмережі - це ж не просто один одного побачити та почути, якісь фоточки побачити - це наш один з інструментів вижити в цій війні.Я вважаю, що треба трохи збалансувати - і мертвих шанувати, але не забувати й шанувати живих.А щодо совєтської традиції, коли ми всі пам'ятаємо пам'ятники Вічного вогню, де стояв воїн, спирався на автомат, тримаючи шолом в одній руці. А тепер бачимо у публічному просторі, наприклад, у повен зріст цей воїн стоїть теж з автоматом, але тепер, щоправда, він по-іншому виглядає, але концепція та сама, що і совєтська. Як тут бути? Бо це ніби вшанування близького, і це людина може сказати - це моя приватна справа, але чи це тільки приватна справа цієї людини?Я думаю, що це все ж таки насамперед це питання до родини, якщо не було заповіту. Хоча я прихильник тому, щоб у нас було військове меморіальне кладовище, і військові мали можливість заповідати, де його поховати. Я, наприклад, хотів би на військовому меморіальному кладовищі, щоб в разі чого бути похованим серед побратимів і посестер. Мені це відгукується і здається більш правильним, тому що ці люди мені близькі, я хотів би якби з ними бути.Нещодавно загинув мій близький побратим і я запропонував родичам, щоб, можливо, все ж таки на меморіальному кладовищі, на Марсовому полі, але вони вирішили, що це має бути на родинному цвинтарі. Я, звісно, і до жодного слова про це не кажу, тому що, на жаль, він не залишив свої побажання щодо цього.Марсове поле у Львові, фото: 24tvІ взагалі, наявність меморіальних військових кладовищ дала б просто можливість таку опцію військовим обрати - як бути похованими. Але зараз, наскільки я знаю, у нас тільки опції, ті, що анкети нам даються у військо, це лише - якої ми конфесії, тобто чи православні, чи буддисти, чи мусульмани й так далі.Але якщо йдеться про пам'ятники в публічному просторі, а не просто десь на цвинтарі?Я думаю, це мають профільні спеціалісти визначати, такі як Інститут національної пам'яті, до якого маю довіру. Я бачу, що все те, що вони пишуть, в них є експертиза в цьому, аргументують, чому має бути так і так, знають досвід інших країн. Вони цікавляться, у них є велика інклюзивність до того, дають поради, обговорюють з військовими, цивільними, спеціалістами, профільними експертами. Відповідно, вони дають такі побажання до місцевих влад.Пане Павле, ви були людиною, яка вважала, що патріот може бути російськомовним. Ви, зрештою, перейшли на українську, бо зрозуміли, що не зовсім, так це може бути. Чи ви помічаєте якийсь відкат з українською мовою? На початку повномасштабного вторгнення дуже багато людей російськомовних від шоку, який пережили від того, що Росія бомбить українські міста, вирішили, що вони будуть розмовляти українською. Але зараз чуємо в просторі, що: "А що то такого? Я хочу розмовляти російською".Я навіть сьогодні у Львові почув, їдучи до вас на інтерв'ю, що "у нас свободная страна, мы можем говорить на любом языке". Так, я це навіть сьогодні у Львові почув, що не тішить. Відкат, безумовно, відбувся.У Києві в 2022 році, коли ми приїжджали за якоюсь волонтеркою, то було дивно почути російську мову. Зараз це нормалізувалось. Кожне таксі, в якому я їхав в столиці, було російськомовним, це неприємно дивує. Хоча я транслюю, що спілкуюсь українською мовою. Це навіть порушення закону про мову, тут вже не йдеться навіть про особисті зустрічі. Відкат, безумовно, відбувся.Чому? Пояснюються дуже легко - люди в загальному пориві, в бажанні захистити свою країну, здавалося, було останнім шансом нам об'єднатися та зберегти державу, коли танки були вже на околицях Києва. А зараз, коли відбулося певне розслаблення, і люди знову повертаються до звичних практик. І це зрозуміти дуже легко.Соціум - дуже інертна сукупність людей, що мене не дивує, здається, це нормальний процес. Хотілось би, щоб ми швидше включались, більше берегли свою мову, більше переходили, намагались хоча б в публічному просторі вести навіть оці коротесенькі діалоги, в тому самому таксі - дві фрази. Я собі їхав, мене це не дратувало, в мене не було сил на якусь злість, мені просто стало сумно. Ну, невже тобі складно сказати декілька слів. Я ще тоді приїхав якраз із рюкзаком військовим. Видно, що я військовий, повертаюсь. Невже складно знати на українській дві фрази? Я думаю, людина, настільки випала з контексту, що не помічає, що зі мною говорить російською, хоча я транслюю українську мову. Є певний сум щодо цього, хотілось би краще.Я у своїй творчості намагаюсь більше закохати в українську мову, бо я сам закохався в неї через літературу, через вірші, через деякі пісні.Очевидно, це краще працює, ніж примус. І, я думаю, що розвиток української музики, української культури, української літератури буде спонукати людей переходити на українську мову. Наприклад, я дивився останню градацію, що слухають українці, нарешті, у нас на першому місці - українська, хоча топ-10 завжди є російськомовні або російські пісні, але перші місця ми тримаємо.От, наша культура тримає музичну оборону передової. Звісно, я так піджартовую, це ніяка не передова, але я радий, що хоча б українці слухають переважно українське і надають перевагу нашому культурному продукту, який має бути якісний. І у нас дуже багато зараз якісного українського культурного продукту, як і в мистецтві, так і у військових технологіях. Тобто ми вже країна, на яку рівняються, у якої навчаються і США, і Європа.Військо зараз у нас має великий технологічний прорив, що потім ми можемо продавати багато років іншим країнам, адже це наші знання, наші досвіди. Так і в культурі насправді, відбувається цей бум.Як же ж тоді стається з нами  "моргенштерн", я маю на увазі, з нашими підлітками?Ох, це жах, який мене пригнічує, тому що я живу у своїй бульбашці, де я знаю всіх цих культурних діячів, я бачу, як ми розвиваємось. А нещодавно я став свідком компанії 16-річних підлітків, які взагалі не знали українських гуртів. Розкажу про цей випадок. Ми з хлопцями між позиціями поїхали на річку варити юшку, а поруч підлітки святкували день народження. Я б на це просто закрив очі, а мої хлопці пішли розбиратися, навчили як кого звати. Запитали: "Як тебе звати?". Вона каже: "Маша", а їй відповідають: "Ні-ні, ти Марічка". Потім в іншого питають: "А тебе як звати?". Він каже: "Дмітрій", а йому: "Ні, ти - Дмитро". Далі цим підліткам сказали, що буде грати наша колонка, то ви хоч послухайте паралельно, поки ми тут будемо своє робити, а ви своє, так і дізнаєтесь, які є гурти та якісна українська музика.Я думаю, що має бути такий обмін між поколіннями, бо є багато манівців, на які йде наше молоде покоління, і ми можемо його просто втратити.Ми всі зараз зайняті війною, безпекою, але те, що зараз само по собі розвивається через соцмережі, через його алгоритми, на жаль, іде в бік проросійськості. Ми можемо дійсно втратити культурно цих людей, частина з них зараз в іншому інформаційному просторі. І за цим треба пильнувати.Як це робити? Мені складно сказати. Це треба питати освітян або психологів, або ще когось, але те, що є величезна проблема, що в час війни ці діти ховаються від ракет, можуть від них загинути, однак продовжують це оплачувати через оці служби. Це все ж слухається на YоuТubе.Звучать такі зараз аргументи, що, мовляв, це підлітки, в них протест, відстаньте від них. Ви самі згадайте, як були підлітками, що слухали російське, але тоді ж не було вторгнення, не було війни, Росія не прийшла.Так, у нас є це виправдання, були ще сподівання на те, що ми просто дізнаємось про культуру інших народів. Це виправдання чистої води, тому що, наприклад, польську музику я не слухав, але російських виконавців я знав. Або  далі на захід - німецька музика, хоча британську музику ми слухали, а от інші європейські народи були для нас все ж таки чимось дивним, диким.Я розумію, що це питання мови. Ми розмовляли російською, нам це було легше сприйняти, але це все одно - виправдання. Ми були орієнтовані на той культурний продукт. Якщо тоді це була просто сусідня країна, то зараз все ж таки - ворог. І це треба якось пояснювати нашим підліткам, потрібно їх краще знайомити з українським культурним продуктом.Складно сказати, як це зробити, як це спонукати, але я впевнений, що є якісь механізми. Наприклад, возити їх на концерти, давати підліткам можливість побувати переможцем олімпіади, сходити на "ДахаБраху". Хай вони відчують, як круто наживо це звучить. Та й багато є ще інших виконавців, які можуть їм зайти. А ви, як батько, як справляєтеся з вашою донькою?Я вам скажу, що ми з колишньою дружиною у 2014 році, ще бувши родиною, перейшли на українську мову із народженням доньки. Вона з перших секунд свого життя чула українську в родині. Я з Краматорська, моя колишня дружина з Маріуполя.І донька, коли пішла в садочок, то у неї було питання: "Тато, там деякі діти спілкуються російською, то вони – москалі?". Ми їй пояснювали, що це не тотожні поняття, тому що вона у своїй бульбашці була впевнена, що це не нормально. Для неї норма - українська мова. І це все ж таки народжується в родині.Зараз серед моїх побратимів і посестер ми обговорюємо, що нам робити з дітьми, бо поки ми тут на війні, ми там втрачаємо наших дітей. Ми чуємо, що у них з'являються російські слова, речення російських виконавців. І ми втрачаємо навіть оцей культурний зв'язок з нашими дітьми.Зі спілкувань з побратимами та посестрами, скажу, що ми зараз всі переводимо своїх дітей в школи, де українська є нормою, де на перервах вчителі спілкуються українською. І в перший день своєї відпустки ми з колишньою дружиною та донькою поїхали дивитись нові школи, щоб дитині сподобалося і їй там було комфортно, бо вона відчуває себе чужинкою у своїй же країні. Тобто вона спілкується українською й опиняється в меншості.Я вважаю, що це жахливо - коли ти у себе вдома і відчуваєш себе чужою людиною. Донька хоче спілкуватися українською, але нормалізована інша мова. Вона в четвертий клас вже піде в нову школу, де норма є українська. Це не значить, що там нема дітей, які не говорять російською, але норма є українська. І тебе не будуть шпиняти за твою українську чи якось насміхатися, чи ще щось. Тобі не буде соромно за свою українську. Цього не має бути, ми не маємо цього допустити. Я думаю, що насамперед це треба транслювати між вчителів.Я вчився в Краматорську й у нас деякі предмети викладали українською - історія України, українська мова, література, але ж вчитель на перерві переходив на російську.Я відчував українську мову у своєму дитинстві як мову офіційних заходів і уроків, на яких мене щось змушують. А мова живого спілкування була іншою. Для мене українська мова була тим, до чого я ставився обережно, тому що це тільки на сцені чи по телевізору інколи говорять, а живі люди спілкуються російською, так це було в моїй дитячій уяві. І от цього ми не маємо допустити. Нормою має бути українська. І у цій новій школі є російськомовні діти, але вони потрапляють в українськомовне середовище і спілкуються українською. Ось, що таке мова публічного спілкування.Але чому ми ходимо по цьому колу? Ви розповіли про своє дитинство, розповідайте про дитинство своєї доньки. Моя пасербиця ходила в школу в Києві й з'ясувала в 11 класі, вже закінчуючи цю школу, була ще одна україномовна дівчинка, яка боялася признатися у своїй україномовності, щоб раптом не засміяли. І моя пасербиця закінчувала школу у 2019 році. Що з нами відбувається? Що воно таке? Чому так тримається російська мова?Складний процес деколонізації. Це ж не одні ми проходимо, це колишні колонії імперії, які піддалися серйозному впливу, як ми з вами.Якщо подивитися на мій рід, то у мене прабабусі, прадідусі спілкувались українською, бабусі та дідусі - вже суржиком, а мої батьки - були тотально зросійщені, тобто мама і тато говорили чистою російською і були за чистоту, красу російської мови. Якщо їм якась неправильна вимова, то вже все боліло.Зараз це змінилося, мама також намагається перейти на українську. Тато мене якраз і навчив цієї думки, що ми українські патріоти, але російськомовні. Я це перейняв і дуже довго намагався себе виправдати цим, а потім думаю: "Почекайте, рідна мова - це все ж таки мова роду, а не та, що була нав'язана".Дуже багато роботи, грошей, сил було вкладено в те, щоб ми зросійщилися. І, звісно, щоб відкотити це все, треба вкладати гроші, сили, роботу. Винищено багато людей, які просували українську мову та українську ідентичність. Тут залишалася лише пропаганда, пропаганда, пропаганда. Ось, чому це так складно.Мені здається, ми маємо дивуватись, чому так багато людей говорить українською після всього того, що намагались з цією мовою зробити. Звісно, у нас не все ідеально, але ти можеш знайти та створити собі українськомовний простір, як я його собі створив. Поки я не виходжу з цієї бульбашки, то все так бурлить, розвивається і просувається, в тому числі й культурно, тобто ти можеш знайтися. А були ж періоди, коли українець не міг знайти собі цей простір.А коли кажуть про те, що військові в окопах розмовляють російською, за те боронять Україну, - висувається, як аргумент.Дійсно, є військові, які спілкуються російською і боронять Україну. Це дивно було б заперечувати. Якщо серйозно, ґрунтовно поговорити з кожним, то багато хто з них погодиться, що для нашої безпеки і для того, щоб взагалі українська ідентичність збереглася, було б не зайвим зберегти нашу мову і просувати її в публічному просторі. Я не знаю, яка кількість з них погодиться. Я впевнений, що багато з них занадто виснажені, занадто втомлені, щоб перейматися ще питанням мови. Я це цілком розумію. ЗСУ, фото: mіlіtаrnyіІ мені здається, до військових - це останнє, до кого у нас можуть бути мовні питання. Тому прикриватись військовими, коли ти сидиш в кав'ярні у Львові й казати: "Я спілкуюсь російською, тому що хтось там ризикує життям російською мовою", - це сховатися за чиїмось пікселем.Люди, які кажуть: "А чому ми маємо віддавати російську ворогові, адже в нас величезна кількість українців"? Я чула такі аргументи.Так, я чув. Це цікавий аргумент.І що з цим аргументом робити? Може бути Україна двомовною?Коли почалась Курська операція, навіть один мій побратим сказав: "О, клас! Зараз ми маємо окупувати російську землю і маємо окупувати їхню мову". Мовляв, що російська мова має стати й нашою в тому числі. Чесно кажучи, це дивний аргумент.Для мене тут таке питання - завжди знайдеться мільйони людей, які будуть захищати, зберігати та розвивати російську мову. Українська мова потрібна тільки нам, більше нікому. У російської фанатів по всьому світу, повірте, не бракує. І якщо ви перестанете захищати, зберігати, розвивати російську мову, дотримуватись всіх мовних правил, вона від цього не постраждає. Але якщо ми зробимо крок назад від своєї мови, почнемо відмовлятися, то не буде жодної людини або будуть одиниці, які будуть цю мову захищати.Ми бачимо, що відбулося з білоруською мовою, яка на межі зникнення. Тому що окрім Білорусі, вона нікому не потрібна. І так само з українською. Ми єдині, хто може зберегти це. І це ж велика унікальність. Ми зараз як вогник, який горить, і його не можна комусь передати, тому що тільки ми здатні його зберегти. А оті вічні вогні російської мови, вони нікуди не дінуться. Там вже стільки фанатів Толстоєвського по всьому світу, що повірте з російською мовою без вас нічого поганого не станеться. Вона буде, це зараз абсолютно зрозуміло.Чи буде Росія, чи не буде, російську мову буде кому зберігати.А от зберегти українську мову - це відповідальність тільки нас. Або, знаєте, не тільки відповідальність, а честь, яка тільки нам дана, щоб зберегти цю прекрасну мову.Вам же сни сняться українською?Так! Коли я перейшов на українську мову у 2014 році, тоді помітив, що вже на третій місяць почав думати українською, але сни продовжували снитися російською, бо ще моя підсвідомість не українізувалась. Я її українізував і лише на восьмий місяць почали снитися сни українською, і тепер лише українською. У мене підсвідомість українізувалась.А вірші почати писати українською?Значно складніше було.Коли ж теж казали про те, що, мовляв, послухайте, як красиво російською звучить любовна поезія, українською вона так звучати не може. Я чула таке.Та, звісно, багато хто з українофобів так говорять. Я також чув подібне. Що тут казати? Я не хочу применшувати, в російській літературі є гарні твори, це дивно заперечувати. Але і в українській є прекрасна лірика.Насправді писати вірш українською було значно складніше, ніж почати бачити сни українською, тому що все одно ти призвичаюєшся до якогось творчого процесу і ти на якісь частоти налаштовуєшся, а вони все одно в тебе російською. Перейти у творчості на іншу мову - це як інший вид спорту, начебто ти пишеш так само, але це як з легкої атлетики в бокс перейти чи футбол. Треба змінити абсолютно всі свої техніки всередині. Як це все відбувається? Дуже складно описати.Але перехід на іншу мову - це серйозно саме у творчості. У мене на це пішло аж два роки, поки я написав перший вірш, коли я собі сказав: "О, тепер це звучить українською, а не як перекладено з російської на українську". Цей вірш, до речі, увійшов у першу збірку, він один із таких, які люди знають, цитують. Від цього вірша я вже почав писати саме українською. Налаштувався на частоту української мови.Зараз щось пишете?Так, постійно. Творчий процес – безперервний. Зараз закінчую збірку, яка має вийти вже цього року і вже майже закінчена, ще штришки додаю, доточую. Думаю, місяць і я віддам її в друк.Також ще почав писати з автором українських бестселерів, якого я не буду називати. Ми пишемо спільну прозу, цікавий проєкт. Це буде книга великих віршів, трилогій, де на кожну тему я написав три вірші, тобто з трьох координат подивився на ту чи іншу тему, на ту чи іншу емоцію, і оце буде така збірка трилогій.Україна можлива без українців, без української мови, без території?Мені здається, що все ж таки території в моїй ієрархії на самому низу рейтингу. А насамперед - українська державність, українська ідентичність, українська мова і вже там далі - територія. В будь-якому разі, вдасться нам чи не вдасться зберегти зараз нашу державність, ми все одно мусимо зберегти нашу ідентичність, щоб вона могла знову потім вибороти свою державу назад.Павло Вишебаба, фото: fасеbооkЯ б не хотів такі сценарії розглядати, але навіть і в поезії в мене є ці найгірші сценарії: виокремлюються - щоб могло б бути, якби ми програли цю війну. Ви знаєте, все ж таки один вірш я згадаю. Це така антиутопія "Дистопія".Роботи-археологи відкопали дещо по-справжньому цінне,знахідка рівня виявлених колись імперій Ацтеків та Інків.Країна, в якій більше зброї, аніж вцілілих будинків,більше рацій, ніж популярних смартфонів. У їхніх підвалахстояли консерви, книги, живопис поруч із бойовим арсеналом.Вони прокидались, щоб захищатись, якщо взагалі засинали.Замість паспорта там видавали залізний жетон на шию,на повноліття – бронежилет, розгрузку та іменну нашивку.Їхні пляжі сортовані по мішках, щоб стало на кожну шибку.Лікарні були розкидані річковими берегами.Після вдалих пологів немовлят подавали мамам,загорнутими у піксель, бо інших тканин не мали.Цілодобово там працювали лише військторги.Ми не знаємо чому це тривало і достеменно не певні як довго.Вони знали ціну своїй країні, якщо платили так дорого.Їх останній поет друкував на машинці, потім писав чорнилом,згодом дряпав ножем і каменем одні й ті самі рядки на брилах:Господи що вони з нами зробилищо вони з нами зробилищо вони з нами зробилиВедеться до того, що вони знали ціну своїй країні, якщо платили так дорого. Ми зараз платимо дуже дорого. І навіть, якщо нам не вдасться в якомусь з оцих тисячі варіантів мультивсесвіту зберегти свою державу, то ми мусимо зберегти свою ідентичність, щоб колись ми могли мати свою державу.

Відповідну світлину він опублікував у себе в Іnstаgrаm. На фото діти артиста разом проводять час на майданчику, усівшись на іграшкову машинку. При цьому Вакарчук вирішив поки не показувати їхніх облич.  фото: Скріншот"Коли мене питають, як я справляюсь з неймовірним стресом та психологічними викликами останніх трьох років, завжди кажу про трьох китів, на яких стійко стоїть моя психіка: музика, родина та поїздки на фронт. Про музику в моєму житті за мене говорять мої пісні. Про виступи на фронті, яких вже було понад триста, достатньо часто розповідаю сам. В ці дні маю привід розказати трошки про свій найдорожчий скарб. Позавчора Івану виповнилось чотири роки. Сьогодні — три роки Соломійці. Я дуже їх люблю і кожну хвилину життя надихаюсь ними", - поділився Вакарчук.Він також додав, що у святкові для його родини дні хоче побажати, "щоб і Івасик, і Соломійка, як і всі наші українські діти, коли виростуть, ніколи не знали слова "війна"."Відчуваю: саме це зараз – найголовніше побажання. Воно веде вперед. Воно мотивує. Воно дає сили. За це і стоїмо. І вистоїмо", - зазначив співак.Нагадаємо, вперше Вакарчук повідомив, що став батьком у серпні 2021 року. Тоді, як пише видання ТАБЛОІD, припускалося, що мамою є продюсерка продакшена Rаdіоасtіvе Fіlms Євгенія Яцута. Проте ні Святослав, ні Євгенія цих чуток не підтвердили. Це сталося за кілька місяців після новини про його розлучення з дружиною Лялею Фонарьовою після понад 20 років спільного життя. Вже у червні 2022-го співак повідомив, що у нього народилася донька.  

Війна Росії проти України, з погляду Латиніної, має дійти до свого логічного завершення, адже режим, який зараз існує в Україні та його ідеологія, є надзвичайним історичним викликом існуванню історичної Росії. Нейтральна Україна, Україна багатонаціональна, Україна, яка пам'ятає свої російські корені і Україна, яка пам'ятає свої українські корені, - це те, що можна вітати. А Україна, проєкт якої називається "Галичина від річки до моря" та нагадує проєкт "Палестина від річки до моря" є стратегічною небезпекою для Росії. Спробуймо зрозуміти, що сказала російська пропагандистка. По-перше, фактично її заяви - це очевидне повторення путінських наративів. Якщо порівняти висловлювання Латиніної із висловлюваннями російського президента на недавньому Петербурзькому міжнародному економічному форумі: "Україна - вся наша". По-друге, хотілося б запитати, що таке порівняння "Галичини від річки до моря" із "Палестиною від річки до моря"? Ми точно з вами знаємо, чого прагнуть прихильники проєкту "Палестини від річки до моря" - щоб на території колишньої підмандатної Палестини не було жодного єврея. А чого прагнуть українці, де б вони не жили, на Галичині, Донбасі, в інших українських регіонах? Якщо переважна більшість населення нашої країни є і політичними, і етнічними українцями, якщо переважна більшість громадян України на питання про рідну мову відповідає, що це українська мова, то кого ми хочемо тут позбутися? Про яку таку "Галичину від річки до моря" говорить неосвічена пропагандистка? Що і з чим вона порівнює? Я міг би сказати із чим, але не хочу висловлюватися в ефірі так, щоб мене зрозуміли російські прихильники Латиніної, які якраз такою малоцензурною мовою і розмовляють між собою.Ми прекрасно розуміємо, яку Україну хотіли бачити перед собою Латиніна і Путін. Україна, яка пам'ятає свої російські корені, - це Україна, яка має погодитися із тим, що її поневолення Москвою було позитивним процесом в її історії. Це Україна, на майданах якої височать монументи злочинним російським монархам. Це Україна, яка не пам'ятає власної культури й пишається культурою чужою, культурою, яка принижувала саму гідність українця, його мови, його історії, його культурних досягнень. Це Україна в головних містах, якої розмовляють російською мовою і зневажають українську.Ось, чому досі у російських шовіністів та їхніх прихильників на нашій землі таку ненависть викликає сама думка, що Харків, Одеса, Дніпро, Київ не будуть розмовляти російською мовою, що російська мова в цих містах і регіонах доживає свої останні безславні роки.Але я хотів би нагадати, що мова йде про вільний вибір українського народу, що ніхто в Україні не намагається позбутися українців так, як вороги єврейського народу намагаються позбутися євреїв на території колишньої Палестини, на території сучасної держави Ізраїль. Нічого цього не відбувається. Так що, якщо говорити про проєкт "Палестина від річки до моря", то найбільше йому відповідає якраз проєкт Латиніної та Путіна "Росія від річки до моря" - від річки Амур до Чорного моря, щоб не було жодного українця. І росіяни цей проєкт із неймовірною настирливістю здійснюють вже сторіччями, від знищення Батурина до репресій часів російсько-української війни 1917-20 років і Голодомору, до підриву греблі Каховської ГЕС і вигнання людей з окупованих росіянами українських земель. Російська держава наполегливо здійснює саме такий проєкт - Україна без українців.І можна було б запитати: а кого Росія, яка боїться історичного виклику, продовжує бомбити КАБами, балістичними ракетами, дронами, "кинджалами"? Чи не тих людей, які донедавна розмовляли російською мовою і клали квіти під монументи Пушкіна? Чи не тих людей, які наполегливо голосували за проросійські політичні сили, сподіваючись, що ці партії та політики домовляться з Росією про добросусідське існування? Чи не тих людей, які щиро не вірили, що Росія знищить їхні міста, вб'є їх самих і їхніх дітей, як це відбувалося в Маріуполі, Ізюмі, відбувається зараз щодня в Харкові, Одесі й немає цьому кінця?І Латиніна дуже хоче, щоб це досягло свого логічного завершення, тобто щоб всі українці на українській землі були винищені тими, від кого вона поїхала до своєї солодкої псевдоіміграції, а якщо бути точним - на завдання.Можна було б не звертати увагу на ці заяви жалюгідної пропагандистки, але ж українці звертають увагу. Але ж ви досі слухаєте всіх цих латиніних, арестовичів, інших пропагандистів, які пояснюють вам, що "не все так однозначно", що" треба розуміти важливість історичної Росії", що "ви маєте повне право у своїй країні розмовляти російською мовою, тим більш слухати концерти й пісні". І коли цими думками починає перейматися молодь, то можна чітко сказати, що у таких людей немає і не буде майбутнього, окрім єдиного - загинути від удару "кинджалу" чи КАБу, чи балістичної ракети, чи "іскандеру" - смерть обирайте самі.Але не годуйте тролів. Пам'ятайте, що вони живуть коштом вашої уваги, вашої неосвіченості, вашого нерозуміння справжніх причин російсько-української війни.Україна, яка може вижити,  - Україна до від річки до моря, від Ужгорода до Харкова, україномовна, україноцентрична, яка пам'ятає свою історію, свою культуру і пишається нею, і плює в обличчя Путіним, Латиніним та іншим прихильникам російських коренів, яких ніколи не було і не буде на українській землі.ДжерелоПро автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. ШевченкаРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Сапер 128-ї окремої бригади Тероборони "Дике поле" Андрій власноруч зібрав укулеле з радянської протипіхотної міни. На музичному інструменті він виконує відомі українські пісні у стилі кантрі навіть на передовій

Книжкова платформа Yаkаbоо спеціально для NV підготувала рейтинг з 10 найпродаваніших нею навесні дитячих книг. Серед них українські переклади Маленького принца та Гаррі Поттера і філософського каменю з ілюстраціями Джима Кея, а також історія Мавки за мотивами Лісової пісні Лесі Українки.

Російська імперія послідовно знищувала корінний народ Криму упродовж століть. За кожним із цих періодів тисячі життів кримських татар, які Росія викреслила або змінила назавжди, а також стирання справжнього обличчя Криму. У травні 1944 року радянська влада здійснила примусову депортацію кримських татар з їхньої історичної Батьківщини. Майже 200 тисяч людей було насильно вивезено до Середньої Азії, на Урал і в Сибір під приводом фальшивих звинувачень у колаборації з нацистами. Чверть народу загинула у перші роки вигнання від голоду, хвороб і нелюдських умов. Їм заборонили повертатися до Криму аж до кінця 1980-х років, а їхня історія і культура були майже стерті з офіційної радянської пам'яті. Це була етнічна чистка й акт геноциду.Після повернення на Батьківщину у 1990-х кримські татари почали відроджувати свої громади, мову та культурне життя. Однак у 2014 році Росія, окупувавши Крим, знову перетворила їх на мішень. Анексія стала фактично актом повторної колонізації. Переслідування, арешти, зникнення активістів і спроба витіснення кримських татар повторили імперський сценарій. Знову, як і 81 рік тому, вони опинилися в ситуації, де на кону стоїть не лише їхня свобода, а й саме право бути на своїй землі. Щороку 18 травня ми говоримо про велику трагедію кримськотатарського народу – депортацію 1944 року. Сьогодні ми також поговоримо про долю кримських татар у тимчасово окупованому Криму і на території вільної України. І зробимо це свідомо в інший день для того, щоб говорити про цей народ не лише у так звані Кримські дати. Отже, як почуваються кримські татари, які пережили на своїй землі столітні випробування, репресії, депортації, арешти, вбивства, спроби стерти їхню ідентичність, і переживають далі це? Водночас вони відчувають загрозу того, що їхня земля, Крим, може стати розмінною монетою у великій глобальній політичній грі.Сьогодні у студії Алім Алієв — заступник директора Українського інституту і правозахисник. Отже, як почуває себе народ, який бачить, що у світових медіа, у кабінетах влади світу йдуть розмови про те, що, можливо, Кримом доведеться пожертвувати? Я тут маю на увазі навіть не політичну сторону, а суто людську. Як почувається народ з його гідністю у такій ситуації? thеukrаіnіаns.оrg Протягом 11 років, коли я говорю з мешканцями Криму, то часто мені кримськотатарською ставлять одне питання: "Nе vаqıt?" Це перекладається як "Коли?". І нічого не потрібно пояснювати в контексті того, чого питають мене співвітчизники: "Коли ми повернемось?", "Коли Крим деокупується?" І ці питання зараз, очевидно, теж люди ставлять. Різні політичні заяви, які ми чуємо зараз зі США та інших країн щодо "давайте ми переглянемо статус Криму" чи "Україна має змиритись з окупацією своїх територій", звісно, не грають хорошу роль для людей у Криму. Це пригнічує і змушує жителів окупованих територіях почувати себе сам на сам з цим величезним викликом окупації.Але важливий порядок денний, який ми маємо також всередині України, а саме, як політичні актори, громадянське суспільство, і, зрештою, самі кримські татари, які не живуть в Криму, ретранслюють це своїм співвітчизникам. Для мене після таких заяв мало що змінюється. Такі, як я, і купа людей, які зараз займаються Кримом, будуть і далі цим займатися. Я жартую, що в нас є дуже егоїстична мета – повернутися додому. Цю мету ми можемо виконати тільки тоді, коли Крим буде вільний, коли два прапори повернуться до Криму. Коли з'явилася інформація про позицію американців нібито щодо визнання Криму російським, була заява Меджлісу кримськотатарського народу про те, що це неприпустимо визнавати Крим російським, і це означало б виправдання всіх злочинів, скоєних щодо корінного кримськотатарського народу в роки колоніального поневолення Криму Російською імперією, а також сьогоднішніх злочинів. Це фактично було би визнання цієї страшної несправедливості. Лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Фото: Gеtty Іmаgеs Абсолютно, це ж про легітимізацію злочинів. Бо ми говоримо в перспективі навіть не з 1944 року. Ми говоримо з перспективи першої анексії Криму Катериною ІІ в 1783 році, і як це відбувалось дотепер. Тому я, наприклад, окупацію називаю реколонізацією. Це не просто колонізація, яка тільки розпочалась. Це нова спроба Росії колонізувати півострів. Прояви дуже різні — від мілітаризації населення, бо ми багато говоримо про те, як Росія завозить армію і військову техніку до Криму, але ж вони також мілітаризують дітей; до зміни ідентичності й етнічного та релігійного складу населення через заміщення. У мене перед очима стоїть картинка, коли Мустафа Джемілєв, лідер кримськотатарського народу, в травні 2014 року пробує заїхати у Крим, його зустрічають 5 тисяч його співвітчизників, але його не пускають російські прикордонники. Це була така метафора. Ти розумієш, що це, власне, оцей ланцюг, який тягнеться століттями, і ось вона ще одна депортація чи реколонізація. По суті це відмова людині жити на своїй землі. Чи правильно я розумію, що коли ми говоримо про депортацію 1944 року, правильно казати не депортація, а "сюргюнлік"? Якщо так, що це означає? Що ви вкладаєте у це?Мустафа Джемілев. Фото: Gеtty Іmаgеs Так, "сюргюнлік" перекладається як "виселення". Це термін, який кримські татари використовують, коли ми говоримо про геноцид. Англійською "депортейшн" часто не є коректним перекладом. "Сюргюнлік" — це те, що означає цей процес самого геноциду, бо депортація – це ж не ті три дні, коли людей вивозили у вагонах. Це два-три тижні, коли людей довозили до Центральної Азії, Сибіру, на Урал, і коли люди починали жити в цих місцях так званих спецпоселень. Бо коли ми говоримо, що загинула майже половина кримськотатарського народу, ми говоримо і про процес, і про перші роки. Цей термін повинен стати позначенням саме цієї трагедії, так як Голокост став позначенням єврейської трагедії, чи Голодомор української трагедії. Я правильно розумію, що це стоїть в цьому ряду? Абсолютно. Ви казали про те, що відчувають люди там, на півострові, і що ви відчуваєте тут після цих заяв. Я слухала інтерв'ю Нарімана Джелялова із Тетяною Терен у ПЕН. Він розповідав про те, що у Криму є люди, які втомлені, які піддаються окупаційній владі, але є і ті, хто тримається досі. Звідки ви берете цю інформацію? Чи підтримуєте ви зв'язок зі своїми співвітчизниками у Криму?Для мене персонально важливо говорити і тримати зв'язок з людьми, які живуть в Криму. Бо коли сьогодні ми говоримо про Крим у різний спосіб, не відчуваючи, що відбувається там, я вважаю, що це трошки нечесно передусім по відношенню до тих людей, які там живуть. Тому, хоч і фізично я не можу поїхати до Криму, важливо розуміти, чим живуть люди там. Ми говоримо про це, проводимо експертні інтерв’ю для того, щоб зрозуміти, які цінності, потреби, картинки майбутнього у людей, чим зараз живе кримськотатарська громада в Криму, і наскільки сьогодні відірвані контексти. Відверто кажучи, кримські татари, які живуть поза межами Криму, мають ключову цінність – цінність саморозвитку. А для кримських татар, які живуть на півострові, ключовою є цінність виживання. І тому тут стратегії поведінки будуть відрізнятися. Сьогодні ми бачимо, що багато людей на півострові довший час жили в цьому режимі сну, як на комп'ютерах, коли вони в очікуванні чогось. Тому зараз вони, на щастя, не брали і не беруть масово участь в так званому політичному житті в Криму і не колаборують з окупантами. Але ми запитали людей, що означає успіх по-кримськотатарськи. Ця річ в Криму змінилась. Успіх сьогодні – це, наприклад, бізнесмен, який заробляє гроші, але їхню частину витрачає на підтримку ідентичності кримських татар через культурні й освітні проєкти, які часто можуть бути невидимі стороннім зором, але це те, що підтримує і дає цю основу. Я саме говорю про Крим. Друге, що змінюється, – це гендерні ролі і гендерні моделі. Сьогодні голос кримськотатарських жінок дуже гучний в Криму також. Дуже багато жінок пішли керувати чи засновувати бізнес, стали правозахисницями, адвокатками, які захищають права людини і в тому числі тих політв'язнів, які сьогодні перебувають по СІЗО і тюрмах Росії та Криму. Ці речі теж змінилися. Водночас кримські татари, звісно, дуже прискіпливо дивляться на нас тут і на те, що відбувається у Києві, як формується кримський порядок денний. Для них дуже важливо зрозуміти, чи в них є ось ця підтримка поза межами Криму, чи вони мають зараз розраховувати лише на свої сили. Мені здається, що і кримським татарам, і громадянському суспільству в принципі в Україні важливо давати таке відчуття цієї підтримки.Фото: Gеtty Іmаgеs Чи відчувають вони моменти, коли питання Криму сходить з порядку денного чи з українських та світових медіа? Чи вони це відчувають і як на це реагують?Так, вони відчувають. І потім це прилітає до нас претензією: "Друзі, ви перебуваєте там, ви розумієте, що ми зараз в окупації робимо дуже багато важливих інших речей. Але ви у Києві, Львові, в інших містах або за кордоном, будь ласка, фокусуйте цю адженду". Наприклад, адженда про майбутній статус Криму – це те, що об'єднує сьогодні кримських татар, які перебувають і в Криму, і поза його межами. А коли говорять про кримськотатарську національну територіальну автономію в межах України – це ще величезна робота як серед спільноти, так і, очевидно, за українським суспільством. Я згадую свої поїздки до Криму. Востаннє я була там у 2013 році. Але я пригадую постійне вороже ставлення великої частини кримчан, цих всіх радянських відставників, людей, які були завезені в Крим. Це відчувалось, коли ти їдеш на екскурсію і тобі кажуть: "Давайте не підемо от в цей ресторан, тому що він кримськотатарський, до нього не треба, бо це татари. Давайте підемо в Бахчисарай до наших, руських". Наріман Джелял каже, що з початком повномасштабного вторгнення напруга і репресії проти татар ще посилилися. Що означає жити ще під ще більшим прицілом?Власне, що відбулось після 2022 року? Росія почала масово залучати проти мешканців Криму адміністративну або кримінальну статтю за дискредитацію збройних сил Російської Федерації. І от під цю статтю можуть потрапляти всі: від дівчат-офіціанток, які в Алушті танцювали під українські пісні, і їм впаяли адміністративні штрафи, до тих, хто проявляє свою "неросійську ідентичність" в той чи інакший спосіб. І це вже є дискредитацією. Таких кейсів зараз вже близько тисячі, які мали далі переважно адміністративне провадження. Тобто цей тиск точно посилювався, бо після повномасштабного вторгнення для них було важливо ще більше закрити півострів. Сьогодні інформацію про півострів ми дізнаємось переважно через правозахисників, які перебувають там, і соціальні мережі. Але з іншого боку, чи ми встигаємо і можемо добре комунікувати на наш порядок денний в Крим, – це, я думаю, також велике питання. Бо сьогодні, на жаль, більшість меседжів, які ретранслює українська держава і навіть громадські організації, доходять до адміністративної межі і розраховані передусім на переселенців, які живуть тут. Я так розумію, що кримських татар призивають в російську армію, і вони не можуть проти цього повставати чи відмовлятися. Як з цим відбувається справа?Кримські татари знаходять спосіб, щоб не піти в російську армію. Але в 2022 році, коли були перші примусові мобілізації на півострові, сталася величезна хвиля виїзду з Криму. Переважно знову після 2014 року з Криму почали виїжджати молодь, професіонали, переважно молоді чоловіки, для того, щоб їх не призвали. Тому ми сьогодні маємо нові хвилі імміграції в різних країнах світу, в тому числі частина приїжджала сюди, частина пішла в лави Збройних Сил України. Це спровокувала ця мобілізація. Кримські татари, очевидно, не йдуть масово воювати на боці Росії, бо вони розуміють, що це означає воювати проти своєї держави і своїх же співвітчизників. Адже може бути гіпотетичний момент, коли навпроти тебе стане кримський татарин у лавах Збройних Сил України. Тому вони знаходять різний спосіб, щоб цього не робити. Хвилі мобілізації дуже різні. Якщо Путін оголошує чергову хвилю, то вони йдуть мобілізовувати людей на окупованих територіях, а також ці пригноблені народи Росії, які сьогодні не мають, на жаль, ані голосу, ані суб'єктності. Таким чином Росія намагається воювати цими народами, яких вона недознищила в радянський час, і зараз таким чином намагається це зробити. Як ви відчуваєте, як змінилися стосунки українців і кримських татар після 2014 року, коли багато кримських татар приїхало до Києва, Херсона чи до інших українських міст? Як змінилися знання і як познайомилися ці люди? На правду я пам'ятаю такий момент – точку біфуркації у 2014 році, коли всі мешканці України для себе почали перевідкривати кримських татар. Мені здається, що тут відбувається зараз дуже важливий шифт, який далі продовжується, коли кримські татари від категорії "чужий", стають в категорію "свій інший". Бо чужому ти апріорі не довіряєш, ти його боїшся і не знаєш, що від нього очікувати. Про кримських татар дійсно дуже мало знали в інтелектуальних колах. Знали переважно про їжу і самозахоплення. Фото: Gеtty Іmаgеs А кримська влада до окупації робила технологічну річ – конфлікт, який завжди був, "кримські татари і місцева влада" перенаправляли в конфлікт "кримські татари та слов'яни". Під слов’янами були і росіяни, і українці, і вірмени, і греки тощо. Таким чином створювалися ось ці точки напруги. Місцева влада брала бульдозери і знищувала самобудови кримських татар, і брала цих слов’янських чоловіків, щоб вони допомагали зачищати територію від татар. "Свій інший" – це вже про прийняття і намагання розуміти глибше і історію, і культуру, і соціально-політичне життя, і головне – бачення майбутнього. Мені здається, що в цьому баченні майбутнього українці чим далі, тим більше розуміють, що воно в кримських татар таке ж, як в українців, тобто спільне, і що в кримськотатарській ідентичності немає цього конфлікту бути громадянином України, вважати Україну своєю Батьківщиною, і бути етнічним кримським татарином і мусульманином. При тому, коли ми зараз працюємо на закордонні аудиторії, я говорю про те, що іслам в Україні – це є автохтонна релігія, бо це релігія корінного народу. Це теж змінює оптику, бо Росія дуже часто говорить, що вона – головний друг іслама, а це трошечки змінює розуміння і деколонізує знання про Україну через такі приклади.Ви почали говорити про недовіру, яка існувала довгий час всередині українського суспільства, і я пригадую 2011 рік, коли я летіла з Києва до Симферополя. Переді мною в ряду сіли троє чоловіків в штатському, але відразу за їхніми потилицями, я зрозуміла, що це СБУшники або якісь спецслужбісти. Вони були з дипломатами, сіли, розгорнули папери і почали щось читати. Звичайно, мені як журналісту було цікаво, з якою ціллю вони летять. Мені здавалося, що СБУ буде контролювати щось пов'язане з цим "руським міром" і з його метастазом в Криму. Наскільки я була потім здивована, що у цих паперах, які читали ці СБУшники, все було про кримських татар: які є конфлікти, лінії розколу між кримськими татарами, хто є лідерами, спілкування з Туреччиною і так далі. І я тоді зрозуміла, що це просто катастрофа. У той час, коли там була "родіна", Ігор Марков, фестиваль "Великоє рускоє слово" і так далі, вони досліджували і вивчали кримських татар. І це був 2011 рік, нагадаю. Як так сталося, на вашу думку, що за 20 років Незалежності України не вистачило мудрості у влади загалом чи в українського суспільства зрозуміти, що кримські татари – це якраз наша опора там, в Криму?Не було цього розуміння очевидно, бо чи була в Криму українська влада? Ні, вона була абсолютно афілійована з Росією. У Верховній Раді Криму були сепаратистські фракції й політичні рухи. Я пам'ятаю момент, коли Джемілєв у свій час говорив, що найбільша загроза для України – це існування Чорноморського флоту. На це колективному Джемілєву, тобто усім кримським татарам, відповідали, що найбільша загроза в Криму – це вони самі. Казали: "Або ви завтра, у найбільш зручний момент, відпиляєтесь і попливете до Туреччини". Це так говорять люди, які не знають історії про взаємовідносини Туреччини і Криму. У Криму була не лише Російська імперія, але й Османська, і це теж важливо враховувати. Тому я кажу – ми не були своїми. З владою Криму все зрозуміло. А я кажу про центральну владу. Ці речі про "відпиляються і попливуть" мені говорили народні депутати українського парламенту 20 років. Я думаю, і президенти деякі думали так про це, що дай їм тільки трошки більше суб'єктності, волі… Тому я кажу, що кримські татари у 90-ті та 2000-ні належали самі собі. Що дала зробити українська незалежна держава – це побудувати власні інституції: як політичні, як Меджліс та Курултай, так і культурні, освітні, соціальні. Але це знову ж таки була геттоїзація, бо ми жили у своєму світі. Коли ви приїжджали до Криму, екскурсоводи водили туристів переважно по російському імперському. Зараз я багато публічно говорю, чому важливо відійти від образу Криму, як образу "Ласточкиного гнізда", бо це абсолютно імперський символ, який був побудований на початку 20 ст. в пику кримськотатарськості, а також умовного Ханського палацу, який будував той же самий архітектор, який побудував дуже багато всього в Москві. Тому ми зараз переосмислюємо ці всі речі. Тоді було набагато легше і зручніше було зчитати "Домик Чехова" в Ялті, ніж вимовити прізвище Номана Челебіджіхана.Я добре розумію вас у тому сенсі, що так як ви залишалися в тіні цієї імперської культури у Криму, то ми так само лишалися постійно в тіні російської імперської культури тут. Тобто це подібні речі. Як кримські татари, які переїхали зі своєї землі, пробують зберегти і розвивати свою культуру? Я знаю, що ви є засновником фестивалю "Кримський інжир". Розкажіть, будь ласка, про цю ініціативу і взагалі, як ви в цьому великому морі інших культур зберігаєте свою культуру?У кримських татар є усвідомлення, що ми корінний народ. Мені здається, це усвідомлення дуже важливе, коли у взаємодії зі своєю ж державою ти розумієш, що ти не з тих, хто приїхав сюди і тимчасово тут оселився, а що це теж твоя земля, де ти маєш розвивати свою мову, культуру і так далі. Сьогодні ключовий виклик для кримських татар – це зберегти ідентичність, мову, культуру і не дати переписати історію, а навпаки нарешті почати говорити про кримськотатарську історію як про частину української історії.Я пам'ятаю на уроках у мене було три різні історії: історія Криму, України і всесвітня історія. Вони не перетинались. А додому я приходив і ще вивчав історію кримськотатарського народу від своїх родичів. Це та річ, яку сьогодні кримські татари намагаються зберегти тут. "Кримський інжир" виник з відчаю, бо мені здавалося, що не існує сучасної кримськотатарської літератури. Тобто вона десь там є, автори пишуть, але кудись в стіл, бо це нікому не цікаво. Ініціатива - це конкурс "Кримський інжир", фестиваль і антологія. Цього року ми видамо вже п’яту антологію. І цього року парадоксально, але вийде перша англомовна антологія сучасної кримськотатарської літератури в принципі. З цим у нас ще дуже багато домашньої роботи. Те ж саме щодо збереження історичної пам'яті. Кілька років тому я запускав такий проєкт, назва якого з кримськотатарської перекладається як "коріння". Він був дуже простий. Ми просили людей в Криму до повномасштабного вторгнення брати мобільні телефони, йти з нашим історичним  опитувальником до своїх бабусів і дідусів, які пережили депортацію, і фіксувати їхні розповіді. Ми зібрали більше сотні цих історій, які є зараз на сайті, для того, щоб це зберегти. Бо ця усна історія – це те, що точно потім ще ляже, я сподіваюсь, і у формуванні свідомості кримських татар майбутніх поколінь, і в справи проти імперії. Мені знайомиться почуття відчаю, коли ти розумієш цінність своєї культури, а її не бачать і кажуть, що її немає. Тобто це великий біль. Чи говорите ви говорите своєю рідною мовою, наприклад, з мамою, тут, в Києві? Мені пощастило, бо у мене мама – викладачка кримськотатарської мови та літератури. До школи я краще знав кримськотатарську, ніж російську, бо бабуся, наприклад, забороняла говорити не кримськотатарською мовою вдома. Водночас ореол застосування мови в Києві набагато менший. Кримськотатарською я говорю з батьками, деколи з братом, який живе тут, і з небагатьма кримськими татарами. І це є велика проблема. Я дуже хочу, і це домашнє завдання в тому числі української держави, розробити екосистему вивчення та викладання кримськотатарської мови. Євген Глібовицький говорить про те, що якщо українці будуть знати 100 фраз кримськотатарською мовою, це буде неймовірно добре, але це також дасть розвиток для самої мови. Тому ми зробили "Кримський інжир" білінгвінальним. Бо це не лише про поезію, прозу двома мовами, це ще і про переклади. Важливо, аби з'являлись переклади і спільний майданчик для українських та кримськотатарських інтелектуалів. Цього прям дуже бракувало. Зараз він затруднений тим, що повномасштабне вторгнення триває, і ми, на жаль, на "Кримський інжир" не можемо фізично привозити авторів. Але нам до сих пір пишуть дуже багато авторів безпосередньо з Криму, з дуже різних куточків. І це я найбільше ціную. Чи є у Києві школа чи курси, де можуть приводити дітей вивчати кримськотатарську мову? Фото: Gеtty Іmаgеs Є кілька онлайн-курсів. Є школа, яка вважається кримськотатарською. Вона розташована в одному з районів на Петропавлівській Борщагівці. І, здається, в Новопечерській школі є зараз ініціатива, аби кримськотатарську мову викладати. Тобто такі ініціативи з'являються, але все-таки це має бути державна програма. Я на цьому наголошую, що одна школа не створить цю інфраструктуру. Тобто це і про підручники, про методики, про підготовку фахівців. Це те, що дає цей буст. Є ще складніша тема – як історію та культуру кримських татар розуміють поза межами України. Ви є також заступником директора Українського інституту і багато їздите на Захід. Ось ви приїжджаєте, скажімо, в європейську країну і починаєте говорити як кримський татарин. Як реагують на це люди? Що вони знають про цю культуру? Відповідаючи на ваше питання, зроблю короткий контекст, що я зрозумів, працюючи, в тому числі, із закордонними аудиторіями. Кримські татари розуміють кілька контекстуальних мов – українську європейську і тюркську ісламську. Я називаю кримських татар народом на фронтирі. Етногенез пройшов на території, яка була повністю під впливом різних народів і різних історичних соціокультурних подій. Тому в нас мультифронтирність в цьому також проявляється. У роботі, наприклад, з тюркськими країнами, ми можемо бути добрими перекладачами. Я вважаю, що кримські татари ще до кінця цього не усвідомлюють, як і не тільки кримські татари, але я вважаю, що це одна з сил, яка точно дає додану цінність світу.А з іншого боку, коли ми говоримо з іншими країнами, очевидно, знань про кримських татар дуже-дуже мало. Максимум – десь чули про репресії. Але це лише верхівка айсбергу. Ми маємо говорити про глибинні зміни, які зараз відбуваються на півострові. Тому ми пішли кількома шляхами. Перший шлях – це посилення кримськотатарських студій за кордоном у різних університетах, аби Крим та кримських татар вивчали, зокрема, в рамках україністики українських студій. А де вже таке є? Зараз, власне, цей процес йде. Я дуже сподіваюся, що буде в кількох європейських країнах. Ми зараз в процесі обговорення цього. Вже існуючі є, але ми хочемо їх посилювати. Бо завжди кримськотатарським студіям багато уваги українська держава, на жаль, не приділяла. Зараз ця парадигма змінюється, і поки в нас є таке вікно можливостей, ми маємо дати цей буст. Друге — говорити про Крим, і в тому числі про Україну, через призму кримськотатарської культури як традиційно, так і сучасно. Ми багато працюємо із сучасною культурою. Я зараз є співкуратором разом з Катериною Семенюк та Оксаною Довгополовою виставки про Крим. Вона називається "Про що ми говоримо, коли ми говоримо про Крим?" Це виставка сучасного мистецтва, де залучені українські та кримськотатарські художники. І ми працюємо саме на закордонній аудиторії, де намагаємось зняти це полірування радянське, імперське, російське чи будь-яке і говорити тими голосами, яким Крим завжди говорив. Тому такий підхід дуже важливий.У Туреччині, очевидно, набагато краще знають про кримських татар, ніж у Фінляндії або в Амстердамі. Однак і там, і там, і там ми робимо проєкти і представляємо кримськотатарську культуру як частину української, так і європейської культури. Мені здається, що ця зміна оптики дуже важлива, аби не маргіналізувати і не залишати щось таке, як кримського татарина як музейний експонат. От цього я дуже боюсь. Не виктимізувати, бо коли ти перетворюєш народ, людину на жертву, ти позбавляєш і вона себе сама позбавляє своєї суб'єктності. Сьогодні для кримських татар, як для народа, який має розвиватись як здоровий організм, цього не можна робити.Цьогоріч відбудеться вже третій фестиваль "Протасів Яр" пам'яті Романа Радушного. І там буде цілий кримський день. Де ще можна почитати щось із нової кримськотатарської літератури, куди сходити і що побачити, щоб більше дізнатися про кримських татар? По-перше, ще виставляється Скіфське золото. Ми як кримські татари маємо усвідомлювати, що ми – нащадки в тому числі скіфів, бо скіфи просто так не пропали, вони в когось перетворились. І це теж частина нашої спадщини. Окрім "Кримських інжирів", які згадали, є історичні тексти Гульнари Абдулаєвої, Олекси Гайворонського, які точно можна знайти тут. "Їжа і культура" видала прекрасну книгу про кримськотатарську кухню, яка розповідає і вчить готувати страви кримських татар.Серед фільмів, очевидно, це і Ахтем Сеїтаблаєв, Наріман Алієв, молоді автори і режисери, які з'являються. Кримськотатарська музика – це величезний, ще не пізнаний пласт культури, бо крім Джамали і, я думаю, фундаментального проекту альбому "Крим", є велика цікава джазова лінія у кримських татар, яка розвивалась як у радянські часи, так і зараз. Її починав Енвер Ізмайлов, зараз продовжує Усеїв Бекіров і багато-багато інших музикантів. Взагалі, коли ми говоримо про мову і про популяризацію, я дуже волів би, аби ми мали квотування на кримськотатарську музику, хоча б 5% на українському радіо. Зараз я говорю про це з різними нашими народними депутатами. Бо це дасть точно хороший поштовх для популяризації і розвитку мови, а контенту є дуже багато.

«Hospitaliers» is a volunteer organization of paramedics. It was founded by Yana Zinkevich at the beginning of hostilities in Ukraine in 2014. Then Russia annexed Crimea and started hostilities in the east of the country. The motto of our organization is "For the sake of every life." And Hospitaliers prove every day that these are not just words for us.

З 29 травня до 1 червня Літературний фестиваль "Книжковий арсенал" Понад 200 подій відбудуться під час Книжкового арсеналу: дискусії, лекції, презентації, читання, музичні виступи та виставки. Також проведуть книжковий ярмарок за участю 111 видавництв, шести книгарень і стендів військових та волонтерських ініціатив. Фокус-тема нинішнього фестивалю - "Все між нами переклад" під кураторством американської історикині Марсі Шор і видавчині та перекладачки Оксани Форостини. - Книжковий арсенал - це наше спільне свідчення сміливості жити, творити, читати, писати, рефлексувати, створювати культуру, - каже генеральна директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта. Київ, Мистецький арсенал, вул. Лаврська, 10-12 З 29 травня Ретроспективний прокат фільму "Тіні забутих предків", режисер Сергій Параджанов Найкращим фільмом в історії українського кіно за версією кінокритиків стали "Тіні забутих предків" 1964 року. Драма режисера Сергія Параджанова очолила рейтинг, сформований Довженко-Центром. Відреставровану версію екранізації повісті Михайла Коцюбинського покажуть у кінотеатрах. На Гуцульщині ХІХ століття пастух Іван Палійчук закохується в сусідку Марічку з ворожого роду Гутенюків. Коли юнак вирушає на заробітки, дівчина зривається зі скелі й гине. Іван намагається забути померлу кохану, але вона починає йому ввижатися, за сюжетом. - "Тіні забутих предків" уособлювали вершину поетичного кіно, - каже кінокритик і режисер Станіслав Битюцький. - Фільм став поворотною подією для розвитку української культури. Починаючи від дисидентського скандалу на прем'єрі в київському кінотеатрі "Україна", продовжуючи протистоянням послідовників поетичної школи з радянською цензурою та закінчуючи перетворенням стрічки в ікону стиля для молодого кіно незалежної України. 4 червня Опера GАІА-24. Ореrа dеl Моndо, композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко Найкращою подією минулого року в галузі класичної музики за версією національного агентства "Укрінформ" стала експериментальна опера GАІА-24. Ореrа dеl Моndо. У ній композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко осмислюють наслідки руйнівної діяльності людства. Вистава лабораторії сучасної опери Ореrа ареrtа поєднує оперу та реп, авангард і поп, фольклор і рейв та інші жанри. Поштовхом до створення стало знищення росіянами Каховської ГЕС 6 червня 2023-го. Прем'єра відбулася в Києві минулого травня. Оперу показали на фестивалях у Роттердамі, Відні, Берліні та Венеції. Вдруге виконають в Україні. - Три дії настільки різні, що для нас це три опери в одній. Кожна з них - трансформація виконавців на сцені, - розповідає Роман Григорів. - Перший акт Sоngs оf Моthеr Еаrth - це музика народів світу, чітка за структурою та формою. Другий акт Саbаrеt Меtаstаsіs - історія голих тіл, чиста звуком, голосом і пластикою. Усі артисти на сцені - без одягу, бо костюми цієї дії - оголені тіла. Третій акт Dаnсе fоr Моthеr Еаrth - суміш сучасної музики. Це постлюдія, карнавал та афтепаті. 18:00, Київ, Національний драматичний театр ім. Лесі Українки, вул. Богдана Хмельницького, 5 6-13 червня Фестиваль документального кіно про права людини Dосudаys UА У Києві та в онлайн-форматі проведуть кінофестиваль Dосudаys UА. Покажуть 50 документальних фільмів - українські та закордонні повні й короткі метри переважно 2024-2025 років. До національного конкурсу увійшло п'ять стрічок - "З любов'ю з фронту" Аліси Коваленко, "Зшиті кроки" Аліни Максименко, "Стрічка часу" Катерини Горностай, "Пісні землі, що повільно горить" Ольги Журби та "Мілітантропос" Єлизавети Сміт, Аліни Горлової та Семена Мозгового. - Корпус українських документальних фільмів значною мірою сповнений тривожних передчуттів та історій, які об'єднує сфокусованість на боротьбі як процесі та на суб'єктності як меті й одночасно обов'язку, - каже програмна директорка фестивалю, кінокритикиня Юлія Коваленко. - Цьогорічну програму "Dосu/Україна" можна назвати насиченим екстрактом цього кіносвіту - складного, болючого, але впертого до життя та з відкритим майбутнім. У ньому героям і героїням часто доводиться робити те, що у світі, за який ми боремося, люди не мали б робити. Київ, кінотеатр "Жовтень", вул. Костянтинівська, 26; кінотеатр Кіnо42, вул. Костянтинівська, 11б 7-8 червня Фестиваль сучасної попкультури FАNСОN Понад 58 тисяч примірників за два з половиною роки сягнув наклад науково-фантастичного роману "Колонія" про життя на Марсі у ХХІІ столітті. У червні письменник Макс Кідрук випустить настільну гру за мотивами свого бестселера. Представить її на фестивалі FАNСОN. - Це головний фестиваль попкультури в Україні, - каже Макс Кідрук. - Ми з видавництвом "Бородатий Тамарин" привеземо не тільки новенькі книжки. Наша команда також презентує настільну гру "Нові Темні Віки. Колонія". FАNСОN збере на одній локації фанатів ігор, фільмів, серіалів, аніме, манґи та коміксів, а також авторів, видавців, колекціонерів, блогерів, косплеєрів та ілюстраторів. Заплановано, зокрема, косплей-шоу, ігрові турніри та зони для тестування новинок, презентації книжок, коміксів, настільних і відеоігор, маркет із тематичними товарами. Київ, Міжнародний виставковий центр, просп. Броварський, 15 7, 18 червня Вистава "Бука", режисерка Тетяна Губрій Іронічна сповідь сучасної жінки, яка виросла на казках, але опинилась у реальності, де замість щастя до кінця життя - комуналка, кредитка та культурний тиск бути "ідеальною". Так у столичному театрі "Золоті ворота" описують трагікомедію "Бука" режисерки Тетяни Губрій. Прем'єра постановки п'єси драматургинь Лєни Лягушонкової та Катерини Пенькової відбулася цього травня. 35-річна філософиня на прізвисько Бука орендує квартиру в Києві разом зі співмешканкою, працює дитячою аніматоркою та зустрічається з актором театру. Вона втомилася так жити й готова чесно говорити про свої провали, мрії та право бути собою, за сюжетом. - Пам'ятаєте, як нам пропонували Бріджит Джонс як канонічну невдаху? Їй 32, вона незаміжня, має кілограмів 60 і вважається товстою, в неї робота в піар і своя хата в Лондоні, - каже співавторка п'єси Лєна Лягушонкова. - Ну, думаю, я вам покажу - хто така юкреніан невдаха. 18:00, Київ, Київський академічний театр "Золоті ворота", вул. Шовковична, 7а 10 червня Балет "Ескапістіко", хореограф-постановник Ілля Мірошніченко Герой балету "Ескапістіко" вирішує втекти від світу. Він зачиняється в порожній кімнаті, але стикається з альтернативними версіями самого себе. Постановку театру сучасного танцю Іnshа Dаnсе Соmраny на музику латвійського композитора Петеріса Васкса та артистів вистави вперше показали у травні. У роботі над балетом використали хореоакустичний метод - створення музики рухом танцівників. - Це експеримент із часом, звуком і рухом. Центральний об'єкт - велика металева напівсфера - перетворюється на живий інструмент. Кожен дотик і взаємодія тіл створює музику в реальному часі, - каже хореограф-постановник Ілля Мірошніченко. - Танець генерує музику безпосередньою взаємодією тіла танцівника з металевою напівсферою, яка підключена до модульного синтезатора. Він обробляє сигнал, отриманий від напівсфери після дотику до неї тіла, і робить із цього сигналу ноту. 18:30, Київ, Київська опера, вул. Межигірська, 2 13-22 червня Фестиваль дитячого та підліткового кіно "Чілдрен Кінофест" У 12 містах та онлайн пройде "Чілдрен Кінофест". У програмі - 12 повнометражних фільмів із різних країн Європи. Серед стрічок цьогорічного кінофестивалю для дітей і підлітків - "Мая, дай мені назву" Мішеля Ґондрі, "Найцінніший вантаж" Мішеля Азанавічуса, "Востаннє, коли ми були дітьми" Клаудіо Бізіо, "Як Гітлер вкрав рожевого кролика" Кароліни Лінк, "Пеппі Довгапанчоха" Олле Гелльбома. Також покажуть добірку українських короткометражок. Це фільми-фіналісти дитячого кіноконкурсу, створені режисерами віком від 7 до 14 років. - Це простір, де діти можуть творити, мріяти та відкривати світ через кіно, - каже амбасадорка фестивалю, співачка Світлана Тарабарова. -​ "Чілдрен Кінофест" не лише знайомить юних глядачів із найкращими європейськими стрічками, а й дає можливість їм створювати власні фільми, висловлюючи емоції та переживання через творчість. Обрані кінотеатри Києва, Львова, Вінниці, Житомира, Дніпра, Луцька, Одеси, Полтави, Тернополя, Хмельницького, Запоріжжя, Чернігова 14-21 червня Фестиваль глядацького кіно "Миколайчук Ореn" Фантастична драма "Життя Чака" відкриє кінофестиваль "Миколайчук Ореn" у Чернівцях. Екранізація новели Стівена Кінга розповідає про чоловіка, який раптово стає відомим усьому місту. Ніхто не знає, хто такий Чак, але подейкують: якщо він помре, з ним загине весь світ, за сюжетом. - "Життя Чака" - стовідсотковий глядацький хіт та ідеальний фільм-відкриття для цьогорічної едиції "Миколайчук Ореn", яка пройде під гаслом "Людина в центрі історії". Це найдобріший проєкт американського горормейкера Майка Фленаґана. Режисер радить після перегляду танцювати, але це відчуття виникає само собою, - каже програмний директор фестивалю, кіножурналіст Алекс Малишенко. Загалом продемонструють більш як 50 повнометражних і короткометражних новинок. Також буде ретроспективний показ стрічки про композитора Миколу Лисенка "І в звуках памʼять відгукнеться" Тимофія Левчука 1986 року, яку відсканували спеціально для фестивалю. - Це один із тих фільмів за участі Івана Миколайчука, про який майже немає інформації у відкритому доступі. Він існував лише на плівці, тому подивитися його було непросто, - продовжує Алекс Малишенко. Чернівці, Культурно-мистецький центр ім. Івана Миколайчука, вул. Головна, 140 27, 28, 29 червня Концерти "Той день у Львові" гурту "Океан Ельзи" - Концерт - завжди більше, ніж просто музика. Це зустріч давніх знайомих, яким достатньо кількох акордів, щоб зрозуміти, що на серці одне в одного, - каже лідер "Океану Ельзи" Святослав Вакарчук. Рок-гурт дасть три концерти у Львові з нагоди свого 30-річчя. Минулого жовтня серія виступів "Той день" із тою самою програмою відбулася в Києві. За неї колектив отримав національну музичну премію Yunа в номінації "Найкраще концертне шоу". "Той день" - це назва десятого альбому "Океану Ельзи", який вийшов у вересні 2024-го. За словами фронтмена колективу, платівка схожа на ранню творчість ОЕ та асоціюється з поверненням до себе після тривалих пошуків. 18:00, Львів, територія FЕSТrерublіс, вул. Старознесенська, 24-26 До 28 вересня Фотовиставка "Парне катання: Вольфґанґ Тільманс і Борис Михайлов" Два найвпливовіші сучасні фотографи зі Сходу та Заходу. Так характеризують українця Бориса Михайлова та німця Вольфґанґа Тільманса історикині мистецтва Марія Іссерліс і Тетяна Кочубінська. Вони - кураторки виставки, яка поєднує знакові роботи цих авторів. - Мало хто з митців формував сферу сучасного мистецтва та вплинув на молоде покоління більше, ніж Вольфґанґ Тільманс. А Борис Михайлов - ключова фігура Харківської школи фотографії та один із найвидатніших майстрів сучасної фотографії, - кажуть кураторки проєкту. - Михайлов і Тільманс кожен у свій спосіб розширювали межі медіуму. Михайлов - через експериментальні маніпуляції та гостру соціальну критику, Тільманс - через інноваційні підходи до друку та поліграфії, інсталяції та абстракції. "Парне катання" - рідкісна можливість дослідити мистецьку спорідненість авторів. Вони розмовляють схожою мовою фотографії. Обидва фіксують в об'єктивах крихкість, стійкість і гумор, що притаманні стану людини, а також вразливість тіла та поняття обмежень - політичних, соціальних чи особистих. Харків, ЄрміловЦентр, Майдан Свободи, 4

Українські народні пісні – це справжній скарб. Усе через те, що вони бувають різножанровими, відрізняються за темпами та сенсами. Не дарма їх так полюбляють виконувати на весіллях чи інших святкуваннях. Повний текст новини

Про це повідомив музичний продюсер гурту Костянтин Меладзе в іnstаgrаm.Український музичний продюсер Костянтин Меладзе, який активно співпрацював з Росією, а з початку повномасштабного вторгнення виїхав до Європи, представив останню пісню гурту "ВІА ГРА" - GАLІLЕО."Це остання пісня гурту "ВІА ГРА". Я вдячний усім, хто протягом 25 років працював зі мною над цим проєктом. Артисткам, музикантам, адміністраторам, аранжувальникам, звукорежисерам, режисерам, стилістам, візажистам і всім, усім, усім. Це був прекрасний час, за яким у мене, проте, немає ніякої ностальгії. Головне і найкраще, що було і залишиться з цієї історії - це пісні, наповнені любов'ю, Вірою та надією. Сподіваюся, їх слухатимуть ще багато років. Бажаю всім миру та благополуччя", - прокоментував Меладзе.Попри те, що до постіно змінюваного складу гурту "ВІА ГРА" входили українські співачки, проєкт завжди був орієнтований на Росію. Гурт співав російською та здобував у Москві різноманітні премії.Сам музичний продюсер з початку повномасштабного вторгнення публічно не висловлювався про війну і не засуджував російську військову агресію. У травні 2025 року в коментарі "ТСН" колишня учасниця "ВІА ГРА" Міша Романова зазначила, що продюсер наразі перебуває в Італії.До останнього складу гурту увійшли українська співачка Ксенія Попова (яка, згідно з інформацією на її сторінці в іnstаgrаm, мешкає в Стамбулі), українська співачка Софія Тарасова (живе в Берліні й Лондоні) та росіянка Уляна Сінецька, яка, імовірно, мешкає в Києві.  

На відміну від Аlyоshа, Олена Тополя ніколи не писала російською Недавно вийшло відео на вашу пісню "Каштан". Який її основний меседж? &еnsр;Це українськомовна версія моєї пісні 2012 року. Ідея її переробити виникла ще під час Революції гідності. Сьогодні вона звучить через рок, біль і надію. Це пісня про мрію, яка не зникає навіть під звуками сирен. Це молитва про Україну. Ваш перший серйозний успіх це перемога на міжнародному конкурсі "Ялта 2006". Чим запам'ятався Крим? &еnsр;Тоді було неймовірно спекотно. Я сильно згоріла й рятувала шкіру сметаною. Не знала, що робити, а треба було виступати. У цьому конкурсі брали участь представники з 14 чи 17 країн. Було страшно, бо відчувала велику відповідальність, до того ж співала свою пісню. А ще в мене була хорео­графічна постановка, і я боялася, що не впораюся. А мені лише 20. Коли почула, що заслужила перше місце, відчула: це серйозна перемога. На жаль, розділила першість із хлопцем з Росії. Однак не відчувалося, що Крим не український. У мене й нині так. Коли відчули себе по-справжньому дорослою? &еnsр;Для мене дорослість це мудрість, коли до тебе приходять за порадою. Проте я ще люблю побути дитиною ­побешкетувати, пострибати, побігати. Як співачка дорослішаю щодня, отримуючи новий досвід. Навіть свої старі пісні нині зовсім по-іншому відчуваю. Багато текстів з'являється миттєво. Я не вмію писати спеціально. Записую потік думок, а згодом починаю їх переосмислювати. Іноді такі пісні по-новому відкриваються за кілька років. Чому відбулася трансформація з Аlyоshа до Олени Тополі? &еnsр;Це планувалося давно, ще з початком війни 2014 року. Через сценічне ім'я дехто вважав мене російською співачкою. По-перше, хочу підкреслити, що я в Росії ніколи концертів не давала. Так, колись мене запрошували на декілька подій, де я не співала. По-друге, в паспорті я Олена Тополя і мені вже не треба ніяких шор. Я вибрала свій шлях співаю рок і повертаюся сама до себе. До речі, суттєва відмінність не тільки в зміні сценічного імені, але й у тому, що Олена Тополя ніколи не писала російською. Не відчувалося, що Крим не український Як познайомилися з чоловіком Тарасом Тополею? &еnsр;Перше поверхове знайомство відбулося у продюсерському центрі Саtарult Мusіс, із яким підписала контракт 2009 року. Потім ми запрошували Тараса знятись у кліпі, але він приїхав наприкінці знімання. А вже після мого повернення з Євробачення попросив виступити на дні заснування селища Славсько (до 2023 року Славське. Країна). У Карпатах ми роззнайомилися, я придивилася до Тараса. Наші світосприйняття перепліталися. Зрозуміла, що не хотілось би втратити такого друга. Тарас пішов добровольцем у територіальну оборону. Як сприйняли це рішення? &еnsр;Я його підтримала, тому що на його місці зробила б так само. Та оскільки в нас малі діти, треба було швидко реагувати. Хоча я не хотіла залишати країну. Думала, може, ми на Заході України перечекаємо й потім повернемося додому. Але, щоб уберегти дітей від війни, ви поїхали у США до рідних? &еnsр;Ми поїхали у Штати, бо саме там живе мама Тараса. Це єдина причина. Ми були там рік і вісім місяців. Спочатку два тижні були на Заході України, де нас прийняла наша няня, потім іще тиждень у Варшаві, доки робили тести на коронавірус. А 13 березня полетіли в Америку. Який був період у США? &еnsр;Складний. Було важко жити не вдома, не з Тарасом, не в рідній країні. Було відчуття, ніби ти в комп'ютерній грі, яка зависла. Наче й життя триває, діти навчаються у школі, ти займаєшся з ними, допомагаєш виконувати завдання з української і американської шкіл, маєш благодійні виступи, щоб заробити щось для ЗСУ, але насправді все, немов у вакуумі, як у чорній дірі. Плюс ти відкриваєш новини і зриває дах. Здається, всередині мене все згоріло, ніби була ­величезна пожежа. Через стреси я почала стрімко втрачати вагу, хоч їла торти й іншу калорійну їжу. Коли повернулася з Америки, важила 41 кілограм. Потім мала відродитися заново, як у фізичному плані, так і в душевному. Це відродження починається з голови, коли психологічно себе підтягуєш, потім серце дозволяє, каже: "Все, можна дихати нормально". А тоді тіло починає реагувати й набирати вагу. Тепер я важу 53, але хочу більше м'язів. Обов'язково займаюся з тренером, враховуючи, що в моєму животі встановлено спеціальну сітку. Під час третьої вагітності сильно розійшлися прямі м'язи живота, був стовідсотковий діастаз. Сітку поставили торік, коли на УЗД сказали, що внутрішні органи прикриває лише шкіра. Вирішила, що піду на цю операцію. Після неї залишився великий шрам, тому що я лише півтора місяця носила корсет, а далі повернулася до свого активного життя танцювала, стрибала. Коли приїхала з Америки, важила сорок один кілограм Ви самі впоралися з вигорянням чи зверталися до фахівців? &еnsр;Сама. Адже неможливо навіть ні з ким поговорити про те, що відчуваєш. У мене були спроби, але зазвичай людина проходить це тільки наодинці з собою, і в кожного цей шлях різний. Щодо волонтерської діяльності. Які труднощі були? Що відкрили для себе? &еnsр;На жаль, волонтерська діяльність почалася не з самого початку повномасштабного вторгнення. Хоча я давала благодійні концерти ще з 2014-го. Але серйозні збори почалися, коли я з дітьми вже була в Америці. Брала участь у турах, де українські артисти збирали великі зали, виставляли лоти на благодійні аукціони. Зі свого боку могла поїхати на виступи, але надовго не залишала дітей із бабусею. Також організовувала з подружками концерти у Філадельфії, де ми збирали кошти на прилади нічного бачення. Українці, які вже давно живуть у США, суттєво допомагали. Ми неймовірна нація, об'єднана, сильна. Люди інших національностей, які на початку великої війни виходили на протести, відправляли на підтримку України великі кошти, нині трохи втомилися. Я це розумію, бо війна триває не в їхніх країнах. До того ж вони стежать за новинами й бачать, що ті, хто мають відреагувати максимально чітко й резонансно, обирають іншу сторону, і це велика печаль для нас. Яке було ваше повернення в Україну? Як діти реагують на сигнали повітряної тривоги, чи не бояться? &еnsр;Готувала їх до цього. У США ми ставили аудіо й мали декілька репетицій, щоб вони одразу орієнтувалися на звук і могли максимально швидко зібратися. Марійка найперша хапає подушечку, вдягається, взувається і вже може бігти в укриття. Навіть коли вибухи десь недалеко, а таке часто, діти орієнтуються на нашу з Тарасом поведінку. Вони чекали повернення додому. В Америці постійно спостерігали два моїх перманентних стани маму, яка або плаче, або взагалі ніяка. А вдома я усміхаюся. Навіть більше коли повернулася в Україну, через певний час зловила себе на тому, що сміюся. Помітили якісь зміни в суспільстві після повернення? &еnsр;Передусім зміни щодо мови. Коли я вийшла в наш парк, помітила багато людей, які переїхали зі сходу країни. Вони нас упізнають, підходять і намагаються розмовляти українською. Я кажу: "Нічого, разом усе здолаємо". 2014-го я починала із себе. Для мене це важливо, адже несу велику відповідальність як українка, людина, артистка. Упродовж усієї історії України люди йшли на смерть за свою націю, мову, право відстоювати своє. Мені соромно, що вже в дорослому віці деякі імена чула вперше. На жаль. Ти народився на цій землі, то поважай її, природу, яка тобі так багато дає просто так, своїх героїв, завдяки яким ти живий, поважай інших і особистий простір. Як пережили розлуку з чоловіком тривалістю рік і вісім місяців? І як долаєте критичні моменти в подружньому житті? &еnsр;Як і всі інші через любов і прийняття. Є бажання бути разом, є почуття. Серце не підкорюється розуму, воно кричить голосніше. Серце це голос правди в тобі, який неможливо з чимось переплутати. Так, пережити тривалу розлуку складно навіть фізично, але є інтернет. Як розділяєте сімейні обов'язки? &еnsр;У нас немає якогось розподілу обов'язків, і ніколи не було. Іноді мені було простіше щось самій зробити, ніж просити й бачити, що все залишається на місці. Нині на деякі речі стало все одно. Коли комусь це впаде в очі, то хай бере й робить. Тобі треба візьми й помий посуд, тобі треба помий підлогу, тобі треба поскладай, тобі треба піди й купи продукти. Так само щодо себе мені треба, я пішла і зробила. Тільки коли ми хворіємо або ж не встигаємо, можемо попросити одне одного про щось. І це нормально. Як виховуєте дітей? &еnsр;Величезне значення має максимальний прояв батьківської любові, піклування й підтримки. У цьому ніколи не обманеш дитину. Дитина завжди відчуває щирість і все, що транслюють батьки, навіть коли вони мовчать. На цьому в нас будується спілкування. Звісно, іноді діти дослухаються до нас із Тарасом, деколи ні. Але вони найкращі у світі. Марія дівчинка з характером. Проте я вмію боротися з її вибриками. Кажу: "Хоч би що ти зараз робила, хоч катайся по підлозі, я все одно тебе люблю". І вона це знає, підходить і говорить: "Мамо, вибач. Я не буду так поводитися". Це все досвід, якого не було спочатку, особливо з Ромою, первістком. Він моє кохане дитятко, на ньому вчилася бути мамою. Було складно, адже це новий світ. Маєш піклуватися про дитину попри сильну фізичну та психологічну втому. Малюк забирає всю материнську увагу, і це важко, коли не можеш займатися улюбленою справою. А крім того, що ти постійно з немовлям, треба встигати поприбирати, приготувати, попрати, попрасувати, погуляти з дитиною і себе не забути. Та хай там як, материнство це величезне щастя. Воно будується на любові, й коли жінка це розуміє, то їй стає легше, вона перестає втрачати сили, а навпаки заряджається. Чи вірите в дива? &еnsр;Можу назвати дивом багато речей і ситуацій. Якось написала текст пісні "Одной ночи мало". Попросила Бориса Кукобу за нагоди подумати над музикою. І ось він написав музику, пісня вийшла пристрасна, в циганському стилі. Коли записували демо-версію, у студію прийшла Наталка Могилевська. Каже: "Я хочу цю пісню. Дайте мені її. Продайте". Погодилася, тільки сказала, що маю її закінчити. Хотіла зробити куплет циганською. Щоб розібратися з вимовою, звернулася до матері музиканта Василя Котлярова Наталі. Вона не лише циганка, але й філологиня. Домовилися про зустріч у ресторані "Сатурн" нині "Прага". Прийшла з подружкою, а Наталя з чоловіком літнього віку, представила його Пітером. Ми поспілкувалися, я дізналася, як правильно читати куплет. Раптом мені захотілося заспівати. З 15 років моєю улюбленою піснею була Whаt lоvе саn bе гурту Кіngdоm Соmе. Саме її і виконала. Повертаюся за столик і бачу, що Пітер свариться з Наталею. Мовляв, це вона попросила мене цю пісню заспівати. Наталя ж не може зрозуміти, чому він на неї напав. Тоді Пітер дивиться на мене й каже: "Я цю пісню написав". Ну, думаю, чолов'яга з глузду з'їхав. А він обурений, аж почервонів, каже: "Не віриш мені? Зараз доведу". Попросив свого водія привезти документи на авторські права, де написано: гурт Кіngdоm Соmе, текст "Whаt lоvе саn bе", автор Пітер Чекалюк, текст продано 15 квітня 1977 року, і підписи. Уся робота над неймовірними піснями, на жаль, не дала результатів Потім ми з Пітером, який виявився американцем українського походження, записали цілий альбом А Wоrld Оutsіdе Yоur Dооr, який вийшов у США 2010 року під псевдонімом Аlyоshа. Тоді ж в Україні я підписала контракт із Саtарult Мusіс, і вони лагідно натиснули, щоб я пішла на відбір Євробачення, хоч не планувала це робити. По-перше, це було зарано для мене. По-друге, участь у Євробаченні перебила мою присутність у США. Альбом вийшов без промо-­виступів, і вся робота над неймовірними піснями, на жаль, не дала результатів. Після повернення з Євробачення всі мої плани зруйнувалися, довелося працювати у форматі попси за тогочасними потребами аудиторії. Нині, коли маю досвід роботи з різними продюсерами, вирішила, що час робити те, що хочу. Я повернулася до себе справжньої. У мене є купа прекрасних англомовних і українських пісень у рок-стилі. Хочу їх реалізовувати. Як вдається тримати баланс між музичною кар'єрою, материнством і особистим життям? &еnsр;Не можна давати собі розслабитися. Я хочу бути впевненою, хочу собі подобатися. Для цього маю працювати над собою, розвиватися, бути розумною. Треба робити щось, щоб перевершувати себе вчорашню. Хочу показати дітям, що потрібно йти до своєї мети. Адже життя без цілей це зупинка. Звісно, буде постійно кудись кидати то вгору, то вниз. Треба це усвідомлювати й розуміти: такий графік життя. Тому маємо з гордістю виходити з будь-якої ситуації. Хоч які перешкоди трапилися на шляху, стереотипи не повинні нами керувати. У кожного є власний досвід, почуття й розуміння. Не варто жити чужими думками. Виявляйте себе, не бійтеся бути інакшими це чудово бути не таким, як усі. Немає жодних стандартів. Усесвіт величезний, багатогранний, прекрасний і сповнений загадок. Не сприймайте його лише через призму того, що вам накинули.

Після італійського музиканта Luсіо Соrsі з "Євробачення" очолила український чарт ТОП-50 Sроtіfy Vіrаl, які ще пісні увійшли, які пісні у чарті АррlеМusіс "Топ-100 Україна"

Вони не захищають російську як російську. Вони захищають російську як свою, а захищати своє — це маркер українця. Без зайвого пафосу, справді, навіть на рівні сварок з сусідами за межу.Росіяни не вміють захищати своє. Жоден пересічний росіянин не виступить проти натовпу, аби відстояти свою позицію. Їх від цього відучили дуже давно. Навіть всередині Росії якісь прояви національності завжди профінансовані та проінспіровані державою згори. Всі ті перебрані діти на 9 травня і пісні "Я рускій". Низова ініціатива ампутована начисто.Навіть за кордоном українські діаспори реконструюють у першу чергу українські культурні коди, а потім уже державно-геополітичні. Кухня, одяг, музика — просто люди сходяться й організовують собі самі це все. В російських діаспорах таке відсутнє, хіба проплачене і привезене з Росії зі сценою. Російська діаспора за кордоном здатна реконструювати лише радянську спадщину, а не національну — паради пабєди, безсмертні полки, червоні прапори. Ніхто не співає російських народних пісень, лише радянські.Читайте також: Росія — це драконЗверніть увагу, приміром, на російських спортсменів із тих, кого ще допускають до змагань. Їм кажуть: ніякого прапора і гімну. І що? Хоч один обурився і відмовився гордо? Ахаха. Та їм по барабану. Їх принижують національно і вони охоче принижуються, бо їм невідомі національні почуття. А неможливо образити те, чого нема. Уявіть дзеркальну ситуацію, коли б якійсь українській збірній з будь-чого заборонили виступати під прапором і гімном. Навіть до 2022 року, коли націоналізм був в Україні помірним і не запаленим війною.Комунізм убив у росіянах національне почуття, залишивши лише імперський шовінізм. Сучасна Росія не може собі дозволити націоналізм, бо це автоматичне відторгнення всіх приєднаних неросійських країв. А хто буде воювати за імперію?Читайте також: Доля дуже зло посміялася з кремлівського маніякаОстаннього націоналіста вони розстріляли відразу після революції, разом з усією сім'єю — сім'ю Романових. А потім добили білий рух. У цьому і певна проблема, бо сучасні росіяни не розуміють, як це — перейматись власною нацією і власною державою. Путін руйнує їхній генофонд і національні перспективи паралельно з українськими, але росіянам це не болить абсолютно.Тому так, кожен публічний бунтар за російську мову в Україні — українець до мозку кісток, просто не усвідомлює цієї кумедної суперечності. Особливо підлітки, в яких бунтарство - спосіб життя. Справжній росіянин максимум може вийти боязко з табличкою "За мир". А табличка "Та х*р ви мені шо зробите" - дуже українська. Просто не всі українці свідомі своєї українськості. Є і такі.ДжерелоПро автора: Володимир Гевко, маркетолог, блогерРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

У Києві на Центральному залізничному вокзалі діджейки провели благодійний музичний захід "Залізні ритми захисту/ Frеquеnсіеs оf Dеfеnсе". Організатори збирали гроші для військовослужбовиць, які боронять Україну на фронті. Про це повідомляє Рубрика, посилаючись на Суспільне. В головному холі Центрального залізничного вокзалу Києва лунали електронна музика й українські народні пісні. Так представники ініціативи Аrm Wоmеn Nоw збирали гроші […] Тhе роst Залізні ритми захисту: у Києві відбувся благодійний музичний виступ діджейок на підтримку жінок у ЗСУ арреаrеd fіrst оn Рубрика.

В головному холі Центрального залізничного вокзалу Києва лунали електронна музика й українські народні пісні. Так представники ініціативи Аrm Wоmеn Nоw збирали гроші на анатомічні бронежилети для українських захисниць

Його вірші читають під обстрілами, його пісні звучать у бомбосховищах. Він міг обрати будь-яке місто світу, але вирішив залишитися в рідному Харкові.Служить у Збройних силах і волонтерить, та між тим влаштовує зустрічі з читачами і концерти в Україні та за кордоном. Сьогодні ми говоримо з письменником, перекладачем, музикантом, волонтером, військовим Сергієм Жаданом. Сергій Жадан - український письменник, музикант, волонтер, військовослужбовець. Народився в місті Старобільськ на Луганщині. Його батько працював водієм і був членом комуністичної партії, хоча й не мав відданої прихильності до комунізму.Сам Сергій навчався у початкових класах українською мовою, а в старших перейшов до російськомовної гімназії у Старобільську. У 1991 вступив до Харківського Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на українсько-німецьку філологію. У 1997 році Жадана обрали віце-президентом Асоціації українських письменників.Від 2000 по 2004 рік працював викладачем кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті, але звільнився через політичну ситуацію і бажання зайнятися літературною та громадською діяльністю. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" та інших. Зараз його твори одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені 13-ма мовами.Під час Помаранчевої революції 2004 року Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Він також активно брав участь у подіях Революції гідності і дістав травми під час захисту Харківської ОДА 1 березня 2014 року. У 2000 році у Харкові заснували рок-гурт "Собаки в космосі", який виконував пісні на вірші Сергія Жадана.Від 2008 музиканти виступають під назвою "Жадан і собаки", а у 2017 письменник став фронтменом гурту "Лінія Маннергейма". Активно допомагає фронту як волонтер, а у 2024 році вступив до лав ЗСУ. Отже, вітаю вас, пане Сергію, у нас в гостях. Рада бачити. І перше моє запитання, воно пов'язане з одним рядком вашої біографії. У вас скоро буде річниця, як ви у війську. Так, скоро.І що? І як враження? Тімоті Снайдер, американський історик, сказав, що Жадан має бути не з гвинтівкою, а з Нобелівкою. Ну, я не з гвинтівкою, насправді-то, але і без Нобелівки. А Тімоті дуже вдячний за слова підтримки, але мені здається, всі українці не мали би зараз бути з гвинтівками, з автоматами в окопах, а мали би займатися своєю країною. Але в нас війна і відповідно, мені здається, що мобілізуватися - це справа честі і обов'язку.Ми з друзями, частина нашої команди "Жадан і собаки" мобілізувалися минулого року. Несемо службу в 13-й бригаді Національної гвардії України "Хартія". Зараз це корпус, ми розрослися, тому роботи дуже багато. Я не на бойовій посаді, одразу випереджаючи хейтерів, які будуть говорити, чому я в студії, а не в окопі. Я не на бойовій посаді, я комунікаційник, несу службу в С9, секція цивільно-військового комунікування. Власне, я роблю свою роботу.Сергій Жадан, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn Ви згадали хейтерів, але хейтери раніше казали, чому Жадан не у війську. Тепер Жадан у війську і все одно будуть щось говорити.Ну, хай, то їхня така робота.Це весь час одні і ті самі люди? Слухай, це ж дуже часто не ті люди, це боти. Але я не знаю, хто це, насправді. Воно впливає на вас, цей хейт? Та ні. Бачите ж, от несу службу далі.Як це змінило ваше життя?Ну, ти вже собі не належиш великою мірою, тому що так чи інакше, ти належиш Національній гвардії. Все-таки контракт є контракт. і навіть попри те, що я зараз дійсно не в окопі, все одно мій командир знає, що я зараз у вас в студії. То, ну, це служба. А поїздки за кордон? Їх немає, поїздок за кордон. Я в останнє за кордоном був два роки тому, здається. Але ви, коли їздили за кордон, ви там говорили від імені України.Ну, зараз, я думаю, є кому говорити. У нас велика кількість митців, які можуть виїжджати, зокрема жінок поеток, акторок, співачок. Я думаю, вони можуть це зараз робити не менш переконливо і не менш успішно, ніж би це робили митці-чоловіки. Вони це робили і раніше, та і зараз хай роблять. Але вас кличуть за кордон? Так, постійно. І що, ви відмовляєтесь? Ну, зараз я на службі, я зараз і не поїду.Ну то чекайте, таке буває, що виїжджають.Послухайте, я не служу ще року, в мене дуже багато роботи тут. Справді багато роботи, я не кокетую, і служба забирає фактично весь час зараз. Ми поговоримо ще про цю вашу роботу, але я все-таки повернуся знову до вашого волонтерства. Наскільки зменшилися, чи можна так сказати, обороти волонтерські обороти Сергія Жадана, як він пішов у військо? Чесно, вони збільшились. У мене тепер є можливість, як у військовослужбовця, як у представника бригади "Хартія" звертатися напряму до представників великого бізнесу, громад територіальних, до міських голів, до голів обласних військових адміністрацій. Тому що я тепер представляю не просто себе як громадянина, я представляю свою бригаду, свій підрозділ, свій корпус і, відповідно, це зовсім інший рівень співпраці, зовсім інший рівень взаємодії і, повірте мені, це зовсім інші суми.Тому що я зараз забезпечую не просто свій фонд, який потім розподіляє кошти, як це було до минулого травня, а зараз я забезпечую свою бригаду і, відповідно, це зовсім інша механіка співробітництва. І це зовсім інша цифра, насправді. Я думаю, це, знову ж таки, якщо ми знову згадуємо про хейтерів, бо багато людей не розуміють, як це відбувається. Вони думають, що волонтерство - це закупівля там якогось шолома чи бронежилету. Це теж дуже важливо, це дуже потрібно і таке волонтерство далі є.Люди забезпечують своїх рідних, близьких, але в основному зараз волонтерська діяльність трансформувалася, і вона діє і здійснюється або через великі фонди, такі як "Повернись живим" або фонд Сергія Притули, з яким ми активно працюємо, і з Тарасом Чмутом активно працюємо. Або ж підрозділи, бригади, які мають комунікаційну службу, мають проєкти, от як наша бригада, наприклад. Вони працюють напряму із представниками бізнесу, з представниками міської місцевої влади. Це сьогодні так працює. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЧи ви рахували, скільки грошей ви, як волонтер, і зараз вже як військовий зібрали? Ні, я не рахував. Ну, це дуже важко. Тому що іноді от передають тобі коробку турнікетів. Ти їх не купував, але саме через тебе їх передали бригаді. То і відповідно, як це рахувати? Ну, насправді, це не так важливо. Головне, щоби бригада була забезпечена, щоби бійці були убезпечені, щоби у всіх все було, аби не було потреб у якихось елементарних речах, щоб була зброя, щоб було спорядження, щоб було харчування, щоб було медичне забезпечення, ну і так далі. Це все велика машина, яка потребує величезних, колосальних коштів, ресурсів. Ну, але якщо це приносить результат, якщо бригада виконує свою роботу, і якщо при цьому мінімальні втрати, то значить ми свій хліб їмо недаремно.А з-за кордону ще допомагають? Так, постійно.Це ваші прихильники? Ну, це по-різному буває. Часто це особисті зв'язки, та ті люди, які допомагали раніше, і зараз теж допомагають. Оскільки я в "Хартії", то вони допомагають безпосередньо їй. Вони знають, де буде та машина, яку вони передадуть, де буде той РЕБ, який вони передадуть, де буде ще щось. Це вчора викладав пост, де розповів, що ми звернулися до організації в Німеччині, попросили їх купити кілька РЕБів.Вони передали кошти, ми замовили харківським виробникам, вони виготовили ці РЕБи, ми їх передали на наш підрозділ. Тобто якась така співпраця. Сергій Жадан і Валерій Залужний, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn"Хартія" займає зараз все місце у вашому серці? Ну, все місце у моєму житті, в моїй голові. Слухайте, це вже не робота, це дійсно частина життя. Тому що одна річ, коли ти допомагаєш підрозділу, знаходячись ззовні, а ми з друзями "Хартію" підтримували від моменту її створення. Я, власне, і назву "Хартія" вигадав.Інша річ, коли ти знаходишся всередині, ти вже особисто знаєш сотні бійців, сотні сержантів, десятки офіцерів, коли ти з ними проходив БЗВП, коли ти з ними був на полігонах, коли їздиш постійно в розташування, бачиш, де вони несуть службу, де вони воюють, то, відповідно, це зовсім інший рівень включеності і зовсім інший рівень якоїсь відповідальності. Тому що це вже дійсно як велика родина. Ми багато, знову ж таки, як комунікаційники працюємо і підтримуємо нашу патронатну службу.Це служба, яка займається нашими пораненими хлопцями, дівчатами, родинами поранених та загиблих. І, відповідно, це теж про пам'ять, про повагу, про взаємозв'язок. Це про те, що бригади - це не просто 5 тисяч людей, ситуативно об'єднаних контрактами чи мобілізацією. Це про те, що ми справді намагаємося створити середовище однодумців, людей, які можуть один на одного спертися, один одному допомогти. Відповідно, ми намагаємося так і працювати. А ваші побратими, чи від них ви коли-небудь чули, або десь може там за спиною чули, мовляв "о, вояка, а гвинтівка ж в руках не тримає, з нами в окопі не сидить"?Ну в очі не говорили, можливо так і думають, я не знаю. Я чув інше, наприклад, мені нещодавно один із комбатів сказав, що багато іноземців, які йдуть в "Хартію", йдуть тому, що знають про неї саме із медійного поля.Тому що "Хартія" на слуху, тому що "Хартія" присутня, про "Хартію" багато говорять, і відповідно для них був якийсь рекламний подразник. Вони на нього зреагували, прийшли в бригаду і не шкодують. Я знаю, що в "Хартії" дуже багато уваги приділяють тому, щоб з бійцями говорити про історію. Я підозрюю, що є частина глядачів, які скажуть: "Як знання історії нам допоможе перемогти у війні чи вбити росіян, які прийшли до нас?" Ну, напряму, мабуть, ніяк. А опосередковано, безперечно, допомагає."Хартія" намагається створювати середовище людей, які постійно займаються самоосвітою, які виявляють свої лідерські якості, тому що, от ми коли говоримо про натівські стандарти, багато хто думає, що це про якусь натівську уніформу і натівську зброю. Безперечно, зброя - це дуже важливо, це ключовий момент, але це так само натівський стандарт - це зовсім інший спосіб комунікування. Це про те, що кожен може бути лідером. Це про те, що є, наприклад, сержантський склад, сержантський корпус, який перебирає на себе роль цих лідерів, посередників між офіцерами і бійцями. І це про те, що бійці теж повинні постійно вдосконалюватися, отримувати освіту, навчатися і не зупинятися в цьому розвитку.Тобто, армія - це не помиральна яма, це простір реалізації, це великий соціальний ліфт, який може дати тобі можливість реалізуватися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnНу, але тим не менше, все одно є таке, що певні бригади мають таку славу, що там тебе точно відправлять на вірну смерть.Слухайте, ну я не знаю таких бригад, де точно тобі скажуть, що тебе відправлять на обов’язкову смерть. Давайте, знову ж таки, будемо об'єктивні. Про військо існує дуже багато стереотипів, часто вони неправдиві, часто вони шкідливі, часто вони антидержавницькі. І дуже часто ці стереотипи вкидаються в наш інформаційний простір не українцями, вони вкидаються нашим ворогом. Відповідно, те, що частина українців їх радо підтримує, підхоплює і поширює, ну, це вже питання до нас самих, але це теж можна багато чим пояснити. Насправді зрозуміло, що Сили оборони різні. Є різні бригади, різні роди військ, різні командири, і тут людський фактор теж багато значить і багато важить.Але, знову ж таки, мені здається, тут не треба мірятися хто кращий, хто гірший. Мені здається, що якщо той чи інший підрозділ має якийсь позитивний досвід, то ним треба ділитися. От, наприклад, "Хартія" справді багато в чому інноваційна. Я не говорю, що ми найкращі, я не говорю, що ми маємо себе протиставляти іншим підрозділам. Зовсім ні, але є якісь такі речі, які ми активно впроваджуємо, на яких ми робимо акцент, зокрема от планування операцій, планування будь-якої бойової дії. У нас це поставлено просто дуже професійно, і це визнає як вище керівництво, так і командири інших бригад, які до нас регулярно приїжджають. І цим якраз от наша команда ділиться. Тому що це не робиться для того, щоб показати, що ось ми унікальні, а всі інші на це не здатні. Навпаки, ми розуміємо, що ми всі разом. Це наша армія, це наше військо, це наша країна, і відповідно, що ж тут ділитися, що ж тут відмежовувати? Треба якраз цим досвідом ділитися, показувати і ховати тут немає чого.І знову ж таки, от ви згадали про історичну освіту.Ми одна з небагатьох бригад, де є хорунжа служба і в ній несуть службу професійні історики, зокрема і Вахтанг Кіпіані, якого, я думаю, ви знаєте. І Володя Бірчак з нами теж, і ще є кілька їхніх колег. Вони займаються освітою бійців на полігонах, в підрозділах, в розташуваннях. Ми в "Хартії" запустили освітні курси для сержантів.Це теж страшенно цікава річ, тому що сержанти - це переважно молоді хлопці, десь 30 років, які вже мають бойовий досвід, які прийшли в "Хартію" частково з інших підрозділів, вже маючи за плечима бойовий досвід. І ми коли їм пропонували, власне, ці курси, трішки остерігалися, тому що не знали, наскільки добре вони це сприймуть. Вони бойові сержанти, в них за плечима війна, бої, втрати. Вони керують бійцями в бойових умовах і тут раптом їх запрошують на лекції. І на лекції не лише по історії, не лише з питання ідеології, а наприклад, на лекції з ораторського мистецтва. І було певне побоювання, але виявилось, що ні, що вони якраз дуже добре все розуміють, вони включилися в навчання і сказали, що це було цікаво, особливо сказали, що їм був цікавий саме курс ораторського мистецтва. Тому що вони говорять з бійцями, і, відповідно, мають бути логічними, аргументованими, послідовними і переконливими. Їх мають розуміти.І вони це усвідомлюють, і, насправді, є це розуміння того, що це не просто для галочки,  це не робиться просто тому що командир вирішив, що всі мають пройти курс ораторського мистецтва.І вірші читати Жадана.Ну, цього якраз у нас нема, до речі.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЩо не читають? Ні, ну читають. Це теж цікава річ, але мається на увазі, що на цих курсах не читають. Так ось, виявилося, що всі все розуміють і всі усвідомлені. Я вам розкажу, до речі, це от був один з проєктів нашої служби комунікаційної. Ми вигадали бібліотеку хартійця, звернулися до кількох наших видавництв, зокрема, видавництва Старого Лева, Абабагааламаги, Меридіан Черновіц, Нашого Формату, Фоліо, Віват, Смолоскипуі ще кількох видавництв, і попросили їх надати нам книжки.І ми зібрали 10 комплектів, це разом було десь під 1000 книжок, і всі ці комплекти передали на батальйони. Передали з тим, щоби бійці, сержанти, командири читали. Ми розуміли, що, ну, далеко не у всіх є час читати, далеко не у всіх є навичка читати. І теж у нас було таке побоювання, що ці книги будуть десь лежати, але от я їжджу, регулярно буваю і в батальйонах, і на в розташуваннях бійців. Бачу, що книжки читаються. Ведуться облікові записи, хто скільки брав книжок. Можна побачити книжку то на столі командира, то десь там на ліжку бійця біля подушки. Тобто видно, що книжки читаються. Це дуже приємно. Ці книжки - це художня література? Там дуже різні книжки. Ми намагалися підібрати збалансований такий склад, там є вірші, але їх небагато. Ми чудово розуміємо, що більшість людей вірші читають за трішки інших обставин, хоча читають.А там є багато історичної літератури, національно-патріотичної літератури, літератури пов'язаної з нашою історією. Є українська класика, себто Хвильовий, Домонтович, Куліш, Підмогильний. Є трішки перекладної класики, себто ми так намагалися підібрати книги для бійців з різними запитами і з різними культурним і освітнім бекграундом. Багато всього, але ще є радіо.Так,  ще радіо. Але, знову ж таки, дехто думає, що радіо - це основне місце роботи. Насправді, це не так. Радіо займає у цій всій цій нашій діяльності, ну, не знаю, відсотків 5-10. Це найкоханіші, найтрепетніші 5%, тому що, насправді, це така кохана дитина наша, Радіо "Хартія". Власне, це була моя ідея. Я запропонував командуванню бригади зробити таке радіо, це перше бригадне радіо, наскільки я знаю, в силах оборони. І потім після нас ще кілька бригад, здається, почали робити такі проєкти. І це дуже приємно.Знову ж таки, ми готові ділитися досвідом. Для чого ми це робили? Ну, для мене було очевидно, що є велика така прірва, інформаційний вакуум між Силами оборони і цивільним суспільством. Ви, ваші колеги журналісти, багато дійсно робите і за це величезна подяка. Справді, постійно, нібито з одного боку є якась інформація з лінії фронту, з лінії боєзіткнення із тилових якихось підрозділів, а з іншого боку дуже мало є цієї щоденності, буденності. Нам якраз хотілося показати армію всередині, і хочеться далі показувати, ми цим займаємося. Хочеться показати, що військо не складається з якихось ідеальних людей. Військо - це віддзеркалення суспільства, там є різні люди, але так чи інакше склалося так, що сьогодні українська армія має унікальні можливості. З огляду на цю війну мобілізувалася величезна кількість людей, які би ніколи не опинилися в армії, якби не ця війна. Це люди з вищою освітою, люди з досвідом ведення бізнесу, люди з досвідом ведення якихось креативних практик. Тобто, насправді це величезний інтелектуальний, економічний і маркетинговий потенціал. І відповідно, добре було б, щоби армія цей потенціал використала хоча б частково.Тому що, ми ж чудово розуміємо, що коли закінчиться воєнний стан, коли закінчиться те, що ми називаємо війною, коли настане той день, коли зможемо сказати, що війна закінчилася, більшість цих людей повернеться в мирне життя. А відповідно, дуже би хотілося, щоб армія далі зберігала цей потенціал до розвитку, щоб армія якось трансформувалася, реформувалася, рухалася вперед, щоб це справді була передова інноваційна армія. Ви кажете, "коли закінчиться". Я знаю, що люди, які у війську, вони не люблять цих запитань, і це зрозуміло. Нема відповіді на це питання. Ви хочете запитати, коли закінчиться війна? Чи є у вас якесь відчуття? Нема. Ну, немає. Я чудово розумію, що навіть якщо війна закінчиться умовно завтра, то післязавтра ми всі не розійдемося, тому що наш ворог, наш сусід ніде не зникне. І відповідно, так чи інакше, ми будемо змушені, під ми  я маю на увазі Україну як державу, змушені будемо вибудовувати якусь доктрину, якусь стратегію захисту, розвитку свого війська. Тому що досвід цієї війни показав, що відсутність сильного війська, відсутність якоїсь продуманої, розумної стратегії оборони призводить, передусім, до величезних втрат.Про втрати територій: ваш рідний Старобільськ, що на Луганщині, в окупації вже давно. Чи ви сподіваєтесь, що він повернеться в Україну, у вільну Україну?Да, безперечно, я переконаний в тому, що обов'язково повернуся до себе додому і буду мати можливість, власне, побачити ті місця, де виростав. Я не думаю, що це станеться завтра, чи це станеться післязавтра, тобто в мене немає якихось ілюзій. Я розумію, що це буде складний болючий процес повернення, але в його незворотності я не сумніваюсь.А маєте з кимось там зв'язок?Так, маю.І що ці люди пишуть?Там багато речей, я не можу вам говорити. Але там погані речі, тому що Росія просто асимілює територію, яку окуповує, вона просто випалює там все українське, вона просто перевербовує на свій бік громадян, підкуповує їх, задобрює їх, скажімо, соціальними дотаціями чи високими пенсіями точковими, які спотворюють, дещо деформують загальну картину.Вона спонукає людей приймати російське громадянство, а найстрашніше, що вона робить – вона мілітаризує цю територію. Там створюються якісь кадетські училища, військові училища, куди йдуть українські діти. І вона мобілізує українських дітей. Тобто, я думаю, ви самі знаєте, що вже от є інформація, здається, про 9 чи 10 тисяч офіційно. А українські підлітки, які мобілізовані до Збройних сил Російської Федерації, фактично, зараз воюють проти своїх співвітчизників. Тобто росіяни свідомо створюють громадянський конфлікт. І я навіть не знаю, що складніше: повернути територію чи тих людей повернути.За стільки років, а точніше 11, це вже такий добрячий кавалок життя. Ну так, і тут же ж ми маємо розуміти, що мова йде не лише про якусь емоційну чи етичну складову. Тут йдеться про правову складову, тому що так чи інакше, є закони України, і потрібно відповідати за ці закони, потрібно їх дотримуватись. Відповідно, якщо ти їх порушив, ти маєш нести відповідальність. І я припускаю, що далеко не всі наші співгромадяни, які залишились на окупованих територіях, про це пам'ятають. Тому, так, безперечно, це буде дуже болюча тема. І до неї треба готуватися вже сьогодні. Дивіться, ви розказуєте про те, що говорите з військовими в "Хартії" про історію. Я знаю, що Вахтанг Кіпіані розповідав, що дуже часто буває, особливо серед старших людей, які ще застали Совок…Ну це я (сміється).Так і я застала СРСР. Але їм в школі викладали іншу історію трохи. Я вже застала час, коли там почала мінятися історія. Ми писали історію від руки, бо книжок не було, радянські вже викинули, а не радянських ще ніхто не друкував, або ж вони були у дуже рідкісних екземплярах. І, власне, ті люди кажуть: "А я от цього не розумію. А чому ось це? А як мені ставитися? От в мене дід там, чи прадід воював в часи Другої світової війни". І як бути з тими людьми, які зараз на окупованих територіях? У них же теж зараз своя якась історія. Ну, точніше, у них якраз в тому то й трагедія, що це не своя історія, а та історія, яку їм нав'язують. І це велика біда. Як їх переконувати?Доволі травмований регіон, я маю на увазі Лівобережжя та Наддніпрянщину. Так сталося, що в "Хартії" основу бригади складають саме бійці або з Наддніпрянщини, тобто це Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кривий Ріг. У нас майже півтисячі бійців із Кривого Рогу. Або ж воїни з Донеччини, Луганщини, Харківщини або Полтавщини, тобто східняки. Це українці, які справді часто просто були жертвами цього інформаційного потоку, який і в радянський час, і в пострадянський час всіх нас збивав з ніг, намагаючись нам, власне, провадити цю російську чи пострадянську якусь візію історії. Це болюча тема, тому що ну насправді, з одного боку, ти ніби маєш дідуся і бабусю, які тобі розповідали щось.От я пам'ятаю, що мені розповідала бабуся про війну. Вона брала участь в Другій світовій війні, вона нічого хорошого не розповідала, вона ділилася з яким, насправді, презирством до Червоної армії ставилися поляки, які так і не дочекалися підтримки під час Варшавського повстання. Я це пам'ятаю з дитинства, цю історію. Ця історія не розповідалася публічно, але вдома це все проговорювалося. Відповідно, от є нібито ця родинна правда, твоя приватна правда.З іншого боку, є всі ці нескінченні російські серіали про великого полководця Йосипа Сталіна, який створює Україну та який звільняє Європу. І відповідно, це ж так чи інакше десь на підсвідомості відкладається. Тим більше важливо все це сьогодні проговорювати, обговорювати з фахівцями, істориками, які можуть аргументувати не просто емоційно, а фактово і суттєво показуючи якісь речі, наводячи якісь приклади, якусь статистику і, в принципі, пояснюючи якісь речі. Насправді, знаєте, я вам скажу таку річ, що більшість бійців, навіть попри те, що не мають якоїсь історичної освіти та якихось великих історичних знань, насправді їх не треба мотивувати.Вони все розуміють, вони розуміють, за що воюють, вони розуміють, де вони знаходяться, розуміють, хто почав цю війну. Інша річ, що деякі речі можна проговорити, це не буде зайвим, це, скоріше просто розставити все на свої місця. Ми згадали про підлітків на окупованих територіях і що з ними там відбувається. Вони вибору фактично не мають, так? Ну, є діти, які досягаючи повноліття якось вириваються з тої тюрми. Це дуже важко, насамперед. Це справді біда. Але знаєте, це питання до батьків, які не вивезли дітей і загалом от, власне, до всіх тих подій, які тоді відбувалися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnАле є ще підлітки, які на вільній території України, і ми чуємо ці історії, як вони співпрацюють з агресором, або, не знаю, слухають російську музику.Ви знаєте, мені здається, це трішки різні речі. Я би тут дуже обережно якось говорив та не змішував на купу.Мені здається, знову ж таки, можливо, я трошки ідеалізую, можливо не до кінця щось знаю, але з того, що я бачив, з того, що я знаю, дуже часто за цим слуханням російської музики, за споживанням російського контенту і подальшим перебуванням в російському інформаційному полі, якраз не стоїть якийсь свідомий вибір, не стоїть якась українофобія, не стоїть якесь заперечення українця.У дуже багатьох випадках це просто якась інерційність, невміння себе впевнено поводити в інформаційному полі, критично мислити і якось відсіювати чужий наратив. А ще дуже часто за цим стоїть просто елементарний підлітковий протест. Коли тобі тут з одного боку говорять про те, що твоя країна захищається, що Росія агресор, що не варто, не можна, неприпустимо підтримувати агресора навіть в спосіб просто споживання контенту, виникають оці терміни – "не варто", "не можна", "не слід". Підліток часто сприймає їх як заклик заперечувати це все. Мені здається, це одна із причин. Я думаю, часто за цим немає якоїсь ідеологічної складової, а просто елементарний підлітковий спротив. Такий, не дуже розумний, не надто симпатичний, але ну от він такий.Підлітки в 13 років намагаються робити те, що батьки їм забороняють робити. А ваш підлітковий спротив який був? Ну, теж такий. Просто мій підлітковий вік припав на початок перебудови. Відповідно, і та я теж слухав якусь, до речі, російську музику. Російський рок тільки, це ж кінець 80-х. А це та музика, яка дратувала старших, яка дратувала дорослих. Батьки сварилися з вами? Та ні, насправді ні. У мене якось не було підліткових конфліктів, і з татом покійним не було, якось ми так жили. Ясна річ, що були якісь спалахи в 13 років, але дуже швидко якось ми порозумілися, за що я своїм батькам надзвичайно вдячний, за їхню мудрість і витримку.Хто до вас приходить на концерти? Люди якого віку слухають "Жадана і Собак"? Сьогодні приходять, переважно, підлітки. Дуже юна аудиторія, і це зараз змінилося.Це в них теж протест? Слухай, ну підлітки дуже різні. Ви ж не можете сказати, що всі підлітки слухають російську музику. Очевидно ні. І оце прослуховування навряд забезпечене лише підлітками. Мені здається, то все значно складніше, і значно укоріненіше. І знову ж таки, це, як на мене, це дуже нехороший симптом, але навряд чи він безнадійний, навряд чи його не можна викрити. Я думаю, це те, що буде змінюватися, так чи інакше.А ось повертаючись до авдиторії, я пам'ятаю, десь навесні 22-го року, вже кілька місяців йшла велика війна, ми тоді якось рушили з музикантами в перші концерти, щоб позбирати кошти на Сили оборони, почали продавати квитки і побачили зали. По-перше, ми побачили, що людей стало значно більше. А по-друге, ми побачили, що змінилася авдиторія. Причому докорінно змінилася, вона сильно помолодшала.Відтоді і до сьогодні, переважно у залі молоді люди, студенти або навіть старшокласники. Іноді вони навіть приходять з батьками. Це особливо зворушливо, і це особливо якось цікаво і за цим приємно спостерігати, ці поєднання поколінь в залі. Багато військових. Хтось купує квитки, когось ми запрошуємо. Тобто це таке дивне поєднання сьогодні на концертах. Це або люди з фронту, з армії, або діти.А діти, які приходять, вони ж потім підходять фотографуватися, просити автографи і дуже багато з них веде якісь збори, тому що в них всіх хтось воює сьогодні. Просять передати там привіти своєму тату на фронт, або братові на фронт, або сестричці на фронт. І сьогодні, насправді, цією війною всі пов'язані, всі прошиті від Ужгорода до Сум, від Києва до Миколаєва, від Херсону до Одеси. Але чому діти слухають "Жадана і собак"? Ви собі задавалися цим питанням? Що їм подобається?Я думаю, вони там знаходять те, що хотіли би почути від дорослих, але дорослі з ними про це не говорять. Тобто я припускаю, що ми для них ті дорослі, з якими можна говорити щиро і відверто. А вони знають вас як письменника? Чи вони знають вас як Жадана?Хтось знає, хтось не знає, але, насправді, знають. Буває можливість робити якісь літературні виступи і приходить приблизно та сама авдиторія, теж молоді люди. Вони приходять з книжками, просять підписати цю книжку. Я дуже сподіваюсь, що вони цю книжку читають. Ну або колись прочитають. Ну або колись прочитають. Хоча читають. Ну я ж бачу, це проходять книжки в закладках, книжки з якимись там підкресленими рядочками. Це так якось теж мило. Ми в свій час так книжки не читали, ні. Ну це було якось, ну, інакше. Згадайте, ну, згадайте, хоч ми з вами і різного віку, але от я пам’ятаю свій підлітковий вік, чи, скажімо, свої 20 років. Ми трішки інакше читали.Зараз книжка - це щось таке більш інтимне, більш приватне, що тримається, що дійсно є твоїм, частиною твого світу, частиною твого простору, трішки інша предметність. Про ваш Харків рідний хочу запитати. Він змінився за цей час?Ну так, він візуально навіть змінився. Точніше, передусім візуально, тому що він сильно побитий. Чи він змінився внутрішньо? Та змінився безперечно, там зміни на кожному кроці, в кожній якійсь сфері.По-перше, багато людей виїхало. Виїхало багато іноземців, тому що Харків був завжди дещо мультикультурним містом. Ці люди поїхали, вони вже, мабуть, і не повернуться. Натомість приїхало дуже багато, як це називається, внутрішньо переміщених осіб. Тобто наших громадян із Харківської області, з Донецької області, з Луганської області. У Харкові далі живе більше мільйона людей, 1,3 млн наскільки я знаю.Це і далі велике місто, там далі вдень заповнені хідники, заповнені перехрестя, заповнені автомобілями дороги, але зрозуміло, що це місто сильно побите, сильно травмоване і так чи інакше, це місто, яке тримає оборону. Тобто, це його статус фортеці, статус форпоста, статус міста, яке собою, ну, фактично, прикриває велику територію.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnПро настрої в місті: до повномасштабного вторгнення часто можна було почути: "У нас тут свій язик, харківський"Ну, не часто. Це сказав один політик, і, як на мене, це було не дуже мудро. Це, знову ж таки, ті стереотипи, які хтось вкидав спеціально, і дуже прикро, що хтось їх підхоплював. Так само, як, скажімо, про Львів вкидалися теж стереотипи про те, що тут не сприймають, в принципі, східняків, що тут дивляться на лівобережну Україну, як не на Україну.Теж такий шкідливий та контрпродуктивний стереотип. На превеликий жаль, його вкидали деякі політики, і шкода, що наші співгромадяни на сході України у все це вірили. Насправді, я думаю, ви ж чудово розумієте, що це зовсім не так. І відповідно, мені здається, що якраз ця війна мала би подолати багато наших стереотипів. Тим більше, сьогодні дуже багато громадян України, наприклад, з заходу, з півдня, які ніколи не були на сході, там побували.І сьогодні в Харкові, довкола Харкова воюють багато хлопців, дівчат із Львівщини, з Тернопільщини, з Франківщини, з інших регіонів, з Закарпаття. І я дуже сподіваюсь, що якраз от вони по цій війні будуть тими, хто матиме зовсім інше якесь уявлення про схід, про лівий берег, про південь України. Будуть розуміти, що ті стереотипи, які створювалися, які нам накидалися, у більшості своїй не відповідають дійсності.Слухайте, є стереотип, але є якась так само історична правда про те, що Україна була між двох імперій розділена. Ну так, безперечно так. Просто ви розумієте, в цьому випадку, знову ж таки, як ми хочемо це бачити і чиїм наративом ми говоримо. Якщо ми говоримо українським наративом, то варто говорити про те, як стосовно нас на сході застосовувалися величезні, масштабні і дуже цинічні репресивні механізми. Я маю на увазі і кілька голодоморів, які відбувалися в 20-х роках, 33-го року, 47-го року. Це, скажімо, мої території. Там мої дідусі, бабусі. Хтось це пережив, хтось не пережив. У мене є дідусь покійний, був 22-го року народження. Він голод 33-го року дуже добре пам'ятав. І він мені розповідав про нього, знову ж таки. Це ж наші території, там, де вимирали просто тисячами люди, цілими селами вимирали. І зрозуміло, що це накладало великий страшний відбиток і на настрої, і на погляди, і на поведінку, і на соціальну активність, політичну активність і так далі.І плюс, знову ж таки, специфіка регіону великою мірою формувалася штучно, коли завозилися просто громадяни з території Росії на заводи, на виробництва, на підприємства, на будівництва великих індустріальних комплексів. Вони лишалися, відповідно потім, через 10 - 15 років комуністична партія давала цю картинку як об'єктивну і говорила: "Ну подивіться, тут всі говорять російською мовою, тому що так сталося історично".Зрозуміло, що це, знову ж таки, підміна поняття, що це така нехитра маніпуляція. Ну, Трамп вживає цю підміну.Що б ви йому сказали? Я би сказав, що Трампу якраз добре було б пройти курси нашої хорунжої служби та трішки дізнатись про історію. Ну, насправді, це, я не знаю, це жалюгідно, коли президент Сполучених Штатів Америки виставляє себе просто невігласом. Людиною, яка не знає елементарних речей, і тим більше впевнено говорить про те, в чому не розбирається, чого не знає і виставляє себе просто посміховиськом. Оце от його твердження про те, що Росія захопила території, де живуть росіяни, тому що вони говорять по-російськи, ну це навіть порівняно з путінськими якимись наративами звучить просто безпорадно і жалюгідно.Але тим менше, коли ви чуєте російську, вона вас травмує, чи немає такого? Ну, послухайте, я озираюся, тому що сьогодні російською говорять ті люди, які нас збивають. Відповідно, коли ти в місті чуєш російську, ти напружуєшся, думаєш, хто це, що це. Я не можу сказати, що більшість бійців зараз говорять українською, багато хто далі говорить російською, але, так чи інакше, більшість людей, які в Силах оборони на твоє звернення українською, ну, скоріше теж будуть відповідати українською. Принаймні, вони не будуть ігнорувати твою українську. Це зовсім інший стан, інше ставлення, зовсім інший рівень функціонування і присутності цієї мови. Але, ну, далі є люди, які говорять російською, відповідно, ти так щоразу напружуєшся.А в Харкові стало більше української? І батьки з дітьми якою розмовляють?Ну, батьки різні, діти різні і говорять по-різному. Але української стало більше, да, справді. І причому українською стало говорити більше молоді, і старші люди переходять. Ось навесні 22-го року, коли з Харкова дуже багато людей поїхало, і, відповідно, лишалися або ті, хто не мав куди виїхати – це люди, які там старшого віку або матері з дітьми, вони лишалися, багато з них ховалися в метрополітені, наприклад.Або лишалися військові, бо дуже багато харків'ян тоді справді пішло воювати і в тероборону, і в інші підрозділи, добровольчі підрозділи, або ж ті, хто займався волонтерством. Харків перетворився на такий величезний потужний волонтерський хаб, були просто десятки волонтерських організацій. І, відповідно, так чи інакше на вулицях, на поверхні міста лишалися саме вони, і це не метафора. Багато людей ховалися під землею, був підземний Харків та наземний Харків, і місто було порожнє.І фактично, от коли ти їхав там в центр міста, або йшов в центр міста, то більшість людей, яких ти бачив, ти їх або знав, або розумів, звідки вони. Тому що, якщо це волонтери, в них були якісь позначки з якої вони організації. Якщо це військові, то це було видно, що це військові. І відповідно ці люди у більшості своїй говорили українською. І от на кілька місяців Харків був майже цілком україномовним. Це було дуже дивно. Потім багато людей повернулися, багато людей піднялися з метро. Ясна річ, що ця хвиля трішки розбавилася, але знову ж таки, я бачу цю склянку скоріше напівповною, я бачу, як вона прибуває. Без якогось надмірного ідеалізму, я розумію, що це буде довгий, тривалий, складний процес. У ньому, мабуть, і далі будуть якісь речі, які будуть багато кого дратувати, викликати недовіру, істерику. Будуть крики про зраду, будуть оці підлітки, які слухають російську музику, далі будуть російські музиканти десь у нас в топ-листах, але те, що цей процес незворотний, і те, що, я маю всі шанси дожити до того, що буду жити в цілком україномовному Харкові – я в це вірю. З Андруховичем ми говорили, і він каже, мовляв, "я вже цього не застану, щоб вся Україна була україномовною". Ну ні, Юрій Ігорович, дай йому Боже здоров'я, сподіваюсь колись навіть приїде у теж цілком українськомовний Харків.Він, до речі, приїздив до нас в часи цієї великої війни, і була зустріч, дуже зворушлива, дуже така щемка, було багато людей у підвальному приміщенні. Ігор читав нові речі. Ми з ним їздили навіть туди ближче, безпосередньо на кордон, показували ці території, які були захоплені росіянами, окуповані, потім були звільнені. 38% українців за останнім опитуванням вважають, що в школах все-таки має викладатися російська мова. Вона нам треба, ця російська мова? Як я переконана, вона нам не треба. Я думаю, що цей статус російської, як мови міжнаціонального спілкування, все це перебільшено, це скоріше, все-таки, пропагандистський наратив, пропагандистський вкид Росії. Я припускаю, що частина людей, які так от говорять, роблять це не тому, що дуже люблять російську мову, а тому, що вони просто бояться. Вони бояться, тому що вони далі в чомусь керуються російськими наративами, вони бояться, що в такий спосіб їх намагаються позбавити їхньої ідентичності. Їм здається, що їх намагаються позбавити їхньої пам'яті, їхньої історії, їхнього, власне, наповнення. Я боюсь, за цим стоїть страх, за цим стоїть робота ворожої пропаганди, але за цим навряд чи стоїть, знову ж таки, якесь заперечення і відштовхування української мови як такої. А яка вона, українська ідентичність? Вона вже сформована до кінця?Ну, мені здається, вона зараз і формується цією кривавою війною, і на превеликий жаль, ця ідентичність формується занадто дорогою ціною. Наполягаю на тому, що у нас є наша країна, наша держава, і це дуже важливо зараз усвідомлювати, що ми не просто живемо на землі, на території, на якій жили наші предки, а ми живемо в своїй державі, яка існує 34 роки і буде існувати далі після нас, за участі наших дітей.І відповідно, так чи інакше, саме ця держава забезпечує наші права, саме ця держава забезпечує, власне, нашу реалізацію. Саме ця держава є нашою державою, вона захищає нас, а ми мусимо захищати її.Чи ви стежите, чи маєте час за тим всім, що ви робите в "Хартії", слідкувати за тим, що відбувається на політичній арені українській. Ну, у нас хіба є політична арена? Он там хтось говорить, що може і будуть якісь вибори, але зараз все трохи притихло. Ми коли говоримо з якимось політичними експертами, я от мав розмову з очільницею партії "Слуга народу", пані Оленою, то я її запитав, що у нас по виборах? Вона сказала, виборів не буде ближчим часом. Яка політична арена? Країна воює. Ну, вони кажуть, що не буде, але паралельно ведеться якась підготовка на "раптом що".Мені здається, що в нас порушене політичне поле, і відповідно, про якусь повноцінну, цивілізовану, нормальну, стандартну, політичну діяльність поки що його говорити не доводиться. Країна воює, і я думаю, що зараз би активізація тих чи інших політичних сил, вона би скоріше дратувала. Мені видається, можливо я помиляюся, ясна річ, що є люди, які вимагають проведення виборів вже завтра. І знову ж таки, емоційно це можна зрозуміти. Ми українці звикли, що в нас є вибір. Ми українці потребуємо вибору, коли в нас немає вибору на руках, то ми починаємо нервувати. Ми починаємо підозрювати владу в тому, що вона все корумпувала, що вона все узурпувала і що нас позбавляють наших елементарних свобод. Але з того, що я бачу, мені здається, що більшість людей чудово розуміють, що в цих умовах вибори проводити та просто нереально. Частина території окупована, частина громадян знаходиться в міграції, в тимчасовій чи постійній, частині громадян воює і не мають можливість просто проголосувати. Можливо фахівці скажуть, що це можна зробити. Я, насправді, не зовсім розумію, як би це було. Але коли будуть вибори, я, звичайно, піду на них. Я свідомий громадянин, я ходжу на всі вибори. Завжди ваш вибір справджується? Ні. Ні, не завжди. От на останніх виборах мені було дуже прикро. Я говорю не про президентські вибори, я говорю про місцеві вибори, про парламентські вибори. Від мого району йшов депутат Куницький. Я звертався до президента України і закликав зняти цю кандидатуру як негідну, нечинну. І там було порушення, наскільки я пам'ятаю, певних приписів. Ясна річ, що ніхто не дослухався. Куницький переміг і зараз він, наскільки я знаю, просто втік з України. Прикро, що от, власне, кандидат з мого району втік з України. А чому, як думаєте, не звернули увагу на ваш заклик?Я не знаю, не буду коментувати, чого не знаю. Що робити нам з тими людьми, які зараз за кордоном? У нас тут є всередині країни якісь дискусії стосовно мови, стосовно того, як працювати, наприклад, з підлітками, стосовно якогось нашого такого договору. А ці люди, вони зараз перебувають трохи поза контекстом, і дуже часто, наприклад, можна почути про те, що коли жінки повертаються на якісь там канікули сюди, щоб побачити своїх рідних, побачити свої домівки…Полікувати зуби (сміється). Це я повторюю одне з цих із кліше і стереотипів, які є в соціальних мережах. Про українців, українок, які приїжджають полікувати зуби. Насправді я ніколи з такими не стикався. І знаєте, що я скажу?Мені здається, що в цій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, на четвертому році великої війни, я думаю, будь-яку сферу, будь-який аспект нашого життя, нашої реальності слід використовувати з користю для країни, з користю для держави. Ми нещодавно говорили з Андрієм Шевченком, не з Андрієм Миколайовичем, не з футболістом, а з Андрієм, який журналіст, який був послом України в Канаді. Власне, ми говорили про канадські вибори, говорили про Канаду, як країну, де бути українцям престижно, де бути українцям досі модно, і це без прив'язки до цієї війни, так було традиційно. І знову ж таки, ми говорили про те, що це слід використовувати. Тому що зараз та ситуація, коли внаслідок війни, і це теж цікава річ, про це поки що мало говорять, а говорити треба, що більшість українців, все-таки, живе за межами, за межами українських кордонів.Тобто, ми маємо на увазі ті мільйони українців, які виїхали на захід, і ті мільйони українців, які знаходяться в окупації. Так чи інакше, вони не підпорядковуються українській державі, вони знаходяться поза межами чинності українського законодавства. І це вперше так сталося, коли більшість українців знаходяться не в Україні, а поза її межами. І, знову ж таки, можна керуватись цим принципом, що всі, хто виїхав, це зрадники, всі, хто виїхав, це не зовсім українці, адже вони поза контекстом, вони не розуміють наших реалій, вони ніколи не повернуться, вони зрадники і так далі. А можна розуміти, що це далі лишаються наші співвітчизники і вони далі можуть виконувати роль наших амбасадорів, вони далі можуть говорити про Україну, далі можуть бути українським голосом. Ну, в принципі, що вони і роблять по всьому світу, якщо ви бачите. Коли трапляються якісь мітинги чи якісь демонстрації в світі, туди виходять тисячі українців. Плюс тисячі українців далі донатять на Сили оборони і допомагають. А ті, що за кордоном починають шукати якусь російську громаду?Люди різні. Хтось шукає російську громаду, хтось говорить, що ніколи не повернеться, хтось тішиться з того, що йому вдалося перетнути межі України. Люди різні, і найпростіше це, звичайно, всіх заганяти під якийсь один шаблон. Але це тоді нічого не пояснить. Коли вони будуть повертатися, приймати всіх?Ну, послухайте, знову ж таки, є закон України. є Конституція України. Є люди, які її порушили, є люди, які її не порушували. І мені здається, емоції, наші емоції, вони цілком зрозумілі, вони виправдані і, очевидно, їх не можна ігнорувати, але крім наших емоцій є ще закони. Про наші емоції, до речі. Зараз всі страшенно наелектризовані, будь-який допис, будь-яка думка і публічна особа тут же піддається хейту, з якого ми починали, так? Дуже часто це такий шакалячий експрес, який просто закриває рот. Знову ж таки, згадую Андруховича, розмову з ним. Тоді, коли він виступив з Шишкіним на одній платформі, як його критикували після того. Я спитала, чи він займається самоцензурою.Він сказав, що "якщо я не публікую політику вже рік, то можна сказати, що це самоцензура". У вас є самоцензура, щоб часом не потрапити під шквал критики? Ні, такої самоцензури в мене немає, тому що те, що ви називаєте критикою, це насправді не критика, це такий-собі симулякр. Люди, які присутні в соціальних мережах, самі для себе створюють ілюзію того, що їхній голос на щось впливає.Він, безперечно, ні на що не впливає, і безперечно це таке его людське, яке людина, власне, так-от реалізує. У неї є можливість написати якісь коментарі, вона цією можливістю користується. Часто це нерозумно, часто це неконструктивно, часто неаргументовано, але соціальні мережі дають таку фантастичну можливість. тобі бути озвученим, мати право голосу. Навіть якщо ти там не під своїм іменем, навіть якщо ти ховаєшся з якимось ніком і так далі. Але це ж ні на що не впливає. Але ви помітили, що таких людей, які пишуть негатив, їх стало тепер більше? Ну, у зв'язку з тим, що є можливість, тому що це найпростіший спосіб якось вилити своє невдоволення, взяти і просто на когось спрямувати свою злість. Я просто до того, що це ні на що не впливає. Тобто, якщо люди думають, що вони через соціальну мережі дійсно змінюють якусь думку, дійсно ставлять когось на місце, все це ілюзія, це не працює.Але ви запитали про цензуру. Ну да, безперечно є. Послухайте, якщо я пишу, наприклад, чи говорю про військо, про армію, є багато речей, які я не можу сказати. Ти мусиш про це зараз думати. Якщо ти говориш про людей, які так чи інакше мають стосунок до якихось речей, пов'язаних з реальністю війни, треба тричі подумати, перш ніж складати. Тут є етичний момент і тут є безпековий момент, безперечно. Щось можна сьогодні озвучувати, щось не можна озвучувати.Це така самоцензура, вона присутня на різних рівнях. І знову ж таки, хтось намагається говорити, що цензура - це погано. Цензура - це погано, безперечно. Але коли за цензурою стоїть і безпека, коли цензура рятує життя, це вже ж не просто про твої права, це і про твої обов'язки так само. Тобто ти маєш розуміти, що нашкодити не можна. А про політиків, про владу, теж самоцензуруєте думки?Та ні, я от коли почалася велика війна, пам'ятаю написав пост на підтримку президента. Мені здавалося, що тоді, навесні 22-го року, це було важливо і правильно – підтримати чинного керівника держави. Та після того я про нього нічого не говорю. Тому що я займаюсь своєю роботою, я не бачу зараз політичного поля і тому особливо сказати не маю що. Про свою роботу – чи ви пишете, чи маєте час поміж тим всім, що робите? Ні, майже не пишу нічого.Анджей Стасюк в нас на інтерв'ю сказав, що буде видавати вашу книгу.Це "Арабеска", книга, яка вийшла минулого року. Це книга, яка писалася до мобілізації. Ні, зараз справді немає часу, знову ж таки, я там не перебільшую, тому що служба майже все забирає. Дуже багато справ, дуже багато обов'язків, дуже багато різних речей, які треба робити. Дай Бог, буде колись можливість повернутися до писання і до створення книжок. 

Ситуація на фронтіПочнемо з фронту, де основною метою зусиль ворога і далі залишається прагнення до повної окупації Донецької області. Але для цього ворогу треба пройти вкрай виснажливі рубежі. Це Покровськ, Мирноград, Торецьк, Часів Яр, аби потім наблизитись до Костянтинівки, яка входить якраз до важливої агломерації: Дружківка, Костянтинівка, Слов'янськ, Краматорськ. І наближення до Костянтинівки - це один з пріоритетів ворога, думаю, на цю весняно-літню наступальну операцію. Зараз тривають активні бойові дії, де ворог намагається розширити контроль і присутність на трасі від Мирнограда до Костянтинівки із заходу, якщо ми подивимося на мапу цієї ділянки. А ще одним напрямком дій є тривалі, вже понад рік, спроби ворога взяти під контроль Часів Яр. Це найвища точка на сотні кілометрів навколо, і це до Костянтинівки 7 км, до Краматорська - 25 км.Часів Яр повністю зруйнований, але низка районів цього міста і далі тримаються Силами оборони. І фактично вчора було відео від ОТУ "Луганськ".На якому була оприлюднена візуальна атака противника на Часів Яр, це наступають російські десантники на бронетехніці. Зазвичай вони використовують піхотні штурми, але накопичують техніку, час від часу використовують саме такі штурми на бронетехніці. І тут 24-та бригада виявила просування ворога, і за рахунок артилерії, дронів знищила всі сили та засоби противника, які намагалася просуватися до Часового Яру і в зоні Часового Яру на бойових машинах десанту.Допомогу 24-й бригаді, до речі, надавали і артпідрозділи інших бригад, зокрема це 5-та штурмова бригада, яка, до речі, за підсумками минулого місяця за ефективністю використання артилерії, втрат ворога вийшла на перше місце серед усіх бригад ОТУ "Луганськ".І зараз знаємо, що бойові дії там тривають. І військові в приватному спілкуванні кажуть, що суттєво зросла кількість ворожих дронів на цій ділянці, особливо вночі. Їх навіть стало більше вночі, ніж вдень, і зараз ці дрони ворога суттєво впливають на нашу логістику, і з цим треба щось робити. Так само, як і наші дрони зараз впливають на противника, також ворог активно зараз використовує КАБи, і тому цілком логічне рішення, що з багатьох громад, зокрема навколо Дружківки, у восьми населених пунктах оголошено примусову евакуацію родин з дітьми. Думаю, що з дітьми це якраз вкрай важливо, аби мінімізувати ризики для наших цивільних громадян. Українські фортифікаціїАле в будь-якому разі розуміємо, що наша оборона залежить насамперед від кількості та якості сил та засобів, ефективності управління. А також від наявності інженерних та фортифікаційних споруд. Фортифікації мають унеможливити просування ворога, а також мінімізувати втрати нашого особового складу. І от закордонні аналітики відзначають, що лінії фортифікаційних споруд в Україні стає все більше на різних напрямках. Це і навколо Покровська, і в напрямку Дніпра, і Запоріжжя. Цю реальність можна бачити з космосу, як стверджують аналітики.А от командування Сил підтримки показало відео, як з місцевими адміністраціями відбувається процес побудови таких укріплень на Покровському напрямку. На відео демонструють, як будуються такі суцільні лінії з поєднанням танкових ровів, зубів дракону і дротових загороджень. Це, власне, треті лінії оборони, бо першій і другій будуються силами самих бригад, військових підрозділів з опертям на потужності інженерних полків і бригад Збройних сил України. Активне створення ліній фортифікації - це, власне, позитивний тренд, але зворотня сторона цієї медалі полягає в тому, що динаміка війни вимагає і впливає на нові вимоги до фортифікацій, бо війна суттєво змінилася. Якщо в 22-му і 23-му роках звичні взводні опорні пункти могли захищати від артилерії, яка застосовувалась тоді досить масово і була основною силою для протискання і руйнування оборони, то зараз ця тактика вже не працює.Війна 25-го року - це, власне, війна дронів з обох сторін. І зараз з обох сторін створюють такі кілзони або зони заборони доступу на відстань 5, 10, 15 км, в залежності від типу безпілотників, які використовуються. І в цих зонах фактично неможливо забезпечувати ні логістику, ні перекидання військ, ні ротацію тих підрозділів, які отримують першу лінію оборони.Так от коли ми говоримо про саму лінію оборони, яку утримує піхота, то там, власне, суттєво змінилися вимоги до фортифікацій. І ми вже не бачимо таких великих взводних чи ротних опорних пунктів. Зараз ситуація є абсолютно іншою. Зараз пріоритетом є те, що Збройні сили зайняті, власне, влаштуванням невеликих, прихованих позицій у лісових смугах, де воїни викопують невеличкі окопи, нори, проте їх багато, вони розпорошені і краще замасковані. Тому що зараз головне - це не пережити удар артилерії, а найбільш головна вимога - це залишитися непомітним для противника.Тому якраз це впливає на те, що зараз фортифікації по передньому краю оборони є суттєво відмінними від того, що зараз будують на третій лінії. І чому я про це кажу, що насправді зараз облаштування оцих фортифікацій має враховувати зміни на лінії фронту, аби фортифікації третьої лінії дійсно відповідали тій діалектиці тим змінам, які відбуваються насамперед на першій лінії, щоб забезпечити інші підходи до захисту наших воїнів і захисту нашої техніки.Зустріч України та Росії у ТуреччиніА далі ми будемо говорити про інші виміри, пов'язані з бойовими діями, власне, про геополітичні виміри, які стосуються зустрічі в Стамбулі, оцінки того, як поводять себе наші європейські партнери. Як буде поводити себе Росія на цих перемовинах, чи взагалі вона пов'язує свою стратегію з цими перемовинами. Все це обговорили зі співзасновником Консорціуму оборони інформації, керівником організації Nеw Gеороlіtісs Rеsеаrсh Nеtwоrk Михайлом Самусем.Звісно, зараз всі наші глядачі, експерти, громадяни намагаються оцінити, що можна очікувати від цієї зустрічі у Стамбулі. Чи вважаємо ми, що Путін, чи його кліка готова піти на припинення вогню, чи навпаки висуне старі вимоги, які стосуються обмеження потужності української армії, ці дивні вимоги, пов'язані з денацифікацією і таке інше. "Дійсно, для Росії базовий сценарій, як це вони завжди практикували, це якраз використання переговорів для затягування процесу, при цьому не припиняючи вогонь. Так вони робили в 14-му році, в 15-му на фоні обговорення і підписання першого-другого Мінську. Так вони робили протягом всього періоду з 14-го по 22-й рік. І, власне, так вони робили і під час тих самих Стамбульських переговорів чи переговорів у Гомелі, які тривали в першій фазі війни. Тобто стратегія така: починаємо переговори, вони можуть тривати вічно, тому що Росія, як правило, ставить абсолютно неприйнятні умови. Тобто це для того, щоб використовувати якраз військову силу для примушення ворога чи жертви агресії до капітуляції. Чим вони і займаються, власне, з 14-го року різними методами. З 14-го по 22-й більше гібридними, з 22-го вже широкомасштабна агресія, яку ми зараз відчуваємо", - сказав він.Михайло Самусь зауважив, що на даний момент немає жодних ознак, що Росія може змінити свою стратегію."Мотивація у Путіна така, наскільки можна зрозуміти, що у нього є ресурси, у нього є ще солдати, у нього ще є гроші, тому що ми знаємо, що санкції, хоча і дещо працюють, але високі ціни на нафту дозволяли Путіну і 24-й рік пройти ефективно, і в 25-му році накопичити достатні ресурси для проведення ще літньої кампанії. Тому базовий сценарій, як я вважаю, це все ж таки Путін буде намагатися провести літню кампанію, досягти тих успіхів на фронті, на якій він розраховував ще у 24-му році. Ми пам'ятаємо, це фактично повна окупація Донбасу, можливо, й інших територій, які Путін включив у конституцію Росії. Це йому необхідно для стійкої сильної позиції на переговорах. Побачимо, насправді є начебто сильна позиція Європи. Європейські лідери приїжджали до Києва, вони це недаремно робили, вони не просто так подолали довгий шлях, вони зараз радикалізували свою позицію. Вони заявляють про те, що зараз схвалили 17-й пакет санкцій і розпочали обговорення навіть жорстких вже драконівських санкцій так званих, які включають в тому числі 500% ембарго на російську нафту", - зазначив він.І вторинні санкції, які так само складають 500% на ті країни, які торгують нафтою з Росією, тобто це удар по Індії, Китаю, які є основними клієнтами росіян у торгівлі нафтою."Але тут важлива присутність Сполучених Штатів. Тобто Європа сама, звісно, не зможе створити блокаду Росії. Тут потрібні Сполучені Штати, а от якраз позиція Сполучених Штатів поки що не зрозуміла. Якщо Європа говорила чітко і приєднувалася до всіх заяв президента Зеленського і української позиції стосовно введення санкцій негайно, якщо Путін не погоджується саме на припинення вогню. Не на початок оцих незрозумілих переговорів, які можуть тривати вічно, а саме припинення вогню. А потім вже будь-які консультації про печенігів або про інші історичні аспекти, це вже як Путін захоче, нехай пропонує тему, можна поговорити. Але при цьому припинення вогню", - сказав військовий експерт. Він наголосив, що окрім припинення вогню також мають підійматися гуманітарні питання: обмін полоненими, встановлення демілітаризованої зони, ведення моніторингових місій, покарання за порушення цього режиму."Тобто це величезна робота, але вона, звісно, має бути пророблена без жодного протягування в форматі переговорів. І, як ми бачимо, наразі Трамп, в принципі, налаштований на те, щоб приєднатися до зустрічі, якщо Путін і Зеленський зберуться в Стамбулі. Але з іншого боку, він не заявив жодного разу ще, що, якщо Путін не прилетить, якщо Путін не піде на негайне припинення вогню, Сполучені Штати приєднаються до санкцій. До введення таких самих драконівських санкцій, які, до речі, прописані в законопроекті Ліндсі Грема. Ми пам'ятаємо, вже пару місяців він лежить у Конгресі, стосується якраз 500% тарифу на російську нафту і так само вторинні санкцій. Тобто тут начебто все сходиться, єдине, поки що залишається незрозумілою, власне, позиція Трампа. Чи наважиться він на різку критику Путіна і постановку ультиматуму вже Кремлю для того, щоб запустити ті самі драконівські санкції", - вважає Михайло Самусь.Коли ми говоримо про санкції - це економічний вплив на Російську Федерацію. Крім того, військовий експерт висловив свою думку щодо того, чи можливо очікувати, що, зокрема, позиція Сполучених Штатів щодо закупівлі американського озброєння європейцями чи Україною на пряму може бути одним із чинників, який буде розблокований у разі, якщо перемовини в Стамбулі не дадуть жодного результату і буде зрозуміло, що Росія намагається втягнути переможний процес у свою логіку."Я думаю, що так, тим більше, що Україна виконала начебто всі свої обіцянки. Трамп сьогодні сам згадував про це і його адміністрація, про те, що Україна підписала, ратифікувала і вже підписала навіть додатки комерційні, технічні, створила ТОВки, все інше, все що потрібно, для того, щоб запустити ту саму угоду про Фонд відновлення України, а в народі її називають ресурсною угодою. Тобто Україна, в принципі, зі свого боку виконала все, про що домовлялися Зеленський і Трамп. І от саме ця угода відкриває зручний формат, який можна називати ленд-ліз, але насправді це навіть не ленд-ліз, це інший формат розрахунків", - зауважив він.Військовий експерт зазначив, що такий формат дає можливість Сполученим Штатам Америки робити внески у Фонд відновлення України зброєю. А Україна вже може сама обирати, що саме потрібно із озброєння."Не все, що дають Сполучені Штати, чи Сполучені Штати вирішують. А Україна сама може вирішувати. Якщо, наприклад, нам потрібні системи Раtrіоt, ми можемо фокусуватися на тому, щоб Сполучені Штати нам поставляли Раtrіоt, поставляли нам боєприпаси до Ніmаrs. Знову ж таки ті самі ракети для Раtrіоt. Можливо, ми будемо говорити про далекобійну зброю повітря-повітря, повітря-земля для F-16 це нам теж буде доцільно. Тому що насправді, наприклад, боєприпасний сектор ми вже закриваємо з європейцями. Артилерійський також, бронетехніку також намагаємося вже перекривати. Американці можуть, дійсно, зосередитися на таких специфічних системах озброєння, від яких ми залежимо, і які дійсно зараз є унікальними з точки зору того, що в Європі таких систем просто немає", - розповів Михайло Самусь.Із приводу Європи. Зараз так само багато позитивних зрушень в розумінні того, що загроза Російської Федерації має підштовхнути європейські оборонні компанії до розвитку, до взаємодії з Україною. Михайло Самусь розповів, чи бачить позитивні зміни саме на практичному рівні та чи є стримуючі фактори, які треба подолати, аби взаємодія з європейською спільнотою була більш продуктивною і швидшою."Тут є такий парадокс насправді. От якщо дивитися на політичну волю європейських лідерів стосовно України, то вона абсолютно позитивна, конструктивна. І ми бачимо кожного дня фактично і рішення, і заяви європейських лідерів, які свідчать, що Європа з нами, Європа нам допомагає і буде допомагати. От сьогодні, наприклад, президент Франції Макрон заявив, що Франція буде передавати всі САУ САЕSАR, які будуть вироблятися в 25-му році. Це дійсно важливе рішення, яке суттєво посилить артилерійський компонент Збройних сил України, Сил оборони України", - сказав він.Водночас, що стосується внутрішніх процесів, відчувається продовження тих самих процесів нерішучості, відсутність лідерства. "Тобто Єврокомісія абсолютно позитивно налаштована стосовно України, в тому числі військово-технічного співробітництва, оборонно-промислового співробітництва. А от що стосується швидких рішень, наприклад, по формуванню тих самих європейських оборонних спроможностей. Я маю на увазі спільних європейських оборонних спроможностей, тут іде певне гальмування і навіть якщо оголошуються великі суми насправді, 800 мільярдів євро на оборону, знову ж таки, незрозуміло, як ці гроші будуть розподілятися, хто буде замовником, хто буде їх розподіляти, які системи озброєння будуть замовлятися. Чи це просто буде віддано на відкуп національним Міністерствам оборони і Збройним силам, і це може призвести насправді до дуже неефективних результатів", - вважає військовий експерт.Михайло Самусь наголосив на існуванні такого парадоксу у підході європейців що війни в Україні."Тому тут, дійсно, начебто парадоксально, стосовно України абсолютно все конструктивно, розвивається насправді і кооперація між українськими оборонно-промисловими комплексами європейськими. Прямо зараз відбувається кілька заходів і в Брюсселі два дні тому було, і потім в Іспанії, сьогодні в Польщі, в Кракові, відбувається такий оборонно-технологічний форум за участі і представників українського керівництва, я маю на увазі Міністерства стратегічної промисловості, Укроборонпрому, українських компаній і європейських компаній. Але що стосується внутрішнього, внутрішніх аспектів, тут іде продовження тієї старої пісні про те, що європейці з недовірою відносяться один до одного. Тут потрібно лідерство якоїсь країни. Можливо, це буде Німеччина нарешті. Можливо, все ж таки Франція і надалі буде продавлювати ідею спільних Збройних сил. Але насправді тут потрібно переходити до рішучих, практичних кроків", - переконаний він. Пане Михайло, буквально ота хвилина, хотів би вас запитати.Відповідно виникає питання, що має робити Україна в цих умовах певної невизначеності щодо проєктів з європейськими державами. Чи має вона нав'язати свої ініціативи, які можуть бути основою для кристалізації тих чи інших проєктів, або ініціатив. "Що стосується кооперації, оборонно-промислових проєктів, тут очевидно, що треба рухатись, треба працювати. Європа зацікавлена, Україна зацікавлена, тому тут абсолютно ніяких перепон. Але є ще цікавий аспект, дійсно, можливо, Україні варто проявити якесь лідерство, в тому числі і на доктринальному, концептуальному рівні. Тобто є розробки і Консорціуму оборонної інформації стосовно пропозицій, що варто Європі спільно з Україною, тобто як єдине ціле, створювати свої стратегічні Сили оборони, стратегічні сили стримування і так далі. Однак ми імпульси ці посилаємо, поки що якогось фідбеку, зворотнього зв'язку, реакції на ці ініціативи немає. Все це поглинається брюссельською бюрократією і тому, я думаю, що Україні треба продовжувати доводити до європейців і до Брюсселя, і до столиць європейських країн, що треба виходити на створення спільних структур. І це буде прорив, який дозволить в тому числі наростити швидко обороноздатність і спільних Збройних сил, і національних", - сказав військовий експерт, директор Nеw Gеороlіtісs Rеsеаrсh Nеtwоrk, експерт Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Михайло Самусь.

Уже 13 травня у швейцарському Базелі розпочнеться пісенний конкурс Євробачення. Литву на конкурсі представить гурт Каtаrsіs. Повний текст новини

Парамедикиня Юлія Паєвська презентує збірку віршів, поезії Тайри про Маріуполь, переселенці рятують архітектуру на Черкащині, пісні Донецької області на фестивалі в Німеччині зібрали донати на ЗСУ — культурні події Донбасу

Блогерка Анна Алхім днями потрапила в черговий скандал. Цього разу її захейтили через реакцію на українські пісні. Водночас деякі публічні особистості стали на захист інфлюенсерки. Повний текст новини