Search trend "Коли день Києві"

Вузькі вулички, гамірливі площі, затишні та повні життя парки, метро, яке стає надійним укриттям під час повітряних тривог, а також численні пам’ятники й привітні люди – це все про Київ. Попи численні виклики війни місто не лише зростає, а також швидко відновлюється та дарує надію на світле майбутнє. У столиці гармонійно переплітається історія з сучасністю, затишок із жвавим ритмом великого міста, а свободою ніби пронизаний кожен куточок. Саме за це столицю так обожнюють і мешканці, і гості, а повсякчас у голові відгукуються слова: "Як тебе не любити, Києве мій!". Каштани, що стали однією з головних візитівок та символів столиці, квітнуть саме тоді, коли святкують День Києва. Відзначення цього урочистого дня традиційно відбувається в останню неділю травня, у 2025 році ця дата припадає на 25 травня. Коли було започатковано День Києва?Київ має давню історію, але відзначати головне свято міста почали відносно нещодавно — у 1982 році, коли столиця вже налічувала 1500-років існування. Хоча сказати достеменно дату заснування Києва нині неможливо, проте офіційно прийнято вважати саме 482 рік. Тобто, цьогоріч місту виповнюється вже 1543 роки.Щоб відзначити це свято, останні вихідні травня щорічно перетворилися на час яскравих подій - від цікавих екскурсій та виставок, що можуть поглибити знання про Київ, до гучних концертів, спортивних забігів, фестивалів та ярмарок. Попри війну, Київ у ці дні відкриває двері до багатьох цікавих заходів, які варто відвідати. Пам'ятник засновникам Києва, Фото: mіstоkyіа.uаЯкі заходи заплановані у столиці на День Києва?Попри заборону масових зібрань у військовий час, 24 та 25 травня в Києві відбудуться різноманітні заходи до Дня міста. На киян та гостей столиці чекають спортивні активності, культурні програми в музеях, театрах, бібліотеках та інші цікаві події.Щорічний "Пробіг під каштанами"Цей благодійний пробіг було започатковано ще у 1993 році, тоді в спортивно-благодійному заході взяли участь 150 людей. Проте вже у 2010 році було встановлено рекорд, адже до цієї події долучилось 15100 учасників. Із міркувань безпеки пробіг вже другий рік поспіль буде проходити онлайн. Організатори наголошують, що долучитись може кожен бажаючий, незалежно від того, в якому місті чи навіть країні перебуває. Для того, щоб взяти участь, необхідно зробити благодійний внесок у розмірі 300 гривень. Зареєстровані учасники отримують стартовий комплект, до якого входять браслет та наліпка з номером. А 25 травня необхідно вийти на свою дистанцію в 5 кілометрів та бігом чи пішки пройти її. Всі зібрані кошти спрямовуються на закупівлю життєво необхідного обладнання, матеріалів для Центру дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ. Спортивно-благодійний захід "Пробіг під каштанами", Фото: рrоbіg.іn.uаМузеї, театри та бібліотеки У Музейно-виставковому центрі Музею історії міста Києва 24 травня відбудеться низка заходів. На відвідувачів чекає музейна майстерня (майстер класи), зустріч з істориком Ігорем Гиричем, який написав путівник "Саксаганського, Володимирська, Хрещатик…", а також пішохідна екскурсія "Академічний квартал". Доєднатися до пішохідного квесту "У пошуках міста Володимира" можна буде 25 травня. Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського пропонує провести День Києва разом із виставкою сучасних митців, учасників відкритого тематичного конкурсу «Коли каштани в Києві цвітуть…». У Музеї української діаспори 24 травня пропонують доєднатись до майстер-класів "Каштан з полімерної глини" та "Каштановий підсвічник". А Музей Шолом-Алейхема 25 травня організовує кіноклуб "Києве мій". У Літературно-меморіальному музеї Павла Тичини у День Києва відбудеться презентація екскурсії "За мною Київ тягнеться у снах" та концерт Національної філармонії України "Тобі, мій Києве".У Київському літературно-меморіальному музеї Максима Рильського 24 травня відбудеться струнний концерт "Магія Франциско Тарреги" у виконанні соліста Нацфілармонії Андрія Остапенка.У Національному музеї декоративного мистецтва України до Дня столиці підготували насичену святкову програму. Так, 24 травня відвідувачів запрошують на екскурсію виставкою "Іван Гончар. Подільський пересмішник" та долучитися до майстер-класу з бісероплетіння. А 25 травня організують кураторську екскурсію виставкою "Ремесла, що живуть", майстер-клас зі створення традиційного воскового віночка та проведуть екскурсію "Таємниці Митрополичих покоїв та Благовіщенської церкви".У Музеї гетьманства з 25 травня впродовж двох наступних місяців можна буде відвідати виставковий проєкт "Пам’ятки Подолу – подорож у минуле".У Будинку-музеї Марії Заньковецької 24 травня відбудеться майстер-клас створення етнічних прикрас для сімей Захисників і Захисниць, а також інтерактивна лекція "Київ – місто Марії". Наступного дня відвідувачі можуть приєднатись до пішохідної екскурсії "Марія Заньковецька і Київ".У Музеї книги і друкарства України готують також декілька подій. Так, 23 та 24 травня відбудеться відкриття виставки "100 років Мрії про музей", а 24 та 25 травня буде унікальна нагода побачити рідкісний експонат із фондів музею — перше видання Патерика Печерського. Національний музей "Київська картинна галерея" 23 травня відкриє виставку "Київ. Ритми", що приурочена до дня народження столиці. Виставка "Коли каштани в Києві цвітуть" у музеї Михайла Грушевського, Фото: Fасеbооk Музей Києва (Мusеum оf Кyіv)Крім того, у столичних бібліотеках до Дня Києва підготували низку творчих подій. Так, із 20 до 30 травня в Спеціалізованій молодіжній бібліотеці проходитиме виставка "Творчість улюбленого міста Києва". Центральна бібліотека ім. Т. Г. Шевченка для дітей 23 травня проведе конкурс-пленер "Київ та кияни очима дітей", а також "Каштанову вечірку". У Центральній районній бібліотеці Тичини 25 квітня відкриється виставка "Київський Пленер". Бібліотека ім. Усенка 24 травня проведе майстер-клас "Квітка каштана", а бібліотека на Русанівці - відкриту розмову "Про Київ мовою кіно". Ще більше інформації шукайте на офіційному порталі Києва.Концерти та виступи У День міста на мешканців та гостей столиці чекає насичена концертна програма:О 15:00 у Меморіальному будинку Миколи Лисенка прозвучить концерт Nоtturnо D’аmоrе за участю мецо-сопрано Руслани Якобінчук, басу Романа Смоляра та гітарного квартету "Київ".О 17:00 на сцені Київської опери лунатиме програма "Ще одна пісня" у виконанні Віктора Романченка, Ольги Жмуріної — солістів Nоtrе Dаmе dе Раrіs lе Соnсеrt та Тhе Rосk Symрhоny Оrсhеstrа — у супроводі рок-гурту Тhе Wаvеs.О 19:00 у культурному просторі В’ЯВА розпочнеться сольний концерт Тіни Кароль.Обирайте найкращий варіант для себе, щоб культурно збагатитися, дізнатися трошки більше про своє місто, або просто відпочити та відволіктися від буденності.  

У Києві 23 травня на Байковому цвинтарі поховали телеведучого і військовогоо Максима Неліпу. Прощання із ним проходило у Центрі культури і мистецтв Київського політехнічного інституту. Максим Неліпа загинув 12 травня під час виконання бойового завдання. З перших днів повномасштабного вторгнення він пішов до війська - спершу в тероборону, згодом став командиром розвідувального взводу в складі Сухопутних військ. На початку 2025 року дістав поранення, але після лікування повернувся на фронт. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на прощанні з бійцем, поспілкувалася з його друзями й рідними. БАГАТО СПІВАВ Близько 10:40 біля Центру культури і мистецтв КПІ збираються люди. Вони стають напівколом на площі перед будівлею. Тримають у руках квіти - червоні троянди й гвоздики, хризантеми синього з жовтим кольорів. Перед входом виставили обмежувальні стовпчики, за якими вже вишикувалися військові у пікселі й цивільні - у чорному траурному вбранні. Усі мовчки стежать за катафалком, що вже підʼїхав на подвірʼя. Шестеро військових спускаються сходами з труною на плечах. Попереду несуть хрест та портрет Максима Неліпи. Повільно проходять майданчиком і минають людей, що схилилися на коліно перед загиблим захисником. Попрощатися з бійцем прийшли колеги та друзі. Серед них Віталій Козловський, Олександр Педан, Марічка Падалко, Костянтин Грубич, Андрій Чивурін, Андрій Джеджула, Анатолій Анатоліч та інші. Усі уважно стежать за процесією, а згодом - стають у чергу на вхід до зали, де вже розпочалася церемонія прощання. - Ми були в теплих, близьких стосунках. У нас спільний кум наших дітей, - розповідає Анатолій Анатоліч, стоїть у чорній футболці біля дверей. З Максимом його пов'язували багаторічні дружні й професійні стосунки. - Знайомі ще з середини двотисячних. Спочатку це було суто по роботі - Макс тоді вів популярну лотерею і, коли йшов з шоу, запропонував мені замінити його. Так ми й познайомилися. У нього був кабінет - такий, як у професора з "Назад у майбутнє" Далі вони почали спілкуватися родинами. Були постійно на зв'язку. - Як на мене, це один із найкращих ведучих періоду розквіту українського телебачення. Дуже талановитий. А в побуті - веселий. Ми часто збиралися в них удома, у Макса й Томи, - згадує шоумен із сумною посмішкою. - Він усе робив руками. У нього був кабінет - такий, як у професора з "Назад у майбутнє", повно всіляких речей. Ми, чоловіки, збиралися там, поки всі інші сиділи на кухні, і Макс показував, що зробив сам. Від хвилювання трохи стишує голос. Після паузи додає: - І він багато співав. Макс - це дуже талановита людина. Мені дуже шкода. І того, як складалася його кар'єра останні роки. Але найбільше - що його більше немає, - додає Анатолій Анатоліч і поспішає зайти всередину. Максим Неліпа народився 16 жовтня 1976 року в Києві. Навчався в Київському політехнічному інституті, де був активним учасником студентського життя. Саме тут почалася його творча кар'єра - з участі в КВК. Пізніше став капітаном команди "Ковбої Політеху", яка виступала в телеефірах. Поруч із будівлею стоїть Святослав Ковтун - товариш Максима ще зі студентських років. Разом навчались у КПІ й заснували команду КВК "Ковбої Політеху". - Ми подали оголошення, що хочемо створити команду КВК. Макс тільки вступив до КПІ й прийшов на перегляд. Потроху здружилися, сформували колектив і почали виступати, - згадує, як усе починалося Ковтун. - А потім - як у всіх: університет закінчився, хтось пішов у роботу, хтось - у сім'ю. А Макс - у шоу-бізнес, на телебачення. З початком повномасштабної війни, каже Ковтун, Максим одним із перших пішов до ТРО, а згодом - до ЗСУ. Про його рішення служити дізнався вже після того, як друг підписав контракт. - Я пам'ятаю, що він хвилювався - чи візьмуть. Тоді ж усі стояли в чергах, а він переживав, що можуть не прийняти. Але все ж таки його взяли. Після деокупації Київщини, здається, підписав контракт. Ми з ним спілкувалися, він приїжджав до мене в КПІ. Посиділи, посміялися. Він був оптимістом. Чи день чорний, чи день білий - він завжди з гумором. Перед початком повномасштабної війни Максим працював інженером-програмістом. Технічна сторона в ньому завжди була помітна, розказує Святослав. - У нього було ДНК інженера. Завжди щось підкрутити, щось спаяти - це було в нього в крові. І в ЗСУ він цим теж займався, вихвалявся, що щось нестандартне зробив. Його цікавило все - і дрони, і техніка, - говорить Ковтун. - Він мені розповідав про моноколесо - що використовував його на передку. Казав: "Тихенько під'їхав, навів дрончика, зробив свою справу - і тихенько поїхав. Це ж не машина, не бронетранспортер. По лісу виїхав - і все". Вчився на ньому їздити, падав, але навчився. У нього була така інженерна жилка - справжній технар. ПОПУЛЯРНИЙ ВЕДУЧИЙ У залі на першому поверсі Центру культури - відкрита труна з тілом Максима Неліпи. Поряд - світлини: на одній він у військовій формі, на іншій - у смокінгу з метеликом, із часів телеефірів. За труною стоять військові у формі, з почесними стрічками через плече. Біля них - державний прапор та вінки. У центрі праворуч від труни - композиція з білих квітів. З обох боків поруч із покійним розклали оберемки червоних троянд. У залі тихо. Присутні стоять у кілька рядів, мовчки та з опущеним поглядом. У 2000-х роках Максим Неліпа став одним із найвідоміших телеведучих країни. Вів популярні шоу на центральних телеканалах - "Програй мільйон", "Хто там?", "Народна зірка", брав участь у "Танцях з зірками" та з'являвся в розважальних проєктах. Поза екраном захоплювався технікою, майстрував речі власноруч, цікавився музикою. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Неліпа добровільно пішов до війська. Спочатку служив у територіальній обороні, згодом - у Сухопутних військах ЗСУ. Став командиром розвідувального взводу. Пройшов низку бойових ротацій, отримав поранення на початку 2025 року, переніс кілька операцій. Після реабілітації повернувся до служби. На церемонії - голова Верховної Ради Руслан Стефанчук. Він одним із перших підходить до труни й без слів кладе червоні троянди. Згодом слово бере Андрій Гаврушкевич - ветеран, помічник ректора КПІ з питань ветеранської політики. Каже, що говорити важко. Починає із спогаду про студентські роки Максима. - Він дійсно випромінював життя й енергію. Справжній КПІшник. Ми всі такі - енергійні, загартовані. Але найбільше хочу сказати як ветеран: мужність - це не слова, а рішення. І Максим це рішення прийняв у перші дні, - Гаврушкевич стоїть біля мікрофона, трохи хвилюється. - Міг бути в іншому місці, але вирішив іти. Бо любив свободу й хотів її захистити. У залі стоїть тиша. - Коли кажуть, що до втрат звикаєш - повірте, ні, - продовжує Андрій Гаврушкевич. - Кожна втрата ще болючіша. Але поки ворог прийшов на нашу землю - ми не можемо зупинитись. Шана до загиблих - це не лише пам'ять, а й щоденні дії. Або ти на фронті, або для фронту - до повної перемоги. Бо інакше це дістанеться нашим дітям. Вклоняюся перед Максимом як людина, ветеран, батько, чоловік і син. Ім'я Максима Неліпи назавжди залишиться в пам'яті історії України. І в історії КПІ - окремим світлим рядком. Слава Україні! - Героям Слава! - в унісон відповідають присутні. СКЛАДНІ ОПЕРАЦІЇ Люди по черзі підходять до труни, затримуються на кілька секунд, залишають квіти, прикладають руку або хрестяться. Дехто мовчки торкається труни. Інші стають навколішки, нахиляються, прикладають чоло до краю. У залі чути мелодію скрипки і час від часу - приглушене схлипування. - Ми спілкувались за два дні до того, як це сталось. Як завжди - про службу, про самопочуття, - розповідає брат загиблого Андрій Неліпа. - Він недавно переніс складні операції, але вже відновлювався. Хоча міг залишитися на реабілітації, принципово повернувся в підрозділ. Побратими вмовляли його трохи відпочити, підлікуватись. Але він не хотів кидати свою справу. Про завдання Максима брат говорить обережно. Деякі речі не можна розголошувати, зізнається. - Він служив у дуже важливому підрозділі. Займався тим, що робив "бавовну" нашим бл*дським сусідам, так званим, - каже різко Андрій. - І буде продовжувати, але тепер уже з неба. Справу Макса не зупинити. Сьогодні на церемонії - його побратими, представники полку. Він дуже пишався, що потрапив саме туди. Багато з того, що радує вас у новинах, - це їхня робота Військова справа не була мрією Максима з дитинства, але він із першого дня повномасштабного вторгнення пішов до ТРО. Згодом уже в лавах ЗСУ став командиром взводу аеророзвідки. Загинув під час виконання бойового завдання. - Він ніколи не хотів робити військову кар'єру. Але коли почалась повномасштабна війна - не вагався ні хвилини. Ми разом хотіли йти, просто я за станом здоров'я не зміг пройти ВЛК. А він пройшов, - згадує він. - Потім - поетапно, від підрозділу до підрозділу, поки не потрапив у крилатий полк безпілотних систем. Багато з того, що радує вас у новинах, - це їхня робота. Просто не можна було казати, що саме до цього причетний. Максим займався інженерними розробками: налаштовував дрони, допрацьовував програмне забезпечення, координував збірку. У нього була ціла технічна база, яку передали іншим підрозділам після загибелі. - Його неможливо було відірвати від справи. Він кашляв, хворів - ми просили відпочити, але він не слухав. Востаннє зміг поспати нормально на Великдень, під час так званого "перемирʼя". І ще раз - коли випала пауза після обстрілів. Тоді зателефонував мамі. Андрій згадує, що інженерна жилка в Максима проявлялась із дитинства. - Він пішов у батька. Наш тато, Володимир Іванович, міг зробити щось із нічого. Макс був такий самий - у нього були "шаловливі ручки", як ми жартували. Постійно щось вигадував, ремонтував. Але за характером - пішов у діда: полковника, артилериста, який був життєрадісним і гумористичним. І от Макс - це така вибухова суміш, - із посмішкою розповідає Андрій. - Він був людиною, яка могла вирішити будь-яке питання. Але ніколи не користувався цим для себе, а допомагав іншим. Андрій згадує їхнє з братом дитинство й каже, що Максим завжди був "як блискавка": енергійний, кмітливий, нестримний. - Я іноді бив його по голові енциклопедією, бо він просто не зупинявся, - поринає у спогади він. - Дуже незвичайна дитина. Але всюди був як свій. Його в будь-якій компанії одразу сприймали, як ніби він там давно. Він так вмів - на молекулярному рівні влитись. Є один випадок, який родина згадує досі. - Маленьким загубився на ВДНГ. Поїхали туди з родичами, і він десь зник. Шукали, а проходили роми - і він пішов за ними. Вони його не образили, навпаки, прийняли. Він просто підходив і починав спілкуватися - і все. Уже свій, - додає чоловік. Після прощання присутні виходять надвір. Вони стають обабіч стовпчиків, утворюючи коридор. Військові повільно закручують кришку на труну - метал скрипить. Звучить гімн України. У цей момент двоє військовослужбовців розгортають над труною державний прапор. Військові виходять із будівлі. Попереду несуть портрет усміхненого бійця. За ним - труну, накриту українським стягом. Колона рухається повільно. Присутні стоять на одному коліні, а коли піднімаються - лунають оплески. Максима Неліпу поховали на Байковому кладовищі. Йому було 48 років. У військового залишилася родина, зокрема син, який зараз проходить службу в армії Ізраїлю.

В Україні 24 травня очікується значний температурний контраст: від +9&dеg;С на заході до +29&dеg;С на сході та півдні. У суботу спекотно буде у східних областях, у південній частині, а також у Дніпрі з районами - +24...29&dеg;С, повідомила синоптикиня Наталка Діденко. "Київ найближчими вихідними відзначатиме День міста, тому для столиці - наш сьогоднішній синоптичний пріоритет. Одразу скажу, що і 24, і 25 травня очікуються в Києві дощі та ще й з грозами, а при грозах - із рвучким вітром. Уважно. При грозах ймовірний град. Дощі будуть вже літнього характеру, тобто, періодичні, проте часом може линути добряче. 24-25 травня в Києві пройдуть короткочасні дощі з грозами, температура повітря у суботу близько +20 градусів, у неділю близько +18 градусів. У дощах може бути нижче", - написала вона. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Синоптики оновили прогноз на п'ятницю Найхолоднішою очікується завтра погода на заході України, прогнозують +9...14&dеg;С. На решті території України буде +20...25&dеg;С. Дощі з грозами пройдуть у більшості областей, окрім півдня та південного сходу України. "Нестійка погода з температурними контрастами, спекою на сході та холодом на заході, із стрибками атмосферного тиску може негативно вплинути на стан здоров'я людей із серцево-судинними недугами", - попередила синоптикиня. Спрогнозувати, коли точно до України прийде літня погода, неможливо, але, зазвичай вже у травні погода стає літньою. Розказали, яка погода чекає на українців цього літа.

Про це повідомляє кореспондентка Еспресо Катерина Галко.Ветерани подолали пів країни, з Ужгорода до Києва, це майже 900 кілометрів.Кожна їхня зупинка була присвячена вшануванню памʼяті, спілкування з сімʼями загиблих героїв та ветеранами. Для чоловіків це далеко не перша така подорож.Іван Балашов розповідає, що цього року велопробіг ветеранський проводився під егідою Міністерства прав ветеранів впʼяте. "Маршрут у нас був з Ужгорода до Києва. Я не скажу, що нам важко, ми звикли до цього. Трошки було з погодою поганенько: холодно було коли ми стартували. Вперше вдягнули шорти два дні назад, а так їхали в дощовиках. Ну нам це не завадило", - зазначив він. За його словами, по ходу маршруту спортсмени зустрічалися з сім’ями загиблих, заходили в храми, на меморіали, на кладовища і всюди вшановували пам'ять захисників України, водночас на власному прикладі показуючи, що таке ветеранський спорт та спортивна реабілітація. "Я у свій час після Афгану більше пів року по госпіталях. І завдяки фізкультурі та спорту досі в строю. Мій напарник Анатолій учасник російсько-української війни він цього року буде втретє бігти марафон морської піхоти у Вашингтоні", - заявив Іван.Анатолій Вересенко каже, що найбільше вразило на маршруті, в селах і містах, коли прямо на дорозі матері загиблих чекали на них. "І я так розумію, для них уже після смерті їх синів з таких моментів і складається їхнє життя. Для мене цей шлях означає маленький вклад в перемогу. Я у свій час воював, але звільнили за віком. Я дуже розсердилася на законодавство, але довелося так доказувати свою силу і свою потрібність", - каже ветеран.Щорічний ветеранський велопробіг був заснований у 2020 році. Відтоді він став не лише нагодою памʼятати про загиблих, а й популяризувати ветеранський спорт. Символічно велопробіг завершується сьогодні, 23 травня - у День Героїв.Сьогодні, 17 травня, через Львів пройшов щорічний ветеранський велопробіг "Шануємо пам’ять Захисників і Захисниць України". Захід присвячений полеглим воїнам. Триватиме він 9 днів і завершиться у Києві 23 травня.Пробіг проходить з 15 по 23 травня та фінішує в Києві біля Стіни пам’яті загиблих за Україну.

23 травня в Україні очікується мінлива хмарність. У деяких областях пройдуть сьогодні дощі, повідомляє Укргідрометцентр. "У Житомирській, Вінницькій, Одеській та західних областях можуть пройти помірні короткочасні дощі, вдень грози. Місцями значні дощі, град та шквали до 15-20 м/с. Решта території України буде без опадів", - сказано в повідомленні. Температура повітря вдень сягатиме +20...25&dеg;С. У південно-східній частині потепліє до +28&dеg;С, а на крайньому заході країни очікують +13...18&dеg;С. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В Україні кардинально зміниться погода Вітер південно-східний, у західних областях з переходом на північно-західний, 7-12 м/с. У Києві мінлива хмарність, без опадів. 23 травня в столиці очікується чудова тепла погода з температурою повітря до +24&dеg;С. Вітер буде рвучким, південно-східного напрямку. Впродовж дня буде сухо та сонячно, лише ввечері у п'ятницю набіжать хмари та пройде дощ із грозою. 24-25 травня грозові дощі очікуються на заході, півночі, у центральних областях України (окрім Полтавщини та Дніпропетровщини), а також на Одещині. На решті території - без опадів. На День Києва, 25 травня, ймовірні грозові дощі та свіжіше повітря. Спрогнозувати, коли точно до України прийде літня погода, неможливо, але, зазвичай вже у травні погода стає літньою. Розказали, яка погода чекає на українців цього літа.

23 травня в Україні очікується суха сонячна тепла погода з денною температурою повітря +20...25&dеg;С. Проте в західних областях атмосферний фронт, який принесе грозові дощі, знизить температуру повітря до +12...18&dеg;С, повідомила синоптикиня Наталка Діденко. "Сьогодні - день перепоховання Тараса Шевченка, коли він нарешті отримав навічно для свого серця спокій і радість бути вдома. У Каневі, на Чернечій горі, завтра буде вітряно, південно-східний вітер досягатиме поривів 15-18 метрів за секунду. Але світитиме сонце і повітря прогріється до +22...25 градусів. Прийшли теплі дні і хто не був, особливо з дітьми, обов'язково відвідайте це знакове для кожного українця місце", - написала вона. При грозах завтра можливий град та шквалисте посилення вітру. Дощі ввечері у п'ятницю дійдуть до Житомирщини та Київщини. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Де чекати на шквали і град - оновлений прогноз У Києві 23 травня очікується чудова тепла погода з температурою повітря до +24&dеg;С. Вітер буде рвучким, південно-східного напрямку. Впродовж дня буде сухо та сонячно, лише ввечері у п'ятницю набіжать хмари і в столиці пройде дощ з грозою. 24-25 травня грозові дощі очікуються на заході, півночі, у центральних областях України (окрім Полтавщини та Дніпропетровщини), а також на Одещині. На решті території - без опадів. На День Києва, 25 травня, ймовірні грозові дощі та свіжіше повітря. "Тепло, яке дуже просили, прийшло. Атмосфера завжди прихильна до мешканців помірно-континентального клімату. А поки заплануйте подорож до Канева, на Чернечу гору, такі місця обов'язково мають бути на спільних фотографіях вас і ваших дітей у майбутніх родинних альбомах", - додала Діденко. Спрогнозувати, коли точно до України прийде літня погода, неможливо, але, зазвичай вже у травні погода стає літньою. Розказали, яка погода чекає на українців цього літа.

Про це повідомляє кореспондентка Еспресо Діана Польова. Як наголосив режисер-постановник, автор п’єси – директор та художній керівник театру української традиції "Дзеркало", заслужений діяч мистецтв України Володимир Петранюк, цей день вшановують щороку в їхньому театрі та пам’ятають про нього.Сама ж п’єса, за його словами, розкриває одну з найбільш особистих і зворушливих подій у біографії Шевченка."Ця вистава присвячена одній з найбільш зворушливих сторінок життя Шевченка – його останньому коханню до Ликери Полусмак, молодої дівчини з України. І через це кохання ми приходимо до Шевченка не традиційного, не такого, як у хрестоматіях і в критиці, а до живої людини", - розповів Володимир Петранюк.Фото: Діана Польова/ЕспресоВін також висловив думку, що до Шевченка варто звертатися у такі тяжкі часи, адже "всі відповіді написані в одній книзі, яка називається "Кобзар".  Про свою роль у виставі також розповіла акторка театру і кіно Ольга Оноприюк. Фото: Діана Польова/Еспресо"Ликера Полусмак – це останнє і, напевно, таке історично дуже неоднозначне кохання. І саме в цій виставі перед нами Тарас Шевченко постає більше як чоловік, простий чоловік, не як геній, письменник, художник, а простий чоловік, який теж кохав, який прагнув кохання і прагнув сім'ї. Але, на жаль, склалося трішки по-іншому", - поділилася акторка. Вона додала, що її героїня була набагато молодшою за Шевченка, тож, на її думку, якби вони зустрілися в інший час чи на іншому етапі життя, дівчина могла б краще зрозуміти його поведінку і залишилася б відданою йому на все життя.Фото: Діана Польова/Еспресо"І це навіть, знаєте, така паралельна ситуація для сучасного світу, коли ми зустрічаємо людину, нашу людину, але ми зараз не в тому віці, щоб її зрозуміти та відчути. Але приходить час, коли ми це починаємо розуміти, коли ми трішки набуваємо якогось досвіду. І от така інтимна, дуже лірична, романтична і драматична історія двох людей", - додала акторка. У київську книгарню "Сенс", яка минулого року приймала на макулатуру російськомовні книжки, щоб зібрати кошти від їхньої переробки для ППО, принесли "Кобзар" 1939 року видання.

Вид на село Бабин, фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" Поміж ними сидить, підібгавши під себе ноги, жінка у строкатій спідниці. У неї коротка зачіска, невеликі павутинки зморшок у кутиках очей, які з'являються від усмішки, та по-материнському добрий погляд. Катерина Міхаліцина — українська письменниця, перекладачка. Сьогодні, у цих стінах, вона менторка творчої резиденції для підлітків.  Катерина пояснює, що те, чим вони займаються тут і зараз — це своєрідний спосіб заземлення. Виготовлення невеличких фігурок з пап'є-маше, це те, що допомагає повернути контроль.  Мія, Катерина Міхаліцина, Марічка, фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей""Згинання дротиків, відривання шматочків паперу, клеєння, загладжування, стискання цього всього — це теж форма "я тут". Оце мої руки, оці руки щось роблять. І потім ці ж руки розуміють форму й об'єм. Війна витягає з нас відчуття кордону нашого тіла. А цей невеликий акт творчості повертає нам себе. "Я не можу спинити ракети, новини, Трампа, все решта. А зробити фігурку можу". Тому ми робимо пташок. Пташка — це символ легкості. І що ще логічніше було б робити в карпатському піднебессі".КисеньДерев'яна хата, зведена на схилі посеред лісу, колись належала місцевому майстру по дереву. Нині це осердя різноманітних творчих планерів, майстер-класів та зустрічей, куди приїжджають люди з різних куточків України, щоб набутися посеред Карпат. Сьогодні це місце більше відоме як "Хата-майстерня". Вона розташована недалеко від села Бабин, що на Франківщині, під Сокільським хребтом на висоті 600 метрів над рівнем моря. За нею доглядає ціла родина — сини майстра, якому належала хата, Василь та Микола, а також їхні дружини: Ольга та Ярина. Тяглість традиції та фокус на формуванні відчуття дому у просторі, підштовхнуло також і команду фонду "Голоси дітей" обрати це місце для проведення резиденції для підлітків — фінального етапу курсу "Поезія з елементами арттерапії".   Фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" Цей курс об'єднав дівчат та хлопців, закоханих у поезію, щоб дати їм можливість поглибити свої навички у написанні віршів, а принагідно через письмо відрефлексувати досвід війни, який вони мають. Це один із проєктів експериментального напрямку творчих лабораторій, розроблених фондом. Так упродовж двох років існування проєкту вже відбулося два набори на курс сторітелінгу в кіно разом із Марисею Нікітюк та курс з письменництва разом з Олею Русіною.Оля Микитчин, програмна менеджерка цього напрямку, наголошує, що важливою складовою кожної з програм є також супровід психолога, який консультує підлітків упродовж усього курсу. Робота команди триває у цілковитій синергії: ментори допомагають дітям знайти візуальні творчі засоби для вербалізації, а психолог — шлях пошуку того, що вони прагнуть видобути з середини себе. Адже кожен із цих дітей, проходить через цю війну з власною історією: через втрату близьких, дому, стабільності, постійні переїзди, обстріли, небезпеку."Їм багато болить зараз. І ми хочемо загоїти цей біль бодай трохи. Прагнемо вилікувати, знайти шляхи для цього. Ця команда підлітків має бажання щось створити і щось залишити як наслідок цього маленького життя, яке вони прожили впродовж курсу і резиденції. І ми намагаємося їм допомогти це зберегти". Щотижня протягом чотирьох місяців вісімнадцять підлітків з різних міст України, а також і з-за кордону, збиралися у спільній Gооglе Мееt-кімнаті разом із Катериною Міхаліциною, де говорили про творчість, життя, війну та місце віршів у ній та про неї. Катерина Міхаліцина розповідає:"Тексти цих дітей — це зліпки них самих. Їхніх улюблених слів, фраз, подекуди улюблених поетів, які так відзеркалюються трошки глибшими тінями або колами по воді. Відбитки того, що вони пережили, відбитки міст, у яких вони колись жили і які змушені були залишити. Мені хотілося показати їм, що поезія — це не щось таке недоступне, серйозне, а навпаки те, що може їм допомогти висловитися". Останній етап навчання — п'ятиденна офлайн-зустріч, де б усі мали змогу вийти за межі екрану та поспілкуватися один з одним наживо. А принагідно також завершити свою роботу над текстами, що народилися впродовж навчання.   Фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" "Всі вони приїхали сюди з певними очікуваннями. Найпоширенішим запитом був пошук тиші. Погуляти в горах у лісі, покидатися снігом, послухати птахів. Мені здається, що це дало можливість видихнути, і наштовхнуло нас на фінальну назву того, що станеться наприкінці. Всі вони говорили, що гори, дихання, кисень, повітря, свіжість. Тож такою і буде наша фінальна збірка, яку ми презентуємо на "Книжковому арсеналі". Назва їй буде: Кисень".Я боюся забутиЯ помічаю їх майже одразу. Вони тримаються одна одної серед гамірної юрби підлітків. Перемовляються, жартують. Одна з них — висока, струнка. Інша — маленька, тиха й тендітна. Вони такі різні, хоч, на перший погляд, мають багато точок перетину та збігів у біографії. Обидвом по вісімнадцять. Віднедавна навчаються у Києво-Могилянській академії та живуть у Києві. Обидві сумують за домом, який змушені були залишити не з власної волі, через війну. І обидві — Марії. Перша каже: "В університеті я прошу всіх кликати мене Мія. Аби у жодному разі ніхто не назвав Машею. Друга усміхається і дещо ніяково при першій зустрічі відрекомендовується у колі: "Я Марічка".Мія родом з Кремінної, що на Луганщині. Її рідне місто наразі окуповане. Дівчина захоплюється літературою та письмом. Каже, це з нею вже третину її життя. У 2024 році вона видала свою першу поетичну збірку "Пироговіння" під псевдонімом Лугань Червлена. Марічка та Мія, фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" Любить українські традиційні танці та співи, часто відвідує тематичні заходи у Києві. Зокрема, як волонтерка, брала участь у поїздці на Херсонщину у прифронтові міста разом із проєктом "Вертепів сад". На резиденції вона заплітає своє волосся у коси та одягає легку спідницю небесного кольору, підперезуючи її вишитою кишенькою. Про творчість дівчина розповідає так:"Я пишу про радість, віру, сум та горе. Пишу про любов, яка з нами трапляється. Пишу будь-про що, що якось торкається мого серця. Про людей та дім. І про якусь течію, якою мене несе у цьому світі. Якось просто намагаюся ословити все те, що бачу". Мія має добру пам'ять. Каже, що це водночас її сильна та вразлива сторона. "Коли я думаю про пам'ять, то у мене спливають два образи. Перший — це яблуня. Ти сідаєш під нею і можеш чути, як вона гіллям зачіпає твої плечі, волосся. Так і пам’ять твоя. Зачіпає тебе, гойдається. І ми не можемо цього позбутися. Це дерево — наше минуле. А другий образ — це руки. Бо все, що я люблю, мене хтось так чи так навчив робити моїми руками. Різні люди вчили мене, передавали свій досвід. І це оцей шлях передання якоїсь пам'яті від когось, він лишається з тобою. Лишається твоїм". На початку повномасштабного вторгнення Мія зненавиділа свою пам’ять. Каже, що прагнула забути усе, що з нею було раніше."Мені здавалося, що краще не пам'ятати нічого, аби не сумувати за минулим. Бо усвідомлення того, що так, як було більше не буде, дуже ранить. Але це страшна думка. Насправді я боюся забути. Боюся забути, як я в чотири роки бігала в прабабусі по будинку і збивала килими. А вона сварилась і казала, що, Марійко, прабаба ж впаде і більше не буде прабаби. Боюся забути, мою вчительку української мови та літератури, яка позичала мені книжки та виносила їх під під'їзд під вишню. Боюся забути, як дитиною сиділа на балконі й слухала зливу".Дівчина зізнається, що на цій резиденції та й упродовж всього навчання та тісної взаємодії із Катериною Міхаліциною, взяла для себе багато: що хочеться забрати з собою та закарбувати. "Насамперед — звук великої тиші всередині, коли там немає нічого, абсолютно нічого. Коли всередині тебе ліс, у якому все, що ти скажеш, це єдине, що є. На цій резиденції я почула себе. Дуже виразно".Більше, ніж стіниСтежка Марічки довга та звивиста. Дівчина народилася у Кам'янському, на Дніпровщині. Проте через деякий час її родина перебралася у Крим. До школи Марічка пішла вже у Феодосії, а закінчила її за дві тисячі кілометрів звідти — у Львові. На півострові родина прожила п'ять років. "Хоч я була маленькою, але моє життя в Криму — це невіддільна частинка формування моєї особистості. Крим — це про щось рідне. На нашому городі з одного боку росла малина та виноград, а на іншому інжир та черешня, яку я дуже любила. Я вилазила на неї високо, так, щоб бачити море. Люблю воду. Біля неї завжди легше дихається і думається". Зараз Марічка живе та навчається у столиці. Каже, що непросто було вибудовувати знову свій простір: доводилося шукати, за що вхопитися цього разу. Марічка та Оля Микитчин, фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" "Пам'ятаю нашу дачу, розташовану у селі між Феодосією та Орджонікідзе.Там дуже багато ластівок було. Вони пурхали довкола. І коли я побачила це у Києві на 13 поверсі, де жила моя подруга, це нагадало мені Крим. З усіма моїми переїздами, я зрозуміла для себе, що свій дім я вожу за собою. У собі".  Це має відбиток і на її поезії. Дім у творчості дівчини набуває різних форм. Часом — це люди, часом — кімната. Каже, що відчуває його водночас і з теплом, і зі злістю. Останнє — через усю ту несправедливість, з якою вимушена зіштовхуватися, коли місце, яке могло б бути твоїм домом у тебе відбирають, як і людей. Говорячи про поезію, Марічка пригадує рядки зі свого вірша, які їй зараз відгукується:"Дім — це трохи більше, ніж стіни. Улюблені горнятка на кухні. Колір шпалер. Шафи, ліжко, рослини. Все стабільно, незмінне. Чи з тобою, чи без". "Мені подобається, що у цих рядках є про стабільність. Це  важливо мені. Хоч у нас цього зараз нема. Тому доводиться шукати щось стале в іншому".Однією з таких речей, які повертаються відчуття заземлення та сталості, для Марічки є музика. З дитинства вона любить співати та музикувати на фортепіано. В університеті вона також знайшла для місце як для себе, так і музики, та приєдналася до місцевого студентського хору. Каже, що співаючи, стає ближчою до себе."Я рада, що мені вдалося приїхати сюди, вирватися зі своєї київської бульбашки. З Катериною мені добре. Мені подобається її легкість, яку вона бере просто в кожну взаємодію. Цей курс для мене цінний тим, що тут є можливість показати свої вірші. І вони будуть почуті. Та мені ніхто не скаже, що це щось дуже погане, а навпаки знайде в цьому сенс, який я знаходжу. Тут я почуваюся в безпеці. І знаю, що будь-яку мою думку вислухають, приймуть і не засудять. Пташиний дімУ останній день резиденції доба, здається, не закінчиться ніколи. Після вечірнього кола рефлексії, потоку слів вдячності, обіймів, сліз, ніхто не планує йти до сну. Здається, що кожен і кожна, з тут присутніх, жадібно не хочуть віддавати цей день. Хоч би ще трішки набутися, хоч би ще трішки відкласти завтрашній ранок. Адже з настанням світанку ця мандрівка завершиться.Ми сидимо у загальній кімнаті, де впродовж п'яти днів резиденції, відбувалися усі розмови, консультації, співи, танці та інші акти творчості — усе, що було включено у програму, і усе, що лишилося поза нею. Час вже давно перейшов за опівніч. Кілька підлітків, втомлено позіхаючи, неохоче розтікаються по своїх кімнатах. Фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" Решта продовжує свій броунівський рух. Одні фотографуються на згадку, інші співають, обіймаються, хтось схлипує і сміється водночас. Катерина Міхаліцина сидить на стільці біля столу, втомлено спершись щокою на долоню, та усміхається, спостерігаючи за цим всім. Вона була б ладна вже йти спати, проте із цим доведеться ще зачекати. Один за одним діти вишиковуються вервечкою, наостанок згадавши про найважливіше: підпис поетичної збірки "Розламані люди" та листівки з Катиними віршами і малюнками, які та дарувала дітям упродовж резиденції. Ми з Марічкою сидимо попід стіною цієї ж кімнати. Вона, схилившись мені на плече, горнеться і застигає. Відчуваю, як затерпають ноги від незручного положення, яке я спершу обрала, проте зрушити з місця не наважуюсь — щоб не сполохати. Така маленька, ніжна, вона схожа мені на ту кримську ластівку, про яку розповідала мені сьогодні у розмові. Вона мовчить і тримає у руках листівку, підписану Катериною. Я не втримуюсь і краєм ока зазираю туди. На барвистих акварелях видніється текст вірша "Птахи". А поруч текст, виведений ручкою та адресований Марічці: "Нехай пташка серця не забуває, як високо вона може літати". Повторюю про себе Катині рядки з листівки: "...вони прокидаються вранці.і одразу питають про дім".І обережно пригортаю Марічку до себе, подумки бажаючи їй тільки одного: щоб її дім завжди лишався з нею, де б вона не була. І в ту ж мить ловлю себе на думці, що насправді хочу цього для усіх цих дітей. Бо кожній пташці серця треба мати, куди повертатися. Авторка матеріалу – Ксенія Чикунова

Завтра дощі з грозами пройдуть у західних областях, на Житомирщині, Вінниччині, на сумщині та Харківщині. На решті території країни переважатиме суха погода, повідомила синоптикиня Наталка Діденко. "22 травня - особливий день для українців, день перепоховання Тараса Шевченка. День, коли він нарешті навічно оселився в своїй любій Україні. У Каневі 22 травня, завтра, погода буде комфортною, лагідною - без опадів, сонечко, красиві хмари і +22 градуси", - написала вона. Практично повсюди в четвер в Україні домінуватиме тепла повітряна маса, протягом дня очікується +18...24&dеg;С. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українцям обіцяють ідеальну погоду - прогноз на середу У Києві завтра, 22 травня, без істотних опадів, вдень повітря прогріється до +22&dеg;С. "Уважно! За попередніми прогнозами на День Києва, 25 травня, у столиці ймовірні рясні зливи із грозами. Уточнення, звичайно, ще будуть, але все ж, про всяк випадок, варто підготуватися", - попередила Діденко. 21 травня в Україні прогнозують хмарну погоду з проясненнями. Місцями пройдуть дощі.

Наступна історія про сержантку медичного пункту Інну Короленко. Бахмут - перша точка, де вона рятувала поранених. Працювала переважно у нічні зміни. Її бойовий досвід важкий, але вона з гордістю може сказати, що у її евакуаційній машині ніхто не помер. На фронті вона вчила французьку та грала на музичних інструментах. А після звільнення з війська потрапила у збірну Ігор нескорених від України. Інна Короленко - ветеранка російсько-української війни, сержантка медичного пункту 71-го батальйону. У 15 років жінка переїхала з Одеси до Львова і вчилася на факультеті міжнародних відносин та дипломатичної служби у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Студентське життя було досить активне, адже тоді волонтерила у дитячих будинках, будинках престарілих, а також збирала допомогу для воїнів АТО."Я відвідувала шпиталь тричі на тиждень, - розповідає Інна Короленко. - Два рази у будні. Ми ходили по відділеннях, діставали військовим все, що потрібно для життя. Адже багато приїжджали навіть без речей першої необхідності. А вихідний день в мене був присвячений музиці. Ми кликали хлопців у  сквер біля шпиталю, я грала і всі інші співали".Так було до початку повномасштабної війни. А далі Інна ще й почала допомагати переселенцям. Вирішила створити гурток для дітей, куди батьки могли завести дітлахів і вирішувати свої "дорослі" справи. "Діти були різного віку. Цей момент мене трохи лякав. Адже, коли береш дітей однієї категорії, ти плануєш свій тренінг згідно цієї вікової категорії. А що робити, коли в тебе діти від трьох до 16? Я на той час я не уявляла. Але, зрештою, багато старших взяли собі по одному молодшому і разом розбилися на пари. Так ми й працювали, - каже Інна. - Я все життя в музиці, тому вирішила поєднати психологію і музику і вийшла музична терапія".  Втім Інна недовго пробула музичним терапевтом, адже вирішила долучитися до війська. Стала бойовим медиком. Перша точка, де рятувала поранених був Бахмут. "Там я відчула, що таке бойові дії. В мене таке враження, що за перші чотири зміни, в мене сталося все, що могло статися в бойового медика, - згадує військова. - Відпало колесо на машині. Ми евакуйовували на трьох колесах під обстрілами. Мені дали машину на евакуацію, у якій вже були пошкоджені колеса. Я на неї подивилась, думаю, добре, якщо ми доїдемо, це вже буде класно. Ми заводимось, виїжджаємо, а було дуже багато бруду, глини. Ми по цьому проїжджаємо, кладуть пораненого в багажник і колесо пробиває стінку, багажник, а іншої машини ми не маємо. У нас поранений кричить, ми веземо його на трьох колесах, під обстрілами. Я кричала в рацію, що машині гаплик, щоб хтось виїхав. На базі були ще два екіпажі і в результаті не виїхав ніхто. Як ми довезли, золотий водій насправді. Його звали гуманіст, нема в живих вже, на жаль. Другий випадок - нас з групою, яку вивели з позиції, засік дрон. Я їх доводила до машини. Ми заглохли посеред поля, де росіяни могли нас помітити просто небо. Я розумію, що машина, коли заводиться, в неї горять стопи. І, в принципі, бути у них  на прицілі не дуже приємно. Також  мене викликали на евакуацію, коли людину вже евакуювали і я приїхала просто в бій. Це був теж треш контент".Бойове чергувала в Інни переважно було вночі, а вдень за 36 годин потрібно було займатися іншою роботою: капати поранених, видавати таблетки, возити у лікарню і заповнювати документацію. "Як відбувається чергування? Я стою біля позиції на точці евакуації, коли триває бій і йде повідомлення про двохсотих, трьохсотих. Тоді ми з водієм їдемо забирати. Буде це одна людина, чи дві, чи три, чи п'ять, ми все одно забираємо. Навіть, якщо це дві ходки,чи більше, не важливо, - додає Інна. - Коли я їхала за двохсотими, були сумні випадки, коли ми не могли дістати от тіла. Це дуже "б'є" по голові, що не можеш дістати. Бувають різні випадки. Тривав бій, група зайшла, а вийшла не вся і ту позицію вже окупували. Послати ще людей, щоб дістати два тіла, ви отримаєте ще тіла, які не факт, що дістанете. Коли ти їдеш за трьохсотим, в тебе ще є ентузіазм і бажання, можливості його врятувати. А от найскладніше напевно їхати за загиблими. А ще складніше, коли його нема, коли не можеш передати рідним, щоб його нормально поховали. І ще складніше розуміти, що там перебувають тіла одного віку з тобою - 24, 25, 26 років".Але на фронті не рідко є щасливі і кумедні випадки. Інна гордиться, що в її машині ніхто не помер. "Ти розумієш - там твої люди, вони працюють. У тебе є своя робота, ти маєш теж працювати. І твоя робота має бути найкращою з усіх, тому що немає права на помилку, - наголошує Інна. - Розкажу про француза. Він вже, на жаль, загинув, але він був моїм щасливим випадком. Він перевівся до нас з інтернаціонального легіону. Стовідсотковий француз, він не розумів жодної мови, крім французької. І ця людина в підрозділі, ми мусимо якось адаптуватись, він мусить адаптуватись, щоб виконувати завдання. Коли він приїхав до нашого підрозділу, я відкрила всі свої старі підручники з французькою і намагалася з ним спілкуватись спочатку через перекладача, потім простими реченнями, а потім ми вже вільно спілкувались. І під Соледаром він дістав поранення. Коли я його забирала, почала говорити французькою базові речення, які медик питає при огляді пораненого. Водій на мене дивиться круглими очима і француз на мене дивиться круглими очима і починає до мене говорити українською.  " В мене все окей, давай доїдемо, я тобі спину покажу". Тобто я весь цей період вчила французьку, щоб в екстремальній ситуації, коли він буде говорити тільки французькою, порозумітися з ним, а він починає до мене говорити українською. Ми всі дуже сильно посміялись".Коли Інна перебувала у Соледарі, подала заявку на Ігри нескорених. Але не знала чи зможе поїхати, адже після боїв у Мар'їнці була у дуже поганому стані. Тож думала вже відмовлятися. Але випадок змінив думку Інни. "Мені було важко перебувати в оточенні людей, я постійно від них тікала, боялась мотоциклів, які проїжджають. Я в такому стані і тут трапився відбір. Я не могла встати з ліжка і вже думала відмовлятися. Але приїхав мій друг Сергій, забрав мене з лікарні і на відбіркових змаганнях був зі мною поруч. Це було дуже круто, коли у важкі моменти зі мною хтось буде, тому я погодилася. Після відбіркових мені знову дзвонить Сергій і каже. що я потрапила у збірну".Так Інна цього року взяла участь в Іграх нескорених у Канаді. "Змагання мене вразили. Я мала певні проблеми в перебуванні серед великої кількості людей, але до того часу я вже навчилася себе правильно розуміти, попереджати, бо я відчуваю, коли може статися напад, - розповідає про змагання Інна. - Було дуже класно відчувати себе частиною цієї команди. Я знаю, що вони мене майже не чули, не бачили, але я стала фанатом нашої збірної. Я читала про них в інтерв'ю. Мені було легше прочитати про них, ніж з ними говорити. Але я знаю про них все. І я ними дуже пишаюсь". Інна вже звільнилася з війська і зараз повертається у цивільне життя. Каже, спорт буде однією з його частин. А ще забрала свою кішку Кіру, яка чекала на неї три роки. Крім того долучилась до театру ветеранів у Києві."Мені це дуже подобається. Це дуже класний, гідний проект, в якому можна себе реалізувати як письменник, як драматург і як акторка. Це перше місце після звільнення з армії, куди я прийшла з власної ініціативи і мені захотілося тут залишитися. Мені нарешті класно серед більшої кількості людей", - підсумувала Інна. 

Український ПЕН - культурна і правозахисна громадська організація, що об'єднує українських авторів і є одним із національних центрів Міжнародного ПЕНу. До українського ПЕНу входять понад 180 письменників, правозахисників, перекладачів, журналістів, науковців-гуманітаріїв, видавців, культурних менеджерів, драматургів та сценаристів.Міжнародний ПЕН був заснований у Лондоні 1921 року за ініціативи письменників Джона Голсуорсі та Кетрін Емі Доусон-Скотт і став однією з перших міжнародних правозахисних організацій, а також першим міжнародним об'єднанням письменників. Першим президентом українського ПЕН був Микола Вінграновський. Пізніше організацію очолювали Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Микола Рябчук та Андрій Курков. З 2022 року президентом українського ПЕН став Володимир Єрмоленко. Діяльність ПЕН в Україні спрямована на захист свободи слова та прав авторів, популяризацію української літератури та культури, відстоювання цінностей і стандартів незалежної журналістики, налагодження міжнародної культурної співпраці.Ти вже вдруге президент українського ПЕНу. Що для тебе ПЕН? Чому ти вирішив, попри страшенну зайнятість, його очолити і як ти відчуваєш місію ПЕНу?Для мене ПЕН - це спільнота передусім. Спільнота дуже багатьох людей, десь 180+. Я завжди вірив у те, що Україна будується через спільноти - через маленькі спільноти. Стара ідея Драгоманова, що в нас усе будується на ідеї громади: громада маленька, локальна, потім яка поєднується з іншими громадами й формує селище чи місто, які поєднуються з іншими містами, формують державу і так далі. Мені здається, що це велика ідея України, яка на цьому будується.У радянські часи, в імперські російські часи це все стиралося, винищувалося. Ми пам'ятаємо з нашої історії, що дуже велику роль в Україні відігравали братства (можемо сьогодні сказати - братства і сестринства) у барокову добу, спроби відновлювати ці братства були в ХІХ столітті через кирило-мефодіївців, потім через власне громади - київську громаду і багато інших. І мені здається, що ПЕН - це одна з таких спільнот, громад, і чим більше таких громад буде, тим краще.Водночас є елемент - включеність у міжнародний процес, тому що є міжнародний ПЕН. Це не є вертикальна структура - це є горизонтальна структура, є дуже багато національних осередків літературних, але це не тільки літературні правозахисні осередки. Тому що засадничі документи, Хартія ПЕН - там дуже багато про права людини, про свободу, про свободу творчості. Там дуже багато про те, що література не знає меж. І для нас це теж зараз виклик, тому що ми розуміємо, що не завжди ця теза повністю актуальна. Ми розуміємо, що інколи треба вибудовувати стіну до тих, хто хоче тебе знищити.Але мені здається, що ПЕН є однією з тих дуже живих насправді спільнот, не вертикальних, дуже горизонтальних. І через те в ПЕН, звичайно, відбуваються час від часу дуже цікаві, гострі дискусії.ПЕН є велике поле для комунікації з закордонними авторами. Яким чином ПЕН український комунікує з закордонними авторами?Щойно ми випустили книжку "Діалоги про війну". Це був дуже цікавий, дуже амбітний проєкт, коли українські автори і авторки й закордонні автори і авторки зустрічалися між собою в зумі й вели цей діалог. Це робили мої колеги Ольга Муха, і Оксана Мамченкова, і Тетяна Терен передусім, людина, яка великою мірою побудувала інституцію за останні десь шість років. Це було дуже цікаво: там, з того боку, були зірки - був Салман Рушді, був Тімоті Снайдер, Маргарет Етвуд, Енн Епплбаум, дуже багато зірок. І мені здається, що це як би вирівняло нас дуже сильно.Тобто ось український автор або авторка - ось визнана фігура, нобелівській лауреат, лауреати великих премій. І вони говорять на рівних. Зараз ми видали книжку українською й англійською. Мені здається, це надзвичайно цікаво.Друга річ - дуже багато наших авторів, авторок присутні на міжнародних фестивалях. Вони виступають з лекціями, з виступами. Постійно присутні на Франкфуртському ярмарку, на Лейпцизькому ярмарку книжковому, на великих американських фестивалях, на Неy Fеstіvаl, що такий міжнародний, і в нас люди бувають і в Латинській Америці, і в Африці, і в Азії. Це спосіб говорити про Україну, говорити через спілкування з іншими, бо ти не можеш говорити про Україну просто коли в тебе монолог, такого не буде ніколи. Це велика наша помилка, мені здається, дуже часто навіть і в державних комунікаціях, і в суспільстві це є.Лейпцизький книжковий ярмарок,фото: gеttyіmаgеsЯк просунути українські наративи? Це неправильна постановка питання. Тобто ти не можеш просунути українські наративи - ти можеш вести діалог з іншими культурами, бо в кожній культурі щось болить. І є культури, у яких дуже багато воєн відбувається або відбулося. Є культури, які так само, як і ми, страждали від голоду і голодоморів. Є культури, для яких ворогом є якісь інші країни, західні імперії і так далі. І через них з ними треба вміти говорити, бо культура - це завжди переклад досвіду. Цим дуже тонким заняттям дуже багато авторок і авторів ПЕН займаються.ПЕН - дуже якісний канал комунікації, інструмент комунікації і з Заходом, і зі Сходом, і з Півднем. Чи тобі здається, що ми здійснили дуже якісний прорив - навчилися вести діалоги, виходячи з того, що кожна країна розуміє нас по-своєму в питанні війни?І так, і ні. Мені здається, що ти ніколи не можеш уміти говорити зі світом, тому що світ змінюється. І світ зараз змінюється особливо. Ну от американці вміють говорити зі світом? Ми завжди думали, що нібито вміють, а виявилось, що зовсім не вміють.Європейці вміють говорити з Африкою? Насправді ніхто ні з ким не вміє говорити, це не тільки наша проблема. А що - Захід умів говорити з нами, коли сюди приїжджали купа журналістів у 2013-2014 роках на Майдані й робили одні й ті самі помилки, шукали тут ультраправих постійно, питали про утиски російської мови і так далі?Ти маєш бути готовим до того, що це дуже складний насправді процес, дуже довгий процес. Не завжди вміння говорити означає вміння переконати іншого в тому, що ти правий. Дуже часто комунікація з іншим світом закінчується, що ми в цьому погоджуємося, а в цьому ми не погоджуємося і ніколи, можливо, і не погодимося. Але важливо бути присутнім на сцені. От нас не було на сцені.Тому що коли, наприклад, Іван Багряний випускає неймовірно сильний роман про ГУЛаг "Сад Гетсиманський", мало кому це цікаво - і досі мало хто про це знає. А потім через чверть століття виходить Солженіцин з "Архіпелагом ГУЛаг" - і це змінює все, тому що всі французи починають це читати, це крах французької лівиці.Що - Солженіцин кращий письменник, ніж Багряний? Звісно, ні. Що - у Солженіцина якийсь сильніший досвід? Ні, у Багряного сильніший досвід, мені здається. Але просто ми не були на сцені. Зараз ми пробиваємося на цю сцену. Це дуже багатьох дратує насправді, тому що чим більше ми присутні на сцені, тим менше присутній хтось інший.Насправді, наприклад для африканських багатьох суспільств, чим більше Україна на порядку денному, тим менше вони на порядку денному. І ти не можеш це сприйняти, тому що людям, які живуть у Судані чи в Ефіопії, ти не можеш пояснити, чому війна російська проти України важливіша, ніж їхні війни. Тут треба дуже обережно завжди, а мені здається, що ми часто комунікуємо зі світом досить прямолінійно - після 2014-го, після 2022-го трішечки все одно в нас оцей комплекс жертви, що ми жертви, ми травмовані, слухайте нас. Ми праві тільки тому, що нам болить.Звісно, ми праві, тому що нам болить, але це тільки початок розмови. Люди, суспільство, які пройшли через війну, краще нас розуміють. І парадоксально, що ці люди здебільшого не в Європі і не в Америці, а в Африці, Азії, в Латинській Америці. Зверни увагу, що з Латинської Америки найбільше інтерес почали проявляти до України колумбійці - тому що колумбійці мають цей досвід війни.Тобто насправді ми раптом розуміємо, що світ набагато ширший. Європа, звичайно, це наша родина, наш великий дім, і ми маємо туди йти. Але водночас ми маємо розуміти, що вуха - як казав Заратустра, чи є у вас вуха, щоб чути мене, - дуже часто є в інших суспільствах.Ініціатива "Солідарні з Україною", якою самовіддано займається виконавчий директор Максим Ситніков, перекладачка Аня Вовченко чудова, - це зустрічі з західними авторами, і не тільки західними, тими самими латиноамериканцями й африканцями. Яке для тебе значення цих зустрічей із людьми - з медійниками, з авторами, філософами?Головне - що вони бачать. І тут команда робить дуже важливу роботу, що ці люди не є тільки в Києві. Тобто їх возять, звичайно, навколо Києва, їх возять в Ягідне, відому точку болю українського. Але коли є можливість, ми їх возимо і далі - у Харків, у Херсон. Був дуже цікавий досвід, організований Танею Огарковою передусім, - це підпільне читання французької поезії в Харкові. Харків'яни знають це місце, я не буду його називати, але, я думаю, вони знають, де це може відбуватися. Не буду називати з міркувань безпеки, тому що там багато цікавого відбувається. І от ми читаємо французьку поезію. Приїхав один із ключових французьких письменників, Емманюель Каррер, приїхали кілька інших фігур важливих. Ми читаємо французьку класику французькою мовою, а Таня читає переклади українською. Це була дуже важлива подія.Емманюель Каррер, фото: gеttyіmаgеs Потім у Херсон ми їздили кілька разів, теж привозили іноземців - і французів, і литовців, і багато кого. Дуже важливо цей досвід. Це ж ніколи не передати - ані зумом не передати, ані мейлом, ані якимось сториз у твіттері. Як би в нас не було відчуття присутності скрізь через екран телефону, все одно присутність справжня набагато важливіша. Як би не було оцих симулякрів присутності, оцих ілюзій присутності, які дають соцмережі, - присутність є великою цінністю сьогодні, тому ми намагаємося цю присутність забезпечити. І в нас були всі континенти - у нас було дуже багато там латиноамериканців, були бразилійці, були люди з Південної Африки і був один із ключових південно-африканських письменників Деймон Гелгут, букерівський лауреат. У нас були люди з Азії, з Індії наприклад, з латинської Америки.Дивовижно, що в перший день, коли приїжджає делегація, переважно є вечеря з ними, і ти бачиш таку певну настороженість, ніби відсутність, можливо, невключеність, а потім за кілька днів це вже стають найкращі друзі.Потім  - ми робимо з ними подію, записуємо з ними розмову. Причому більшість цих розмов можна слухати англійською мовою. У нас спільні подкасти Українського ПЕН, Ukrаіnе Wоrld та Українського інституту. Можете зайти на подкаст Ехрlаіnіng Ukrаіnе, якщо глядачі твої слухають англійською.Якщо чесно, у мене з того, що я читаю в соцмережах, відгуки людей, які небагато знають про український ПЕН, - люди часто сприймають ПЕН як елітарний закритий клуб. Ми, до слова, навмисне називаємо Український ПЕН, а не Український ПЕН-клуб, щоб не було цього враження, що це клуб. Але таке враження в людей є.Я тебе попрошу розказати про те, як ми працюємо всередині країни, про наші поїздки волонтерські. Але спочатку, для того щоб зрозуміти всю елітарність цієї організації, ми будемо показувати фотографії, на яких зображено, як ми возимо книжки на деокуповані прифронтові території, а я розкажу про кілька проєктів, які є дуже важливі.Автори ПЕН часто їздять на схід і возять книжки в бібліотеки, які були зруйновані, пошкоджені російськими обстрілами. Ця ініціатива називається "Незламні бібліотеки" - передача українських і англомовних книжок. І уявіть собі, що лише англомовних книжок було передано 40 тисяч у прифронтові бібліотеки від Вооk Аіd Іntеrnаtіоnаl. Це книжки великих британських видавництв, від класики до дитячих і навчальних. Ви бачите зараз на фотографіях те, як автори ПЕН заносять їх у бібліотеки цих регіонів.Ще один важливий проєкт ПЕН – "Люди культури, яких забрала війна". Його ініціювала Тетяна Терен. Це серія текстових портретів митців, які загинули у війні. І, власне, всі їх портрети є на окремому сайті. Є проєкт чудовий "Мереживо" - це літературні читання в містечках України. Цей проєкт теж придумала Таня Терен і його втілюють десятки авторів ПЕН.Є також фестиваль-воркшоп "Прописи" для молодих авторів, де вже знані автори українські навчають, виступають тьюторами, зустрічаються з молодими. І це теж важливий проєкт. ПЕН також організує візити іноземних письменників і журналістів "Солідарні з Україною", про які ми щойно з Володимиром говорили.фестиваль-воркшоп "Прописи", фото: gаlkа.іf.uаОкрема історія - це премії ПЕНу: Премія Василя Стуса, Премія Ґонґадзе, Премія Шевельова за есеїстику, перекладацька Премія Drаhоmаn Рrіzе. Окрім того, є регіональні зустрічі ПЕН-центрів. Це розмови з західними інтелектуалами про те, через які трансформації сьогодні проходить Європа і якою є роль України в цих змінах. Це теж надзвичайно важлива робота.Мені важливо було розповісти про ці проєкти, тому що вони ніби відомі в нашій бульбашці, але я думаю, що вони заслуговують на те, щоб про них розповісти. І адмінкоманда ПЕНу теж заслуговує, тому що це велике це робиться величезними зусиллями адмінкоманди ПЕНу. Розкажи, будь ласка, про ці прекрасні волонтерські поїздки Україною з книжками.Це дуже цікава історія. Вона насправді дуже наша сімейна з моєю дружиною Танею Огарковою, тому що колись, коли в нас народилася третя дитина, я так подивився на все це і сказав Тані, що нам потрібен бус. І ми купили бус - найдешевший, який був на ринку. Це Rеnаult Тrаfіс вантажний, перероблений у Бердичеві на пасажирський. Це було перед великою війною. Ми їздили на нашу улюблену Десну, ми дуже любимо там зупинятися з наметами і проводити час, ночувати там. А коли почалася велика війна, цей бус фактично став інструментом перевезення гуманітарної допомоги з західного кордону, з Чернівців до Києва. Оце були наші поїздки в березні 2022 року.А потім після деокупації Київщини ми почали з Танею їздити передусім по Броварському району. Багато було сіл зруйновано, ми просто возили гуманітарну допомогу. І влітку 2022-го, коли вже зрозуміло було, що на Київщині більш-менш усе гаразд, ми почали їздити на схід.Перша поїздка, я пам'ятаю, була в Харків, вона була потягом. І там були ми з Танею, Таня Терен, Остап Сливинський і Віка Амеліна. Це була та дуже важлива поїздка в червні, здається, 2022 року. Ще Харківщина не була деокупована, ще до операції осінньої.А потім ми почали їздити бусом, тому що зрозуміли, що дуже багато чого треба, ми почали щось шукати для військових, якісь там приціли, якісь генератори і так далі. І от так поступово, поступово… А паралельно ж була ця історія - "Мереживо", пенівський проєкт. І поступово ми зрозуміли, що люди дуже зближуються, які перебувають в одному бусі. Ти пам'ятаєш, ми з тобою їздили на Чернігівщину, це літо 2022 року.Теж з Вікою Амеліною.Щось ми туди возили, я пам'ятаю, для волонтерів Чернігова. Це дуже-дуже зближує, неймовірно. І цей час, проведений у бусі, і час якихось подій, і розмови з місцевими людьми. Тобто це завжди розмови: ми приїжджаємо в бібліотеку, приходять люди - ось живі українські письменники, письменниці, ось їхні книжки, ви можете їх підписати.Вікторія Амеліна, фото: Fасеbооk Інколи ми приїжджаємо в місця, куди київські письменники приїжджали останній раз десь у 1980-х роках - з Києва, наприклад, чи зі Львова.Це абсолютно точно. Тебе не було на Чернігівщині того разу, але нам у Новгороді-Сіверському сказали, що останній письменник, який до них приїжджав, - це Павло Глазовий у 1989 році. Тобто це не жарт, це насправді так.Аудиторія приходить, і дуже часто це такі сеанси взаємної психотерапії. Я пам'ятаю деякі епізоди, наприклад в Охтирці ми були, чи в Глухові, чи в тому самому Херсоні, чи в Ізюмі. Якщо перерахувати всі населені пункти, які ми об'їздили, це, мабуть, під сотню вже буде. Люди починають читати свої вірші, люди починають ділитися тим, як вони творять під час війни. Виявляється, що деякі люди, яким за 60, за 70, почали писати якісь тексти через війну. Тобто вони волонтерили - а зараз вони пишуть вірші. Або вони розповідають якісь історії, від яких то смієшся, то плачеш. І це, мені здається, якесь таке зшивання - маленьке зшивання, маленькими ниточками ти зшиваєш це все.Потім ми взяли в оренду бус. І тепер у нас їх два - ну, якби в нас немає, але один в нас сімейний, інший узятий в оренду, називається "ПЕН-бус". Інколи ми двома бусами вже можемо їхати. Тобто це вже два буси - це вже 18 людей.І паралельно ж ця історія теж, що ми купуємо автівки для фронту, привозимо. І це дуже часто поїздки, які поєднуються.Тобто ви завозите автівки з Танею, а потім повертаєтеся до бібліотеки, в культурні центри, говорити з людьми, зустрічаєтеся. Але дуже часто в регіонах, в цих містечках маленьких і в селах люди дуже дякують нам, а виходить, що я повертаюся з цих поїздок набагато сильнішою. Питання, кому це потрібніше, я ставлю постійно, тому що насправді ми їдемо теж заряджатися - якщо можна так сказати, мабуть, це не зовсім так – стійкістю. Звичайно, чим ближче ти до фронту, тим більше відчуваєш, що в людей більше болю, але й більше стійкості, є таке відчуття.І так само іноземці. От чому іноземці сюди приїжджають? Найбільш повторювані люди, які постійно сюди приїжджають, - вони теж сюди приїжджають за чимось. Або за справжністю, відчуття справжності дуже важливе, тобто тут, в Україні, набагато менше ігор, набагато менше вдавання. Хоча воно теж, звичайно, є, його дуже багато. Хтось приїжджає за відчуттям ризику, хтось приїжджає за відчуттям якоїсь необхідності, якогось вчинку.Звичайно, це такий обмін завжди, і тут не треба приховувати, що й ми їздимо на ці прифронтові території за певною силою, яка там є.Я пригадую, як ми були - ви з Тетяною Огарковою були теж - у цій поїздці до Херсона, а з нами був бельгійський журналіст Ульріх Хугвельде. Я пам’ятаю, наскільки він вражений був тим, як виглядає Херсон… Я брала в нього інтерв'ю, і він навіть не міг говорити, такий був розчулений. І що його найбільше вразило - це те, що люди в Херсоні його підтримують і мають сили ще усміхатися.Те, що переживають наші військові, - це взагалі якийсь інший рівень досвіду. Я дуже обережно завжди про це можу судити, намагаюся не робити ніяких припущень. Але я пам'ятаю свої перші досвіди, коли ми в'їжджали в повністю зруйновані села. Перший досвід - коли звільнили Харківщину, оці села між Ізюмом і Слов'янськом - Кам'янка, Долина і деякі інші ще в бік, Богородичне. Це був 2022 рік, листопад чи грудень. Ми повезли одну автівку якраз у Слов'янськ. Я пам'ятаю, з Ізюма йде дорога вниз. Сам по собі Ізюм - це страшне видовище. Ти в'їжджаєш в це село Кам'янка - згори ти на нього дивишся і не бачиш жодного будинку цілого. Оці перекриття дерев'яні на дахах - таке враження, що це якісь скелети тварин, що ти на якомусь цвинтарі великих живих істот.зруйнований Слов'янськ, фото: gеttyіmаgеs Я пам'ятаю, що ми теж плакали тоді, це неможливо вперше, але потім ти призвичаюєшся до цього, на жаль. Можна сказати, це такий синдром баналізації руїни, є теж такий момент. З цим треба якось боротися, але він є.Але в цьому синдромі баналізації - Сьюзен Зонтаґ писала про це, до речі, - стаєш менш чутливим до болю інших. Але, з іншого боку, коли під час обстрілу зруйнували хлібзавод, на якому випікали паски, мене до сліз чомусь пройняли саме оці паски, які розкотилися. І ти ніколи не очікуєш - чому саме це може тебе добити?Я пам'ятаю дуже багато історій, які пов'язані з хлібом. В одному з сіл Київщини нам староста говорив, що фактично в нього було дві головні функції. 20% усього мешканців села залишилися в окупації. І він залишився, сказав: я не залишу своїх людей. Він казав, що два головних обов'язки було - ховати померлих і діставати хліб. Це я дуже сильно запам'ятав.А пам'ятаєш - чи ти була з нами? - в Охтирці чи в Тростянці, в Охтирці, по-моєму, нам розповідали, як хліба не було і як дістали десь борошно й потім почали випікати самі. І якийсь військовий просто дав тисячу гривень за хлібину, бо тисячу гривень нікому не потрібно, а хлібину - дуже потрібно.Я пам'ятаю, у Святогірську коли ми були, теж дуже страшне видовище. Прекрасне місце Святогірськ, ліси там неймовірні, красиві. Сіверський Донець - взагалі одна з моїх улюблених річок. Яка вона історична насправді, скільки містечок нашої Слобожанщини на цій річці - Ізюм, і Зміїв, і Чугуїв, і Святогірськ, і так воно аж до Донеччини йде. Насправді сакральна річка. Про неї, до речі, Ярина Чорногуз пише в одному зі своїх віршів, для неї це Стікс і Лета одночасно.І от приїжджають волонтери зі Слов'янська - з гарячим хлібом, з цими гарячими батонами. І приїжджають жінки здебільшого або чоловіки на велосипедах, і вони беруть цей хліб… А пам'ятаєш у Жанни Кадирової мистецький об'єкт – "Паляниця", здається, називається, - де каміння порізане, як хліб. Дуже-дуже точно.Хочу тебе запитати про велику дискусію, яка була всередині ПЕН буквально місяць тому. Я думаю, що більшість людей і дізналися про ПЕН, про існування Українського ПЕНу саме через цю дискусію, яка була пов'язана з тим, що онлайн-видання "Збруч" надрукувало колонку - текст Юрія Винничука, члена ПЕН, яка називалася "Була колись розпусна епоха".Частина спільноти ПЕН, і не лише спільноти ПЕН, я би сказала, частина культурної спільноти сприйняла цю колонку як вияв свободи творчості і святе право письменника говорити так, як він хоче. Частина сприйняла цю колонку як вияв мізогенії чи нормалізації нечутливості і   сексистського підходу. У цій колонці, власне, автор ділився своїми роздумами на тему аб'юзу, домагань колись ще в радянські часи і зміни сприйняття особистих кордонів молодим поколінням.Отже, було рішення виконавчої ради ПЕНу, яка майже одноголосно - одна людина утрималася - вирішила виключити Юрія Винничука з ПЕНу. Але через широку дискусію ти прийняв рішення все ж таки скликати загальні збори, і загальні збори ухвалили рішення Винничука лишити. Ухвалили з великою перевагою.2:1 - 70 до 40, десь так.Мені здається, що суть цієї дискусії - вона ширша, ніж просто конфлікт усередині ПЕН. Де проходить лінія конфлікту?По-перше, моє відчуття було, що більшість письменників, письменниць, журналістів, які є в ПЕН, дуже погано сприйняли цей текст. Я не чув, чесно кажучи, якихось схвальних відгуків. Можливо, вони є, але я їх не чув. Тобто це вже певний сигнал: свобода слова - це дуже важлива, ключова, фундаментальна цінність, але що стається, коли вона чинить жорстокість? Що стається, коли вона нормалізує насильство? Наприклад, я так само прочитав оцей текст - як певну нормалізацію насильства. Тобто "тоді було так - зараз так", "ми не знаємо, що краще, можливо, те було краще".Я дуже обережно ставлюся до абсолютних моральних суджень, я людина дуже обережна в цьому, я не схильний рубати з плеча і казати: ось добро і зло. Я філософ, я бачу дуже багато напівтонів. Але мені здається, що контекст війни абсолютно нас теж робить людьми, які по-іншому сприймають взагалі проблему насильства, і проблему приниження, і проблему певної нормалізації насильства. Україна повстала проти насильства на Майдані. Коли після побиття студентів один мільйон вийшов у Києві - для мене оце було ключем до Майдану, це було головним. Не євроінтеграція, не антитиранія проти Януковича, хоча це теж було дуже важливо, а оця нетерпимість до насильства. Росія нам, навпаки, показує, що насильство - це прийнятно, насильство - це нормально, насильство - це єдиний спосіб вести справи в суспільстві.Мені здається, що все-таки ми змінюємося, і зараз для українського суспільства і для письменницької спільноти свобода слова – так, без сумніву, але врахування чутливості інших, певна чутливість до болю іншого, певна обережність має бути не меншою цінністю. І мені здається, що більш-менш у спільноті якраз щодо цього консенсус є.Хоча ми ще будемо говорити, я особисто хочу зібрати ще одну таку дискусію після того, як ці пристрасті, емоції певною мірою вляжуться. Питання було в тому, як реагувати на це. Виконавча рада вирішила зреагувати досить-таки радикально - виключити. Загальні збори вирішили по-іншому. Загальні збори мають більшу вагу, ніж виконавча рада, загальні збори ніби скасовують рішення виконавчої ради. Але наявність цих двох рішень, цих двох позицій показує, що це досить-таки серйозна проблема. І нам насправді нелегко і в самому суспільстві знайти розуміння.Так, тому я й кажу, що це не тільки про ПЕН, це ширше - про культурне середовище, і навіть ширше - про все суспільство.І не тільки про українське. Дам тобі один приклад. Я не знаю, чи ти помічаєш, але є тренд в англомовному гуморі. Я час від часу слідкую, що там в американському гуморі відбувається. Бо гумор - це дуже важливо, не тільки американський, взагалі англомовний чи франкомовний, який я розумію. Гумор - це дуже важливий індикатор дозволеності, і в публічному гуморі, в стендап-камеді, відбулася за останні 10 з чимось років антиполіткоректна революція. Тобто стало популярно дуже жорстко, неполіткоректно, сексистськи, як завгодно, жартувати. Я не та людина, звичайно, яка буде це обмежувати й хотіти це обмежувати - я просто слідкую за тенденціями. Але мені здається, що трампізм - це якраз наслідок цього.Можливо, це відповідь на те, що дискурс - назвімо це ліволіберальним дискурсом, який передбачає захист меншин, захист прав різних людей, в тому числі прав жінок, - ця група радикальна вважає, що це зайшло занадто далеко, що це вже обмежує нашу свободу. І тому відповіддю на це стала максимальна неполіткоректність. І мені здається, що і політкоректність, коли вона заходить занадто далеко, коли вона справді робить людину фактично не здатною на трішки складний жарт - я, наприклад, люблю чорний гумор, я дуже часто ним користуюся, але мене хвилює оця контратака людей, які кажуть "свобода понад усе".Володимир Єрмоленко Трампізм - це ж дуже цікаве явище. Там є консерватори, які кажуть, що "релігія понад усе", а є лібертаріанці, які кажуть "свобода понад усе". Ми можемо говорити все що завгодно, і ніхто нам нічого не може сказати, не може обмежити наші права на висловлювання. І мені здається, це проблема. Я не знаю, як її вирішити, але цю проблему треба усвідомлювати. Мирослав Маринович, людина, яка для мене є великим авторитетом, якраз це формулює в термінах. Я точно не пам'ятаю його формулювання, але це питання жорстокості чи нежорстокості вільного слова. Бо вільне слово може бути жорстоким, і наскільки ми маємо все ж таки тримати це у себе.Юрій Винничук, без сумніву, талановитий письменник, я жодним чином не роблю ніяких суджень щодо нього як письменника, але мені здається, що він показав цим текстом нечутливість до оцих  змін, що свобода - ну, ти розумієш, тут іще дуже цікаво, тому що для покоління тих, хто мав досвід боротьби з Радянським Союзом, і я захоплююсь цим поколінням, для цього покоління свобода є абсолютно недоторканною цінністю. Для них оці спроби - мені здається, все ж таки тут генераційний, поколіннєвий розрив є, - спроби зараз більш молодих людей переосмислити це і поставити питання про межі свободи для них є якимось дуже небезпечним трендом. А для нас - навпаки, ми бачимо, до чого може призводити ця необмежена свобода.Але як ти бачиш собі порозуміння в цьому? От ти кажеш, що ти ініціюєш розмову про це, коли вляжуться пристрасті. А як ти бачиш порозуміння між людьми, для яких свобода понад усе і які у відповідь, скажімо, на болючий досвід мій чи твій кажуть: слухайте, це, перше, - замах на свободу, друге - це політика скривдженості, третє - це ліваки, оцей ваш кенселінг, полювання на відьом і так далі. Якщо людина, захищаючи свободу, не має чутливості до болю іншого чи досвіду іншого, то яке може бути порозуміння? Як ти це бачиш - це можна натренувати?Мені здається, нам треба пробувати чути одне одного.Ну от не чують. Ми вже побачили.Тут теж треба розуміти, що дискусія велася здебільшого мейлом. І в мейлі, коли ми зібрали, власне, загальні збори, коли принаймні це було в зумі, коли люди дивилися одне одному в очі, у мене було відчуття – можливо, помилкове, але в мене було відчуття, що люди більш терпимо ставляться до позиції одне одного.Тому що це проблема онлайну. В онлайні більше жорстокості, в тексті більше жорстокості. Ти можеш написати, ти набагато більше готовий до жорстокості, коли ти пишеш коментар до людини, яку ти не бачиш в обличчя. Психологи говорять про різні речі, що там не працюють дзеркальні нейрони чи ще щось. Але мені здається, що навіть у спільноті культурній, письменницькій не є достатньо усвідомлення дуже часто, як працює онлайн і як певна частина нашої людяності в онлайні, особливо в мейлі, в мейловому спілкуванні, в текстовому спілкуванні, зникає. Тобто ми недостатньо рефлексуємо над цим, а нам треба над цим рефлексувати.Мені здається, що це певне зіткнення цінностей. З одного боку - цінність абсолютної свободи, з іншого боку - цінність свободи, яка дуже самообмежує чутливість до досвіду іншого. Як у будь-якій ціннісній дискусії, люди дуже часто переходять межі і перетворюють свою цінність на протилежність. Це так стається.Чи ти думаєш, що оця нетерпимість - це достатньо, не побоюсь цього слова, природно для того стану, того жаху, в якому ми живемо?Я не думаю, що це наслідок війни, тому що це відбувається скрізь. Подивися на Америку. В Америці немає війни, в Америці є бажання громадянської війни всередині себе. І вони ведуть дуже жорстоко цю війну. Я присутній у твіттері, у Х, давно, тому що ця платформа була головним майданчиком донесення якихось позицій України. Х, порівняно з фейсбуком, набагато більш жорстока мережа. Нам здається, що фейсбук жорстока мережа. Я не знаю, що відбувається в інстаграмі, я не дуже там присутній, мені здається, інстаграм - найбільш няшна мережа, найбільш добра, але я не певен. Але Х дуже жорстокий. І американські дискусії ведуться через Х, тобто колишній твіттер.Ну і от чому так? Зрозуміло, що в них є відчуття втрати колишньої могутності, і це їх дуже ковбасить. І друге, мені здається, що (я це відчув уже в кінці 1990-х, навіть тоді на початку 2000-х писав) люди втомилися бути політкоректними, люди втомилися бути чемними, люди знову захотіли стати тваринами. Звичайно, на нас накладається війна, тому що нам дуже хочеться зробити погано якомусь ворогу. Якщо ми не бачимо реального ворога, ми знаходимо уявного ворога, дуже часто - людину поруч. Але це загальна тенденція. І це тенденція, пов'язана з відходом від, умовно кажучи, культури ввічливості, культури політкоректності якоїсь, яка теж мала свої проблеми. Повернення якогось такого анімалістичного в нас, бестіального. І плюс на це накладаються соцмережі, де ми не бачимо іншого, а значить, можемо завдати якого завгодно болю йому.Але мені здається, що наше суспільство і так непогано тримається на тлі того, що ми переживаємо.Коли ти фізично говориш з людьми, навіть людьми абсолютно інших поглядів, - це ж інша абсолютно комунікація. Тому моє побажання для всіх: менше вступайте в конфлікти в соцмережах, так звані срачі, менше беріть участь у цьому, більше зустрічайтеся особисто, дивіться одне одному в очі. І намагайтеся робити щось разом.

Завтра в Україні та Києві переважатиме похмура прохолодна погода місцями з опадами.

Розробники, компанії, військові і представники Dеfеnсе tесh — цьогоріч конференція DОU Dаy 2025 зібрала понад 3700 учасників. Два дні, 100 виступів на 9 сценах, виставка оборонних технологій, благодійні збори, фудкорт, ретроігри, майстер-класи з домедичної допомоги та концерт «Курган і Аgrеgаt». Відвідувачі задонатили понад 2 мільйони 600 тисяч гривень для Третьої окремої штурмової бригади, а також сотні тисяч на інші збори, представлені на конференції. Серед гостей і спікерів — командир 3-ї окремої штурмової бригади Андрій Білецький, Тарас Чмут, представники Міноборони, військові «Азову» і «Хартії» і Сил безпілотних систем. Більше про те, як минули ці два дні лекцій, виставок технологій та нетворкінгу — читайте у репортажі. Пошук талантів, роботи і спілкування Від самого початку реєстрації о 8:30 на технологічну конференцію DОU Dаy 2025 тягнеться довга вервечка людей. На вулиці травневий дощ, тож усі у дощовиках і чобітках. Ще на відвідувачах рясніє розмаїття вишиванок. Конференція випала на день опісля Дня вишиванки, тож дрес-кодом на перший день стало саме це вбрання. Так, на РR-менеджерці компанії DІМ.RІА та АGRО.RІА Ярославі — вишиванка від мами і силянка, виготовлена майстринею за прототипом тої, яку колись носила її прабабуся. Вона ділиться, що хоче познайомитись з українським ІТ-ком’юніті y і послухати лекції, які близькі до її сфери. На дискусіях говорять про розробку софту і створення продуктів, про маркетинг і ШІ, найм і податки і про те, що робити далі. Частина заходу присвячена виставці оборонних технологій і мілтек-компаній, які шукають таланти серед айтівців і молоді. — Можете інструкцію сканувати і відгукнутись. Якщо навіть на сайті немає тієї чи іншої вакансії, напишіть, що вам цікаво, поспілкуємося, — розповідає зацікавленій студентці представник компанії «Інфозахист» Антон Міхненко. Вікторія Лазар — студентка 2 курсу, яка волонтерить на конференції, а заодно й шукає для себе професійних можливостей у сфері програмної інженерії та розробки. Розповідає, що торік знайшла тут корисні контакти і знайомих, з якими досі підтримує зв’язок. — Це дуже крутий досвід, можливості. І величезна кількість компаній на будь-який смак. На одній з лекцій лунає думка про те, що БПЛА є геймчейнджерами цієї війни. Це помітно і на виставці технологій, де дронів — найбільше. Керівник компанії Оdd Systеms Андрій Таганський із запалом розповідає про продукти компанії — коптери і тепловізори. Він ділиться, що одна з основних його з колегами цілей — пошук талантів, які вмотивовані приєднатись до інженерної оборони країни. Представниця компанії Аіrlоgіх Дарина разом з колегами презентує на виставці безпілотний літальний апарат «ГОР». Попри те, що на події є конкуренти, у всіх нині одна мета і тому їй так подобається спостерігати за розвитком галузі. — Загалом виставка дуже подобається, багато людей цікавляться, що нового в дефенсі. Профільних спеціалістів на ринку небагато, і такі виставки допомагають знайти своїх фахівців. На цінності роботи і солідарності в оборонній сфері наголосив наприкінці свого виступу на Dеfеnсе Тесh Stаgе співзасновник Реtсubе, СЕО Тhе Fоurth Lаw Ярослав Ажнюк: — Я вас закликаю, якщо ви маєте в собі ці сили, займайтеся оборонкою, доєднуйтесь до компаній, які тут працюють, місце знайдеться для всіх. АІ, стартапи ІТ-ринку та успіх жінок На дискусіях айтівців тільки й розмов, що про АІ. Тепер АІ та автоматизація — невіддільна частина як у налагодженні командних процесів, так і безпосередньо в розробці нових продуктів. — Щоби стати першими в світі, зробити найкращі споживацькі послуги для українців, нам потрібно трансформувати «Дію» в АІ-продукт. Ми вже в червні запустимо бета-тестування, вийдемо з чатом, де ви зможете отримати відповіді на ваші питання, — заявив міністр цифрової трансформації Михайло Федоров. За його словами, «Дія» має перетворитися на повноцінного АІ-агента і водночас стати окремою державною компанією. — Можливо, потім акції цієї компанії будуть продаватися, — наголошує Федоров. На DОU Dаy цього року додали стартап-стейдж. Спікери там наголошують: стартапам зараз варто шукати передусім клієнта, а не інвестора, і звертати увагу на зацікавлення людей. Потрібно створювати комфортні умови для того, щоб жінки не боялися йти в ІТ. Такого висновку дійшли спікерки дискусії про жінок у tесh-бізнесі. — Основна порада — це не боятися і не чекати. Створювати щось, не чекати, що вас покличуть за стіл, приносите цей стілець і сідаєте, — закликала Євгенія Глізер со-fоundеr аnd СЕО Сhоісе31. Як закривати великі збори Окрім айтівців, захід відвідали чимало представників волонтерських організацій і військових, щоб зібрати донати і привернути увагу до своєї діяльності потенційних нових партнерів. Менеджерка проєктів військової школи «Боривітер» ділиться, що їхня мета — поширити тему навчання військовослужбовців. — У суспільстві це вважається не настільки «сексі-тема», як озброєння або ще чогось, бо нашою метою є популяризація навчання військовослужбовців. Бойова медикиня Ася Тараєва представляла на DОU Dаy медичний батальйон «Госпітальєри». Вона разом з іншими госпітальєрами прийшла сюди з місією зібрати донати на відбудову бази, яку росія знищила в Павлограді прицільним ударом шахедів 26 квітня. — Усі сили батальйону зараз залучені в те, щоб повернути наш дім. Друга частина діяльності госпітальєрів на DОU Dаy — це мінітренінги з домедичної допомоги, яку проводили інструктори навчального центру. Донати і збори стали щоденною реальністю не лише волонтерських організацій або блогерів, а й практично всіх українців. Тож цій темі була присвячена окрема дискусія — «Мистецтво збору: як ІТ-спеціалісту зібрати мільйон без фанбази». Ось кілька основних тез і порад з неї. використовуйте свої навички і хобі як подарунки і заохочення за донати;не соромтесь писати лідерам думок, людям, в яких є велика кількість підписників;якщо збір зупиняється, подумайте, якою активністю ви можете оживити його: провести захід, запартнеритися з організацією, яка проводить фестиваль, влаштувати танцювальний флешмоб тощо;налагодити з аудиторією живий діалог і пропонувати їй те, що пов’язано з вашими щирими емоціями;проговорювати усі процеси збору з аудиторією: від того, для чого саме цей збір до звітності. Технології та українська ідентичність Завершальною частиною DОU Dаy 2025 стала розмова засновника Ukrаїnеr і співзасновника Реtсubе, СЕО Тhе Fоurth Lаw Ярослава Ажнюка про зв’язок української ідентичності, культури та технологій. Ярослав і Богдан познайомились ще в ті часи, коли книгарні закривались, а вони були одними з небагатьох україномовних на вулицях Києва. Нині ж у Києві відкриваються все нові українські простори, довкола яких формуються спільноти. — Для української ідентичності надзвичайно важлива складова культури. І власне для мене технології — це можливість розвивати культуру ідентичності, можливість примножувати її. Культура ніколи не стояла осторонь технологій. Технології так чи інакше ідуть поруч із культурними інноваціями: від перших наскельних малюнків і до мемів, це все про зв’язок між технологічними можливостями людства і тим, як ми себе проявляємо і що ми після себе залишаємо, — міркує Ярослав Ажнюк. Ярослав і Богдан зійшлися на тому, що велику роль у культурній ідентичності відіграє те, як ми називаємо речі, які нас оточують. Так, Ярослав навів приклад, як він з колегами в Оdd Systеms і Тhе Fоurth Lаw називали дрони іменами шістдесятників, а в Реtсubе для одного з продуктів використали Малевича. Таким чином, за його словами, українські митці отримують друге життя і повертають борги. А Богдан Логвиненко поділився тим, як вони з командою Ukrаїnеr замість адміністративних назв областей використовують етнографічні відповідники. Також замість терміна «національні меншини» стали використовувати «національні спільноти». І на тепер це формулювання вже закріплене в українському законодавстві. Завершилась дискусія тим, як важливо формувати довкола себе спільноти і мережуватись: — Кожен із нас може змінювати простір довкола і робити його трошки більш наповненим змістом і українським контекстом. І ще трішки фото та відео Від редакції На жаль, жоден репортаж не опише всіх дискусій, спічів, стендів і вражень від конференції. Тому закликаємо вас ділитися своїми історіями, фотографіями та думками в соцмережах і коментарях. Перша частина фотовже є на гугл-диску. Дякуємо спікерам, партнерам і відвідувачам, усім хто був і хто донатив; до зустрічі на DОU Dаy Рісnіс 30 серпня!

Реабілітаційні заняття для військових проводять на Київському іподромі. Проєкт реалізується у співпраці з організацією "Київ Мілітарі Хаб", яка займається підтримкою ветеранів та діючих військовослужбовців. Заняття включають верхову їзду та роботу з психологами. Такі активності допомагають зменшити тривожність, повернути відчуття тіла й відновити довіру до оточення, кажуть організатори. Кожного тижня на іподромі тренується кілька груп, а кількість охочих зростає. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на одному з таких занять і дізналася, як зараз живе Київський іподром та чим займаються там військові та ветерани. ЦЕНТР ВИПРОБУВАНЬ Бетонна трибуна Київського іподрому розтягується вздовж доріжки на кількадесят метрів. Її дах винесено вперед і тримається на рядах колон. Фасад будівлі трохи зношений - облущена штукатурка, тріщини, подекуди видно іржаві конструктивні елементи. У нижній частині розташовані кілька лав і два мобільні туалети. Вікна засклені, частина з них замінена на сучасні пластикові. Перший київський іподром з'явився ще у ХІХ столітті - на Печерську, в районі сучасної площі Лесі Українки. У ті часи це була не лише спортивна, а й культурна подія: скачки збирали міську еліту, а тоталізатор приваблював азартну публіку. Іподром став візитівкою Києва. Однак у другій половині ХХ століття через розширення міста й потребу в більшій території іподром вирішили перенести. Нову локацію обрали на південній околиці столиці - в районі Теремків. У 1969 році на проспекті Глушкова запрацював сучасний Київський іподром. У радянські часи він був важливим центром випробувань рисистих коней. Тут щотижня проводили офіційні заїзди, працював тоталізатор, функціонувала широка мережа конярських господарств, пов'язаних з іподромом. Сучасний іподром на просп. Глушкова займає 38 га. На новому місці звели центральну трибуну - архітектурну пам'ятку з унікальною конструкцією: з будь-якої точки відкривається повний огляд на бігову доріжку, навіть на її повороти. - Центральна будівля - це пам'ятка архітектурної спадщини. Вона спроєктована без жодного стовпа, що заважає огляду. Видно все: і прямі, і повороти, - каже директор іподрому Святослав Коваленко. Зустрічає в кабінеті на другому поверсі старої адмінбудівлі іподрому. Святослав Коваленко разом із командою працюють на іподромі з липня 2024 року. На території - десять стайнь, господарські будівлі, гуртожиток для працівників і великий критий манеж. Тут тримають понад триста коней - рисаків і верхових. Іподром не має власних коней, лише здає місця в оренду племінним господарствам і приватним власникам, які привозять сюди своїх тварин на тренування й випробування. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає - Приблизно половина наших коней - рисаки, інша половина - верхові. Серед порід - орловські, французькі, українські тощо. Французький рисак - це бренд, - розповідає Святослав. - У Франції іподроми є в кожному місті, працює тоталізатор, ставки. Але й наші українські показують дуже гідні результати. Іподром сьогодні працює передусім як місце випробувань. Заїзди проходять у запряжних візках - коні біжать риссю, їх оцінює суддівська колегія. На основі результатів визначають, які тварини мають найкращі селекційні якості. Дані заносять у племінні реєстри - саме вони впливають на ціну тварин. - Випробування - це спосіб оцінити жвавість, витривалість, генетичний потенціал. Результати потрібні не тільки для розведення, а й для продажу - і в Україні, і за кордоном. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає. Стартова ціна може бути 20 тисяч гривень. А далі - без обмежень. Є скакуни, які коштують сотні тисяч. ТОТАЛІЗАТОР І ВІЗИТІВКА МІСТА Заробляє іподром переважно з оренди. Крім стайнь, тут діють тренувальні поля, траса довжиною два кілометри та єдине в Україні зелене конкурно-виїздкове поле. У літній сезон щонеділі відбуваються заїзди - відкриті, без квитків, але й без офіційних запрошень. - Ми нікого не запрошуємо спеціально, бо не маємо ресурсів забезпечити належні умови, зокрема під час тривог, - ділиться Святослав. - Головний корпус теж давно потребує ремонту. Але є постійні відвідувачі - вони приходять щотижня. Бігаємо з червня до кінця жовтня. Колись, коли працював тоталізатор, проводили заїзди навіть узимку. До 1995 року на іподромі працював тоталізатор. Тоді змагання проводили й у холодну пору. - Коли тоталізатор перестав працювати, зник і стимул. Стало менше змагань, менше охочих. А якщо не збирається достатньої кількості учасників, то й проводити недоцільно. Відновити тоталізатор, за його словами, можна - але на це потрібні кошти й ліцензія. Колись усе було просто: люди приходили в головний корпус, ставили на улюблених коней. - Тепер усе інакше. Потрібно програмне забезпечення, щоб люди мали доступ, щоб усе було візуалізовано. А ще - приміщення. Закон вимагає, щоб це все відбувалося саме в іподромі, а наш головний корпус у поганому стані. Іподрому зараз не до таких витрат. У нас завдання інше - вижити, зберегти те, що є, надавати послуги власникам коней. Коли Святослава питають, яким би він хотів бачити іподром у майбутньому, він показує теку, що завжди лежить перед його очима на робочому столі. Там є візуалізації омріяної реконструкції, а також фотографії дубайського іподрому. - Це, звісно, мрія. Там двоповерхові конюшні, сучасна інфраструктура. Такий проєкт у нас поки лише як ідея. Але ми працюємо і над реальними речами - тими, що підкріплені кошторисами. Бо іподром, я вважаю, міг би стати візитівкою міста. В Україні лише два - у Києві й Одесі. Наш - більший. Повномасштабне вторгнення іподром переживає важко. - У перші дні люди рятували родини. Коней залишали. Тварини лишалися без кормів, без догляду. А кінь - це не машина. Його не заженеш у гараж. Треба годувати, поїти, прибирати щодня. Потім частина повернулася, компенсували витрати. Але ті дні були дуже складні. Сьогодні на іподромі працює 45 людей. Двоє з них - на фронті. Директор щодня обходить територію, заходить до стайнь. - Як зайшов - то вже не вийдеш просто так. Щось даси, когось погладиш, - сміється. - А вони ж розуміють. Якщо одного починаєш годувати - інші копитами в двері стукають. Вони знають, що їхня черга теж настане. З грудня 2024 року на Київському іподромі діє безкоштовна програма занять з верхової їзди для військових та ветеранів. Її ініціювали працівники іподрому як спосіб підтримки захисників у період повномасштабної війни. Партнером проєкту став "Київ Мілітарі Хаб" - саме через нього відбувається набір і реєстрація учасників. Заняття проводять досвідчені майстри-наїзники, іподром надає всю інфраструктуру. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней - Підписали меморандум з "Київ Мілітарі Хабом", почали з одного дня занять на тиждень. Тепер уже два. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней, погладити. Це - теж терапія, - наголошує директор. За словами Коваленка, деякі військові на перших заняттях узагалі не говорять. Але після кількох зустрічей - починають відкриватися. Відтепер на заняттях також регулярно присутній психолог. - Саме в той момент, коли вони злазять із коня, з'являється бажання говорити. І якщо є психолог поруч - це правильно. Бо людині є що розповісти, чим поділитися, - додає директор. Керівництво іподрому має амбітні плани - відновити тоталізатор, запустити гастрономічні зони, провести ремонт трибун і полотна, щоб повернути публіці інтерес до перегонів. Як зразок наслідування згадують французький іподром "Вінсенн", де ставки, глядачі й фан-сектори окремих коней роблять кожен біговий день справжньою подією. Сьогодні, попри відсутність бюджетного фінансування, команда поступово відновлює об'єкти, проводить регулярні випробування та залучає ветеранів до безкоштовної реабілітації. У планах - збільшити кількість коней для занять, впорядкувати інфраструктуру й зробити простір відкритим для мешканців Києва. НАЩАДКИ ЧЕМПІОНІВ Біля воріт іподрому - одноповерхова будівля з написом "Наррy Ноrsе". Асфальт перед входом пошкоджений, місцями просів і подекуди поріс травою. Поряд - бетонні сходи зі стертою фарбою, що ведуть на верхній рівень трибун. Біля головного корпусу знайомимося з 45-річним Олександром Ставицьким. Він - наїзник і виріс тут, у гуртожитку. Його батько приїхав на іподром за розподілом після училища, а мати - влаштувалась сюди на роботу, бо її запросила подруга. Познайомилися, отримали кімнату в гуртожитку - і залишилися. - Мій батько навчався на наїзника у Воронезькій області - це тоді була єдина школа на весь союз. Після навчання його направили в Перм на практику, а згодом - сюди. Мама ж - із Київщини. Приїхала просто дізнатися про роботу, і їй одразу дали ключі від кімнати. Отак усе й почалось. Спочатку, каже, особливого потягу до коней не було. Але в якийсь момент усе змінилось. Почав кататись верхи, потім - у качалках. Згодом спробував конкур, виїздку, почав тренувати коней для перегонів - і залишився. - У чотири роки батько посадив мене на коня після заїзду - тоді його треба було "відшагати", дати відновити дихання, пульс, - згадує Олександр, посміхаючись. - Уже в шість я сам катався на спокійних конях. Є навіть фото - я маленький, без сідла, біля стайні. Із тих пір - я тут. Сьогодні він живе в гуртожитку на території іподрому разом із родиною. Каже, що знає майже всіх коней, особливо рисаків, які беруть участь у перегонах. Раніше - знав кожного до найменших деталей. - Колись я знав кожну кличку, родовід, звідки кінь - із якого господарства. Навіть яка жвавість у кого. Зараз трохи менше - коней багато, але тих, хто бігає - практично всіх знаю. Ціни на скакунів, за його словами, коливаються від умовно доступних до захмарних. - У нас жартували: коні стоять трохи дорожче за "Жигулі" і трохи дешевше за "Ягуар". Але якщо кінь від чемпіонських батьків - ціна може стартувати і з 150 тисяч євро. Були такі. У Європі таке потомство розбирають ще до народження, - розказує він. На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція За головною трибуною іподром поступово переходить у відкриті тренувальні майданчики. Один із них обгороджений низьким дерев'яним парканом. Усередині - пісок, кілька кольорових бар'єрів і сліди кінських копит. На фоні - лінія тополь, за нею - житлові багатоповерхівки та крани новобудов. - На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція. Співаки, актори, поети. Приїжджали театри, щось там у конюшнях показували, сиділи з людьми. Вони не просто дивились - вони цікавились кіньми, їздили верхи, виступали, - згадує чоловік, оглядаючи велике поле. Тут займаються як власники коней, так і вершники-орендарі. На одному з майданчиків інструктор допомагає дівчині сісти в сідло. У кількох метрах - інший плац із перешкодами для конкуру. Уздовж ґрунтової доріжки гуляють кури - їх тримають працівники іподрому. Подекуди між кущами видно господарські дрібниці - старі колоди, дерев'яні стовпи. Олександр Ставицький не лише працює з кіньми, а й допомагає проводити заняття для військових. Через стан здоровʼя він перейшов на адміністративну працю і з перших днів долучився до ініціативи. - Зустрічав хлопців, показував їм, де що знаходиться, проводив територією. Хтось із протезом, когось треба підтримати при посадці на коня чи коли злізає,- пояснює Ставицький. - Іноді приходять хлопці, в яких і руки не слухаються, і травми серйозні, і координація порушена. Пам'ятаю одного з опіками на обличчі - замкнений, нікуди не хотів ходити. Але після першої ж поїздки - наче інша людина. Усмішка, легкість, він раптом почав розмовляти. Розповідає, що для багатьох це перший досвід спілкування з кіньми, а для когось - повернення до дитячої мрії. - Є ті, хто з дому не виходив. Хто приходив просто поговорити. Але після верхової їзди - в очах блиск. Коні мають оцю силу - справжню, природну, щиру. Ти сідаєш, і відчуваєш її всім тілом. Це впливає, навіть якщо ти цього не помічаєш. ДІМ НА ІПОДРОМІ Дорогою до тренувального майданчика проходимо поле для змагань. Олександр показує скакові доріжки - піщану, ґрунтову, шлакову. - Та, що перша - це піщана скакова й найдовша. Далі - ґрунтова, з навізного чорнозему. А ось ця, шлакова - вона всепогодна. Тут дренажна система, вода йде в люки, поверхня не слизька навіть після дощу. Не рветься, не зривається. А для верховиків зробили окремі майданчики - бо багато хто тримає тут коней і займається конкуром, подоланням перешкод. Пояснює, що графік у всіх різний: хтось приїжджає у свій час, хтось у штаті - працює з 8:00. - У штатних працівників день починається рано. Уже о сьомій усі тут. У нас як - кожен хоче глянути, як кінь почувається, чи все гаразд. Це не просто робота - це стиль життя, - додає чоловік. Олександр зізнається - занепокоєння щодо майбутнього іподрому відчуває постійно. - З 95-го року я тут офіційно працюю. І весь цей час періодично виникають чутки: перенесуть, забудують, знесуть, - розподить руками. - Зараз ми комунальне підприємство, підпорядковуємось КМДА. Раніше були в системі Міністерства сільського господарства. У найважчі роки були й без зарплат чи підтримки. І тоді кожен виживав як міг. Хтось тримав курей. Хтось приносив своє сіно. Територія - ніби в центрі міста, але живемо як у селі. І в цьому є свій затишок. Додає, що якби не люди, які справді люблять цю справу - іподрому вже не було б. - Це треба любити. Бо інакше - ніяк. Тут не про гроші, а про любов. Про біль, коли кінь хворіє. Про гордість, коли він перемагає. Про те, щоб зберегти цю справу, навіть якщо весь світ каже, що вона не потрібна, - каже він. У радянські часи, коли тут працював тоталізатор - єдина дозволена державою форма гри на гроші, іподром ставав місцем зустрічі людей з грошима. - Ігра в тоталізатор була дійсно крутим моментом. Це була єдина азартна гра, яка була дозволена державою. Картёжники, казино - все це було підпільне, всі ховалися. А от прийти поставити ставку на іподром - це було легально, відкрито. Купити не так дорого, як утримувати Ставицький згадує, як і сам робив ставки. Але спершу - ще дитиною - просто вказував дорослим, на кого варто поставити. - Я був малий, вже трошки обізнаний у рисистих бігах. І дядьки-ігроки мені казали: "Малий, на кого поставити?". Я щось сказав, а ця комбінація виявилась виграшною. Вони мене прозвали "фартовим". Казали: "Де цей фартовий малий, іди підскажи", - розповідає Олександр. Одного разу він назвав пару коней, які прийшли в заїзді разом - і це принесло б виграш понад 200 рублів. На той момент - більше, ніж дві місячні зарплати. Але білет загубили, шукали по трибуні - не знайшли. Заходимо до стайні - напівтемне приміщення з масивними дерев'яними дверима, облупленими від часу. Стіни всередині пофарбовані навпіл - зелений низ, біла верхівка. Металеві грати денників, у яких тримають коней, вкриті шаром пилу від тирси й сіна. Олександр зупиняється біля білого коня з заплетеною в коси гривою. - Коли кінь не годиться ні на розведення, ні на бігову кар'єру - його намагаються продати, - каже він. - Заводу тримати його вже не вигідно, а тут - тим паче. Такі коні часто потрапляють до рук любителів. Їх називають хобі-класом. Але купити не так дорого, як утримувати. Якщо це спортивний кінь, то хоча б п'ять-шість кілограмів овса на день. Сіна - мінімум п'ять кілограмів, а може й до десяти. І це ще без усяких добавок, моркви, яблук, гранул. Якщо порахувати все, то в місяць - від 8000 гривень. А якщо ще амуніція, сідло, тренер, поїздки - то витрати набагато більші. БОЙОВІ ВИХОДИ "ІРБІСА" Ми заходимо на майданчик, прихований між деревами. Тут, у затишку зелені, військові по черзі тренуються. Один верхи, інший - спостерігає з боку, хтось сидить зі психологом у тіні. Манеж невеликий, але достатній для того, щоб опанувати рівновагу, звикнути до коня. Уздовж - старий дерев'яний паркан, за яким густо ростуть кущі та дерева. У дальньому кутку стоять два стільці. На одному з них - військовий у формі, поруч із ним - психолог. Їхня розмова триває паралельно з тренуванням. Серед вершників у пікселі - боєць з позивним "Ірбіс". Йому 45, служить у Нацгвардії. Замість того, щоб просто відіспатись, цього дня обрав тренування з кіньми. - Перший раз, коли їхав, помітив, що постійно посміхаюсь. А зараз, вдруге, вже з'явилось відчуття спокою, умиротворення. Я відчуваю ритм коника. І він мене відчуває. У цей момент всі думки, всі переживання - ніби зникають, - каже Ірбіс, не відриваючи погляду від гнідого коня, що спокійно переступає копитами. На рукаві бійця шеврон підрозділу. До війни він ніколи не сидів у сідлі, але завжди тягнувся до тварин. Колись мав досвід контакту з дельфінами - каже, що і ті, й інші тонко відчувають людину. - Після першого заняття я наступного дня просто їв і спав. Такого зі мною не було ніколи. І не було страху. Ваня, інструктор, був поруч, допомагав. А сьогодні вже сказали: "Хай сам". Це кайф, - не стримує широку посмішку військовий. - Їдеш - і під тобою така жива сила. Розумна істота. Відчуття, що ти в тандемі з чимось більшим - із природою. Я приходжу сюди не просто кататись. Можливо, тікаю від самотності. Але кінь - дуже крутий перемикач. Він справді допомагає. Після ротацій він повертається на базу під Вишгородом. Говорить, що зараз у частині тривають навчання, хтось їде на схід, хтось повертається з передової - усе працює, як конвеєр. - Я вже мав чотири ротації. І чесно скажу: мені тут, у тилу, іноді навіть важче. На передовій усе просто. Є робота, згуртованість, взаємопідтримка. А тут - відчуття незавершеності. Війна триває. І навіть коли ти спиш, тривога всередині не зникає, - рукою Ірбіс тримає повід. Бойові виходи згадує уривками. Як півроку був на позиціях під Серебрянським лісом, як від вибуху танкового снаряду просто не пам'ятає, як упав. Чи приліт в гармату, коли побратими були в бліндажі й дивом вціліли. Командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця Каже: фізично не так важко стріляти, як носити снаряди на 800 м. Тягнули хто як міг - на плечах, на колесиках, тачках. Іноді земля була така мокра, що вибухи просто не спрацьовували. - Нам пощастило. Були контузії, але без тяжких поранень. Коли командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця. Але ми були злагодженою командою. Це велике щастя, - очі "Ірбіса" хмурнішають від згадок про роботу на фронті. Він пішов на війну не з першого дня, але добровільно - коли усвідомив, що не може інакше. Після двох тижнів роздумів просто звернувся у військкомат. Артилерист за спеціальністю, ще зі строкової. Потрапив у новостворену батарею, проходив злагодження на одній гарматі, потім на іншій. Про тих, хто досі не на війні, "Ірбіс" говорить спокійно. Каже: не засуджує, бо сам не пішов у перші дні - потребував часу, щоб дозріти до рішення. Він вважає, що справжній захист - це усвідомлений вибір, а не тиск чи страх. Тому краще, щоб людина прийняла рішення самостійно, щиро, без примусу. Тоді й служба буде іншою. - У мене був товариш, який 24 лютого взяв рюкзак і одразу пішов. А я - через два тижні. Досі думаю: значить, так треба було. Кожному фрукту свій час дозріти. І навіть якщо хтось ухиляється - ми не знаємо, що в нього всередині, яка боротьба там точиться. Коли запитуємо про можливе припинення війни, говорить просто: не можна поступатись територіями. - Якщо раз віддати - потім прийдуть ще. Мир має стояти на чесності, триманні слова. Ми боронимо свою землю. Треба стояти на своєму, - каже наостанок він. Навколо тихо, лише чути, як хрумтить під копитами пісок. Військові заходять на поле, сідають у сідло, вчаться керувати конем, тримати спину рівно. Повітря насичене вологим запахом землі й шерсті. Коли кінь проходить поруч, піднімається легка хмара пилу.

Про це повідомила кореспондентка Еспресо Наталя Стареправо.У Києві команда "Схід СОС" провела форум "Повний цикл евакуації. Невидимі люди прифронту", де розповіла, як проходить евакуація на прифронтових регіонах, що є найскладнішим, та які напрямки є найнебезпечнішими для роботи. Координатор БФ "Схід СОС" Євген Голованевський підкреслив, що затримка з евакуацією та відсутність належних умов для життя призводять до численних смертей, особливо серед дітей."Люди часто зволікають з евакуацією з різних причин: небажання покидати рідні домівки та господарство, страх перед невідомістю та складнощі з адаптацією до нового місця проживання. Окрема проблема – маломобільні особи, які можуть бути покинуті родичами або не мати їх взагалі, що унеможливлює самостійне звернення за допомогою", - сказав він.Евакуаційник Роман Бугайов розповів про випадок, коли людину необхідно було вмовляти 4 місяці на евакуацію. За його словами, спочатку це робили оператори гарячої лінії, а коли почав погіршуватись звʼязок - евакуаційна команда декілька разів на тиждень приїжджала і проводила бесіди.Бугайов зазначив, що від моменту запиту людини про евакуацію екіпаж команди готовий виїхати на виклик за 15 хвилин, або трішки більше, залежно від регіону. На думку евакуаційника, Херсонщина - найскладніший напрямок для евакуації, оскільки там є багато відкритих ділянок, де немає де сховатися, а також в області складна логістика.Евакуаційний підрозділ Білий Янгол на ДонеччиніКерівник евакуаційної групи Геннадій Юдін повідомив, що найгарячішими напрямками були тоді Бахмутський, Лиманський, Мар'янський, Авдіївський, Волноваський. П'ять екіпажів почали працювати в цих напрямках."І тоді ми з квітня 22-го року ми почали вести статистику, скільки людей ми вивезли і На сьогоднішній день я можу сказати, що підрозділами Білий Янголи поліції Донеччини, це 25 поліцейських, хлопці і дівчата, було вивезено на сьогоднішній день 11 500 людей. З цього з цієї цифри це 1,500 дітей", - зазначив він.Також керівник наголосив, що в ці регіони завезли близько 400 тонн гуманітарної допомоги. Від листопаду 2024 року екіпажі ввійшли в штат Національної поліції  Донецької області.Робота операторів гарячої лініїОператорка гарячої лінії "Схід СОС" Даніела розповідає, що найбільше запитів на гарячу лінію надходить саме на евакуацію, і в більшості це літні та маломобільні люди. Найбільше заяв наразі надходить з Донецького напрямку, а саме Костянтинівки, Краматорську, а також Покровську.За словами операторки, ці заяви передають поліції, і потім працюють в кооперації з ними. В місця куди не можуть заїхати волонтери, спочатку заїжджає поліція, а потім людей в певному місці забирають волонтери."Мене особисто болить, коли літня людина, яка лежача, а її всі кинули. Тобто родичі є, але всім абсолютно байдуже, і ніхто не хоче забирати...Дуже важко це слухати, а всеодно треба тримати себе в руках, щоб людині легше було. Тобто ти мусиш стримувати свої якісь емоції", - розповідає Даніела.У зв'язку з безперервними обстрілами в Олексієво-Дружківці та кількох селах Шахівської громади Донецької області, 16 травня оголосили про примусову евакуацію родин з дітьми.   

Реабілітаційні заняття для військових проводять на Київському іподромі. Проєкт реалізується у співпраці з організацією "Київ Мілітарі Хаб", яка займається підтримкою ветеранів та діючих військовослужбовців. Заняття включають верхову їзду та роботу з психологами. Такі активності допомагають зменшити тривожність, повернути відчуття тіла й відновити довіру до оточення, кажуть організатори. Кожного тижня на іподромі тренується кілька груп, а кількість охочих зростає. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на одному з таких занять і дізналася, як зараз живе Київський іподром та чим займаються там військові та ветерани. ЦЕНТР ВИПРОБУВАНЬ Бетонна трибуна Київського іподрому розтягується вздовж доріжки на кількадесят метрів. Її дах винесено вперед і тримається на рядах колон. Фасад будівлі трохи зношений - облущена штукатурка, тріщини, подекуди видно іржаві конструктивні елементи. У нижній частині розташовані кілька лав і два мобільні туалети. Вікна засклені, частина з них замінена на сучасні пластикові. Перший київський іподром з'явився ще у ХІХ столітті - на Печерську, в районі сучасної площі Лесі Українки. У ті часи це була не лише спортивна, а й культурна подія: скачки збирали міську еліту, а тоталізатор приваблював азартну публіку. Іподром став візитівкою Києва. Однак у другій половині ХХ століття через розширення міста й потребу в більшій території іподром вирішили перенести. Нову локацію обрали на південній околиці столиці - в районі Теремків. У 1969 році на проспекті Глушкова запрацював сучасний Київський іподром. У радянські часи він був важливим центром випробувань рисистих коней. Тут щотижня проводили офіційні заїзди, працював тоталізатор, функціонувала широка мережа конярських господарств, пов'язаних з іподромом. Сучасний іподром на просп. Глушкова займає 38 га. На новому місці звели центральну трибуну - архітектурну пам'ятку з унікальною конструкцією: з будь-якої точки відкривається повний огляд на бігову доріжку, навіть на її повороти. - Центральна будівля - це пам'ятка архітектурної спадщини. Вона спроєктована без жодного стовпа, що заважає огляду. Видно все: і прямі, і повороти, - каже директор іподрому Святослав Коваленко. Зустрічає в кабінеті на другому поверсі старої адмінбудівлі іподрому. Святослав Коваленко разом із командою працюють на іподромі з липня 2024 року. На території - десять стайнь, господарські будівлі, гуртожиток для працівників і великий критий манеж. Тут тримають понад триста коней - рисаків і верхових. Іподром не має власних коней, лише здає місця в оренду племінним господарствам і приватним власникам, які привозять сюди своїх тварин на тренування й випробування. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає - Приблизно половина наших коней - рисаки, інша половина - верхові. Серед порід - орловські, французькі, українські тощо. Французький рисак - це бренд, - розповідає Святослав. - У Франції іподроми є в кожному місті, працює тоталізатор, ставки. Але й наші українські показують дуже гідні результати. Іподром сьогодні працює передусім як місце випробувань. Заїзди проходять у запряжних візках - коні біжать риссю, їх оцінює суддівська колегія. На основі результатів визначають, які тварини мають найкращі селекційні якості. Дані заносять у племінні реєстри - саме вони впливають на ціну тварин. - Випробування - це спосіб оцінити жвавість, витривалість, генетичний потенціал. Результати потрібні не тільки для розведення, а й для продажу - і в Україні, і за кордоном. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає. Стартова ціна може бути 20 тисяч гривень. А далі - без обмежень. Є скакуни, які коштують сотні тисяч. ТОТАЛІЗАТОР І ВІЗИТІВКА МІСТА Заробляє іподром переважно з оренди. Крім стайнь, тут діють тренувальні поля, траса довжиною два кілометри та єдине в Україні зелене конкурно-виїздкове поле. У літній сезон щонеділі відбуваються заїзди - відкриті, без квитків, але й без офіційних запрошень. - Ми нікого не запрошуємо спеціально, бо не маємо ресурсів забезпечити належні умови, зокрема під час тривог, - ділиться Святослав. - Головний корпус теж давно потребує ремонту. Але є постійні відвідувачі - вони приходять щотижня. Бігаємо з червня до кінця жовтня. Колись, коли працював тоталізатор, проводили заїзди навіть узимку. До 1995 року на іподромі працював тоталізатор. Тоді змагання проводили й у холодну пору. - Коли тоталізатор перестав працювати, зник і стимул. Стало менше змагань, менше охочих. А якщо не збирається достатньої кількості учасників, то й проводити недоцільно. Відновити тоталізатор, за його словами, можна - але на це потрібні кошти й ліцензія. Колись усе було просто: люди приходили в головний корпус, ставили на улюблених коней. - Тепер усе інакше. Потрібно програмне забезпечення, щоб люди мали доступ, щоб усе було візуалізовано. А ще - приміщення. Закон вимагає, щоб це все відбувалося саме в іподромі, а наш головний корпус у поганому стані. Іподрому зараз не до таких витрат. У нас завдання інше - вижити, зберегти те, що є, надавати послуги власникам коней. Коли Святослава питають, яким би він хотів бачити іподром у майбутньому, він показує теку, що завжди лежить перед його очима на робочому столі. Там є візуалізації омріяної реконструкції, а також фотографії дубайського іподрому. - Це, звісно, мрія. Там двоповерхові конюшні, сучасна інфраструктура. Такий проєкт у нас поки лише як ідея. Але ми працюємо і над реальними речами - тими, що підкріплені кошторисами. Бо іподром, я вважаю, міг би стати візитівкою міста. В Україні лише два - у Києві й Одесі. Наш - більший. Повномасштабне вторгнення іподром переживає важко. - У перші дні люди рятували родини. Коней залишали. Тварини лишалися без кормів, без догляду. А кінь - це не машина. Його не заженеш у гараж. Треба годувати, поїти, прибирати щодня. Потім частина повернулася, компенсували витрати. Але ті дні були дуже складні. Сьогодні на іподромі працює 45 людей. Двоє з них - на фронті. Директор щодня обходить територію, заходить до стайнь. - Як зайшов - то вже не вийдеш просто так. Щось даси, когось погладиш, - сміється. - А вони ж розуміють. Якщо одного починаєш годувати - інші копитами в двері стукають. Вони знають, що їхня черга теж настане. З грудня 2024 року на Київському іподромі діє безкоштовна програма занять з верхової їзди для військових та ветеранів. Її ініціювали працівники іподрому як спосіб підтримки захисників у період повномасштабної війни. Партнером проєкту став "Київ Мілітарі Хаб" - саме через нього відбувається набір і реєстрація учасників. Заняття проводять досвідчені майстри-наїзники, іподром надає всю інфраструктуру. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней - Підписали меморандум з "Київ Мілітарі Хабом", почали з одного дня занять на тиждень. Тепер уже два. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней, погладити. Це - теж терапія, - наголошує директор. За словами Коваленка, деякі військові на перших заняттях узагалі не говорять. Але після кількох зустрічей - починають відкриватися. Відтепер на заняттях також регулярно присутній психолог. - Саме в той момент, коли вони злазять із коня, з'являється бажання говорити. І якщо є психолог поруч - це правильно. Бо людині є що розповісти, чим поділитися, - додає директор. Керівництво іподрому має амбітні плани - відновити тоталізатор, запустити гастрономічні зони, провести ремонт трибун і полотна, щоб повернути публіці інтерес до перегонів. Як зразок наслідування згадують французький іподром "Вінсенн", де ставки, глядачі й фан-сектори окремих коней роблять кожен біговий день справжньою подією. Сьогодні, попри відсутність бюджетного фінансування, команда поступово відновлює об'єкти, проводить регулярні випробування та залучає ветеранів до безкоштовної реабілітації. У планах - збільшити кількість коней для занять, впорядкувати інфраструктуру й зробити простір відкритим для мешканців Києва. НАЩАДКИ ЧЕМПІОНІВ Біля воріт іподрому - одноповерхова будівля з написом "Наррy Ноrsе". Асфальт перед входом пошкоджений, місцями просів і подекуди поріс травою. Поряд - бетонні сходи зі стертою фарбою, що ведуть на верхній рівень трибун. Біля головного корпусу знайомимося з 45-річним Олександром Ставицьким. Він - наїзник і виріс тут, у гуртожитку. Його батько приїхав на іподром за розподілом після училища, а мати - влаштувалась сюди на роботу, бо її запросила подруга. Познайомилися, отримали кімнату в гуртожитку - і залишилися. - Мій батько навчався на наїзника у Воронезькій області - це тоді була єдина школа на весь союз. Після навчання його направили в Перм на практику, а згодом - сюди. Мама ж - із Київщини. Приїхала просто дізнатися про роботу, і їй одразу дали ключі від кімнати. Отак усе й почалось. Спочатку, каже, особливого потягу до коней не було. Але в якийсь момент усе змінилось. Почав кататись верхи, потім - у качалках. Згодом спробував конкур, виїздку, почав тренувати коней для перегонів - і залишився. - У чотири роки батько посадив мене на коня після заїзду - тоді його треба було "відшагати", дати відновити дихання, пульс, - згадує Олександр, посміхаючись. - Уже в шість я сам катався на спокійних конях. Є навіть фото - я маленький, без сідла, біля стайні. Із тих пір - я тут. Сьогодні він живе в гуртожитку на території іподрому разом із родиною. Каже, що знає майже всіх коней, особливо рисаків, які беруть участь у перегонах. Раніше - знав кожного до найменших деталей. - Колись я знав кожну кличку, родовід, звідки кінь - із якого господарства. Навіть яка жвавість у кого. Зараз трохи менше - коней багато, але тих, хто бігає - практично всіх знаю. Ціни на скакунів, за його словами, коливаються від умовно доступних до захмарних. - У нас жартували: коні стоять трохи дорожче за "Жигулі" і трохи дешевше за "Ягуар". Але якщо кінь від чемпіонських батьків - ціна може стартувати і з 150 тисяч євро. Були такі. У Європі таке потомство розбирають ще до народження, - розказує він. На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція За головною трибуною іподром поступово переходить у відкриті тренувальні майданчики. Один із них обгороджений низьким дерев'яним парканом. Усередині - пісок, кілька кольорових бар'єрів і сліди кінських копит. На фоні - лінія тополь, за нею - житлові багатоповерхівки та крани новобудов. - На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція. Співаки, актори, поети. Приїжджали театри, щось там у конюшнях показували, сиділи з людьми. Вони не просто дивились - вони цікавились кіньми, їздили верхи, виступали, - згадує чоловік, оглядаючи велике поле. Тут займаються як власники коней, так і вершники-орендарі. На одному з майданчиків інструктор допомагає дівчині сісти в сідло. У кількох метрах - інший плац із перешкодами для конкуру. Уздовж ґрунтової доріжки гуляють кури - їх тримають працівники іподрому. Подекуди між кущами видно господарські дрібниці - старі колоди, дерев'яні стовпи. Олександр Ставицький не лише працює з кіньми, а й допомагає проводити заняття для військових. Через стан здоровʼя він перейшов на адміністративну працю і з перших днів долучився до ініціативи. - Зустрічав хлопців, показував їм, де що знаходиться, проводив територією. Хтось із протезом, когось треба підтримати при посадці на коня чи коли злізає,- пояснює Ставицький. - Іноді приходять хлопці, в яких і руки не слухаються, і травми серйозні, і координація порушена. Пам'ятаю одного з опіками на обличчі - замкнений, нікуди не хотів ходити. Але після першої ж поїздки - наче інша людина. Усмішка, легкість, він раптом почав розмовляти. Розповідає, що для багатьох це перший досвід спілкування з кіньми, а для когось - повернення до дитячої мрії. - Є ті, хто з дому не виходив. Хто приходив просто поговорити. Але після верхової їзди - в очах блиск. Коні мають оцю силу - справжню, природну, щиру. Ти сідаєш, і відчуваєш її всім тілом. Це впливає, навіть якщо ти цього не помічаєш. ДІМ НА ІПОДРОМІ Дорогою до тренувального майданчика проходимо поле для змагань. Олександр показує скакові доріжки - піщану, ґрунтову, шлакову. - Та, що перша - це піщана скакова й найдовша. Далі - ґрунтова, з навізного чорнозему. А ось ця, шлакова - вона всепогодна. Тут дренажна система, вода йде в люки, поверхня не слизька навіть після дощу. Не рветься, не зривається. А для верховиків зробили окремі майданчики - бо багато хто тримає тут коней і займається конкуром, подоланням перешкод. Пояснює, що графік у всіх різний: хтось приїжджає у свій час, хтось у штаті - працює з 8:00. - У штатних працівників день починається рано. Уже о сьомій усі тут. У нас як - кожен хоче глянути, як кінь почувається, чи все гаразд. Це не просто робота - це стиль життя, - додає чоловік. Олександр зізнається - занепокоєння щодо майбутнього іподрому відчуває постійно. - З 95-го року я тут офіційно працюю. І весь цей час періодично виникають чутки: перенесуть, забудують, знесуть, - розподить руками. - Зараз ми комунальне підприємство, підпорядковуємось КМДА. Раніше були в системі Міністерства сільського господарства. У найважчі роки були й без зарплат чи підтримки. І тоді кожен виживав як міг. Хтось тримав курей. Хтось приносив своє сіно. Територія - ніби в центрі міста, але живемо як у селі. І в цьому є свій затишок. Додає, що якби не люди, які справді люблять цю справу - іподрому вже не було б. - Це треба любити. Бо інакше - ніяк. Тут не про гроші, а про любов. Про біль, коли кінь хворіє. Про гордість, коли він перемагає. Про те, щоб зберегти цю справу, навіть якщо весь світ каже, що вона не потрібна, - каже він. У радянські часи, коли тут працював тоталізатор - єдина дозволена державою форма гри на гроші, іподром ставав місцем зустрічі людей з грошима. - Ігра в тоталізатор була дійсно крутим моментом. Це була єдина азартна гра, яка була дозволена державою. Картёжники, казино - все це було підпільне, всі ховалися. А от прийти поставити ставку на іподром - це було легально, відкрито. Купити не так дорого, як утримувати Ставицький згадує, як і сам робив ставки. Але спершу - ще дитиною - просто вказував дорослим, на кого варто поставити. - Я був малий, вже трошки обізнаний у рисистих бігах. І дядьки-ігроки мені казали: "Малий, на кого поставити?". Я щось сказав, а ця комбінація виявилась виграшною. Вони мене прозвали "фартовим". Казали: "Де цей фартовий малий, іди підскажи", - розповідає Олександр. Одного разу він назвав пару коней, які прийшли в заїзді разом - і це принесло б виграш понад 200 рублів. На той момент - більше, ніж дві місячні зарплати. Але білет загубили, шукали по трибуні - не знайшли. Заходимо до стайні - напівтемне приміщення з масивними дерев'яними дверима, облупленими від часу. Стіни всередині пофарбовані навпіл - зелений низ, біла верхівка. Металеві грати денників, у яких тримають коней, вкриті шаром пилу від тирси й сіна. Олександр зупиняється біля білого коня з заплетеною в коси гривою. - Коли кінь не годиться ні на розведення, ні на бігову кар'єру - його намагаються продати, - каже він. - Заводу тримати його вже не вигідно, а тут - тим паче. Такі коні часто потрапляють до рук любителів. Їх називають хобі-класом. Але купити не так дорого, як утримувати. Якщо це спортивний кінь, то хоча б п'ять-шість кілограмів овса на день. Сіна - мінімум п'ять кілограмів, а може й до десяти. І це ще без усяких добавок, моркви, яблук, гранул. Якщо порахувати все, то в місяць - від 8000 гривень. А якщо ще амуніція, сідло, тренер, поїздки - то витрати набагато більші. БОЙОВІ ВИХОДИ "ІРБІСА" Ми заходимо на майданчик, прихований між деревами. Тут, у затишку зелені, військові по черзі тренуються. Один верхи, інший - спостерігає з боку, хтось сидить зі психологом у тіні. Манеж невеликий, але достатній для того, щоб опанувати рівновагу, звикнути до коня. Уздовж - старий дерев'яний паркан, за яким густо ростуть кущі та дерева. У дальньому кутку стоять два стільці. На одному з них - військовий у формі, поруч із ним - психолог. Їхня розмова триває паралельно з тренуванням. Серед вершників у пікселі - боєць з позивним "Ірбіс". Йому 45, служить у Нацгвардії. Замість того, щоб просто відіспатись, цього дня обрав тренування з кіньми. - Перший раз, коли їхав, помітив, що постійно посміхаюсь. А зараз, вдруге, вже з'явилось відчуття спокою, умиротворення. Я відчуваю ритм коника. І він мене відчуває. У цей момент всі думки, всі переживання - ніби зникають, - каже Ірбіс, не відриваючи погляду від гнідого коня, що спокійно переступає копитами. На рукаві бійця шеврон підрозділу. До війни він ніколи не сидів у сідлі, але завжди тягнувся до тварин. Колись мав досвід контакту з дельфінами - каже, що і ті, й інші тонко відчувають людину. - Після першого заняття я наступного дня просто їв і спав. Такого зі мною не було ніколи. І не було страху. Ваня, інструктор, був поруч, допомагав. А сьогодні вже сказали: "Хай сам". Це кайф, - не стримує широку посмішку військовий. - Їдеш - і під тобою така жива сила. Розумна істота. Відчуття, що ти в тандемі з чимось більшим - із природою. Я приходжу сюди не просто кататись. Можливо, тікаю від самотності. Але кінь - дуже крутий перемикач. Він справді допомагає. Після ротацій він повертається на базу під Вишгородом. Говорить, що зараз у частині тривають навчання, хтось їде на схід, хтось повертається з передової - усе працює, як конвеєр. - Я вже мав чотири ротації. І чесно скажу: мені тут, у тилу, іноді навіть важче. На передовій усе просто. Є робота, згуртованість, взаємопідтримка. А тут - відчуття незавершеності. Війна триває. І навіть коли ти спиш, тривога всередині не зникає, - рукою Ірбіс тримає повід. Бойові виходи згадує уривками. Як півроку був на позиціях під Серебрянським лісом, як від вибуху танкового снаряду просто не пам'ятає, як упав. Чи приліт в гармату, коли побратими були в бліндажі й дивом вціліли. Командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця Каже: фізично не так важко стріляти, як носити снаряди на 800 м. Тягнули хто як міг - на плечах, на колесиках, тачках. Іноді земля була така мокра, що вибухи просто не спрацьовували. - Нам пощастило. Були контузії, але без тяжких поранень. Коли командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця. Але ми були злагодженою командою. Це велике щастя, - очі "Ірбіса" хмурнішають від згадок про роботу на фронті. Він пішов на війну не з першого дня, але добровільно - коли усвідомив, що не може інакше. Після двох тижнів роздумів просто звернувся у військкомат. Артилерист за спеціальністю, ще зі строкової. Потрапив у новостворену батарею, проходив злагодження на одній гарматі, потім на іншій. Про тих, хто досі не на війні, "Ірбіс" говорить спокійно. Каже: не засуджує, бо сам не пішов у перші дні - потребував часу, щоб дозріти до рішення. Він вважає, що справжній захист - це усвідомлений вибір, а не тиск чи страх. Тому краще, щоб людина прийняла рішення самостійно, щиро, без примусу. Тоді й служба буде іншою. - У мене був товариш, який 24 лютого взяв рюкзак і одразу пішов. А я - через два тижні. Досі думаю: значить, так треба було. Кожному фрукту свій час дозріти. І навіть якщо хтось ухиляється - ми не знаємо, що в нього всередині, яка боротьба там точиться. Коли запитуємо про можливе припинення війни, говорить просто: не можна поступатись територіями. - Якщо раз віддати - потім прийдуть ще. Мир має стояти на чесності, триманні слова. Ми боронимо свою землю. Треба стояти на своєму, - каже наостанок він. Навколо тихо, лише чути, як хрумтить під копитами пісок. Військові заходять на поле, сідають у сідло, вчаться керувати конем, тримати спину рівно. Повітря насичене вологим запахом землі й шерсті. Коли кінь проходить поруч, піднімається легка хмара пилу.

Кожна пара має свій ритм, свої звички і навіть свої улюблені "погляди в один бік". Але, як і в будь-яких стосунках, навіть найгармонійніших, час від часу потрібне перезавантаження. Не тому, що щось не так, а тому, що нові емоції це як свіже повітря для почуттів. Спільні пригоди це не лише про розваги. Це про командність, сміх у непередбачуваних ситуаціях, про "ти бачив це?" і "давай ще раз!". Вони не просто створюють спогади, а й зміцнюють те, що вже є між вами. У цій статті зібрані ідеї, як через активні розваги у Києві та відпочинок зробити стосунки ще міцнішими. І навіть якщо у вас все добре невелика спільна авантюра завжди піде на користь. Особливо, якщо вона не схожа на звичні побачення в ресторанах або вечори перед екраном. Спільна дія = спільне зростання Коли пара разом робить щось нове, це стає точкою росту для обох. Наприклад, ви вперше сідаєте в байдарку, і раптом з'ясовується, що треба не просто веслувати, а ще й синхронізуватись. Або разом пробуєте скелелазіння і довіряєте партнеру свою страховку. У таких моментах з'являється інше відчуття близькості не лише романтичної, а й партнерської. Це працює і в менш екстремальних форматах. Ви можете разом пройти кулінарний майстер-клас, спробувати урок танців чи створити разом студійний запис пісні. Головне не формат, а принцип: ви робите щось удвох, з нуля, і це "ваше спільне". Навіть якщо спочатку не все ідеально, сам процес додає щирості. І це краще за будь-яке кіно. Адреналін як каталізатор емоцій Є тип пригод, які миттєво об'єднують. Це активності, де серце б'ється швидше: від польоту на повітряній кулі до стрибка з тарзанки або сплаву по річці. Такі речі змушують мозок виділяти більше дофаміну, а якщо поруч ще й кохана людина ефект закріплюється на підсвідомому рівні. Тобто ви не просто запам'ятовуєте цю подію, а й автоматично асоціюєте партнера з приємними емоціями. Якщо ви хочете оновити стосунки або відчути більше драйву, спробуйте "вибуховий" формат відпочинку. Серед доступних сертифікатів можна знайти: польоти в аеротрубі або на параплані; квести на відкритому повітрі; мандрівки на квадроциклах; zір-lіnе або роуп-джампінг; кінні прогулянки на заході сонця. Усі ці активності дарують не лише гострі враження, а й миттєве відчуття "ми це зробили разом". Іноді саме таке перезавантаження відкриває новий рівень у стосунках. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: П'ять головних ознак здорових стосунків Тиша, що зближує Не всі пари обожнюють адреналін. Інколи хочеться спокою, щоб нарешті побути разом без суєти. І це теж формат спільної пригоди. Наприклад, уявіть день без телефонів, лише ви двоє, свіже повітря, прогулянка лісом, спільна кава з термоса й ніч у затишному кемпінгу або екобудиночку. Це інший тип емоцій, але він не менш глибокий. Тут теж працює принцип "ми разом": у готелях і містах складно відчути справжню увагу один до одного, а в такому форматі зникають сторонні подразники. Такі моменти потрібні, коли хочеться більше присутності. І саме в них народжуються щирі розмови, сміх без приводу, обійми просто так. Сюрприз замість звичної вечері Класичні подарунки це зручно. Але сюрприз у вигляді сертифіката на спільну пригоду це вже подія. Він не потребує бантиків і довгих пояснень. Достатньо просто вручити конверт і сказати "поїхали разом", і вмить день набуває іншого сенсу. Такі моменти відчуваються як щось значуще, навіть якщо це просто SUР-дошки або спільний майстер-клас. Особливо цікаво робити такі сюрпризи спонтанно, без дати. Не чекати річниці, а просто одного ранку запропонувати зникнути з міста на день і поїхати в нове місце. У цьому є особлива магія показати людині, що вона важлива не лише у свята. Стосунки потребують не лише турботи, а й новизни Щоденна рутина, навіть якщо вона комфортна, поступово стирає гостроту відчуттів. А пригоди це як спеція до знайомої страви. Вони не замінюють турботу, розмови чи підтримку, але додають енергії й натхнення. І в цьому їх головна сила. Тому якщо хочете подарувати стосункам новий імпульс подаруйте собі пригоду. Спільна активність це ще й хороша інвестиція в пам'ять. Через рік ви не пригадаєте, що саме їли того вечора, але точно згадаєте, як сміялись у гірській річці, як разом тримались за руки на висоті або як будували намет під дощем. І ці моменти залишаться з вами назавжди як найкращий доказ того, що ви команда. Кожна жінка хоче знати, чи довіряти майбутньому обранцю. Важливі моменти, які краще за слова говорять про велике кохання. Варто звернути увагу на п'ять ознак, які покажуть, чи того чоловіка ви обрали.

Переїзд - подія, яка завжди супроводжується стресом. Один із найчастіших ризиків - пошкодження речей у процесі транспортування. Зіпсовані меблі, подряпана техніка чи розбите скло - типові наслідки, якщо нехтувати етапом якісного пакування й завантаження. Сьогодні, коли попит на переїзди зростає, українці дедалі частіше стикаються з дилемою: організовувати все самостійно чи звернутися до професіоналів. Про те, як зменшити ризики та що радять фахівці, - у нашій статті. Чому речі псуються під час переїзду Основні причини - це відсутність спеціального пакування, неправильне розміщення речей у транспорті, перевантаження коробок і брак фіксації. Ситуація ускладнюється, коли переїзд організовується самотужки або в стислі терміни. "Понад 40% клієнтів звертаються до нас після невдалих спроб самостійного переїзду. Найчастіше йдеться про тріснуті скляні поверхні, подряпані шафи чи пошкоджену побутову техніку!, - коментує логіст компанії Smаrt Моvе. Як виглядає професійне пакування Компанії, що надають послуги повного переїзду, застосовують інші стандарти: Тришаровий гофрокартон для побутової техніки; Пухирчасту плівку для скла та дзеркал; Стрейч-плівку для меблів; Ремені для фіксації речей у транспорті. Професійні послуги вантажників включають не лише фізичну допомогу, а й відповідальне ставлення до кожного предмета: правильно підіймають важке, не дряпають стіни, фіксують речі в кузові. Це суттєво знижує ризик пошкоджень. Офісний переїзд: окрема складність Коли мова йде про офісний переїзд, важливо враховувати ще більше нюансів: комп'ютери, сейфи, документація, меблі з розбором. Пошкодження хоча б одного елемента - ризик для бізнес-процесів. У такому випадку переїзд без професійного контролю логістів - це завжди гра з непередбачуваним результатом. У практиці Smаrt Моvе був кейс, коли офіс компанії з 30 працівників переїжджали у вихідні - з повним демонтажем меблів, пакуванням техніки та монтажем у новому приміщенні. Усе відбувалося за один день, без простою роботи. Такий результат можливий лише при роботі з командою, яка має досвід саме в корпоративних переїздах. Що можна зробити самостійно, а що варто делегувати Самостійно: Скласти детальний список речей; Розібрати дрібні предмети й підготувати документи; Маркувати коробки за кімнатами чи працівниками. Делегувати варто: Пакування крихких речей і техніки; Роботу з великогабаритними меблями; Завантаження і транспортування; Підйом на поверх або роботу в складних умовах (вузькі проходи, відсутність ліфта тощо). Ризик пошкодити речі під час квартирного переїзду - високий, якщо не залучити фахівців. Компанії, як-от Smаrt Моvе, пропонують комплексні рішення, де кожен етап - від пакування до фіксації вантажу - виконують досвідчені спеціалісти. Якщо ви плануєте змінити місце проживання чи проводите офісний переїзд у Києві, заздалегідь продумайте логістику. Уникнути зайвих витрат і зберегти своє майно допоможе правильно підібрана команда та відповідальна підготовка.

Дар’я Марусик — рекрутерка 412 окремого полку безпілотних систем Nеmеsіs, а в цивільному житті — РR Lеаd в продуктовій ІТ-компанії аррflаmе. Окрім цього, вона мама 9-річного сина. Дар’я не була військовозобов’язаною і мобілізувалася добровільно. У розмові з DОU вона розповіла про фізичну й моральну підготовку до служби, скепсис родичів і підтримку сина, а також чи досі є упередження щодо жінок в окопах та що мотивує дівчат іти служити. «Ще у 2014-му виникали думки, що варто піти у військо». Про рішення служити Мої батьки присвятили військовій справі більшість життя. Тато — командир інженерно-саперного взводу, працює на нулі. Зараз мама чекає на нього вдома, але раніше й сама служила — 20 років на посаді зв’язківиці. Дитиною я любила бувати в мами на вузлі зв’язку, проводила там багато часу. Культуру армії розуміла, але доєднуватися до її лав ніколи не планувала. Початок війни у 2014 році застав мене й мого — на той момент майбутнього — чоловіка за кордоном. Коли повернулись, відразу долучилася до волонтерської організації, що допомагала внутрішньо переміщеним особам знайти роботу. Ще тоді виникали думки, що варто піти у військо. Але було страшно. На той час ми небагато розуміли про війну: знали, що йдуть бої, що втрачаємо людей. Тож питання служби поставила на паузу, оскільки, як жінка, могла собі це дозволити. У перший день повномасштабного вторгнення аррflаmе евакуювала співробітників та їхніх близьких з Києва до Закарпаття. Я вже мала дитину, тож передусім хвилювалася за її життя. Утім, в евакуації було неспокійно. Я мусила повернутися до Києва і щось робити, знову задумалася про службу. Та чоловік першим вирішив долучитись до війська — домовилися, що я залишусь із сином. Тим часом я почала організовувати різні збори й потрохи готувалась-таки до служби. Усвідомлювала, що ця війна надовго і кожен з нас так чи так долучиться до оборони країни — чи як військовослужбовець, чи як волонтер. Записалася на бойові мистецтва, до тренажерної зали й на стрільбу, а ще пройшла повне медичне обстеження. Читала багато тематичної літератури — почала з книжки «Броньований розум. Бойовий стрес та психологія екстремальних ситуацій». У ній багато порад, як справлятися зі стресом під час війни, — корисно і військовим, і цивільним. До того ж слухала вебінари про рекрутинг жінок від Центру рекрутингу української армії. У серпні 2024 року я пішла служити. Син підріс, і можна було організувати побут так, щоб наша з чоловіком служба не заподіяла шкоди дитині. Зараз сину дев’ять років, ми живемо разом, оскільки я працюю в Києві. Проте мої зміни можуть тривати довше за 11 годин, тому нам допомагає близька людина: забирає сина зі школи, проводить з ним час тощо. Основна моя мотивація — не стояти осторонь, наскільки це можливо. А ще — жити тут і зараз. На жаль, нині наше життя — це війна. Я хочу зробити свій внесок у перемогу — через службу в бойовому підрозділі. «Родичі не розуміли, навіщо я пішла служити, якщо могла не робити цього». Про підтримку близьких та колег Син мене підтримав і добре зрозумів. У нашій сім’ї служать усі, тож моє рішення не стало для нього сюрпризом. Щоправда, хвилювався, що можу надовго поїхати, але найдовше я відлучалася лише на базову військову підготовку. На всіх етапах БЗВП і служби мене підтримували кохані чоловіки, близькі та рідні. Хоча пізніше з’ясувалося, що деякі родичі поставилися до мого вибору скептично. Мовляв, я не військовозобов’язана, маю чудову роботу, чоловік уже служить — навіщо мені це? Моє життя було насичене різними активностями, я завжди була суперзайнята. Обіймала посаду РR Lеаd в одному з продуктів аррflаmе, завжди мала щільний графік. Він і зараз насичений, але у мене лише армія та син, ми зустрічаємося з ним ввечері. Першим з нашої РR-команди мобілізувався мій найкращий друг та колега Олексій — за власним бажанням він пішов у 2 Інтернаціональний легіон Збройних сил України. А через місяць мобілізувалась і я. Досі маю щомісячні чекапи з НR-менеджеркою — щоправда, тепер вони коротші й письмові. Компанія й колеги не припиняють підтримувати нас з Олексієм, закривають збори. Також ми одержуємо щомісячну фінансову підтримку від аррflаmе — це не повна компенсація, але сума вагома. А ще за нами зберігається місце в компанії, і після закінчення служби я планую туди повернутися. «Я могла допомогти розвинутися команді рекрутингу й самому полку». Про вибір напряму та роль на службі Я служу в 412 окремому полку безпілотних систем Nеmеsіs. Це був батальйон у структурі 101 окремої бригади охорони ГШ, де служить мій батько. Згодом були створені Сил безпілотних систем, і 412 батальйоні увійшов у їхнє підпорядкування. З медійної точки зору 412 батальйон був майже невідомий. Про нього знали або самі військові, або гіки, які цікавилися сучасними засобами ураження. Я зупинилася на цьому батальйоні, бо відчула, що підрозділ формує стратегію розвитку безпілотних систем та матиме вагомий вклад у майбутнє. Мою заявку розглядали близько півтора місяця. Зараз розумію, що причиною затримки стала висока завантаженість відділу рекрутингу. Але тоді я хвилювалась, чи заявку взагалі отримали, — довелося просити друзів-військових дати на мене рекомендацію. Сьогодні наш відділ рекрутингу реагує блискавично: відповідаємо кандидатам упродовж кількох годин, максимум — доба. І це при тому, що кількість охочих вступити до нашого підрозділу зростає в геометричній прогресії. Подавалася саме на медіа та комунікації. Хотіла потрапити в пресслужбу, їздити й висвітлювати бойову роботу підрозділу, знімати, брати інтерв’ю і, можливо, вести соцмережі. Тобто застосовувати вміння з цивільного життя. Посади в комунікаціях не було, але моєю заявкою зацікавився теперішній командир і запропонував спробувати себе в ролі рекрутерки. Наймом я теж займалася, проте давно. Коли тільки-но переїхала до Києва, працювала як менеджерка з персоналу у сфері НоRеСа (hоtеl, rеstаurаnt, саfе). До того ж я завжди обіймала плюс-мінус керівні посади, тож рекрутинг не був для мене чимось новим. Окрім того, мій досвід у РR — від івент-менеджменту до міжнародного піару — так чи так допомагав розбиратися в людях, працювати з ними, курувати їх і менторити. Понад те, напередодні мобілізації я закінчила курс з ефективного найму для хайринг-менеджерів від аррflаmе. Було цікаво спробувати, плюс на той момент рекрутинг тільки розвивався, а батальйон ставав у перспективі полком. Мені сказали, що я можу посприяти зростанню підрозділу, розвитку команди рекрутингу і самого полку. А це дуже великі обсяги мобілізації. Це звучало як виклик, але я погодилася. «Сержанти й інструктори підтримували жінок, особливо тих, які йшли на бойові посади». Про БЗВП та ставлення до жінок Очікувала прискіпувань, упередженого ставлення і загалом негативного досвіду долучення до війська. На щастя, все виявилося інакше. Я отримала рекомендаційний лист разом із групою новобранців — моїх майбутніх побратимів. Пішла в ТЦК, оформила документи, пройшла ВЛК. Повернулася в ТЦК по бойову повістку та вирушила в навчальний центр. Тепер інакша процедура приєднання — напряму в частину, без глибокого залучення ТЦК. Люди можуть відразу ставати військовослужбовцями полку після завершення ВЛК. Тобто всі етапи співбесід і подальший процес, аж до моменту переведення під керівництво майбутніх командирів, курує наша рекрутингова команда. Знаю, що думки з приводу процесу БЗВП різняться, багато хто незадоволений. Проте це не моя історія, мені дуже сподобалось — і саме навчання, і робота піхотинців. Я навіть задумувалася піти в піхоту, але стримувала думка про сина. Можливо, це лише щасливий випадок, але в мене були хороші сержанти, інструктори та дуже мотивований взвод. Якось ще й поталанило стати заступницею командира взводу. Курс проходило 100 осіб, з них 15 дівчат — це порівняно багато Зокрема, у нашому взводі було двоє дівчат, а в роті — шестеро. Я відчувала підтримку сержантів та інструкторів. Вони добре ставилися до жінок у війську, хоча й вважали, що нам краще підходять тилові ролі — через нижчу витривалість та вищу вразливість. Водночас поважали вибір кожної, особливо відзначали жінок, які йшли на бойові посади: «Якби всі чоловіки були настільки вмотивовані, ми б уже виграли війну». Під час БЗВП Як рекрутерка, можу впевнено сказати: мотивація — один з ключових критеріїв у нашому підрозділі. Потрапити до нас складно, бо я не пропускаю невмотивованих та нещирих кандидатів — з такими ефективну роботу не налагодиш. Наші стандарти можуть здатися високими, та вони виправдані, адже йдеться про відповідальність за своїх побратимів, посестер і самого себе. «Періоду адаптації в групі рекрутингу в мене не було». Про початок роботи в штабі Коли я після навчання потрапила в штаб, то перша думка була: «Ого, як смачно годують!». Я не їм м’яса, і на БЗВП для мене та ще п’яти вегетаріанців намагалися впровадити альтернативне харчування — вдалося на 50%. А ось у штабі годували чудово, і там був свіжий хліб, за яким я дуже скучила. Якщо серйозно, то спершу я боялася не впоратися. Звісно, я розуміла, що мені допоможуть, але це ж армія, я прийшла сюди воювати. Якщо помилюся, це зашкодить усьому підрозділу. Зараз такого страху вже немає: я багато чого навчилася й краще розумію. Періоду адаптації в групі рекрутингу в мене не було. На той момент батальйон трансформувався в полк, роботи було дуже багато, а нас працювало лише троє. У цивільному житті зазвичай є час освоїтися. Тут його не було. Доводилося швидко все вивчати — і багато з того, що треба було знати, не міг підказати навіть СhаtGРТ: інформація закрита, специфічна. Звісно, зараз я говорю про тилову посаду. Ті, хто приходять на бойові, мають відповідну фахову підготовку — без неї в бій не допускають. І ми якраз ефективні в бойовій роботі тому, що виділяємо багато ресурсу на підготовку людей. Мене завжди підтримував мій командир і команда. Перший місяць був дуже хаотичним, з великим навантаженням і відповідальністю. Я займалася переведенням чинних військовослужбовців, частково — мобілізаційним процесом. Обов’язків було багато й різного штибу. Зараз я займаюся виключно співбесідами. Однак радію, що здобула настільки універсальний досвід — тепер докорінно розумію, як розгортати військові підрозділи. Нині адаптація в полку відбувається значно м’якше. У нас є служба психологічної підтримки, яка працює з кожним новоприбулим індивідуально. За потреби — надає психологічну допомогу, щоб період онбордингу минув без стресу. Велика частина команди — це менеджери з цивільного життя, зокрема і в керівництві. Вони застосовують сучасні підходи до структури та стратегії бойової роботи. Ми максимально автоматизуємо процеси й аналізуємо ефективність кожного відділу. Нас можна назвати dаtа-drіvеn підрозділом, бо аналітика та планування є невіддільною частиною кожної служби. Як і в будь-якому військовому організмі, у нас вертикальний менеджмент управління, але відсутня «радянська армійщина». І це теж сприяє легшій адаптації новачків. «Людина має розуміти, що може вам довіряти». Про софт-скіли військового рекрутера На цій посаді мені допомагає зацікавленість психологією — вона з’явилася, ще коли я працювала НR-менеджеркою. Я і зараз читаю матеріали з корпоративної психології: це допомагає краще розуміти мотивацію людей, відрізняти щирість від нещирості. У процесі рекрутингу мені важливо зрозуміти світогляд кандидата — і чи збігається він з нашим. Від цього залежить не тільки ефективність майбутнього бійця, а й безпека тих, хто служитиме поруч. Потрібно також уміти знаходити спільну мову з військовослужбовцями. У штабі я починала роботу саме з чинними воїнами, адже спершу займалась переведеннями. Це люди з бойовим досвідом, часто — після тривалого перебування на передовій. Я боялася сказати те, що може їх зачепити чи стати тригером. Просто старалася слухати й бути відкритою. Людина має розуміти, що може вам довіряти, що про неї не забудуть після однієї розмови. Це важливо для рекрутерів — як у роботі з мобілізованими цивільними, так і з військовослужбовцями, які давно в строю. Ще одна ключова навичка — гнучкість. Потрібно розуміти бекграунд та контекст, у якому перебуває людина. Поцікавтеся її сімейними обставинами, пережитим досвідом. Якщо на співбесіду приходить чоловік, який у цивільному житті працював водієм, то не варто говорити з ним корпоративною мовою. Окрім того, рекрутерам у війську важливо зберігати холодний розум. Звісно, якщо людина хвилюється, я її підтримаю. Проте під час перевірки головних показників не проявляю зайвих емоцій. «Жінок мотивують іти служити їхні діти — щоб не передати їм цю війну в спадок». Про ситуацію з дівчатами у війську До рішення служити жінок підштовхує розуміння, що ми всі якоюсь мірою присвятимо життя обороні. До нас на співбесіди приходить багато жінок, і вони дуже мотивовані. Вони відкрито говорять, чи готові до бойових посад, чи хочуть працювати в тилу, застосовуючи цивільний досвід. Жінок мотивують іти служити їхні діти — щоб не передати їм цю війну в спадок. Їх мотивує те, що в цивільному житті вони роблять надто мало. Жінки заздалегідь ретельно готуються, цікавляться військовою справою, щоб показати серйозність своїх намірів. Як правило, на етапі співбесіди вони вже мають розуміння, ким бачать себе у війську. Буває, що чоловікам частіше доводиться допомагати вибрати посади, які відповідатимуть їхньому досвіду і на яких вони будуть ефективними. Але і чоловікам, і жінкам ми допомагаємо вибрати посади, які будуть їх «запалювати». Можу сказати про свій полк, що ми беремо жінок охоче і не ставимося упереджено з приводу бойових чи тилових посад. Варто пам’ятати, що є багато жінок, які служать вже давно, брали участь в АТО. Ми раді всім. Наша команда рекрутингу скрупульозно ставиться до висновків ВЛК — якщо людина хоче обіймати певну посаду, то висновок має їй відповідати. Якщо жінка здорова, не має хронічних захворювань, тренується і тримає себе в тонусі, то вона отримає зелене світло для бойової посади у нас. Щодо інших підрозділів, то можу лише розповісти про власний досвід, коли я мобілізувалась і переглядала інформацію про них. Окремі бригади ДШВ, піхотинські підрозділи Сухопутних військ тощо зазначають у своїх політиках та відкрито комунікують про те, що не беруть жінок до себе на бойові посади. Як мені здається, вони досі дотримуються думки, що жінкам не місце в окопі. Думаю, це аргументовано фізичною витривалістю, яка важлива для штурмових чи оборонних дій. Це також стосується посади бойових медиків, адже їм доводиться буквально на собі виносити людей. Але мені здається, що ця тенденція зміниться, адже зараз на службу приходить багато сильних та фізично витривалих жінок. І вони стають снайперками, піхотинками, штурмовичками. «У СБС зацікавлені в технологічно підкованих людях». Яких спеціалістів потребують у війську Зараз потрібно більше кваліфікованих пілотів різних бортів. Адже, окрім FРV, є великі бомбери, БпЛА типу «крило» тощо. Сили безпілотних систем — це технологічний рід військ у Збройних силах, тож зацікавлені саме в технологічно підкованих людях, зокрема в айтівцях. Не лише в тих, хто вміє кодити, а хто загалом розуміється в напрямі. Класно, коли пілотами стають ІТ-фахівці: вони швидко навчаються, розвивають навички, добре розуміють природу дрона й знають, як його вдосконалити. Тому я закликаю айтівців, які хочуть йти служити, дивитися в бік пілотування чи розробки дронів. У нас є підрозділ, що зараз займається ППО. Ми перші в Силах оборони, хто дронами збиває повітряні цілі. Туди у нас є суворі критерії відбору. Наприклад, пілоти обов’язково мають бути з досвідом. На інші позиції — інженерів-вибухотехніків та з ремонту — ми шукаємо технологічно обізнаних людей. І, знову ж таки, пріоритет на ці посади віддаємо айтівцям. Ще одна надважлива робота у війську, на яку ми хотіли б залучити більше спеціалістів — радіоелектронна боротьба. Окрім айтівців, цінними будуть фахівці з телекомунікацій. «Служба — це не цивільна робота, навіть якщо обов’язки максимально схожі». Поради жінкам, які збираються до війська Перше, що я пораджу жінкам, які хочуть піти до війська, — не боятись. Однак добре все зважте. Адже долучитися до Збройних сил означає служити українському народу, і це стає вашою головною місією. Служба — це не цивільна робота, навіть якщо обов’язки максимально схожі. Ви є військовослужбовцем цілодобово, і стать неважлива. Вночі вас можуть викликати в штаб, а наступного дня відправити у відрядження. Тож пам’ятайте: ви не зможете розпоряджатися часом як раніше. Також доречно заздалегідь вибирати підрозділ, а не просто йти, куди беруть. Ви працюватимете з людьми, за яких будете нести відповідальність, а вони — за вас. І свідомий підхід — запорука, що служба пройде м’яко. Раджу почитати про підрозділи, подивитися інтерв’ю з їхніми командирами. Це допоможе краще зрозуміти, чи схожі у вас погляди та чи зможете ви знайти спільну мову з цими людьми. І, звісно, готуйтеся фізично. Дехто каже, що жінкам не потрібна фізична підготовка до служби. Але я вважаю, що варто готуватися принаймні до БЗВП: там ніхто не буде тебе жаліти, що ти, наприклад, не можеш носити бронежилет. До того ж може настати момент, коли будь-кому з нас доведеться взяти до рук зброю. А ще обов’язково перевірте стан здоров’я. Щоб нічого «не вилазило», коли ти вже будеш на БЗВП або підеш служити на напрямок. Бо якщо раптом з тобою щось трапиться, і ти не зможеш більше виконувати свої обов’язки, то так підведеш своїх побратимів і посестер. Тому краще заздалегідь виявити свої слабкі місця та підлікуватися.

В середині тижня в Україні очікується дощова погода, яка, за прогнозами синоптиків, має оминути Київ.