Search trend "ірпінь"

До Дня Української Державності, який відзначають 15 липня, Укрпошта презентувала нову тематичну серію поштових марок. Вона присвячена віршу "Враже" української поетеси Людмили Горової, який став символічним заклинанням спротиву російському вторгненню, повідомляє пресслужба компанії. Серія отримала назву "Буде тобі, враже, так, як відьма скаже" - цитата з однойменного вірша, написаного 22 квітня 2022 року. Висловлювання швидко поширилося в соцмережах, стало основою музичних композицій, було перекладене на кілька мов і набуло культового статусу. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Укрпошта випустила марку до 10-річчя Нацполіції Нова серія містить: - марковий аркуш із двома сюжетними марками: "Буде тобі, враже" та "Так, як відьма скаже"; - конверт "Перший день"; - дві художні листівки. Характеристики випуску: Авторка ілюстрацій: Катерина Штанко; Рік випуску: 2025; Номінал кожної марки: (U+А) &tіmеs;3; Кількість марок в аркуші: шість; Тираж зчіпки: 135 000 примірників; Особливість оформлення: тиснення сріблом. Марковий аркуш виконано у впізнаваному стилі й візуально виокремлено елементами з містичним акцентом. Придбати серію вже можна на онлайн-маркеті Укрпошти. З нагоди Великодня Укрпошта випустила марки з писанками різних регіонів України. Колекція вийшла в обіг 21 квітня. У березні Укрпошта випустила марки, присвячені річниці деокупації Київської області: "Не забудемо! Не пробачимо! Буча. Ірпінь. Гостомель".

Ірпінська територіальна громада невдовзі стане власником двох італійських подрібнювачів Коmрlеt К-ТS 40 вартістю 204 тисячі євро. Повний текст новини

Наймолодше лелеченя зіркових лелек Одарки та Грицика здійснило свій перший виліт із гнізда. Пташеня на ім'я Лесик літалj понад п'ять годин та побилj рекорд серед інших дитинчат лелек, повідомила дослідниця птахів Ірина Саражинська. Наймолодшим у гнізді, після того, як Грицик виніс Катрусю, став Лесик. Він останнім з дитинчат здійснив свій перший політ, це сталося 13 липня. Глядачі, які слідкують за гніздом, імовірно запам'ятають подію, адже Лесик літав 5 годин 31 хвилину. "От і стали всі четверо пташенят Грицика та Одарки молодими лелеками, ставши на крило. 13 липня вилетів із гнізда Лесик, провівши за його межами набагато більше часу, ніж інші лелеченята під час свого першого вильоту. Як написав у чаті глядач Васильович: "Лесик всіх перемандрував", - розповіла Ірина Саражинська. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Перший політ: пташеня зіркових лелек Грицика та Одарки вилетіло з гнізда Дослідниця птахів додала, що глядачі YоuТubе-каналу, на якому в реальному чаті показують, як живе гніздо Грицика і Одарки. Усі з нетерпінням чекали, коли ж наймолодший Лесик полетить, а пташка не просто полетіла, а не поверталася значно довше, ніж інші під час першого польоту. Тривалість першого вильоту лелеченят: Міннехаха - 18 секунд, Джесіка - 19 секунд, Ірпінь - 19 хвилин, Лесик - 5 годин 31 хвилина. У полтавської зіркової пари лелек Одарки та Грицика вилупились всі п'ятеро пташенят. Цьогоріч нацпарк запропонував підписникам самостійно обрати імена для усіх пташенят. Згідно з умовами, перемагало те ім'я, за яке найбільше задонатили на потреби ЗСУ. Підписники обрали такі варіанти: Міннехаха, Ірпінь, Джессіка, Лесик та Катря.

На Київщині група поліцейських схопила та скрутила ветерана ЗСУ Сергія "Латиша" Янюка, який зазнав тяжкого поранення під час оборони міста Ірпінь і втратив частину ноги.

Водойма створила реальну загрозу порушення природного гідрологічного режиму річки Ірпінь.

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Міжрегіональний офіс захисних масивів дніпровських водосховищ Держводагентства (підпорядковується Кабміну через Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів) 3 липня оголосив відкриті торги на капітальний ремонт з усунення аварії гідротехнічних споруд та...

Чоловіка з Київщини судитимуть за незаконний вилов риби на річці Ірпінь. За даними поліції, він завдав державі збитків на понад 125 тисяч гривень

Одне з чотирьох лелеченят Одарки і Грицика здійснило свій перший виліт з гнізда. Це найстарше пташеня, якого нарекли Міннехахою, повідомила дослідниця птахів Ірина Саражинська. Відповідне відео опублікували на сторінці у Фейсбук Національний природній парк Пирятинський. Подія сталася 6 липня о 14:50. В день першого вильоту лелеці виповнилося рівно два місяці з дня вилуплення. "У прямому ефірі на очах у майже 200 глядачів ютуб-каналу Лелека Грицько здійснив свій перший політ один із чотирьох молодих лелек. Це стала першою на крило Міннехаха, якій саме сьогодні виповнюється два місяці з дня появи на світ. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Київщині загинула лелека, прикриваючи собою пташенят від російських дронів Тож хто не бачив, як це було наживо, має чудову можливість переглянути в запису відео про перший виліт із гнізда, який тривав 17 секунд", - розповіла Саражинська. На відео видно, як Міннехаха неочікувано розкриває крила та взлітає над гніздом. Інші три лелеки лишаються спостерігати за тим, що відбувається. Найстарша пташка облетіла довкола гнізда, після чого приземлилася назад у нього. У полтавської зіркової пари лелек Одарки та Грицика вилупились всі п'ятеро пташенят. Цьогоріч нацпарк запропонував підписникам самостійно обрати імена для усіх пташенят. Згідно з умовами, перемагало те ім'я, за яке найбільше задонатили на потреби ЗСУ. Підписники обрали такі варіанти: Міннехаха, Ірпінь, Джессіка, Лесик та Катря.

До 10-річчя створення Національної поліції України Укрпошта презентувала нову поштову марку. Випуск приурочений до професійного свята правоохоронців, яке відзначають 4 липня. Саме в цей день марка з'явилась у продажу. На зображенні - поліцейський зі зброєю, який символізує не лише повсякденну службу, а й безпосередню участь у боротьбі проти російської агресії. Поштова служба в описі зазначає, що поліцейські нині не обмежуються забезпеченням порядку. Вони виконують критично важливі функції на фронті, у прифронтових районах та в тилу. "Національна поліція України - це не лише про забезпечення правопорядку, це про безпосередню участь у відсічі збройної агресії РФ. Поліцейські евакуюють людей під обстрілами, рятують дітей, документують та ефективно розкривають злочини, протидіють ворогу в тилу", - зазначено в офіційному повідомленні. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Небо і море під контролем: Укрпошта випустила марку про тріумф дронів МАGURА Наголошується, що в умовах війни правоохоронці не лише утримали стабільність у державі. Вони суттєво змінили свій функціонал. Сьогодні Нацполіція бере участь у бойових операціях, проводить аеромедичну евакуацію та рятує цивільних із зони бойових дій. Цей новий підхід перетворив її на багатофункціональний інструмент національної безпеки. Аркуш із шістьма марками можна придбати за 600 грн. Національну поліцію було засновано 2 вересня 2015 року. Вона з'явилася в результаті глибокої реформи правоохоронних органів. Сьогодні структура стала одним із символів спротиву та служби в екстремальних умовах. З нагоди Великодня Укрпошта випустила марки з писанками різних регіонів України. Колекція вийшла в обіг 21 квітня. У березні Укрпошта випустила марки, присвячені річниці деокупації Київської області: "Не забудемо! Не пробачимо! Буча. Ірпінь. Гостомель".

Оксфорд Медікал - мережа медичних клінік, що надає послуги пацієнтам у 19 містах України. Медичні центри мережі обладнані найсучаснішими діагностичними пристроями, хірургічними блоками за світовими стандартами, а в закладах приймають кваліфіковані лікарі. Тут кожен може отримати якісні медичні послуги в режимі 24/7. Для реалізації своєї місії такі медичні клініки як Оксфорд Медікал встановлюють сучасне обладнання, що значно підвищує ефективність діагностики та лікування. Виявлення патологій на ранніх стадіях, малоінвазивне втручання, швидка реабілітація - все це стає можливим завдяки інноваційним пристроям і технологіям лікування. В чому переваги Оксфорд Медікал Мережа організувала 50 філій в різних містах України, серед яких Київ, Ірпінь, Умань, Одеса, Дніпро, Запоріжжя, Вінниця, Житомир, Тернопіль та інші. Перевагами Оксфорд Медікал стали: ● велике охоплення областей і доступність послуг для кожного; ● лікування тільки за перевіреними методами та світовими протоколами; ● інноваційне обладнання; ● висока кваліфікація лікарів і постійне підвищення фаху: відвідування міжнародних симпозіумів, навчання за кордоном тощо. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Не лише діабет і гіпертонія: 10 хвороб, при яких варто скинути зайві кілограми Клініки мають ліцензії на ведення діяльності, інформація про дозвільні документи знаходиться у відкритому доступі. З моменту відкриття першої клініки у 2005 році в Херсоні, Оксфорд Медікал досягла росту до мережі національного значення. Медична мережа пропонує різноманітні вигідні акції своїм пацієнтам. Це знижки на процедури, чек-апи, обслуговування всієї родини. Спектр медичних послуг в клініці В клініці ведуть прийом такі спеціалісти: ● сімейний лікар; ● кардіолог; ● гінеколог; ● проктолог; ● невролог; ● психотерапевт; ● уролог; ● дерматолог; ● гастроентеролог; ● ендокринолог; ● ЛОР; ● ортопед-травматолог; ● мамолог; ● офтальмолог; ● алерголог; ● судинний хірург; ● ревматолог; ● педіатр. В поліклініці ведеться документація: картотека пацієнтів, реєстрація та запис на прийом і процедури. Надають послуги вакцинації та онлайн-консультації. В клініках працюють хірургічний і терапевтичний стаціонар, а також є виїзні послуги. Діагностичний центр містить КТ, УЗД, ендоскопію та рентген. В лабораторіях мережі проводять аналізи, цитологію та повний чек-ап організму. Клініка має відділення стоматології, пластичної хірургії та естетичної медицини. Оксфорд Медікал - це комплексний підхід, світові стандарти медичних послуг і висока кваліфікація лікарів і медичного персоналу. ТОВ "КЛІНІКА ОКСФОРД МЕДІКАЛ". Ліцензія МОЗ України на провадження господарської діяльності з медичної практики серія АЕ №196689 від 24 січня 2013 року (рішення №4 від 24.01.2013); серія АЕ №459274 від 23 липня 2014 року (рішення №519 від 23.07.2014).

Я чутлива на слово. Якщо зачіпає якась фраза чи діалог, нотую. А потім у голові пишуться одночасно п'ять книжок. Уперше російську мову я почула в цирку. Гриміла музика, клоун звертався до дітей, ті йому відповідали. А я ні. Бо не розуміла, що відбувається, не розуміла навіть запитання. І почала плакати. Усе афіші, репліки, жарти було російською. Непідписані фотографії не мають ніякого сенсу, так казала моя тітка. Тому ми друкуємо та підписуємо всі знімки. Я паперова людина. На папері видно почерк, коли людина спішила чи хвилювалася, або в неї ручка закінчилася. Мене 6-річну мама навчила вести щоденник. За кілька років читаєш його і дивуєшся або розчаровуєшся. Мій рід це рід священника Петра Франца й історика Івана Крип'якевича, Льонгіна Цегельського, який був міністром ЗУНР і зачитував акт Злуки в Києві. Це рід воїнів УПА. Під час обшуку на робочому місці батька знайшли вірш Симоненка "Любіть Україну", і це стало початком жорстокого переслідування. Через зв'язки з В'ячеславом Чорноволом тата оголосили ворогом народу. Він не зрікся переконань, не "став зручним" заради спокою і тому не зміг захистити докторську з теми водневого двигуна. Йому доводилося змінювати роботу кожні пів року, бо колективи не мали права звикати до "неблагонадійного". На партійних зборах про нього казали: "Роман Іванович одною рукою будує комунізм, а другою витягає цеглини з цього муру". Найстрашніше для батька було, коли погрожували нас із сестрою забрати в сиротинець, бо, мовляв, він не зможе виховати дітей у радянському дусі. Це те саме нині Росія робить із нашими в'язнями психічно ламає. З роками розумієш, що дитина це дар. Мої діти були дуже активні, і щоб їх заспокоїти, ми з чоловіком придумали спосіб: переписувати тексти із книжок, які вони читали. У куті вони теж стояли. Але ми мудріли що старші ставали, то менше карали дітей. Наймолодша Міля вже не знає, що означає стояти в куті. Уперше російську мову я почула в цирку Казав мені один старший священник, що коли сивина покриє мою голову, то буду знати ще менше. Мудрість означає знати менше головою, але більше серцем і в руках мати якусь практику. Я виросла поруч із стрийком Даньом Богданом-Петром Крип'якевичем так ми називали брата мого тата, прикутого до ліжка через ускладнення після поліомієліту. Він проводив зі мною найбільше часу: навчав азів мов французької, англійської, латини, німецької, пояснював, що таке атоми, молекули, логіка, показував ребуси. У 12 років я допомагала за ним доглядати, як мама й тато. Але ніхто ніколи не скаржився. Важливо, коли дитина змалку бачить немічну людину. Я відчувала дволикість совєцької системи. Брати Горині Михайло й Богдан бували в нас у хаті, Іван Світличний із дружиною Льолею мешкали в нас якийсь час після ув'язнення. Удома зберігався архів Івана Крип'якевича. Тітка етнографиня, мама художниця, батько фізик, тусівка пластуни, лижники. Ми сплавлялися на байдарках, каяках, співали стрілецьких пісень. У школі я почала відвідувати своїх друзів і була в шоці, бо в них були "хрусталя, стєнка, коври і телевізор". У нас він теж був, але без серветок і фігурок. А в однокласників на телевізорі цілі вівтарі. Ми мали старі меблі, ті що тепер антикваріатом називають. У школі я знала, що не все можу розповідати. Брат моєї бабці Петро Скобельський загинув в УПА. Був лікарем, фактично парамедиком у криївці. Після одного бою залишився з пораненими побратимами. 1 травня їхню криївку виявили. НКВДисти розстріляли всіх і виклали тіла біля сільського клубу, змушували людей приходити й дивитися. Щороку 1 травня ми їздимо на його могилу в село Словіта на Львівщині. Мама садила мене малу собі на коліна й малювала. А я це сприймала як містерію на білому папері з'являються візерунки. Морок це класне місце, щоб шукати Бога Люблю малювати під музику, наприклад на якомусь концерті. Беру участь у музичних перформансах. Мені подобається, коли створюю щось і це транслюють на великому екрані. Наприклад, був концерт Соломії Чубай "Колискові для Олекси", я під час концерту малювала, й це показували на великому екрані. Я вільна художниця, мені завжди було байдуже, що скажуть люди. Українська інтелігенція безпорадні люди. Ніжні, дивні й переважно бідні. Але то є закваска суспільства. Їх мало, але якщо їх кинути в борошно й дати водички, то вони чинять якусь класну паску. Церква живий організм. Іноді люди її затискають у якісь свої обценьки. Є офіційна, а є жива церква. Жива має реагувати на всі виклики суспільства та бути там, де біль і страх, це наші капелани. Офіційна церква це консервативна ієрархія, яка повільно реагує на зміни. Лиш іноді вона буває жива. Бог не голова колгоспу, який сидить і записує в блокнот, хто прав у неділю, щоб покарати. Ісус їв із блудницями й ламав усі стереотипи. Нині він, певне, був би в гарячих точках. Морок це класне місце, щоб шукати Бога. Просто відкрити Євангеліє не всю Біблію з її об'ємним Старим Заповітом, а лише текст про життя Ісуса, це всього 2030 сторінок і прочитати. Там немає нічого, чого не змогла б зробити звичайна людина. Ісус не робив нічого недосяжного. Все просто: нагодувати голодного, дати води спраглому, відвідати хворого чи прийняти того, хто потребує. Батьки намагалися, щоб у мене не було вільного часу, водили на гуртки, спорт, шукали добрі товариства. Ще до появи Пласту та Спадщини ми знайомилися з родинами, де були такі цінності. Наприклад, у Брилинських ми слухали домашні концерти: Орест грав на віолончелі, Тарас на фортепіано, батько Богдан на скрипці, мама Люба співала. Після відкриття кордонів до нас почали приїжджати українці із Заходу вільні, цікаві. Після однієї такої зустрічі я відчула, ніби з мене вилетів птах. Вони виросли в іншій свободі, на контрасті з бетонною радянською дійсністю. А хлопці мого віку в Україні були або після Афгану, або затиснені в матріархальних родинах. У 20 я почала усвідомлювати себе як особистість і шукати свій шлях у житті. Це збіглося з відродженням нашої греко-католицької церкви. Багато дівчат мого віку тоді пішло в монастир. Я дивилася на них із захопленням, але думала, якщо стану черницею, то збожеволію, бо хотітиму мати дітей. У пошуках майбутнього чоловіка я точно знала: це не має бути художник, бо ми здохнемо з голоду. І це не має бути хтось набагато старший, як мій тато, який був старший за маму на 20 років. Тому коли до мене залицялися львівські кавалери поважного віку, одразу відмовляла. У нас із Михайлом море конфліктів. Після 30 років спільного життя ми щойно дозріли до сімейної терапії психолога. Хоча в нас є романтика, можемо їхати кудись, проводити час і ще не набридли одне одному. Французький письменник і богослов Мішель Куаст казав: "Якщо шукаєш тіло, то все життя шукатимеш досконаліші бо завжди знайдуться ті, чиє тіло краще за тіло твого чоловіка. Але якщо ти шукала рідну душу і знайшла, то це вже назавжди". Я вірю в Бога, який помер і воскрес. Вірю, що мій син Артемій пішов до Нього. Він завжди прагнув бути першим і всюди був ним: перший комп'ютер у сім'ї, перший скутер, перші поїздки в Америку, стрибки з парашутом. І так сталося, що він перший із нас опинився там. Мене підтримує думка, що це не кінець. Важливо дати можливість попрощатися з небіжчиком, навіть якщо тіло неціле. Мій знайомий отець Олександр Богомаз знайшов людяний спосіб, як допомогти родинам попрощатись із загиблими, коли тіла понівечені. Він першим дивиться на покійного й запитує рідню: "Хочете попрощатися з рукою?" і тоді, наприклад, лише рука лишається відкритою в домовині, решту накрито. Зберігаю снайперські рукавиці Артемія з останнього його перебування на фронті. Маю на стриху тарілочку, де лежать набої відстріляні, його літачок, зроблений на 3D-принтері. Є його кепка, і весь гардероб, який іще не наважилася комусь віддати. Маю його шеврон "Небонуті" від команди Аеrоtіm. Після похорону Артемія я попросила всіх його друзів принести фотографії. Отримала понад сотню знимок. Мій внутрішній голос чітко диктував, що робити спочатку, що потім, щоб нічого не забути. Так з'явився посмертний альбом фотографій Артемія. Дружба це коли людина мовчки здатна бути поруч у найтяжчі моменти. Одна така мудра жінка є в моєму житті лікарка Леся Рудавська, яка знала мою родину. Рятувала мене декілька разів, коли я була у кризі. Іноді просто слухала. Її улюблене слово тактовність. Ми часто її втрачаємо і починаємо повчати когось, хто не просив ніяких порад. Історія України це тканина, яку рвали і шматували багато разів. Вона може бути відновлена, але не шляхом повного замальовування чи ідеалізації. Як у реставрації ікон, можна залишити втрати видимими, закріпити й показати місця болю і трагедії. Так і в нашій історії мусять залишитися чорні, страшні місця, як-от Буча, Ірпінь чи прострелені кулею дерева на Майдані. Вони повинні нагадувати нам про пережите й водночас про цінність життя та миру. З оптимізмом дивлюся в майбутнє України, бо навіть у найважчі моменти народжуються позитивні зміни. Мусимо пам'ятати минуле, щоб збудувати краще майбутнє. Історія це тканина, яку рвали і шматували багато разів Фінанси це щось, що завжди текло повз мене. У нас була шухляда, де ми складали свої заробітки і звідки брали на всякі потреби, доки не почалася інфляція, яка з'їдала ті гроші. Люблю товариства, люблю пізнавати з різними людьми, тому, як маю зайві гроші, витрачаю їх на подарунки й каву разом. Найважливіше пронести крізь життя чистоту тієї внут­рішньої дитини, яка здатна любити й жити, не боячись кінця. Культура це слід, який залишає кожен із нас. Перші її прояви малюнки в печерах, посуд із глини. Українці мають надзвичайно цікаву культуру, і наша археологія, попри недостатнє дослідження, свідчить про її багатство і глибину. Скіфські пекторалі, Софія Київська з її величною Орантою щоразу промовляють до мене по-новому. Смерть це не щось далеке чи абстрактне, це те, що супроводжує нас усе життя. Я боялася смерті, хоча загрози не було. Але раптом могла накотити така хвиля: дивишся на свої пальці, руку й думаєш: це все колись лежатиме в землі, в дерев'яній коробочці. І це будеш ти, саме ти, і тебе більше не буде. Коли моя дитина пішла туди, смерть для мене стала іншою реальністю, я перестала її боятися.

17 червня на вул. Євгена Маланюка, 101 запрацював сучасний заклад медицини. Це вже четвертий центр Охfоrd Меdісаl на Лівому березі, що пропонує новітній комплексний підхід до діагностики, профілактики й лікування киян. Запуск ще однієї клініки є втіленням стратегії розвитку мережі у 2025 році, яка передбачає покращення рівня доступності та якості медичних послуг населенню. Адже можливість вчасно потрапити до лікаря, зробити необхідні дослідження й отримати кваліфіковану допомогу запобігає ускладненням та хронізації захворювань. І не останню роль у цьому відіграє локація закладу. Наразі Охfоrd Меdісаl працює у 19 містах: від великих, як-от Київ, Львів, Одеса, Харків, Дніпро, до середніх - як Умань, Ірпінь, Рівне, Луцьк. Мільйони пацієнтів - 20 років довіри Охfоrd Меdісаl за 20 років роботи став найбільшою приватною медичною мережею в Україні, яка застосовує інноваційні технології, має досвідчених спеціалістів та потужну матеріально-технічну базу. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ляшко оголосив пріоритети роботи МОЗ на 2025 рік 50 клінік, понад 1,5 тис. фахівців, 1,1 млн консультацій дорослих і дітей щомісяця, амбулаторні дослідження, лікувальні й хірургічні маніпуляції, репродуктивні технології, стоматологічні, естетичні та косметологічні послуги. "20 років тому все почалося з однієї клініки у Херсоні. Без гучних заяв, просто з ідеї, що в кожному місті має бути заклад, де лікують якісно й по-людськи. Відтоді ми значно виросли, стали досвідченішими, навчилися знаходити рішення навіть тоді, коли важко всім. Для нас це велика відповідальність. І ще більша вдячність лікарям, медсестрам, пацієнтам, партнерам - тим, завдяки кому двері кожної із 49 клінік відкриті навіть у найскладніші часи", - розповів власник мережі Охfоrd Меdісаl Владислав Транський. Про популярність, рівень довіри та якість роботи мережі свідчить не тільки велика кількість пацієнтів, що звертаються до її медцентрів щодня, а й національний рейтинг Ukrаіnіаn Вusіnеss Аwаrd-2025. Згідно з ним, Охfоrd Меdісаl посів перше місце серед приватних клінік України. Головними перевагами цієї мережі є експертність та спрацьованість медичної команди, сучасні методики лікування, персоніфікований підхід до пацієнта та доступність послуг. Адже її клініки розташовані як у центрі, так і в спальних районах, поруч з домом, щоб у разі потреби завжди отримати допомогу, в тому числі вузького спеціаліста. До речі, саме на Лівому березі в Києві (на Березняківській, 30б) цілодобово працює стаціонар. Крім операційних, там є реанімація і терапевтичне відділення, де можна пройти реабілітацію. 17 червня Оксфорд Медікал відкрив новий медичний центр на Лівому березі Клініка на вул. Є. Маланюка, 101 надає широкий спектр послуг - від первинної ланки меддопомоги до консультацій та лікування профільними спеціалістами. Зокрема, тут приймає терапевт, педіатр, кардіолог, лор, гастроентеролог, невролог, дерматолог, уролог, гінеколог та флеболог. Усі фахівці мають великий досвід у практичній медицині. Компанія приділяє особливу увагу підбору кадрів: аби сформувати сильну висококваліфіковану команду для нового закладу, було витрачено чимало часу. Так само подбали й про технічне оснащення центру. Для всебічної діагностики облаштована сучасна лабораторна база, зокрема інноваційна апаратура УЗД. Це дає змогу просто на місці здати необхідні аналізи, посіви й тести, зробити кардіограму та інші дослідження і в разі потреби - виконати лікувальні маніпуляції. "Для нових пацієнтів, військовослужбовців та їхніх родин ми готуємо спеціальні пропозиції, адже здоров'я - це те, що дає сили українцям триматися, боротися й будувати майбутнє", - зазначив медичний директор Володимир Воронов. ТОВ "КЛІНІКА ОКСФОРД МЕДІКАЛ". Ліцензія МОЗ України на провадження господарської діяльності з медичної практики серія АЕ №196689 від 24 січня 2013 року (рішення №4 від 24.01.2013); серія АЕ №459274 від 23 липня 2014 року (рішення №519 від 23.07.2014).

Як формується вартість ремонту пральної машинкиКоли потрібен ремонт пральних машин Бровари, Софіївська Борщагівка, Ірпінь та інше передмістя Києва будуть оптимальним рішенням для замовлення. Адже ціни на послуги спеціалістів із зазначених районів будуть суттєво відрізнятися від вартості робіт майстрів зі столиці. Слід звертати увагу на цей факт перед безпосереднім замовленням.Важливі фактори формування ціни на ремонт пралкиПерш за все слід звернути увагу на тип та складність поломки. Вона може ділитися на наступні категорії:Легка. Це засмічення фільтра чи барабана, а також протікання манжета. Середня. Сюди входить ламання помпи, нагрівача та вихід з ладу підшипників.Серйозна. До цієї категорії відносять поломки плати керування та електронних датчиків. Чим складніше буде рівень виходу з ладу певного елементу пралки, тим більше часу знадобиться для його ремонту, а також тим вищою буде вартість такої операції. Крім цього на вартість ремонту впливає оригінальність деталей. Аналоги коштують дешевше, але менш довговічні. Оригінальні комплектуючі для пралок дорогі, але відрізняються довгим строком експлуатації. На що слід звернути увагуВажливими чинниками замовлення ремонту пралки є досвід та компетентність обраного майстра. Варто бути впевненим на 100% що спеціаліст дійсно може розв'язати проблему без необхідності заміни певних деталей. Гарно якщо майстер буде надавати гарантію на свої послуги, навіть якщо їх вартість у цьому випадку вищою на 20-30% за середні ринкові показники. Адже неправильний чи непрофесійний ремонт пральної машини лише подвоїть витрати у перспективі. Майстри виїжджають для ремонту на зазначену клієнтом адресу. Можна також звертатися по допомогу й до сервісного центру з обслуговування побутової техніки. Вартість послуг буде вищою, але це вже буде так званий офіційний ремонт, з документами та гарантією. Але, у цьому випадку може знадобитися самостійне транспортування пралки до сервісу. Діагностика побутової техніки практично завжди проводиться безкоштовно. Ціни на профілактичну чистку змінюються від 300 до 500 гривень. А ось вартість гарантійного обслуговування та серйозного ремонту визначаються індивідуально. ВисновокРемонт пральної машини формується в залежності від формату поломки, а також від кваліфікації майстра. Також на ціну послуги впливають якість запчастин, локація знаходження побутової техніки, а також сервісний підхід. Обирати майстрів лише за цінами на їх послуги не рекомендовано. Треба орієнтуватися на відгуки, реальний досвід та прозорість під час спілкування. Під час розмови з обраним спеціалістом не буде зайвим поцікавитися у нього вартість діагностики пралки, чи входить ця процедура в ціну ремонту. Також корисно запитати про можливість встановлення виключно оригінальних запчастин, щоб суттєво продовжити терміни експлуатації побутової техніки. Можна поцікавитися тим, чи буде надана гарантія на проведені послуги. Гарно, якщо майстер після закінчення своєї роботи дасть певні рекомендації щодо профілактики техніки для попередження її виходу з ладу у майбутньому. Профілактика ремонтуЩоб уникнути потреби в замовленні майстра для ремонту пральної машини, треба організувати для неї повноцінний догляд. Вистачить 1 раз на 2-3 місяці запускати так зване холосте прання з додаванням лимонної кислоти до барабана. Не слід його переповнювати речами на максимум. Дверцята пралки варто завжди відчиняти після закінчення її роботи. Очищення фільтра рекомендують проводити хоча б 1 раз на 3 місяці.

Із перших днів повномасштабного вторгнення чоловік добровільно став на захист України у складі 23 окремого стрілецького батальйону. Служив старшим сержантом, був командиром відділення брав участь у боях за Ірпінь, воював на Бахмут

Підпільні зали працювали в нежитлових приміщеннях у містах Біла Церква, Буча, Ірпінь, Обухів і Васильків.

ЗСУ із початку повномасштабного вторгнення ліквідували уже понад мільйон російських військовослужбовців вбитими і пораненими. Із них понад 628 тисяч – лише за останні півтора року. Повний текст новини

Про це йдеться на сайті ІFFІ.Короткометражний анімаційний фільм "Я померла в Ірпені" (І Dіеd іn Іrріn) Анастасії Фалілеєвої, створений у копродукції Чехії та України, став переможцем конкурсу короткометражних фільмів VОLКSВАNК Тіrоl і отримав приз у розмірі 1000 євро.Згідно з описом, коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, художниця-аніматорка Анастасія Фалілеєва втекла зі своїм хлопцем з Києва до його батьків в Ірпінь. Зараз він її колишній хлопець, як вона наголошує у фільмі."Всупереч їхнім сподіванням, Ірпінь швидко став місцем важких боїв, а незабаром і воєнних злочинів. Анастасія Фалілеєва розповідає про цей період війни як про епізод зі свого життя, малюючи його картинку за картинкою вугіллям на папері, щоб створити важкий анімаційний фільм із сюрреалістичними ідеями, що перемежовуються відеокліпами", - йдеться в описі на сайті кінофестивалю.Анімаційна стрічка триває 11 хвилин. Режисерка Анастасія Фалілеєва відома своїми роботами "Тигр блукає поруч" та мультсеріалом "Пес Патрон". 

Неподалік столиці розташоване село Бобриця - одне із найстаріших на Київщині. Місцеві називають його "казковим" через яскраву історію, велику кількість скульптур, чистоту та кінофестиваль, який проводився тут до початку повномасштабної війни. З 2015-го у Бобриці діє унікальний для України механізм оплати послуг з благоустрою. Кожен мешканець має право добровільно вирішувати, чи буде платити і скільки саме. Як живуть люди в одному з найкращих сіл держави та як місцеві виявили, що організатор масштабного кінофестивалю пов'язаний із Москвою та має там бізнес, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. СОРТУВАННЯ СМІТТЯ ТА ГАЗОНИ У центрі Бобриці - простора площа з брукованими доріжками, декоративними кулями замість обмежувачів і акуратно підстриженими деревами. У четвер тут особливо людно - ринковий день. Уздовж площі розгортаються ряди різнокольорових наметів: жовті, зелені, сині. За прилавками - місцеві та приїжджі продавці з овочами, зеленню, домашнім сиром, медом, розсадою квітів і банками олії, що блищать на сонці. Навпроти серед сосен на дитячому майданчику у тіні граються діти. Поруч - купол місцевої церкви, який видно майже з кожного кута. Раз на місяць у центрі проводять ярмарки. Переважно благодійні. За площею "розкинувся" сквер, засаджений декоративними кущами й густим газоном. Чути гуркіт газонокосарки - місцеві комунальники підстригають траву. Бобриця - село в передмісті Києва, частина Білогородської громади Бучанського району. Розташоване між сосновими лісами й полями, за двадцять кілометрів від столиці. Тут немає стихійних звалищ, занедбаних узбіч чи розбитих лавок - натомість охайні газони й вуличне мистецтво. Бобрицю називають "казковим селом" - і не лише за скульптури, що прикрашають площі та майданчики, а передусім за спосіб життя, який тут вдалося побудувати спільними зусиллями. Село простягається від центру аж до меж із Бояркою.Територія збільшувалася з роками: завдяки садовим товариствам і новим поселенням, які поступово інтегрувались у село. Комунальники двічі на тиждень - у вівторок і суботу - забирають сміття по чіткому графіку. Для цього використовують два трактори з причепами. Замість звичних баків - фірмові мішки з логотипом КП "Бобриця", які мешканці купують за встановленою сільрадою ціною: сортувальні - 15 грн за великий мішок, для несортованого сміття - 48 грн. - Комунальне підприємство обслуговує все село, включно з масивами біля Боярки. Мішки виставляють у визначені дні - і їх одразу забирають, - пояснює Роман Іваненко, один із засновників благодійного фонду "Розвиток та благоустрій". Цей фонд сприяв реалізації низки проектів та впровадження системи благоустрою села. Роман був одним із ідейних натхненників проєкту "Казкове село - Бобриця". Із Романом Іваненком зустрічаємося поблизу офісу комунального підприємства. Чоловік вітається з кожним перехожим та час від часу відволікається на дзвінки. Зараз він є депутатом Білогородської сільської ради та очолює постійну комісію з питань соціально-економічного розвитку, підприємництва, житлово-комунального господарства, благоустрою населених пунктів, транспорту, зв'язку, туризму та екології. Це працює - як теорія розбитих вікон - Коли в тебе отак усе впорядковано, то воно головне - це культура. Якщо скрізь чисто, газон підстрижений, клумби доглянуті, тебе просто стримує кинути сміття. Ну як? Не можна ж. А коли це така тотальна культура, яка на кожному кроці тобі нагадує, що тут чисто, то вона на підсвідомість діє. Це працює - як теорія розбитих вікон. Якщо десь безлад, люди не стримуються. А якщо навпаки - порядок, охайність, тоді люди шукають такі самі рішення, щоб відповідати середовищу, - пояснює Іваненко. У 2015 році в Бобриці запровадили унікальний для українських сіл механізм - добровільний договір на благоустрій. Це не податок і не обов'язкова плата - мешканці самі вирішують, чи долучатися, і яку суму вони можуть внести щомісяця. Кошти йдуть на прибирання, косіння, вивіз сміття, утримання територій загального користування. - Станом на зараз таких договорів - близько 300. Хтось платить 150 гривень, дехто - 600. Є й бабусі, які приносять по 50 гривень. Але суть не в сумі, а в участі, - наголошує Іваненко. У Бобриці добре працюють чати та соцмережі. Якщо хтось викидає сміття в непередбаченому місці, мешканці можуть відкрити мішок, знайти документ з іменем - і оприлюднити. Це дає результат. Як зізнається директор комунального підприємства Володимир Будкевич, процес ще не ідеальний. За його словами, лише 30-40% мешканців дотримуються сортування. Решта користується лише загальним пакетом або лишає сміття біля зупинок у дні збору. Проблема - у звичках. Люди плутають пластик, викидають змішані відходи, хоча деякі, особливо ті, хто жив за кордоном, звикли навіть мити тару. Зараз інфраструктура села виглядає зовсім інакше, ніж 10-15 років тому, наголошує Будкевич. - Тоді не було ні автоматичного поливу, ні газонів, ні скверів. А тепер ми самі садили дерева, зробили зупинки, частину розписали - на одній, до речі, зображено двох бобрів. Технічне забезпечення громади зросло: нині комунальне підприємство має два великі й два малі трактори, а також газонокосарки й тримери. Раз на рік у селі проводять місячник благоустрою - люди збираються невеликими групами, прибирають території, а потім техніка забирає зібране сміття. - Гості, туристи, знайомі приїжджають і кажуть, що вражені: чисто, охайно, сквери, статуї - є де прогулятись і відпочити. Це найкраща оцінка нашої роботи, - додає Будкевич. ТУРИСТИЧНИЙ ЦЕНТР Бобриця - одне з найдавніших сіл у передмісті Києва. За офіційною версією, воно засноване 1648 року, у розпал національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Свою назву село отримало, ймовірно, від бобрів, які водилися у місцевих лісах і долинах. Через село протікає однойменна річка - Бобриця - притока Ірпеня. У ХVІІ столітті ці землі входили до складу Білогородської сотні, що охороняла кордон Гетьманщини по лінії річки Ірпінь. У самій Бобриці діяли три козацькі редути. На місці сучасного садового товариства "Дружба-2" стояв пост козака Куйовди. Ще один форпост - біля Щигльової гори, де нині ліс - охороняв козак Іван Ігнатенко. Третім редутом командував Філон Потапенко - на місці давньої княжої пристані. Їх вважають засновниками козацького хутора, з якого згодом виросло повноцінне село. Нині у Бобриці проживає близько 3000 людей. Будинки тут переважно приватні, є котеджні вулиці, а також дачі й кілька багатоквартирних домів. Біля населеного пункту розташований каскад із семи ставків. Біля будівлі старостату, що навпроти офісу підприємства, тиша і порядок. Уздовж дороги - акуратно підстрижені туї, яскраві кущі спіреї, що стоять у білому цвіті. Бордюри пофарбовані, пішохідний перехід виділяється свіжими смугами. Трохи далі - простора галявина, де рівнено підстрижена трава. Навіть молоді дерева стоять у лунках, з яких обережно вигрібали бур'ян. - Тут була стара розвалена хата, чагарники, - пригадує Роман Іваненко. - Ми її розібрали у 2015 році, спільнокоштом - 120 тисяч гривень. На цьому місці громада планує збудувати туристично-інформаційний центр, двоповерхову кубічну будівлю, що стане новим місцем збору для мешканців. Це приватні скульптури, які стоять на сільській землі Роман пропонує прогулятися селом. Проходимо скульптурний парк, засаджений зеленим газоном з автоматичною системою поливу. Його створили у 2015 році в межах першого міжнародного скульптурного симпозіуму. Експозиція відкрита для всіх. - Це моя приватна ініціатива, - пояснює Роман Іваненко. - Оцей скульптурний симпозіум ми проводили в п'ятьох. Це приватні скульптури, які стоять на сільській землі, і ми просто їх експонуємо. Перший симпозіум провели ще восени 2015 року - фактично до того, як громада почала свої перші великі трансформації. З того часу відбулося вже три скульптурні симпозіуми. Вартість одного творіння сягає понад $4 тис. - Тут представлені топові українські скульптори. Є двоє іноземців - грузин і румун.. Скульптури розташовані на трьох майданчиках - тут, біля озера, і на в'їзді до села. Ще одна - не доставлена. Сподіваюся, наступного року проведемо новий симпозіум. Якщо буде фінансування. Бо зараз війна, і все трохи інакше. Мені казали: "Що ти робиш? Це ж зламають!" А я кажу: "Давайте довіряти людям". І от пройшло майже десять років - і все на місці. "КАЗКОВЕ СЕЛО" Дорогою помічаємо чисті й охайно облаштовані узбіччя. На деяких перехрестях стоять світлофори, а на поворотах - обмежувачі швидкості. У селі встановили нові зупинки громадського транспорту, деякі розмалювали автентичними візерунками, та камери відеоспостереження. Завдяки цьому, запевняють місцеві, у селі стало значно безпечніше. - У 2006-му придбав землю у Бобриці й почав зводити будинок, - веде далі Роман Іваненко. - До цього мешкав у Києві. Я тоді ще не знав нічого про це село - просто відчував, що хочу ближче до природи, подалі від міської метушні. Згодом Роман Іваненко брав участь у Революції Гідності. Пізніше це стане головною мотивацією створити "казкове село". - Я тоді дрова возив, точно пам'ятаю. У мене була Аudі, і я щодня в багажник клав дрова, бензин - і на Майдан. Їздити туди було квестом - машини перевіряли. А ще пам'ятаю патрулі по Києву - тоді ловили тітушок, була якась апка, через яку передавали координати. І пам'ятаю той день, коли були розстріли. Ми тоді воду носили в Жовтневий палац, там був госпіталь. Після подій на Майдані він остаточно вирішив, що мрії про гідну країну, заради яких гинули люди на Інститутській, мають втілитися бодай на місцевому рівні. - Пам'ятаю той день - люди лежать накриті білими простирадлами. І я розумію: вони загинули за мрію. І от думаю: якщо вони могли віддати життя, то я ж точно можу хоча б щось зробити, щоб ця мрія не лишилася просто мрією, - пригадує Роман. Уже наступного року, з початком децентралізації, він прийшов до сільради з пропозицією зробити Бобрицю прикладом сучасного українського села. З підтримкою тодішнього голови та інших небайдужих мешканців, у 2015-му вони розробили стратегічне бачення і навіть затвердили його рішенням сільради. Так у селі розпочалася велика трансформація. - Спочатку ніхто не вірив. Пішли по хатах, пояснювали. Першим проєктом була центральна площа. Ми зробили не тимчасово, а "назавжди". І підсвітка закладена, і місце під пам'ятник засновникам села, - показує він на вимощену площу. Цю площу назвали Стражницькою - на честь козацького хутора Стража, з якого історично й постала Бобриця. Облаштували лавки з термодерева, бруківку виклали на зразок витинанки. Якщо придивитися - вимальовується візерунок у вигляді бобрів. - Це все - бобри, просто по-різному розкладені. Викладали вручну по схемі, плитку з графітового і сірого відтінків. От і вийшла така площа зі змістом, - усміхається Роман. - Тут зараз збираються на щомісячні ярмарки. Ми залучаємо людей, які щось роблять своїми руками - маленьких виробників. Купили спеціальні білі намети. Є сцена й фудкорт. Коли люди бачать зв'язок між своїми діями і реальними змінами, довіра зростає Ще одним кроком, який запустив відчутні зміни у селі, стало збільшення місцевого бюджету у майже пʼять разів. - Тоді почала діяти реформа місцевих бюджетів, - пояснює Роман Іваненко. - Основним джерелом надходжень був єдиний податок. Я мав зареєстрований ФОП - надавав консультаційні послуги в рамках свого бізнесу - і просто перереєстрував його сюди. Ще кілька людей зробили так само. Ми пояснили: "Ось податки, які ми платимо, ось мрії, які ми маємо - і ось результат". Коли люди бачать зв'язок між своїми діями і реальними змінами, довіра зростає. І процес набирає швидкості. Зміни торкалися не лише інфраструктури. Колись біля школи стояла огорожа заввишки два з половиною метри. Зрештою громада вирішила: краще зробити простір відкритим, замінивши темну огорожу на прозору, легку. - Ми поділили паркан навпіл. Частина пішла на школу, решта - навколо дитячого майданчика, - усміхається Роман. - Просто, правда? Але такі дрібниці змінюють сприйняття світу дитиною. Поки в селі функціонує лише початкова школа та приватний дитячий садок. До повномасштабного вторгнення тут почали будувати більшу, але зупинилися на проєкті комбінованої школи-садка першого ступеня. Однак після початку Великої війни проєкт призупинили. - У нас приблизно 140 дітей. Але повноцінну школу будувати нерентабельно. Краще компенсувати поїздки до великої школи в Білогородці, де є предметні вчителі, заміна на випадок хвороби, - пояснює Роман. - Тут ми запланували нормальний садок-школу для дітей до четвертого класу. Проєкт передбачає демонтаж старої будівлі школи 1930-х років - вона давно не відповідає сучасним нормам. На її місці планують звести новий комплекс, який з'єднає функції бібліотеки, класів, дитсадка в одному просторі. "НІЯКИХ ТАУНХАУСІВ" - За освітою я економіст. А з 2009 по 2012 рік навчався у бізнес-школі у Словенії. Це був МВА, уже після базової освіти в Україні. І от це навчання мене справді сильно змінило. Я побачив інший світ, іншу модель взаємодії в суспільстві. І частину цього світогляду ми втілили тут, у Бобриці, - розповідає Роман. Ідея розвитку села базується на захисті природи як основного ресурсу. Щоб уникнути хаотичної забудови, за прикладом деяких приміських районів, у Бобриці сформували бачення майбутнього: ніяких таунхаусів, логістичних складів, зміни генерального плану чи ділення ділянок. Натомість - рекреаційний напрямок, готелі, спорт, медичні послуги, індивідуальна зайнятість. - Ми прописали в концепції, що природа - це головна цінність. От є вулиця Соснова, там утримують коней, проводять спортивні змагання. Є й готелі, і апарт-комплекси, які з'явилися завдяки нашій активності. Люди заробляють тут, не нищачи те, що має бути збережене, - пояснює він. Чимало мешканців села працюють віддалено: айтівці, юристи, самозайняті. Деякі мають офіси в Києві, але мешкають тут і сплачують податки за місцем проживання. - У нас тут навіть кілька людей із офісу Місrоsоft купили ділянки. Їм сподобалася ідея "казкового села", і вони просто передавали це один одному. Побудували будинки - тепер живуть тут, - каже Іваненко. На території села з'явились інформаційні стенди про природу, рекреаційні локації, розвивалися місцеві бізнеси. За словами Романа, після того, як Бобрицю чітко позиціонували як природоорієнтовану і відкриту, тут зʼявилися два готелі. Обидва - результат інвестицій від людей, які вже жили у селі. Багато ініціатив у Бобриці реалізували через створений мешканцями фонд розвитку. Частину проєктів фінансували через сільську раду, інші - спільнокоштом, через донати. Поблизу житлових вулиць у Бобриці працює невелике фермерське господарство, яке спеціалізується на вирощуванні сезонних овочів і фруктів. Ряди дерев простягаються просто посеред села. Господарі мають теплиці, де з весни ростуть огірки, томати, баклажани. Влітку збирають черешні, абрикоси, груші та яблука. Усі культури вирощуються без використання агрохімікатів. МУЗЕЙ ІСТОРІЇ ТА ВІЙНА Повертаємося до скульптурного парку. Поруч із алеєю облаштували Музей етносу та історії села. Всередині у вузьких проходах між стелажами - ікони, праски, ткацьке знаряддя, військові шапки, хрестильні хустки, старі фотографії. На стінах - портрети мешканців села, деякі які воювали в обох світових війнах. Є полиці зі скринями й дрібними предметами побуту, підсвіченими теплим світлом. - Тут усе, що змогли - те й поставили. Просто зносили речі, хто що мав. Є щось бобрицьке, є таке, що навіть не знаємо, звідки. Наприклад, ось ця червона піч французької компанії. Що вона тут робить? Хтозна. Але її хтось приніс - значить, вона для когось важлива. Найбільше місцеві пишаються частиною зі старими фотографіями. Є тут знімки й періоду Першої світової, коли селяни були змушені воювати під чужими прапорами. У другій кімнаті музею - експозиція ікон та домашніх речей, що стоять у кутах, як колись у сільських хатах. Місцева команда планує відтворити справжню бобрицьку хату зі старим хатнім начинням. У сільському бюджеті вже передбачили кошти на ескізний проєкт і готують архітектурний конкурс. Один проєкт планують реалізувати коштом громади, інший - за підтримки грантів. До 2022-го в Бобриці встигли провести навіть кінофестиваль - у партнерстві з власником Fіlm.uа. Але нині цю ініціативу поставили на паузу. - Був у нас такий житель, Сергій, - пригадує Роман Іваненко. - Колишній росіянин, мешкав тут, входив до правління нашого фонду. Коли почалася велика війна, ми всі - п'ятеро членів правління - за кілька днів скинулися й витратили близько двох мільйонів гривень на перші бронежилети й амуніцію для ТРО. А він за два дні до вторгнення виїхав за кордон. Відмовився долучитися, а згодом ми з'ясували, що в нього досі діє бізнес у Москві. Ми повністю виключили його з усіх комунікацій. Він намагався віджартуватись, але було все очевидно. Тож кінофестиваль, який ми разом проводили, теж довелось відкласти. У перші дні повномасштабного вторгнення громада діяла самотужки. Закупівлі засобів захисту, пошук амуніції, логістика через кордон - усе трималося на ініціативі небайдужих. - Тоді бронежилетів просто не було. Якось через сьомі руки в Польщі знайшов 75 сертифікованих бронепластин, - каже Іваненко. - А от самі жилети нам пошив Андре Тан у Дніпрі. Написав: "Можеш пошити?". А він залюбки погодився. Ми оплатили матеріали, і десь 11 березня передали ТРО перші 75 комплектів. За 6 км звідси була лінія фронту Бронепластини доповнили спеціальними протиударними вставками, перевірили на стрільбищі. Закуповували форму в країнах Балтії, шукали все, що було доступно на натівських складах. - У ті дні тут все літало, - пригадує Роман. - За шість кілометрів звідси була лінія фронту. Над нами літали гелікоптери, літаки. Одного разу щось велике впало недалеко від мого дому, біля колишніх іподромних полів. Вирва - метрів п'ять углиб. Але самій Бобриці пощастило - загиблих не було. Наразі громада підтримує військових. Постійно проводяться збори коштів спільними зусиллями місцевої влади та мешканців села. - Наші односельчани також захищають Україну на фронті. На ярмарку сьомого числа будемо збирати на підрозділ, де служить один із наших - треба 100-150 тисяч гривень на спеціальний акумулятор. Постійно якісь збори відбуваються. Якщо звертаються з частини, ми купуємо. Зазвичай просять РЕБи або дрони - ті, що літають і щось несуть, або FРV. У рік, за словами співрозмовника, з місцевого бюджету на потреби армії витрачається понад 50 млн грн. МОЛОДЬ І СПОКІЙНЕ ЖИТТЯ На зупинці на виїзді з Бобриці сидить Слава - мешканка села, яка переїхала сюди з Києва понад десять років тому. Розповідає, що оселилася тут у 2011-му, коли вийшла на пенсію. - Хотілося вже спокою. Побудували тут будинок, оселилися, - каже вона. - З того часу вже 10 років, але як раніше було, не пам'ятаю. Сміття тоді точно не вивозили. Жінка користується послугами комунального підприємства - купує фірмові пакети, у які складає сміття. - Великі берем, - пояснює. - Але не сортую. Та й мало хто в селі сортує. Каже, що її не можна назвати надто активною мешканкою - живе на краєчку села, більше займається господарством. Згадує, що в селі побільшало молоді. - Тут багато хто з Києва побудувався. Молодь переїжджає, старих уже менше, - говорить Слава. - Мені подобається, що чисто в центрі, площу зробили. Великих покупок не робить на місцевому ринку - продукти бере в Києві, коли навідує дітей. - Тут хіба щось по дрібницях, - пояснює. - Та й магазин у селі малий. От якщо б побудували великий, було б добре. Каже, що загалом життя в селі тихе. З незручностей - відсутність аптеки. - Якщо щось треба - їздимо в Білогородку, - додає. - Але в цілому добре. Спокійно. До зупинки підходять ще дві жінки - Віра Іванівна й Тетяна. Кажуть, живуть у Бобриці не перший рік, сортують сміття, підтримують благоустрій. - Це нормально. Все від нас залежить, як воно буде, - говорить одна з них. - А хотілося б, щоб хлопці наші повернулися, щоб ми могли спокійно лягати спати. Оце найголовніше. А все інше - люди гарні, повітря свіже. Пояснюють, що їхні діти зараз будуються в селі. Самі переїхали з Борисполя. - У дітей тут будинок, ще не добудували. А ми біля них, - каже Тетяна. - Тут недалеко до Києва, тому діти переїхали. Раніше зранку трамваєм добиралися, зручно було. Зараз маршруткою. Виходить, найкраще місце для життя - ліс, озера, і недалеко від столиці. Жінки кажуть, що розваги в селі є - іноді приїздять артисти, проводять ярмарки, частину коштів з яких передають на армію. - Ми допомагаємо. Не завжди на ярмарки ходимо, але підтримуємо, чим можемо, - каже Віра Іванівна. - Правда, аптеки досі немає. Але обіцяли, що вже роблять. Чекаємо. І багато вуличних собак. Теж кажуть, що будуть якось боротися з цим. Натомість радіють, що в селі є медичний кабінет. Туди кілька разів на тиждень приїжджають лікарі. Розмова переривається рухом транспорту - жінки підводяться й готуються до поїздки. Вечір у Бобриці тихий. Сонце повільно сідає за обрій, підсвічуючи верхівки дерев і дахи будинків. Повз зупинку проїжджають місцеві на велосипедах, десь у дворі чути голоси дітей. Жінки сідають в маршрутку №749, яка сполучає село з Києвом через Білогородку. Курсує транспорт щопівгодини.

У Національному природному парку "Пирятинський" продовжується спостереження за зірковою родиною лелек — Грициком, Одаркою та їхніми чотирма пташенятами. Лелеченята Міннехаха, Ірпінь, Джесіка та Лесик вже підросли настільки, що батьки почали залишати їх самих у гнізді. Як пише Рубрика, про це стало відомо з трансляції на їхньому YоuТubе-каналі та розповіли в Національному природному парку "Пирятинський". Як повідомляють, перші випадки відсутності дорослих […] Тhе роst У зіркової родини лелек підросли пташенята та вчаться самостійності арреаrеd fіrst оn Рубрика.

72-га окремій механізована бригада імені Чорних Запорожців на початку повномасштабного вторгнення РФ брала участь у боях за Бучу, Гостомель, Ірпінь та Мощун, а зараз воює на сході України