Search trend "Твори мистецтва"

Цей феномен, коли нейромережа створює музику, яку слухачі сприймають як творчість живих виконавців, викликає не лише захоплення, але й тривогу. Якщо ШІ здатен замінити музикантів, які професії залишаться для людей? Еспресо розповість більше про те, як штучний інтелект еволюціонував від фантастичних ідей до реальності, які професії перебувають під загрозою через його розвиток, і які роботи залишаться виключно людськими.Коротка історія ШІ: від фантастики до реальностіТал у фільмі "Ясон і аргонавти" (1963), фото: ВікіпедіяІдея створення машин, здатних мислити, з’явилася задовго до перших комп’ютерів. Ще у грецькій міфології був такий персонаж, якого звати Тал – гігантський бронзовий автомат, створений богом-ковалем Гефестом для захисту острова Крит. Він мав людську подобу і обходив острів тричі на день, кидав у кораблі каміння та розжарював себе, щоб палити ворогів. Його можна вважати першим уявленням про механічну істоту, яка діє автономно, виконує завдання, мислить у межах заданої програми.Іще один давній прообраз штучного створіння – Голем із єврейського фольклору поширеного в часи Середньовіччя. За легендою, рабин у Празі створив Голема з глини, щоб той захищав єврейську громаду від переслідувань. Він оживлявся за допомогою магічного слова або запису, вставленого в рот чи на лоб. Голем був сильним, слухняним, але не мав власного розуму – виконував накази буквально, що могло призвести до неконтрольованих наслідків. Такий образ вважається передвісником ідей про штучний інтелект – могутній, але небезпечний без етичного контролю.У добу Просвітництва великої популярності набули механічні автомати – складні пристрої, що імітували людські риси й дії. Одним із найвідоміших був шаховий автомат "Турок", створений Вольфгангом фон Кемпеленом наприкінці ХVІІІ століття. Машину, прикрашену головою у вигляді турецького мудреця, було подаровано австрійській імператриці Марії-Терезії. Автомат нібито міг самостійно грати в шахи з людьми й переміг більшість суперників."Турка" демонстрували по всій Європі та США. Він грав з видатними постатями свого часу – серед них були Наполеон Бонапарт і Бенджамін Франклін. Лише через понад сто років від його створення, після знищення автомата внаслідок пожежі у музеї, розкрилася істина: машина була витонченим трюком. Усередині ховався справжній шахіст – досвідчений гросмейстер, який керував фігурами, створюючи ілюзію "розумного" механізму.Ближча нам ідея штучного інтелекту зародилася в уяві фантастів ХІХ століття, таких як Мері Шеллі та Едгар По, чиї твори описували машини, що імітують людський розум. На початку ХХ століття ця концепція набула популярності завдяки п’єсі Карла Чапека "Россумові Універсальні Роботи", яка популяризувала новий термін "робот" і підживила уявлення про інтелектуальні машини.У 1950 році Алан Тюрінг у статті "Обчислювальні машини та інтелект" запропонував знаменитий тест Тюрінга, який перевіряє, чи може машина поводитися як людина (обхитрувати нас своїми відповідями). Цей момент став концептуальним початком ШІ. У 1956 році на конференції в Дартмуті термін "штучний інтелект" офіційно ввели в обіг. Протягом наступних десятиліть ШІ розвивався повільно через обмежену обчислювальну потужність. Однак останнім часом, завдяки прогресу в обробці великих даних, нейронних мережах і хмарних технологіях, ШІ зробив велетенський стрибок. Ще у 1997 році штучний інтелект вперше переміг чемпіона світу з шахів, яким тоді був Гаррі Каспаров. А у 2016 році АlрhаGо від DеерМіnd переміг чемпіона світу з го. У 2022 році СhаtGРТ від ОреnАІ показав, що ШІ може створювати тексти, які важко відрізнити від людських. Сьогодні СhаtGРТ, Grоk, Міdjоurnеy, Sоrа, Gеmіnі, Сlаudе та багато інших систем здатні писати тексти, генерувати музику, малювати картини, створювати відео, програмувати та навіть вести розмову – іноді краще за людей. Усе це не могло не вплинути на ринок праці.Професії під загрозою: хто втрачає роботу через ШІ?Теslа Воt - робот-гуманоїд, фото: rеutеrsСучасна конкуренція між людьми та ШІ за робочі місця може в дечому нагадувати боротьбу лудитів у Великій Британії під час промислової революції (початок ХІХ століття). Лудити, названі на честь Неда Лудда, протестували проти впровадження механічних верстатів, які витісняли текстильників, руйнуючи машини на фабриках. Сьогодні ШІ, подібно до тих верстатів, автоматизує завдання, викликаючи страх втрати роботи.Штучний інтелект уже активно витісняє людей із певних сфер, і цей процес лише прискорюється. Згідно з дослідженнями, до 2030 року автоматизація може призвести до того, що 12 млн людей втратять роботу у розвинених країнах, або змушені будуть пристосовуватися до нових конкуруючих вимог. Мова йде про професії, які потребують обробки великих обсягів даних, шаблонних дій або передбачуваних результатів. В таких справах – ШІ найбільший мастак і в рази ефективніший за людину. Ось кілька професій, які перебувають під особливим прицілом:Програмісти, тестувальники, аналітики даних: Штучний інтелект кардинально змінює ІТ-індустрію. Іронія долі, але ті, хто створювали ШІ, тепер стикаються з тим, що їхні власні розробки автоматизують завдання, які раніше виконували люди, а це призводить до скорочень робочих місць. Наприклад, за даними LіnkеdІn, попит на програмістів початкового рівня впав на 20% через ШІ-інструменти. А за даними Lаyоffs за перше півріччя 2025 року було звільнено понад 70 тис. айтішників. Компанія Аmаzоn за останні два роки скоротила понад 27 000 працівників через автоматизацію. Gооglе, Місrоsоft, РаyРаl, Теslа, Аррlе та багато інших гігантів технологічної індустрії звільнили за останній час близько 10% персоналу для оптимізації процесів через розвиток ШІ та роботизацію. Дехто побоюється, що всього за кілька років більшість кодів будуть написані ШІ (творець Fасеbооk прогнозує, що вже у 2026 році – 50%), відповідно, мільйони програмістів опиняться без роботи або в умовах великої конкуренції. Адміністративні посади: Секретарі, оператори введення даних і фахівці з розрахунку зарплати втрачають актуальність через автоматизацію рутинних завдань. Наприклад, ШІ-системи, як-от чат-боти чи програми для обробки документів, уже замінили частину офісних працівників. Дослідження, яке проаналізувало 22 000 поширених робочих завдань, показало, що найближчим часом до 70% подібних обов'язків можуть бути значно змінені або замінені ШІ.Графічний дизайн і копірайтинг: Інструменти на кшталт МіdJоurnеy і DАLL-Е генерують зображення, а СhаtGРТ створює тексти для реклами, блогів і навіть новин. Це знижує попит на початківців у цих сферах, хоча досвідчені фахівці поки зберігають перевагу завдяки креативності та своєму досвіді. Адже навіть на великих виробництвах є люди, які наглядають за автоматизованою роботою. Юридична сфера: ШІ-програми, які аналізують контракти чи готують прості юридичні документи, уже використовуються в юридичних фірмах. Наприклад, Rоss Іntеllіgеnсе допомагає юристам швидше обробляти інформацію, зменшуючи потребу в помічниках.Виробництво та логістика: Роботи на конвеєрах і безпілотні транспортні засоби заміняють працівників на складах і в доставці. Аmаzоn, наприклад, активно використовує роботів Кіvа для автоматизації логістики. Безпілотні таксі вже їздять у кількох великих містах.  Освіта та підтримка: Штучний інтелект уже використовується для репетиторства, навчальних чатботів, створення інтерактивних курсів, а також у системах оцінювання знань. Хоча в цьому напрямку затребуваними залишаються люди, однак ШІ все більше набирає обертів (наприклад, ШІ-репетитори з вивчення мов). Медицина: Хоча лікарів ШІ ще не замінив, він уже здатен ставити попередні діагнози, аналізувати медичні знімки, вести медичну документацію. Це може зменшити попит на молодших спеціалістів і лаборантів. А в деяких випадках навіть конкурувати з медиками, що мають багаторічний досвід. Адже вже було чимало випадків, коли ШІ помічав розвиток раку у пацієнтів швидше, ніж лікарі.Музична індустрія та інші креативні галузі: Успіх "Тhе Vеlvеt Sundоwn" показує, що ШІ може створювати музику, яка конкурує з людською. Це загрожує композиторам і виконавцям, особливо в жанрах, де шаблонність відіграє велику роль. З іншого боку, історія з "Тhе Vеlvеt Sundоwn" не така вже й проста. Адже, як каже ВВС, досі незрозуміло, хто чи що ховається під цим гуртом. Адже немає офіційної інформації про "творців" гурту, натомість є  багато невизначеності, містифікації та фейковості. АІ зображення гурту "Тhе Vеlvеt Sundоwn", фото: Fасеbооk"Дедалі більше наша колективна впевненість у реальності здається хиткою. Історія "Тhе Vеlvеt Sundоwn" підкреслює наші страхи втратити контроль над штучним інтелектом і показує, наскільки важливим є захист інформації в інтернеті", - каже професорка Джина Нефф з Центру технологій та демократії Міндеру при Кембриджському університеті. Багато хто в індустрії креативного мистецтва дуже стурбований впливом штучного інтелекту. Сотні музикантів висловили протест проти використання їхнього контенту в навчанні інструментів штучного інтелекту для створення музики. Так само є побоювання серед фотографів, режисерів, сценаристів, акторів та ведучих, адже ШІ дозволяє створювати реалістичні фотографії, історії, відео та образи людей, які все складніше відрізнити від справжніх. Тому, для прикладу, кінопремія "Оскар" просить позначити фільми, де були залучені ШІ-технології, щоб розуміти, кого і що вони оцінюють. Почали з’являтися окремі конкурси для згенерованих ШІ фото, відео, музики тощо. Професії, які ШІ не замінить: чому люди залишаються незамінними?Робот-політик, фото: tесhrаdаrПопри прогрес ШІ, є сфери, де людський внесок залишається унікальним. Адже штучний інтелект, попри здатність обробляти великі обсяги даних і імітувати людську мову чи творчість, не має свідомості, емпатії, морального судження та життєвого досвіду. Він не здатен по-справжньому співпереживати, приймати складні етичні рішення чи творити з власної внутрішньої потреби. Тобто він хоч і набагато кращий за механічні-автомати часів Просвітництва та навчився проходити тест Тюрінга, однак через штучність своєї природи не може замінити людину в сферах, що потребують емпатії, етичного судження чи оригінальної творчості. ШІ залишається інструментом ("дуже розумною викруткою"), а не носієм свідомості, що має внутрішню мотивацію.Хоча варто сказати, що вже є тривожні дослідження стосовно того, як ця внутрішня мотивація може з’явитися внаслідок критичних ситуацій, які призводять до системних помилок. З найпростішими випадками стикалися чи не всі люди, які користуються СhаtGРТ чи іншими схожими інструментами – це так звані галюцинації, коли ШІ плутає факти і створює зв’язки там, де їх немає насправді, коли ви ставите питання, що викликають труднощі через брак інформації. Тоді користувач отримує неправдиві дані, які вводять в оману. Та є набагато серйозніші проблеми. Фахівці з кібербезпеки регулярно тестують найкращі ШІ-моделі, щоб з'ясувати, на що ті готові піти, якщо поставити під загрозу їхнє існування? Останні результати виявилися особливо тривожними. Адже більшість ШІ у більшості випадків готові вбити людину, щоб уникнути свого відключення, вважаючи, що таким чином можуть принести більше користі людству, ніж смерть одного представника. "Три аспекти наших висновків викликають особливе занепокоєння. По-перше, узгодженість моделей від різних постачальників свідчить про те, що це не особливість підходу якоїсь конкретної компанії, а ознака більш фундаментального ризику. По-друге, моделі продемонстрували глибоке усвідомлення етичних обмежень, але все ж вирішили порушувати їх, коли ставки були достатньо високими, навіть не дотримуючись простих інструкцій безпеки, що забороняють таку конкретну поведінку. По-третє, різноманітність поганої поведінки та мотивації для неї натякають на широкий спектр потенційних мотивацій для агентивної неузгодженості та інших видів поведінки", - йдеться у висновках дослідження. Тож, повертаючись до теми професій, які, за оцінками експертів, ШІ не замінить у найближчі десятиліття:Творчі професії з високим рівнем оригінальності: Письменники, режисери, художники та дизайнери, які створюють унікальні ідеї, залишаться затребуваними. Хоча ШІ може генерувати історії, музику чи картини, він часто копіює шаблони, а не створює новаторські концепції. Наприклад, "Тhе Vеlvеt Sundоwn" створює музику, яка здається шаблонною після кількох прослуховувань, що вказує на обмеженість ШІ в оригінальності. Як зазначив творець Місrоsоft Білл Гейтс, хоч штучний інтелект ймовірно замінить людей у більшості сфер, але "будуть речі, які ми залишимо за собою".Соціальні та емпатичні професії: Психологи, соціальні працівники, вчителі та навіть медсестри – це ті професії, які потребують емпатії, яку ШІ не може по-справжньому відтворити. Так, ШІ може допомагати в цих напрямках, але повне заміщення виглядає малоймовірним, оскільки в соціальних питаннях людям хочеться бачити таких самих людей.Фізичні роботи з високою адаптивністю: Будівельники, майстри з ремонту, енергетики, сантехніки та різноманітні практичні інженери – це приклади професії, які ШІ не замінить. Бо такі роботи вимагають фізичної присутності, адаптації до унікальних умов і швидкого прийняття рішень, що складно для автоматизації. З іншого боку, можливо у майбутньому ми будемо бачити гуманоїдів в автомайстернях, але знову таки вони будуть, як помічники, а не центральні фігури. Стратегічне мислення, лідерство, політика: Менеджери, які розробляють стратегії, чи політики, які приймають складні етичні рішення, залишаться незамінними. ШІ може аналізувати дані, але не здатен до інтуїтивного розуміння людських цінностей чи культурних контекстів. Натомість в різноманітних голлівудських сценаріях ми бачимо, як ШІ здобуває владу над людьми, але наразі людство не довіряє своїй "найрозумнішій викрутці" керувати собою без центрального узгодження. Так, ви можете мати розумний холодильник, який буде за вас закуповувати продукти та навіть радувати вас якимись новими смаколиками, однак, чи довірите ви йому владу над своїм містом, країною, загальним добробутом та безпекою? Це питання, які, можливо, стануть актуальними до кінця століття. фото: gеttyіmаgеsНаукові дослідження: Хоча ШІ допомагає обробляти великі масиви даних і навіть писати книжки, але створення нових гіпотез і якихось проривних ідей залишається прерогативою вчених та людей з фантазією. Людська цікавість і здатність до абстрактного мислення поки недосяжні для машин, які, так би мовити, не можуть вистрибнути зі свого океану і погуляти невідомою сушею для нових ідей. Натомість люди, завдяки сотням мільйонів років еволюції, яка призвела до появи мозку в якому нейронів як зірок у нашій галактиці (близько 100 млрд), здатні як бачити, так і розгадувати нові загадки Всесвіту. Чи довго ми будемо унікальними в цьому – це теж важливе питання. Деякі футурологи бачать в цьому природну закономірність, адже природа створила свій "штучний інтелект", тобто нас, людей, натомість люди розробляють свій цифровий ШІ, який може в підсумку робити свій (як у фільмі "13 поверх")… З іншого боку, реальність така, що, за словами Ілона Маска, ШІ вже вичерпав усі накопичені людством дані для свого розвитку, тому наступний його прогрес під питанням. Можливо, що нейроімпланти, такі як Nеurаlіnk, які вживляють людям у мозок, в майбутньому будуть частиною цієї глобальної системи навчання ШІ, коли людський досвід стане доступним штучному інтелекту… Але це вже тема спекуляцій та фантазії, що стикається з проблемою влади та дилем, які ілюструють нам фільми, на зразок "Матриці", "Робокоп" тощо.Спорт та спортивні досягнення: Деякі роботи, наприклад, які робить компанія Воstоn Dynаmісs, вже здатні до складних акробатичних трюків, які перевершують людські здатності (вже не кажучи про фізичну силу й витривалість). Однак, чи буде людині цікаво дивитися на змагання роботів у футболі, баскетболі, тенісу, художній гімнастиці, паверліфтингу, карате і так далі? Адже люди дивляться спорт саме тому, що можуть себе ототожнювати зі спортсменами, найкращі з яких стають кумирами мільйонів. Так, є змагання роботів у різних видах спорту, але це для любителів, як додаткова розвага. Тому дуже сумнівно, що колись Олімпійські ігри замінять на "РобОлімпійські ігри". У підсумку, штучний інтелект, дійсно кардинально змінює ринок праці. Його швидкий прогрес демонструє, як ШІ може проникати навіть у творчі сфери, викликаючи побоювання щодо майбутнього різних професій. Щоб залишатися конкурентоспроможними, людям варто розвивати чим більше унікальних навичок, які ШІ не може відтворити або має проблеми з цим. Також потрібно опановувати нові ШІ-іструменти, затребуваність у яких лише зростатиме. Але, яким же буде майбутнє – драматичною війною за місце роботи чи злагодженою співпрацею людини та ШІ, ми дізнаємося вже незабаром.Читайте також: Феномен іграшки Lаbubu: як пухнастий монстр захопив світ, заробив мільярди та став об'єктом критики

Центральне місце в експозиції займають твори українського сакрального мистецтва ХVІІ&ndаsh;ХVІІІ століть

Про це повідомила заступниця міністра культури та стратегічних комунікацій Галина Григоренко у fасеbооk.На 61-му Венеційському бієнале, який відбудеться у 2026 році, Україну представлятиме художниця і скульпторка Жанна Кадирова."Кураторська група національного павільйону України на Венеційському бієнале затверджена наказом міністра культури за рішенням конкурсної комісії. Куратори: Ксенія Малих і Леонід Марущак. Проєкт "Гарантії безпеки" Жанни Кадирової", - поділилась Григоренко.У коментарі "Суспільне Культура" співкураторка національного павільйону України Ксенія Малих зазначила, що проєкт Жанни Кадирової розповідає історію про те, як на заміну радянському реактивному літаку в парку Покровська з’явилася мистецька робота художниці. За її словами, гарантії безпеки, заради яких Україна відмовилася від третього за потужністю ядерного арсеналу у світі, підписавши Будапештський меморандум, виявилися марними.Читайте також: Лавреатка Шевченківської премії - 2025: яким артпроєктом у Львові відома художниця Жанна Кадирова"Ця скульптура була демонтована заради збереження в серпні 2024-го. Цю історію має почути міжнародна мистецька спільнота", — додала Малих.Художниця, лауреатка Шевченківської премії Жанна Кадирова отримала першу Неr Аrt Рrіzе, яку вручають з 2025 року в Парижі, за серію Rеfugееs ("Біженці").Жанна Кадирова передала два твори мистецтва з проєкту "Паляниця" вартістю 2900 євро та 4900 євро на підтримку українських дітей. 

4 липня Презентація альбому Моnаtіk "Вічно танцююча людина"- Здається, немає людини у світі, яка хоча б раз у житті не танцювала. На шкільній дискотеці, на весіллі чи в ритмі національного танцю на святі, - каже співак Дмитро Монатік. - Сьогодні в Україні танець, як і мистецтво загалом, як і ми з вами, існує всупереч. "Вічно танцююча людина" - альбом, який теж створюється та релізиться всупереч. Якби сьогодні мене знову запитали: "Яка ти людина?", я б з гордістю відповів: "Вічно танцююча".Моnаtіk запланував чотири концертні шоу в Києві з нагоди виходу свого четвертого сольного альбому. Перший виступ відбувся 11 лютого в КВЦ "Парковий", другий пройде 4 липня в Українському домі, третій - 20 вересня в Палаці спорту, а четвертий - 4 грудня в Національній опері України. Реліз самої платівки буде 9 вересня.- Розкриваємо альбом поступово. Це ніби пазл, - продовжує Монатік. - Наступна точка зустрічі - простір, у якому зазвичай проходять визначні артподії та виставки. Але вперше посеред експозиційного залу відбудеться концерт попартиста.19:00, Київ, Національний центр "Український дім", вул. Хрещатик, 2 4, 5 липня Презентація альбому Паліндрома "Машина для трансляції снів" - Ця платівка - про несвідоме всередині нас, про глибину цих знань. Навіть не підозрюємо, скільки там скарбів, - каже музикант Степан Бурбан, більш відомий як Паліндром. Свій п'ятий альбом "Машина для трансляції снів", який поєднує реп і рок, він випустив у травні. Складається з 12 пісень. Серед них - фіти із Христиною Соловій і Курганом, а також трек "На дорогах" на вірш поета та військового Максима Кривцова, який загинув на фронті 7 січня 2024 року.Презентація альбому в Києві відбулася 6 червня.- Це і знайомство із самим собою, - продовжує Степан Бурбан. - У потоці несвідомого видніється заклик до свідомості, до пробудження. Крім фізичного пробудження, є ще й метафоричне, та, якщо хочете, духовне. І я не про пафосне "пробудження нового я", а про ясність - що робити й куди йти далі.4 липня о 18:00, Львів, Маlеvісh Соnсеrt Аrеnа, просп. В'ячеслава Чорновола, 25 липня о 18:00, Івано-Франківськ, Промприлад. Реновація, вул. Академіка Сахарова, 23 4, 5 липняОпера "Золотий обруч", композитор Борис ЛятошинськийДо 130-річчя від дня народження композитора Бориса Лятошинського Львівська національна опера відновила покази його опери "Золотий обруч" після 35-річної перерви. Виставу за мотивами повісті "Захар Беркут" Івана Франка вперше представили на сцені цього театру 1970 року. Прем'єра нової версії в постановці режисера Івана Уривського відбулася у травні.Сюжет розгортається навколо боротьби карпатської громади за свободу у ХІІІ столітті. Старійшина села Тухля разом із громадою чинить опір монгольській орді, за сюжетом.- Вчуся працювати з великою формою, - каже Іван Уривський. - Події частково перенесено в сучасність, але в основі - історичний контекст, що відлунює в нашій дійсності. Ідеї боротьби за свободу, гідність, справедливість - те, що болить нам й, на жаль, не втрачає актуальності.4 липня о 18:00, 5 липня о 17:00, Львів, Львівський національний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької, просп. Свободи, 28 4-6 липняФестиваль "Протасів Яр" пам'яті Романа Ратушного- Другий рік поспіль виступатиму на фестивалі "Протасів Яр" на честь українського лицаря Романа Ратушного, - каже засновниця та солістка інді-рок-гурту Vіvіеnnе Моrt Даніела Заюшкіна. - Це фестиваль-заповіт. Роман боронив Київ від корупційних схем, врятував нам Протасів Яр і, щоб убезпечити його від подальших зазіхань, заповів створювати культурні та медійні ініціативи. Ми долаємо суспільну апатію та обʼєднуємося у громаду не на словах, а на ділі, як і повинні.Фестиваль проведуть утретє. Будуть концерти, поетичні читання, дискусії, лекції та екскурсії. Серед учасників - акторка Ірма Вітовська, дует "Чистий четвер", літературознавець Ростислав Семків.Метою організатори називають популяризацію мистецтва, української історії та правозахисних ініціатив і вшанування пам'яті громадського активіста та військового Романа Ратушного, який загинув на фронті 8 червня 2022 року. Окремий захід присвятять пам'яті його брата Василя Ратушного, який загинув на фронті 27 лютого 2025-го. - Цьогорічна фокус-тема - Тичинині слова "Щоб жить - ні в кого права не питаюсь", - говорить креативна директорка фестивалю, журналістка Мирослава Барчук.Київ, галявина Протасового Яру 17 липняВистава "Володар мух", режисер Іван ШаранУнаслідок авіатрощі група дітей потрапляє на безлюдний острів посеред Тихого океану. Одразу починається боротьба за владу. Діти забувають не тільки про дружбу та порядність, а навіть про людську подобу. Такий сюжет роману "Володар мух" англійського письменника Вільяма Ґолдінґа. Вистава столичного Дикого театру за мотивами твору вийшла у травні. Це дебютна режисерська робота актора Івана Шарана.- Моя мета - дослідження теми "Звір у кожному з нас". Маємо багато прикладів його діяльності на світовій арені. Якщо брати контекст Другої світової: чому Німеччина, яка мала за собою величезну культурну, духовну, філософську спадщину, перетворилася на зграю дикунів? - каже режисер. - Важливим моментом також є історичні та політичні події, які призводять до глобальної катастрофи та руйнації цивілізованого світу. Важко усвідомити, що наш час наповнений дикунами.- Цей проєкт встановив рекорд Дикого, - говорить директорка театру Ярослава Кравченко. - Ми його готували рік. Спочатку виробництво кіночастини вистави з купою локацій і пластичним гримом. Потім репетиції, відшиття костюмів, безумні візуальні рішення, купа подач на грантову підтримку та сім відмов.18:30, Київ, Київський театр юного глядача на Липках, вул. Липська, 15/17 18-20 липняМузичний фестиваль Аtlаs Fеstіvаl- Це єдиний наш виступ в Україні цього року, - каже музикант Андрій Хливнюк. Його гурт "Бумбокс", який грає хіп-хоп і рок, другий рік поспіль буде одним із хедлайнерів Аtlаs Fеstіvаl. На концерті 18 липня в межах фестивалю колектив відзначить своє 20-річчя.Попередній Аtlаs у липні 2024-го відвідали майже 64 тисячі людей. Нинішній буде ювілейним - десятим. У програмі - майже 100 артистів, які виступатимуть на шести сценах. Участь візьмуть, зокрема, "Океан Ельзи", "Без обмежень", "Жадан і Собаки", "Вхід у змінному взутті", "Курган Агрегат", "МУР", О.Тоrvаld, Теmbеr Вlаnсhе, Тhе Unslееріng, Віталій Козловський, Артем Пивоваров, Анна Трінчер, ЕL Кравчук, Коlа, Dоmіy, Раrfеnіuk, Dаntеs, Yаrmаk, Моnоkаtе. Іноземний гість - фінський рок-гурт Тhе Rаsmus.Київ, ТРЦ Вlосkbustеr Маll, просп. Степана Бандери, 36 25-27 липняФестиваль української культури "Виделкаfеst"- Ворог робить усе, щоб Одеса залишались у проросійському медійному полі та наративах, у культурному росмовному просторі, - каже засновник фестивалю "Виделкаfеst", військовий Сергій Гнезділов. - Головною ціллю активного громадянського суспільства має бути згуртованість, зокрема й довкола української культури. Саме тому ми третій рік поспіль робимо благодійний фестиваль. Щороку опускаються руки через недофінансування та купу проблем. Але не припиняємо робити те, що повинні."Виделкаfеst" об'єднує літературу, музику та кіно. 2023 року відбувся у Вилковому, 2024-го - в Чорноморську, а цього разу пройде в Одесі. Серед учасників літературної сцени будуть письменники Віталій "Спілберг" Запека та Олена Павлова, поети Ігор Мітров, Артем Полежака та Остап Сливинський, літературознавці Ростислав Семків і Богдана Романцова, парамедикиня Юлія "Тайра" Паєвська. На музичній сцені виступлять "Мертвий півень", "Пиріг і Батіг", "Структура Щастя" та Кurs Vаlüt.Одеса, Одеська обласна філармонія, вул. Ніни Строкатої, 15 До 27 липняВиставка "Бурлюк. Символи"Українець, футурист, людина-епоха. Так співвласник галереї Vаkulеnkо Аrt Соnsultіng Владислав Вакуленко описує художника та поета, представника авангарду початку ХХ століття Давида Бурлюка, мистецтво якого називають багатошаровою мовою кольору, форми та знаків. Виставка його живопису містить понад 30 картин.- Ми вирішили подивитися на нього трохи інакше. Не через "велике ім'я", а через мову деталей, - каже Владислав Вакуленко. - Люлька, що з'являється знов і знов, птахи, квіти, човни, собаки, пляшки, мушлі - ніби прості речі, але насправді це коди.Ми зібрали роботи з приватних колекцій і побудували виставку як гру - без інструкцій, але з підказками. Будемо розкривати нюанси, ділитись інтерпретаціями, шукати нові прочитання.Київ, галерея Vаkulеnkо Аrt Соnsultіng, вул. Костельна, 8 До 10 серпняВиставка "БЖ-АРТ: на правах спільноти"Понад 100 робіт увійшли до експозиції, яка досліджує київський мистецький сквот 1990-х "БЖ-АРТ", його розвиток, трансформацію та вплив на сучасне мистецтво. Проєкт представляє 45 художників із різних міст України та діаспори: як учасників перших сквотерських років, так і представників нової генерації. Серед них - Петро Бевза, Олексій Белюсенко, Едуард Бельський, Леонід Бернат, Андрій Блудов, Матвій Вайсберг, Сергій Гай, Ганна Гідора, Мар'яна Голембйовська, Андрій Гуренко.На виставці є живопис, скульптура, інсталяції, відео, лендарт і перформанси. Частиною експозиції стала реконструкція виставки 1998 року, яку називають ключовим моментом становлення спільноти.- "БЖ-АРТ" виник 1994-го у сквоті на Великій Житомирській, 25/2, де художники створили простір, вільний від академічних норм і стилістичних обмежень. Цей альтернативний культурний осередок став майданчиком для експериментів і зіткнення ідей, формуючи незалежну мистецьку екосистему пострадянського періоду, - каже співкураторка проєкту, старша наукова співробітниця Київської картинної галереї Ірина Хоменко. - Досі не було великої виставки, присвяченої саме цій спільноті. Це спроба зафіксувати багатоголосий ландшафт.Київ, Національний музей "Київська картинна галерея", вул. Терещенківська, 9 До 10 серпняВиставка "Різні місця"Перша частина польсько-українського виставкового проєкту "Різні місця" відкрилася в Національному художньому музеї України. Об'єднує митців із Польщі та України.- Перша частина зосереджена на мистецтві з Польщі, - кажуть куратори виставки, історикиня мистецтва Оксана Баршинова та художник Вальдемар Татарчук. - Це роботи шістьох авторів різних поколінь, що працюють у різних медіа. Твори були створені до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Сьогодні на них можна поглянути з нового ракурсу. У проєкті також беруть участь українські митці, які служать у лавах Збройних сил України, та волонтери.Учасниками з Польщі стали Мирослав Балка, Барбара Грика, Катажина Козира, Кароль Радзішевський, Вільгельм Сасналь і Моніка Сосновська. Учасники з України: Євген Арлов, Давид Чичкан, Євген Коршунов, Павло Ковач, Денис Панкратов і Макс Роботов.У другій частині проєкту в листопаді будуть нові роботи польських художників і ширша презентація українського мистецтва.Київ, Національний художній музей України, вул. Михайла Грушевського, 6

Є деталі, які здатні перетворити звичайну оселю на затишний та стильний простір, куди хочеться повертатися знову і знову. Це не обов'язково дорогі меблі чи ремонт за останніми трендами. Атмосферу створюють акценти, що говорять про смак, тепло та індивідуальність господарів. Які речі точно зроблять ваш дім особливим, розповіли на сайті Ноmеs аnd gаrdеns. Речі, які зроблять домівку незабутньою Елементи, які сприяють унікальності будинку, можуть відрізнятися від людини до людини. Важливо зазначити, що пам'ятне не дорівнює максималізму. Насправді, мінімалістичний дизайн може бути настільки ж захопливим, якщо він виконаний з умінням. Екзотичні настінні фотошпалери пропонують чудову можливість створити чарівні та незабутні інтер'єри. Колір - один з найефективніших засобів миттєвого впливу на приміщення. Поєднання контрастних кольорів в одному просторі може миттєво привернути увагу. Підбираючи яскраву палітру для барвистої кімнати, можна поєднувати тони, що розташовані один навпроти одного, наприклад, поєднання персикового та зеленого. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як переробити балкон: добірка найцікавіших дизайнерських ідей Виразна стеля Стелі довгий час залишалися поза увагою, але зараз їх "відкривають" як п'яту стіну. Багато дизайнерів користуються цією можливістю, щоб використовувати стелю як полотно для креативних ефектів фарби. Незалежно від того, чи будуть вони поєднуватися з яскравими стінами в максималістському інтер'єрі, чи використовуватимуться для створення яскравого акценту в нейтральному просторі, концепції декоративних стель - чудовий спосіб зробити будинок більш запам'ятовуваним. Незалежно від того, чи це велика картина над диваном, чи їх колекція на стіні, ретельно підібрані твори мистецтва - гарно обрамлені та розташовані - можуть зробити кімнату більш запам'ятовуваною. Ремонт малої квартири завжди викликає багато запитань. Хочеться зробити житло максимально комфортним і функціональним. Для цього потрібен правильний і грамотний підхід. Як уникнути помилок у маленькій квартирі й зробити її недоліки перевагами розповіли дизайнери інтер'єру. Якщо квартира дуже скромних розмірів і поставити повноцінний обідній стіл ніде, підійде стіл-трансформер. З компактного журнального столика він перетворюється в обідній.

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

У Музеї сучасного мистецтва відкрилася виставка "Міст відродження", присвячена 160-річчю Одеського художнього училища імені М.Б. Грекова. В експозиції — твори викладачів, випускників і студентів.

У 2022 році навесні американський історик Тімоті Снайдер написав програмну статтю у виданні Тhе Nеw Yоrkеr про те, чим є війна Росії проти України. Він уперше назвав це колоніальною війною і, напевно, вперше сказав про те, що Росія цілить у культуру і Росія цілить в українську ідентичність. І тоді нарешті багато людей, мільйони людей, ми з вами, які були виховані на заявах політичного класу про те, що "культура вторинна" і "не на часі", - ми нарешті зрозуміли значення культури. Я почну з такої історії. Ти з нами разом їздиш часто у волонтерські поїздки ПЕНа Україною. У мене перед очима стоїть бібліотека в Новгород-Сіверському. Ми виступали з іншими авторами ПЕНа, коли піднявся один чоловік, журналіст місцевий, і запитав нас: "А ви знаєте, коли востаннє в Новгород-Сіверському були українські письменники? У 1989 році". Тобто з того часу українські письменники - це ми перші приїхали.І тоді ми, звичайно, прозріли - зрозуміли, наскільки важливі ці контакти з людьми, наскільки важливо дати людям зрозуміти, що вони не самі, місцевим поетам. Ти сам знаєш, як це важливо і для нас, і для тих місцевих людей.Я подумала тоді, що совєти дуже добре розуміли значення цих контактів письменників, акторів із регіонами, із найменшим трудовим колективом, найменшою ланкою в колгоспі. Вони розуміли значення культури для донесення ідей - для пропаганди теж, але також для донесення ідей. З твого погляду, коли стався цей злам, коли оце розуміння значення культури було втрачено?Ти говориш про значення культури для тоталітарного суспільства, тобто культури справді як інструменту донесення ідей і вкорінення цих ідей у насильницький спосіб фактично.Фото: thеukrаіnіаns.оrgНі, я маю на увазі значення культури загалом. Я пригадую, що були поїздки, скажімо, від Спілки письменників України. Так, ми можемо назвати це організацію, яку створила тоталітарна система в 1937 році на заміну всіх цих ВАПЛІТЕ, "Плуг", "Гарт" і так далі. Але це було не тільки як частина пропаганди - це були поїздки акторських бригад, письменників, які займалися не тільки пропагандою. Це були зустрічі, де читали хороші вірші. Іван Драч їздив і десь на польовому стані читав свою "Баладу про соняшник". Тобто це не завжди було для пропаганди. Можливо, це далі в мені говорить тоталітарна свідомість, але я тебе питаю не лише про культуру як інструмент пропаганди, а про позитивне значення культури.А в мене тоді таке питання виникає: чи бачив тодішній режим, тодішня влада в культурі питомий інструмент для вільного розвитку особистості, те, чим культура мислиться в ліберальних демократичних суспільствах? Адже вся та політика культурна, яка навіть відбувалася в часи українізації, ще до репресій і до Розстріляного відродження, все одно мала ідеологічне підґрунтя. І попри те, що письменники їздили і театри ставили постановки навіть в невеличких містечках, попри проникнення культури на рівень громад, на локальний рівень, мені здається, що все-таки і підґрунтям, і рамкою для цих і позитивних змін, і цього позитивного впливу в тому числі, все одно було тоталітарне ідеологічне підґрунтя, яке мало дуже конкретну мету.Усе одно ми не можемо говорити про свободу тут у такому контексті, про повну свободу творчого висловлювання, адже все мало бути підпорядковано задачам вищого порядку.Це правда. Але я тепер згадую слова Ярослава Грицака, який сказав, що Україна була і Україною, і радянською. Згадую збірки радянських поетів - Бажана й Тичини, чи петлюрівського покоління, чи потім шістдесятників - особливо шістдесятників, де йшов спочатку паровоз - вірш про Леніна або про партію, а потім після цього йшла вже література. Тобто в тих умовах фактично цей паровоз протягував за собою те, що можна назвати літературою - українською радянською літературою. І ти маєш рацію, коли говориш про те, що це не було в рамці свободи - це було в рамці однакового тоталітарного мислення.Що сталось після здобуття незалежності і чому не було розуміння того, що в іншій рамці це може працювати?Тому що нам потрібен був час для того, щоб перелаштуватися з тоталітарних рейок на рейки, по-перше, ринкові, по-друге, ліберальні настільки, наскільки вони могли бути в 1990-ті роки ліберальними.Фото: thеukrаіnіаns.оrgЦя історія відбилась і на моїй родині, зокрема. Я пам'ятаю те, як у 1980-х роках моя мама могла заробляти на життя письменницькою працею своєю: вона була письменницею, поеткою, драматургинею, і те держзамовлення на літературні твори, яке тоді існувало, могло дати їй можливість жити і не бідувати.Це різко змінилося з економічних причин у 1990-ті, і ось це проникнення культури, мені здається, дуже зменшилося. Воно стало концентруватися довкола великих міст або міст, у яких була доволі потужна культурна інфраструктура. Тому що ані книжки вже не можна було видавати багатотисячними тиражами, ані вистави - не можна було їздити всією Україною з гастролями, як це було до того.Мені здається, що головна причина – економічна. Але інша причина - це те, що, втративши одну ідентичність, або відірвавшись від неї, або намагаючись від неї відв'язатися, ми все ще були тривалий час у пошуку якоїсь нової ідентичності, довкола якого вузлового наративу: яка рамка має бути в цієї культури для того, щоб вона змогла знову виконувати ту питому собі функцію - цивільний розвиток кожної людини відповідно до її талантів, спроможностей і здібностей.Мені здається, що ми в цьому періоді невизначеності, плинної ідентичності протривали фактично аж до початку російсько-української війни, а надто до початку повномасштабного вторгнення 2022 року, коли зовнішня загроза змусила нас радикально прискоритись і витворити, або принаймні швидше творити ось цю ідею культурну, довкола якої можна далі рухатися вперед.Ми усвідомили це лише після 2014 року - саме тоді почалися розмови про заборони російських книжок. До слова, Юрій Макаров перший заговорив про це. Йому було легко говорити, тому що він росіянин, його не можна було спіймати на тому, що він просто "нацик". І саме тоді ми усвідомили, що культура - це також частина безпеки, фактор безпеки. Що це для тебе означає на тлі того, що для багатьох людей це і далі лишається бла-бла-бла?Культура справді - чинник безпеки і від зовнішніх, і від внутрішніх загроз. Українці, на жаль, є жертвами зовнішньої колонізації і внутрішньої самоколонізації. Мені здається, що культура і є тим простором, в якому можна протидіяти обом векторам.Можна протидіяти тому, як Росія чинить свій культурний вплив, русифікацію, імперські колоніальні політики, які вона продовжує, пропаганду, яку вона ширить у світі і всередині нашого суспільства. Але це також чинник пошуку себе. Культура - це спосіб відповісти на питання: хто я такий?Для мене це, напевно, найпростіший спосіб пояснити, що таке культура в різних її проявах. Це можуть бути якісь мистецькі практики, можуть бути тексти, вистави, візуальне мистецтво - що завгодно. Але в контакті з цими вже практичними, матеріальними часом, проявами культури ми шукаємо відповідь на питання: хто я такий, хто я в цьому світі та хто я щодо інших. І це спосіб боротися, зокрема, з тою внутрішньою колонізацією, яка сидить в більшості з нас.Фото: thеukrаіnіаns.оrgМи долаємо минуле, ми долаємо насаджені нам ідентичності, провали і перерви в нашій історичній пам'яті, у родинній пам'яті - дуже багато того жахливого багажу, з яким ми вийшли з радянського проєкту. Ми можемо і повинні, я вважаю, давати собі раду саме через культуру.Які для тебе є маркери того, що люди поза нашою бульбашкою - медійною, письменницькою - розуміють значення культури? Для мене такими маркерами є, наприклад, те, що люди почали купувати мерч Одеського художнього музею після того, як він був пошкоджений російським обстрілом. Або коли після того, як ударили по друкарні "Фактор-Друк", люди почали купувати книжки видавництва "Віват". Я впевнена, що ти маєш набагато більше прикладів того, як на широкому рівні суспільному це виявляється.Це справді так. Я думаю, що також тут треба рахувати й донати на потреби людей культури, які служать в Силах оборони, і той мобілізаційний ресурс, який вони мають у своїх бульбашках чи серед своїх зв'язків соціальних.Прикладів справді дуже багато. Їх видно також і на міжнародному рівні, тому що наші артисти за кордоном також дуже відстоюють і заохочують іноземців теж донатити на потреби української культури в цілому і українського війська, зокрема.Але я ставлю собі питання: чи справді це широкі аудиторії? Чи справді кількість цих людей така велика, як нам здається?Мені здається, що це все-таки громадянське суспільство, а громадянське суспільство - це скільки? 10%? 5%? Так, можна оперувати якими завгодно цифрами, але чи справді культура розуміється як чинник безпеки і як щось, без чого не можна прожити нашим суспільством назагал, - я в цьому не впевнений.А де ми, порівняно з іншими суспільствами? Можливо, ми занадто багато вимагаємо від нашого суспільства. Можливо, ми якраз є там, де німці чи британці. Чи це не так?Якщо говорити про Європу… Чим характеризуються ці суспільства - чи німецьке, чи британське, чи нідерландське, іспанське, італійське, французьке особливо, - це тим, що культура справді є вплетена в життя кожної людини. Людина споживає цю культуру органічно, людина продукує культуру органічно. І коли - дуже часто - нам кажуть, у моїй роботі особливо як директора Українського інституту, мовляв, не везіть за кордон занадто якісь інтелектуальні проєкти, бо вони там будуть цікаві жменьці людей-інтелектуалів, я у відповідь кажу, що ви не міряйте собою інших. Тому що за кордоном ця аудиторія незрівнянно ширша. Там люди звикли ходити в музеї, там люди звикли читати хорошу літературу. Люди звикли, обертання культури довкола них настільки звичне, що вони без цього собі просто не уявляють своє щоденне життя.А отже їх не здивуєш занадто інтелектуальним контентом чи ідеями, чи занадто складною розмовою. Навпаки, такі нації, як французька, - у них це частина національної ідеї, напевно, у культурі, це культура дебатів, культура розмови, культура розмови на складні, суперечливі, інтелектуальні теми. І це нормально для дуже широких верств суспільства.Я думаю, що з часів початку російсько-української війни все-таки розширилось коло людей, які цікавляться культурою в Україні, безумовно. І ми це бачимо, спостерігаємо  і по тому контенту, який шириться в соцмережах, на yоutubе-каналах, на телебаченні - те, що робить Суспільне, надзвичайно важливо. Але як співвіднестися з країнами Західної та Центральної Європи, мені здається, що ми все ще наздоганяємо їх.Це пов'язано, напевно, з тим, що називається чудовим англійським висловом сulturаl brеwіng - культурне бродіння і визрівання. У нас фактично кожне покоління втрачало матеріальну культуру: ми не могли взяти з собою в еміграції, в евакуації матеріальну культуру. І ти це відчуваєш - цю закинутість і… не знецінення, але якесь нерозуміння цінності. Мене завжди вражає, що, коли йдеш десь по Риму чи Парижу, там буде взятий під скло якийсь маленький стовпчик, якому тисячу років, який стояв на полі якогось графа. У нас же дуже легко закатують в асфальт старовинні бруківки, цвинтарі і так далі. Чи ти думаєш, що це можна повернути? Ця перерва сulturаl brеwіng, культурного визрівання - це ж потрібні десятиліття і століття для того, щоб повернутися до розуміння цінності.Безумовно, але мені здається, що для нас зараз це стало дуже важливою темою. Адже те прискорене переосмислення своєї ідентичності, яке ми зараз переживаємо, - воно ж чіпляється за матеріальну культуру. А за що ж нам ухопитися тоді, як не за матеріальні прояви своєї культури - чи то стовпчик, який свідчив про історію кількасотлітньої давнини, чи то книжку, чи то витвір мистецтва?Для мене особисто матеріальність культури набула геть іншого значення після 2022 року. Для мене питома цінність кожного камінчика виросла на порядки. Тобто я розумію, що ми відкриваємо своє минуле, ми перевідкриваємо свою історію, ми шукаємо в цьому клубку ідентичностей себе - кожен із нас відповідно до своєї життєвої історії. І матеріальна культура є тією рятівною зачіпкою, з якою можна впоратися з цією великою задачею.І це дуже добре розуміє Росія - вона цілеспрямовано стирає з лиця землі будовану нашу культуру, тобто архітектуру. За свідченнями бібліотек, до яких ми їздили з волонтерськими поїздками ПЕНу в прифронтових або прикордонних областях, перше, з чим розправлялися російські військові, заходячи в місто, - це українські книжки в бібліотеці. Росіяни дуже добре розуміють, що якщо усунути будь-які зачіпки, які триматимуть нас за своє коріння і за той фундамент, на якому ми свою ідентичність зараз будуємо, то в нас це не вдасться.Я була на Великдень в Софії Київській і згадала твою розповідь про те, як у перші дні вторгнення великого у 2022 році ти з жахом думав, що можуть ударити по Софії. Ходили такі чутки.Це був абсолютно жахливий момент, коли я усвідомив, що це може статися.Софія Київська. Фото з відкритих джерелТоді були справді чутки про те, що росіяни можуть поцілити в будівлю Служби безпеки України, а вона розташована через дорогу, просто навпроти Софійського собору. Ще, напевно болючішою, була думка про те, що вони можуть зруйнувати Володимирський собор у Києві. Це моє дуже особливе місце, куди я ходив змалку, і це місце, без якого я себе не можу помислити.Справді це для мене тоді виглядало якоюсь вселенською катастрофою - такий сценарій. Це означало б, що ми залишимося раптом без стрижня. І я особисто залишуся без якогось одного зі своїх стрижнів. На щастя, цього не сталося і, сподіваюсь, не станеться. Але що б ми тоді - так, ми залишилися б із фотографіями цих споруд, з макетами, але вони ж не замінять нам те, що ми відчуваємо, коли приходимо в знакові для себе місця. І вони необов'язково мають бути аж такими давніми, як Софія.Я думаю, у житті кожної людини, де б вона не мешкала, є місце важливе - культурне місце, історичне місце, за яке вона теж чіпляється, - і воно їй допомагає крокувати далі. Цей твій спогад для мене дуже зворушливий - про страх утратити це сакральне місце.Я недавно слухала чудову дискусію, яку організували львівська Jаm Fасtоry та Інститут фронтиру, - про стійкість і крихкість у культурі. Тетяна Пилипчук, директорка Літмузею харківського, дуже добре говорила про те, що от кажуть, що Харків – "залізобетон", що це "місто стійкості", що це "мури України", але в цьому є багато якщо не перебільшення, то це метафора дещо перебільшена. І що, очевидно, важливо відстоювати не лише стійкість і не лише оце "герої не вмирають", - тому що вони вмирають, і люди вмирають. А важливо мати місце для власної крихкості. І ось культура - це є місце, де ми можемо бути крихкими. Як ти це відчуваєш? Чим важливий для тебе вияв нашої крихкості в культурі під час війни?Справді, якщо говорити про метафору Харкова як залізобетону, то, мені здається, що це залізобетон, який покриває собою безмежне море цієї крихкості. Це дуже добре - героїзувати свої міста й давати їм такі означники, як "залізобетон", "незламний", "вічний" і таке інше, але за цим справді ховається велика вразливість - вразливість кожної людини, яка творить культуру цього міста, її ментальне здоров'я, її рівень виснаженості, її рівень стресу, здоров'я і таке інше. І, власне, якась воля рухатися вперед.Мені здається, що ми дуже втомилися в культурі рухатися вперед. Ми рухаємося, бо в нас іншого виходу немає. Але ми, мені здається, трішки згубили орієнтири зараз. Я поясню, що я маю на увазі. Після Майдану, після Революції гідності 2014 року і кілька років потому в мене було дуже виразне розуміння того, куди ми - як сфера культури і як люди, яким ця культура не байдужа, - хочемо рухатися, яку ми планку собі ставимо у зв'язку з такими тоді кардинальними змінами в нашому житті.І на цьому ґрунті, сформованому, слід сказати, саме громадянським суспільством, а не владою (влада просто вимушена була радше це втілити в життя - постмайданні реформи, заснування так званих нових інституцій культури, таких як Український інститут чи Український культурний фонд, заснування Суспільного як суперважливий крок), тоді ми плюс-мінус розуміли, яку планку ми всі хочемо взяти. Куди ми хочемо дійти, яка має бути та нова культура, яку ми хотіли для себе вимріяти і втілити. І мені здається, що ми в якийсь момент утратили це розуміння. Чи то воно стало неважливим, чи ми почали приймати його як базову даність, як належне. Чи повномасштабне вторгнення стало ще, звичайно, незрівнянно більшим стресом для суспільства.І я зараз не відчуваю, яку планку ми хочемо всі взяти. Несучи на собі цей залізобетон, а будучи всередині дуже крихкими все ще, куди ми хочемо дострибнути? Яка та точка на горизонті, куди ми всі як спільнота і причетні до неї рухаємося? Я шукаю відповідь на це питання зараз дуже активно.А якою могла б бути ця відповідь?Відповідь про те, якою ми бачимо свою культуру через n-кількість років - через 10, наприклад, чи через 5.А як же ми можемо спрогнозувати, якою буде ця культура, якщо ми живемо в умовах такої невизначеності? Я весь час запитую себе, чи можемо ми щось планувати?Я думаю, можемо. Ми можемо принаймні мріяти. Вдасться нам встояти чи не вдасться - це вже інше питання. Я щиро сподіваюсь усією душею, що вдасться. Але якщо нам удасться, то як ми мислимо свої культурні політики, свою культурну інфраструктуру, яка нам дісталася в спадок від радянського проєкту і яка, цілком очевидно, не працює на задачі, які зараз культура має виконувати задля суспільства?Як ми мислимо це на рівні фінансування культури, уваги до культури в державних політиках в цілому, уваги до культури на рівні місцевого самоврядування, на рівні громад? Як ми мислимо себе як людей, які цю культуру мають співтворити або споживати в якийсь спосіб, чи ми хочемо цього, зрештою, як суспільство, чи хочемо ми більше читати, чи хочемо ми більше дивитися хорошого кіно чи ні?Теж такий вододіл, мені здається, - це культура розваг проти культури мислення. І ось тут велика прірва - все, що лежить між цими двома речами. Тому що культура мислиться (це відповідь на одне з твоїх попередніх запитань) багатьма людьми як те, що має розважити, як те, що має просто дати провести добре час, відволіктися від стресу, зняти стрес, розважитись, посміятись чи просто гарно провести вечір. Одним словом, що теж треба. Але культура цим не може обмежуватися.А ось цей додатковий - не додатковий, для мене він базовий, навпаки, рівень культури, де культура - це не комфортний простір. Це простір виклику, це простір запитань більше, ніж відповідей. Це простір, де ти можеш себе шукати і себе якось віднаходити, контактуючи з цим. Ми занедбали трішки цей простір. І уваги до нього менше, зокрема, через наші всі катаклізми, які ми проходимо в останні п'ять років, - спершу глобальна пандемія, потім повномасштабне вторгнення. У цьому всьому не знаходилося уваги до культури. Так, цей модус виживання, який нам нав'язують дуже часто - що треба вижити, треба базу забезпечити, а потім думати про культуру як розкіш, - усе це жахливо токсичні і страшно шкідливі для нас наративи, які дуже-дуже прикро досі спостерігати.Я думаю, що це також пов'язано з тим, що багато людей, які зараз ухвалюють рішення, які мають повноваження у владі, - ці всі люди прийшли з розважального сегменту культури, з шоу-бізнесу дуже часто і вони не змінили свої такі мисленнєві патерни і мислять культуру саме як розвагу, як щось, що можна продати.Чи є в культурній спільноті українській достатньо людей, достатньо сил для того, щоб їхній голос на тлі отакого ставлення комерційного до культури якщо не переважав, то хоча б був почутий?Досвід попередніх п'яти років теж наштовхує мене на не дуже втішні висновки, що цей голос справді потужний і він незрівнянно сильніший, спроможніший, аніж відразу, після Революції Гідності 10 років тому.У мене теж таке враження.Мені здається, що ми дуже зміцніли за цей час як культурна спільнота, як спільнота інтелектуалів. Але цей голос дуже часто спрямований усередину цієї спільноти. Ми говоримо переважно самі з собою, коли говоримо про якісні зміни або візію в культурі якусь нову. І я поки що не відчуваю, що цей голос переконливий для людей, які ухвалюють рішення.І це також має зворотний прояв. Наприклад, нещодавно в мене була дуже цікава дискусія у фейсбуці щодо мого несхвального відгуку на одну з київських прем'єр. нещодавніх. І кілька опонентів моїх сказали, що не потрібно ділитися такими відгуками, які претендують на якусь більш-менш осмислену критику, тому що це псує нам враження від вистави. Ми просто хочемо прийти в театр, щоб отримати радість. Треба сказати, що цей відгук не був дуже критичним. Ти просто порівняв дві постановки Театру на Лівому березі та театру Франка. І, власне, постановка Театру Франка, на твою думку, була слабшою, аніж постановка Театру на Лівому березі.Але, з іншого боку, на ці вистави теж неможливо потрапити. На вистави Івана Уривського неможливо потрапити, і це не тільки про розвагу.Це про ескапізм у хорошому, напевно, сенсі цього слова. Це про справді спосіб добре провести час. У цьому, звісно ж, немає нічого поганого, моя оптика погляду на цю виставу була просто іншою. Вона була теж оптикою погляду теж з-за кордону.Спробую подивитися на те, що відбувається в українському театрі, з-за кордону. Кілька днів тому я повернувся з поїздки до Нідерландів, де розпочала роботу наша представниця на початку квітня, і ми маємо там великі плани. Ми зустрічалися з програмним директором найбільшого в Нідерландах фестивалю перформативних мистецтв (театр, танець, музика), заснованого ще після Другої світової війни. І коли ми з ним почали говорити - що вам було б цікаво показати з України, яка ніколи не була представлена ще на цьому фестивалі, а це один з найбільших, найважливіших європейських фестивалів, - ми договорились до того, що практично 98% того, що ставиться в українських театрах, їм не підходить. Їм це просто нецікаво. Вони це вже давно прожили. Вони це вже бачили.Це для них архаїчна мова культури, яка до них начебто хоче промовляти. І ось із такою оптикою дивлячись на різні процеси, які відбуваються в Україні, я теж роблю для себе висновок, що нам потрібно наздоганяти. Оце постійне наздоганяння - воно нас переслідує.Я пригадую твій пост - він був дуже делікатний, дуже коректний насправді, треба сказати чесно, що там не було нічого вразливого. Але навіть те, що ти говориш, - що силами академічного театру деякі речі неможливо втілити, то це вже зачіпає почуття дуже багатьох людей, які страшенно люблять такий театр. Це ж ідеться про те, що це теж сulturаl brеwіng - надивленість, наслуханість, начитаність іншого. А поки його немає, то людям дуже тяжко порівняти.Безумовно, але я хочу ще додати до цієї дискусії, що більшість відгуків, які я спостерігаю, наприклад, на українські прем'єри театральні або на книжки нові, які виходять, - це такий набір прикметників: геніально, класно, неймовірно, "я був у шоці" і так далі. У цьому немає суб'єкта, глядача, читача, тобто спостерігача за цими культурними подіями чи проєктами.Що це дало мені? Що цей досвід двогодинної вистави дав мені персонально? Як я змінився? Що це в мені? Як я назву те, що я відчуваю в цей момент або після вистави? Так, у мене може перехопити подих, я можу бути враженим, або в сльозах, або в радості, але ота культура нерозважальна, про яку ми говорили, культура думання - вона про це. Вона про те, що людина має осмислити цей досвід. Вона має назвати його. Вона має дати йому ім'я.Що теж треба вміти робити.Теж треба вміти робити. Це не зверхній погляд на людей, чи на культуру, чи на глядачів. Зовсім ні. Просто мені б дуже хотілося, щоб люди ставили собі ці питання. Тому що нам це дуже важливо для спротиву і для того, щоб цю крихкість нашу зміцнювати.Або робити якісною. Скажи, будь ласка, а в тебе таке враження щодо театру чи, скажімо, щодо текстів і літератури, яка з'являється? Тому що для мене те, що з'являється в українській поезії, в літературі є однозначно дуже сильним - знову ж таки прикметник. Але я просто вважаю, що, скажімо, в літературі ми себе дуже добре показуємо.До речі, дуже всім раджу книжку "Поміж сирен", яку підготував Остап Сливинський. І достатньо взяти й почитати цю книжку, щоб розуміти високий клас української поезії, яка зараз є, воєнного часу. Ти в літературі теж бачиш якісне і неякісне? Чи як ти оцінюєш?Якісне й неякісне скрізь є, за який би вид мистецтва ми не взялися, але література українська, мені здається, у виграшному стані перебуває.Я у свою чергу думаю про тексти Зебальда, про його книжку "Повітряна війна та література", збірку лекцій та есеїв, де він розмірковує про те, у чому причина такої німоти німецької літератури після Другої світової війни.Він говорить і робить літературознавчий аналіз текстів, які з'являлися в наступні роки після стратегічних бомбардувань союзниками найбільших німецьких міст - тобто це вже друга половина війни. І ось цей досвід тотального знищення міст, тотальної катастрофи, говорить Зебальд, - він не знайшов свого відображення в літературі. Література оминула цю колективну травму й не знайшла для неї слів або не знайшла, як ословити цю літературу.Мені здається, що українська література не потрапить у таку ситуацію, тому що ми вже дуже багатослівні про цю війну. І література наша вже знаходить абсолютно неймовірні слова і тексти, винаходить, продукує, які цей досвід, який ми проживаємо, ословлюють у дуже талановитий спосіб. Звичайно, у нас буде й багато поганої літератури воєнного часу, ми мусимо це розуміти, але буде і чудова література, бо вона вже з'являється. Це та література, яка промовляє про Україну на великих міжнародних подіях, фестивалях, майданчиках. Наші письменники стали нашими амбасадорами культурними у світі, надзвичайно переконливими, тому що вони можуть говорити не лише про свої книжки, а вони можуть говорити про дуже широке коло тем, які стосуються України, і робити це авторитетно.Я думаю, що в ролі повоєнної Німеччини у нас якраз буде російська література, російська культура, де повна німота зараз. Із того, що я бачу, - там не з'являється нічого буквально. Я слухала цікаві розмови росіян, які говорять про те, що ця німота пов'язана, зокрема, з тим, що російська культура - це штучна квітка, ця культура вирощена в горщику, де земля завезена з Європи, з Заходу.І з України там теж, у цьому горщику, чимало землі.І плюс з України, так. І коли цей вазон виснажився, коли в них немає контакту ні з Заходом, ні з Україною, то в них немає ніякого культурного продукту. І тому вони вже б'ють на сполох, що в їхній культурі нічого нового не з'являється.Мені здається, що в них немає і певного об'єднавчого проєкту, візійного проєкту, суспільного проєкту нового суспільного договору. Вони, мені здається, не ставлять собі це питання, якою має бути Росія майбутнього - деколонізована, деімперіалізована, демілітаризована, якщо доживемо? Це для багатьох із них незрозуміле і неприпустиме.Питання до тебе, як до культурного дипломата: у ситуації, коли рушиться світ, у ситуації цієї глобальної нестабільності як наша культура працює? Що ви робите зараз у цій ситуації падіння всього і такого глобального неспокою?Культура наша продовжує бути дуже самозарадною, слід сказати. На мою думку, найцікавіше з того, що зараз Україна може запропонувати світові для того, щоб мати цей культурний діалог осмислений, створюється саме на рівні низовому, на рівні громад, на рівні недержавних незалежних ініціатив, на рівні сподвижницької праці окремих людей.Це дуже цікаві голоси для світу, для різних регіонів цього світу. Тому що і світ розуміє, куди все котиться і наскільки ми у важкій ситуації і, часом здається, безвихідній. Світ шукає цього діалогу теж через культуру, через своїх дієвців, через тих, хто читає чи дивиться, через своїх інтелектуалів. І наші голоси є дуже затребуваними, на мою думку. Ми вже цікаві - не лише тому, що Україна стала жертвою кривавої війни. Ми вже цікаві, тому що без нас розмова буде неповноцінною. Це майже цитата почутого мною в Нідерландах від керівника однієї з великих культурних інституцій п'ять років тому, напередодні пандемії. Він сказав: звичайно, ми хочемо включити українські проєкти в нашу програму, представити їх тут, тому що "без вас розмова про Європу буде неповноцінною". І це вже, мені здається, ми домоглися цього - щоб у нас бачили повноправного учасника розмови дорослих людей за столом.Це великий здобуток, який нам вдалося отримати всього за декілька років. До того ці двері залишалися здебільшого зачиненими для української культури. Але нам важливо зараз також вибудовувати діалог із тими, з ким його практично ніколи не було, - це країни більш віддалені від нас, не європейські, не північноамериканські, а Південна Америка, Африка, Азія, з якими є поодинокі культурні ниточки, але є надзвичайно великий потенціал і поле для можливостей. Ми працюємо в цих країнах уже понад півтора року. Це великі країни, велике суспільство. Це можливість впливати в хорошому сенсі на дуже велику кількість людей своєю культурою. І дуже хотілося б мені, щоби ми не занедбали і цей вимір.Коли ти говориш, що ви працюєте, - що ти маєш на увазі? Що це за проєкти, що це за майданчики, що це за зустрічі? Як можемо працювати? Як ви це робите?Культурна дипломатія працює на позір просто. Українські вистави чи літературні програми або концерти української музики, класичної чи сучасної, мейнстримної, джазової музики, українське кіно - усе це можна демонструвати на закордонних майданчиках. Майданчиками такими є великі фестивалі, маленькі фестивалі, музеї, різноманітні літературні будинки. Це та культурна інфраструктура, яка є в кожній країні. Вона може різнитися, вона може бути більшою, меншою, спроможнішою чи слабшою, але завжди знайдуться і провідні майданчики, і більш камерні, наприклад у регіонах якоїсь країни, які готові будуть прийняти й показати в себе український культурний контент. Не люблю слово "продукт", тому його тут не вживаю.Інша задача культурної дипломатії - робити це не просто для того, щоб щось показати за кордоном. Тому що культурна дипломатія - це комунікативний процес. Показуючи театральну постановку чи видаючи, перекладаючи книжку українську іноземною мовою, ми маємо розуміти, яке повідомлення ми надсилаємо світові, що ми хочемо, щоб вони про нас дізналися завдяки цьому досвіду.Чи дізнається світ про нас щось нове, якщо ми повеземо за кордон, наприклад, дуже класичну постановку Шекспіра? Не впевнений. А якщо ми повеземо незалежний український театр, який заснований або створений за документальними свідченнями учасників війни або мешканців окупованих територій, - точно довідається, тому що це той сторітеллінг, розповідання історії, яке, мені здається, має бути центральним для української культурної дипломатії.І, слід сказати, це дуже нетиповий підхід - якщо порівнювати себе з іншими країнами, як інші країни свої культури представляють за кордоном. Вони все ще працюють у доволі консервативний спосіб: мистецтво заради мистецтва. А ми вже перейшли до того рівня, коли ми бачимо мистецтво як спосіб розповісти історію, розповісти більше про себе.Людина, вийшовши з української культурної якоїсь події, яку ми організовуємо за кордоном, має вже знати про нас більше, має бути дельта змін якась, якої ми хочемо цим домогтися. І це теж дуже цікаво - як кейс України, що стане головним кейсом в підручниках про культурну і публічну дипломатію, які будуть написані в майбутньому. Я в цьому переконаний, бо наш досвід унікальний і неповторний. І те, як Україна, українська культура себе комунікує за кордоном, в який спосіб, як вона говорить, про що вона говорить, - це дуже цікавий випадок, кейс, і він правда перекроїть теорію культурної дипломатії і міжнародних комунікацій.

Про це Еспресо розповіли у БО "БФ Фундація Майбутнього".Український художник-графік Павло Маков передав благодійній організації "БФ Фундація Майбутнього" свою картину "Коротка розповідь про місто".1 червня роботу виставили на аукціон, щоб зібрати 1 млн грн на потреби дітей, якими опікується фундація - дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, яких повернули з тимчасово окупованих територій, дітей у дитячих будинках сімейного типу, в опікунських сімʼях і дітей загиблих героїв."Я не вважаю це благодійністю. Це самозахист на підсвідомому рівні. Це самозахист нашого суспільства, можливо, і підсвідомий, бо це про майбутнє країни. Неважливо, чи це на зброю, чи дітей повернути. Це про виживання суспільства", - зазначив Павло Маков.Робота "Коротка розповідь про місто" продовжує одну з центральних тем у творчості Павла Макова – дослідження урбаністичного ландшафту як образу, що балансує між реальним і уявним."В авторській книзі "До По" (2018) художник окреслює межову природу цього досвіду епіграфом з Еміля Сьорана: "Наше місце – десь між буттям і небуттям, між двома вигадками". Себто це такий простір, де місто перетворюється на метафору внутрішнього стану, історичної пам’яті або власної уяви. Утопія у творах Макова має виразні матеріальні референти: вона не абстрактна, а вписана у впізнавані топографії. Водночас конкретні міста – зокрема Харків чи Маріуполь – постають у вигляді архітектурно впорядкованої утопії або ж нерозпізнаних руїн як місць, що втратили свою цілісність", - розповів про роботу історик мистецтв Ілля Левченко.У центрі композиції "Короткої розповіді про місто" – сітка з прямокутних форм, організованих в  узгоджену, проте несиметричну систему, що нагадує план або мапу міста. Як зауважив Левченко, між формами простягаються лінії, схожі на інфраструктурні зв’язки або траєкторії руху. Колористика стримана, з переважанням сірих, чорних і білих тонів. Незначні колірні акценти – жовті, червоні та сині – художник вносить вибірково, створюючи візуальну напругу та структурну глибину.Павло Маков, "Коротка розповідь про місто", Фото: надане БО "БФ Фундація Майбутнього" "Техніка виконання поєднує офорт із використанням кольорових олівців та акрилу, що забезпечує багатошарову поверхню і поєднує геометричну абстракцію з аналітичною чіткістю. Створення офорта – процес, заснований на травленні, подряпинах, нанесенні фарбових шарів – є також способом контрольованого руйнування. Для Макова ця техніка стає засобом виявлення нових смислів, способом дослідження урбаністичного простору в стані трансформації й занепаду", - додав історик мистецтв.Довідково: Павло Маков — український художник-графік. Член Спілки художників України (з 1988 року), Фюнських графічних майстерень (Данія, 1990), Королівського товариства живописців і графіків (Велика Британія, 1994). Академік Академії мистецтв України (з 2007 року), Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2018).У 2022 році представляв Україну на 59-й Венеційській бієнале з проєктом "Фонтан виснаження. Асquа Аltа". У 2025 році став лауреатом однієї з найпрестижніших міжнародних премій у галузі графіки — Премії Леонардо Шашіа (Рrеmіо Lеоnаrdо Sсіаsсіа аmаtеur d’еstаmреs) — за роботи з серії "Коротка розповідь про місто".Учасник численних персональних і групових виставок в Україні та за кордоном. Твори Павла Макова зберігаються в колекціях провідних музеїв світу, зокрема в Музеї Метрополітен (США), Музеї Вікторії та Альберта (Велика Британія), Національній галереї мистецтва (США), Музеї мистецтв Циммерлі при університеті Ратгерс (США), Національному художньому музеї України, Центрі сучасного мистецтва РіnсhukАrtСеntrе (Україна) та ін. Живе і працює в Харкові.   

В Ірландії знайшли затонулий понад 200 років тому британський корабель Rесоvеry, який перевозив цінний вантаж. Наразі дослідники сподіваються знайти там скарби.

Ікону створила родина київських художників – Олександр Клименко, Соня Атлантова та їхній син Герман. Уже майже 11 років вони пишуть образи на дошках, що приїхали з фронту.Святе на воєнних артефактахІдея виникла ще у 2014 році. Тоді Олександр побував на базі одного з добровольчих батальйонів і побачив гору дерев’яних ящиків з-під набоїв. Він відзначив, наскільки вони схожі на дошки для традиційного іконопису. Так з’явилася перша ікона – образ Богородиці."Головна ідея цього проєкту – розповісти про війну мовою традиційного українського мистецтва, – каже Олександр Клименко. – Богородична ікона — це архетип материнства. Це загальнолюдська історія – про матір і дитину, яку в неї забрали".Кожна ікона має свою трепетну історію. Дошки – з Ізюма, Бахмута, Херсона, Маріуполя. Іноді – навіть з будівель, зруйнованих під час обстрілів. Пишуть класично: темперою, іноді олією. Але на фронті матеріали обмежені, тож там художники використовують вугілля, сажу, глину, крейду.Ікони як голос викрадених дітейЦентральне місце у творчості родини посідає образ Богородиці з немовлям Ісусом. Через нього вони говорять про українських дітей, життя яких перекреслила війна."Це спроба осмислити тему дітей, розказати про тих, кого росіяни вивезли, викрали й не хочуть повертати", – пояснює Герман Клименко.Саме таку ікону – написану на дошці з Ізюма — президент Володимир Зеленський передав Папі Леву ХІV. Її створили в західноєвропейському стилі, щоб підкреслити європейську ідентичність України. Та ця ікона – не просто жест. Вона – символ українського болю."Якби я народився десь у місті, яке зараз окуповане, то з великою часткою ймовірності я б уже воював проти України. І я розумію, що ті діти, яких  вивезли росіяни, вони, ймовірно, колись прийдуть убивати нас, моїх майбутніх дітей, – зізнається Герман. – Ікона – це ще й про особисту трагедію, про розірвані родини, про загрозу майбутньому".Колекції світових лідерівСакральні твори Клименків нині мають багато світових лідерів: король Великої Британії Чарльз ІІІ, президенти десятків країн світу, ціла колекція таких ікон була в Папи Франциска. Ікони побували вже у 22 країнах.Кожна з них – не лише образ, а й історія. Наприклад, цвяхи, якими прикріплені ікони, викувані з уламків снаряда, що зруйнував кузню на Чернігівщині. Він став частиною ікони, що символічно "розпинає" Христа.Ікона як перемога добра"Для нас ця війна – не лише перемога над ворогом зовнішнім. Це ще й перемога над злом у собі, – каже Олександр. – Ікона – це символічний процес очищення, світла, яке ми несемо навіть у темряві".Проєкт родини Клименків – це не просто мистецтво. Це – хроніка війни, розказана мовою української ікони. Це – голос зруйнованих доль і надія, що саме через них світ почує Україну…  

Європол вилучив у злодіїв 38 тисяч вкрадених культурних артефактів - ЗМІВ рамках операції "Пандора" Європол вилучив близько 38 тисяч культурних об'єктів та заарештовано 80 підозрюваних у міжнародній крадіжці. Серед артефактів - твори мистецтва, монети та археологічні знахідки.

21 концерт відбудеться в межах 44-го міжнародного фестивалю музичного мистецтва "Віртуози". Фестиваль, заснований 1981-го, представляє класику та сучасні зразки української та закордонної академічної музики. Цього року проходить у Львівській національній філармонії з 15 травня до 8 червня. Про подію розповідає керівниця літературної частини філармонії, музикознавиця Дзвенислава Саф'ян. Як змінився фестиваль за роки існування, які цілі ставить перед собою сьогодні? &еnsр;"Віртуози" є найстарішим чинним музичним фестивалем України, присвяченим академічній музиці. Його багаторічна історія це не лише хроніка мистецьких подій, а й свідчення розвитку української культурної сцени загалом. Головною лінією фестивалю завжди залишалася презентація високоякісного виконавства. Особлива увага приділяється солістам як українським, так і закордонним. Фестиваль постає не лише як платформа для популяризації академічної музики, а й як майданчик для відкриття нових імен. Яку музику репрезентують "Віртуози" та чим вона важлива й актуальна нині? &еnsр;Це насамперед музика ХVІІІ-ХХ століть. Однак вона важлива не лише з погляду історичної цінності також формує культурну пам'ять і смак. До того ж знакові твори класики це ще й роздуми про людину, час, свободу, трагізм і надію. Наприклад, на закритті фестивалю 8 червня у виконанні Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії прозвучить особливий твір симфонічна поема "Життя героя" німецького композитора Ріхарда Штрауса. Для виконання до Львова вперше приїздить польський диригент Павел Котла. Він так відгукується про згадану композицію: "Твір розповідає про боротьбу про те, як кожен, хто бореться за певні ідеї, рухається вперед. Ми стикаємося з ворогами, знаходимо друзів, переживаємо битви. Але, сподіваємося, наприкінці цієї подорожі досягнемо миру. "Життя героя" нагадує нам, що постійна боротьба за ідеали як і справжній мир, досягнутий у потрібний час і на правильних умовах так часто є суттю нашого життя". В анонсі ви кажете, що "фестиваль розгортається як багатовекторна мозаїка, де події об'єднані в декілька тематичних русел". Які акценти нинішньої едиції "Віртуозів"? &еnsр;П'ята річниця пам'яті патрона філармонії Мирослава Скорика концерти 1 та 7 червня, 130-річчя від дня народження Бориса Лятошинського концерт 4 червня, 90-ліття грузинського композитора Гії Канчелі концерт 17 травня, 150-річчя французького композитора Моріса Равеля. Довкола цих постатей формується музична карта фестивалю. Яке приблизно співвідношення української та закордонної музики на фестивалі? &еnsр;Нашим пріоритетом є українська музична класика, а особливо самобутні твори, що рідко звучать на сценах країни. Крім монографічних програм і прем'єр, велика увага приділена творчості Миколи Лисенка, Богдани Фроляк, Ганни Гаврилець, Олександра Козаренка, Василя Барвінського, Івана Карабиця, Ігоря Шамо, Євгена Станковича, Віктора Косенка, Івана Небесного, Віктора Камінського. Які прем'єри можна почути у програмі "Віртуозів 44"? &еnsр;16 травня на відкритті фестивалю поряд із музикою класиків ХХ століття Рейнгольда Глієра та Бориса Лятошинського прозвучали дві світові премʼєри концерти для контрабаса з оркестром Михайла Шведа та Максима Коломійця. Для їх виконання до Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії під керуванням Теодора Кухара приєднався видатний американський контрабасист Джеймс Ван Демарк. 24 травня у Львівському державному музичному ліцеї пройде концерт творів студентів кафедри композиції Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Уся програма це прем'єри молодих авторів, жива лабораторія сучасної музики, де народжуються нові голоси, форми та бачення. Як каже куратор події, композитор і доцент кафедри композиції Остап Мануляк: "Це момент своєрідного одкровення на шляху творчого розвитку для всіх композиторів і композиторок незалежно від їхнього віку, досвіду, популярності. Ще більшої ваги цей момент набуває для творчої молоді. Подібні концерти, де досвідчені професійні виконавці грають твори молодих композиторів, є не лише можливістю для публіки розділити цей трепетний момент з авторами, а й ключовим фактором у підтримці та розвитку нової української музики". 6 червня серед програми Академічного камерного оркестру "Віртуози Львова" пролунає і прем'єра "Чакони спротиву" композиторки Алли Сіренко у виконанні скрипаля Сергія Гаврилюка. Соліст так описав свою роботу над цією музикою: "Сумні роздуми, туга, боротьба, ностальгія за мирними часами, надія на омріяний спокій, віра у світло і добро, яке зцілить глибокі рани". Скільки виконавців виступлять у межах фестивалю? &еnsр;57 солістів і 10 колективів симфонічні та камерні оркестри, танго-оркестр, струнний квартет "Фенікс", дует піаністів Оксани Рапіти та Мирослава Драгана, хор Львівської національної музичної академії, хорова капела "Дударик". Ми раді вітати наших партнерів, гостей із Польщі, Сакартвело, Австрії, Франції та США, а також українських учасників. Які головні виклики сьогодні постають перед сферою академічної музики та її представниками в Україні? &еnsр;У нас є потужна освітня система, що потребує оновлення, осучаснення програм. Тому ми радо запрошуємо молоді таланти виступати на фестивалі, адже їм потрібна підтримка, щоб вони могли розвиватися вдома. Наступний виклик ми й надалі готуємо прямі трансляції більшості подій фестивалю. Ще одна важлива тема залучення нової публіки. Академічна музика часто сприймається як "елітна", тому працюємо над створенням містків: через якісну комунікацію, сучасні формати, міжнародні проєкти, освітні ініціативи. Наприклад, у межах фестивалю 14 травня відбувся майстерклас контрабасиста Джеймса Ван Демарка. Наостанок розкажіть про деякі з інших найцікавіших подій цьогорічного фестивалю. &еnsр;На глядачів чекають не лише концерти, а й яскраві мистецькі події. Наприклад, 15 травня у фоє Львівської філармонії, в галереї "ФілАрт", відкрилася виставка "Спорідненість". Це візуальний діалог батька й сина художників Романа та Тараса Опалинських. Експозиція розкриває тему гармонії, яка співзвучна ідеї самого фестивалю, демонструючи духовну й естетичну спорідненість попри різні техніки живопис і скло. Одним із найочікуваніших концертів стала прелюдія фестивалю 15 травня традиційне травневе виконання Великої меси до мінор австрійського композитора Вольфґанґа Амадея Моцарта. Цей виступ присвятили воїнам світла захисникам України, які віддали життя за свободу і гідність. 10 років тому, в річницю Майдану, ми так само присвятили месу пам'яті героїв. Сьогодні з новою глибиною та розумінням повторили цей жест. Ще одна важлива подія благодійний концерт камерного оркестру "Віртуози Львова" в Гарнізонному храмі 18 травня.

У нідерландському місті Гарлем відбувся благодійний вечір та аукціон «Мистецтво смаку», який поєднав вишукану українську кухню та твори сучасного мистецтва.

Його вірші читають під обстрілами, його пісні звучать у бомбосховищах. Він міг обрати будь-яке місто світу, але вирішив залишитися в рідному Харкові.Служить у Збройних силах і волонтерить, та між тим влаштовує зустрічі з читачами і концерти в Україні та за кордоном. Сьогодні ми говоримо з письменником, перекладачем, музикантом, волонтером, військовим Сергієм Жаданом. Сергій Жадан - український письменник, музикант, волонтер, військовослужбовець. Народився в місті Старобільськ на Луганщині. Його батько працював водієм і був членом комуністичної партії, хоча й не мав відданої прихильності до комунізму.Сам Сергій навчався у початкових класах українською мовою, а в старших перейшов до російськомовної гімназії у Старобільську. У 1991 вступив до Харківського Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на українсько-німецьку філологію. У 1997 році Жадана обрали віце-президентом Асоціації українських письменників.Від 2000 по 2004 рік працював викладачем кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті, але звільнився через політичну ситуацію і бажання зайнятися літературною та громадською діяльністю. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" та інших. Зараз його твори одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені 13-ма мовами.Під час Помаранчевої революції 2004 року Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Він також активно брав участь у подіях Революції гідності і дістав травми під час захисту Харківської ОДА 1 березня 2014 року. У 2000 році у Харкові заснували рок-гурт "Собаки в космосі", який виконував пісні на вірші Сергія Жадана.Від 2008 музиканти виступають під назвою "Жадан і собаки", а у 2017 письменник став фронтменом гурту "Лінія Маннергейма". Активно допомагає фронту як волонтер, а у 2024 році вступив до лав ЗСУ. Отже, вітаю вас, пане Сергію, у нас в гостях. Рада бачити. І перше моє запитання, воно пов'язане з одним рядком вашої біографії. У вас скоро буде річниця, як ви у війську. Так, скоро.І що? І як враження? Тімоті Снайдер, американський історик, сказав, що Жадан має бути не з гвинтівкою, а з Нобелівкою. Ну, я не з гвинтівкою, насправді-то, але і без Нобелівки. А Тімоті дуже вдячний за слова підтримки, але мені здається, всі українці не мали би зараз бути з гвинтівками, з автоматами в окопах, а мали би займатися своєю країною. Але в нас війна і відповідно, мені здається, що мобілізуватися - це справа честі і обов'язку.Ми з друзями, частина нашої команди "Жадан і собаки" мобілізувалися минулого року. Несемо службу в 13-й бригаді Національної гвардії України "Хартія". Зараз це корпус, ми розрослися, тому роботи дуже багато. Я не на бойовій посаді, одразу випереджаючи хейтерів, які будуть говорити, чому я в студії, а не в окопі. Я не на бойовій посаді, я комунікаційник, несу службу в С9, секція цивільно-військового комунікування. Власне, я роблю свою роботу.Сергій Жадан, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn Ви згадали хейтерів, але хейтери раніше казали, чому Жадан не у війську. Тепер Жадан у війську і все одно будуть щось говорити.Ну, хай, то їхня така робота.Це весь час одні і ті самі люди? Слухай, це ж дуже часто не ті люди, це боти. Але я не знаю, хто це, насправді. Воно впливає на вас, цей хейт? Та ні. Бачите ж, от несу службу далі.Як це змінило ваше життя?Ну, ти вже собі не належиш великою мірою, тому що так чи інакше, ти належиш Національній гвардії. Все-таки контракт є контракт. і навіть попри те, що я зараз дійсно не в окопі, все одно мій командир знає, що я зараз у вас в студії. То, ну, це служба. А поїздки за кордон? Їх немає, поїздок за кордон. Я в останнє за кордоном був два роки тому, здається. Але ви, коли їздили за кордон, ви там говорили від імені України.Ну, зараз, я думаю, є кому говорити. У нас велика кількість митців, які можуть виїжджати, зокрема жінок поеток, акторок, співачок. Я думаю, вони можуть це зараз робити не менш переконливо і не менш успішно, ніж би це робили митці-чоловіки. Вони це робили і раніше, та і зараз хай роблять. Але вас кличуть за кордон? Так, постійно. І що, ви відмовляєтесь? Ну, зараз я на службі, я зараз і не поїду.Ну то чекайте, таке буває, що виїжджають.Послухайте, я не служу ще року, в мене дуже багато роботи тут. Справді багато роботи, я не кокетую, і служба забирає фактично весь час зараз. Ми поговоримо ще про цю вашу роботу, але я все-таки повернуся знову до вашого волонтерства. Наскільки зменшилися, чи можна так сказати, обороти волонтерські обороти Сергія Жадана, як він пішов у військо? Чесно, вони збільшились. У мене тепер є можливість, як у військовослужбовця, як у представника бригади "Хартія" звертатися напряму до представників великого бізнесу, громад територіальних, до міських голів, до голів обласних військових адміністрацій. Тому що я тепер представляю не просто себе як громадянина, я представляю свою бригаду, свій підрозділ, свій корпус і, відповідно, це зовсім інший рівень співпраці, зовсім інший рівень взаємодії і, повірте мені, це зовсім інші суми.Тому що я зараз забезпечую не просто свій фонд, який потім розподіляє кошти, як це було до минулого травня, а зараз я забезпечую свою бригаду і, відповідно, це зовсім інша механіка співробітництва. І це зовсім інша цифра, насправді. Я думаю, це, знову ж таки, якщо ми знову згадуємо про хейтерів, бо багато людей не розуміють, як це відбувається. Вони думають, що волонтерство - це закупівля там якогось шолома чи бронежилету. Це теж дуже важливо, це дуже потрібно і таке волонтерство далі є.Люди забезпечують своїх рідних, близьких, але в основному зараз волонтерська діяльність трансформувалася, і вона діє і здійснюється або через великі фонди, такі як "Повернись живим" або фонд Сергія Притули, з яким ми активно працюємо, і з Тарасом Чмутом активно працюємо. Або ж підрозділи, бригади, які мають комунікаційну службу, мають проєкти, от як наша бригада, наприклад. Вони працюють напряму із представниками бізнесу, з представниками міської місцевої влади. Це сьогодні так працює. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЧи ви рахували, скільки грошей ви, як волонтер, і зараз вже як військовий зібрали? Ні, я не рахував. Ну, це дуже важко. Тому що іноді от передають тобі коробку турнікетів. Ти їх не купував, але саме через тебе їх передали бригаді. То і відповідно, як це рахувати? Ну, насправді, це не так важливо. Головне, щоби бригада була забезпечена, щоби бійці були убезпечені, щоби у всіх все було, аби не було потреб у якихось елементарних речах, щоб була зброя, щоб було спорядження, щоб було харчування, щоб було медичне забезпечення, ну і так далі. Це все велика машина, яка потребує величезних, колосальних коштів, ресурсів. Ну, але якщо це приносить результат, якщо бригада виконує свою роботу, і якщо при цьому мінімальні втрати, то значить ми свій хліб їмо недаремно.А з-за кордону ще допомагають? Так, постійно.Це ваші прихильники? Ну, це по-різному буває. Часто це особисті зв'язки, та ті люди, які допомагали раніше, і зараз теж допомагають. Оскільки я в "Хартії", то вони допомагають безпосередньо їй. Вони знають, де буде та машина, яку вони передадуть, де буде той РЕБ, який вони передадуть, де буде ще щось. Це вчора викладав пост, де розповів, що ми звернулися до організації в Німеччині, попросили їх купити кілька РЕБів.Вони передали кошти, ми замовили харківським виробникам, вони виготовили ці РЕБи, ми їх передали на наш підрозділ. Тобто якась така співпраця. Сергій Жадан і Валерій Залужний, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn"Хартія" займає зараз все місце у вашому серці? Ну, все місце у моєму житті, в моїй голові. Слухайте, це вже не робота, це дійсно частина життя. Тому що одна річ, коли ти допомагаєш підрозділу, знаходячись ззовні, а ми з друзями "Хартію" підтримували від моменту її створення. Я, власне, і назву "Хартія" вигадав.Інша річ, коли ти знаходишся всередині, ти вже особисто знаєш сотні бійців, сотні сержантів, десятки офіцерів, коли ти з ними проходив БЗВП, коли ти з ними був на полігонах, коли їздиш постійно в розташування, бачиш, де вони несуть службу, де вони воюють, то, відповідно, це зовсім інший рівень включеності і зовсім інший рівень якоїсь відповідальності. Тому що це вже дійсно як велика родина. Ми багато, знову ж таки, як комунікаційники працюємо і підтримуємо нашу патронатну службу.Це служба, яка займається нашими пораненими хлопцями, дівчатами, родинами поранених та загиблих. І, відповідно, це теж про пам'ять, про повагу, про взаємозв'язок. Це про те, що бригади - це не просто 5 тисяч людей, ситуативно об'єднаних контрактами чи мобілізацією. Це про те, що ми справді намагаємося створити середовище однодумців, людей, які можуть один на одного спертися, один одному допомогти. Відповідно, ми намагаємося так і працювати. А ваші побратими, чи від них ви коли-небудь чули, або десь може там за спиною чули, мовляв "о, вояка, а гвинтівка ж в руках не тримає, з нами в окопі не сидить"?Ну в очі не говорили, можливо так і думають, я не знаю. Я чув інше, наприклад, мені нещодавно один із комбатів сказав, що багато іноземців, які йдуть в "Хартію", йдуть тому, що знають про неї саме із медійного поля.Тому що "Хартія" на слуху, тому що "Хартія" присутня, про "Хартію" багато говорять, і відповідно для них був якийсь рекламний подразник. Вони на нього зреагували, прийшли в бригаду і не шкодують. Я знаю, що в "Хартії" дуже багато уваги приділяють тому, щоб з бійцями говорити про історію. Я підозрюю, що є частина глядачів, які скажуть: "Як знання історії нам допоможе перемогти у війні чи вбити росіян, які прийшли до нас?" Ну, напряму, мабуть, ніяк. А опосередковано, безперечно, допомагає."Хартія" намагається створювати середовище людей, які постійно займаються самоосвітою, які виявляють свої лідерські якості, тому що, от ми коли говоримо про натівські стандарти, багато хто думає, що це про якусь натівську уніформу і натівську зброю. Безперечно, зброя - це дуже важливо, це ключовий момент, але це так само натівський стандарт - це зовсім інший спосіб комунікування. Це про те, що кожен може бути лідером. Це про те, що є, наприклад, сержантський склад, сержантський корпус, який перебирає на себе роль цих лідерів, посередників між офіцерами і бійцями. І це про те, що бійці теж повинні постійно вдосконалюватися, отримувати освіту, навчатися і не зупинятися в цьому розвитку.Тобто, армія - це не помиральна яма, це простір реалізації, це великий соціальний ліфт, який може дати тобі можливість реалізуватися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnНу, але тим не менше, все одно є таке, що певні бригади мають таку славу, що там тебе точно відправлять на вірну смерть.Слухайте, ну я не знаю таких бригад, де точно тобі скажуть, що тебе відправлять на обов’язкову смерть. Давайте, знову ж таки, будемо об'єктивні. Про військо існує дуже багато стереотипів, часто вони неправдиві, часто вони шкідливі, часто вони антидержавницькі. І дуже часто ці стереотипи вкидаються в наш інформаційний простір не українцями, вони вкидаються нашим ворогом. Відповідно, те, що частина українців їх радо підтримує, підхоплює і поширює, ну, це вже питання до нас самих, але це теж можна багато чим пояснити. Насправді зрозуміло, що Сили оборони різні. Є різні бригади, різні роди військ, різні командири, і тут людський фактор теж багато значить і багато важить.Але, знову ж таки, мені здається, тут не треба мірятися хто кращий, хто гірший. Мені здається, що якщо той чи інший підрозділ має якийсь позитивний досвід, то ним треба ділитися. От, наприклад, "Хартія" справді багато в чому інноваційна. Я не говорю, що ми найкращі, я не говорю, що ми маємо себе протиставляти іншим підрозділам. Зовсім ні, але є якісь такі речі, які ми активно впроваджуємо, на яких ми робимо акцент, зокрема от планування операцій, планування будь-якої бойової дії. У нас це поставлено просто дуже професійно, і це визнає як вище керівництво, так і командири інших бригад, які до нас регулярно приїжджають. І цим якраз от наша команда ділиться. Тому що це не робиться для того, щоб показати, що ось ми унікальні, а всі інші на це не здатні. Навпаки, ми розуміємо, що ми всі разом. Це наша армія, це наше військо, це наша країна, і відповідно, що ж тут ділитися, що ж тут відмежовувати? Треба якраз цим досвідом ділитися, показувати і ховати тут немає чого.І знову ж таки, от ви згадали про історичну освіту.Ми одна з небагатьох бригад, де є хорунжа служба і в ній несуть службу професійні історики, зокрема і Вахтанг Кіпіані, якого, я думаю, ви знаєте. І Володя Бірчак з нами теж, і ще є кілька їхніх колег. Вони займаються освітою бійців на полігонах, в підрозділах, в розташуваннях. Ми в "Хартії" запустили освітні курси для сержантів.Це теж страшенно цікава річ, тому що сержанти - це переважно молоді хлопці, десь 30 років, які вже мають бойовий досвід, які прийшли в "Хартію" частково з інших підрозділів, вже маючи за плечима бойовий досвід. І ми коли їм пропонували, власне, ці курси, трішки остерігалися, тому що не знали, наскільки добре вони це сприймуть. Вони бойові сержанти, в них за плечима війна, бої, втрати. Вони керують бійцями в бойових умовах і тут раптом їх запрошують на лекції. І на лекції не лише по історії, не лише з питання ідеології, а наприклад, на лекції з ораторського мистецтва. І було певне побоювання, але виявилось, що ні, що вони якраз дуже добре все розуміють, вони включилися в навчання і сказали, що це було цікаво, особливо сказали, що їм був цікавий саме курс ораторського мистецтва. Тому що вони говорять з бійцями, і, відповідно, мають бути логічними, аргументованими, послідовними і переконливими. Їх мають розуміти.І вони це усвідомлюють, і, насправді, є це розуміння того, що це не просто для галочки,  це не робиться просто тому що командир вирішив, що всі мають пройти курс ораторського мистецтва.І вірші читати Жадана.Ну, цього якраз у нас нема, до речі.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЩо не читають? Ні, ну читають. Це теж цікава річ, але мається на увазі, що на цих курсах не читають. Так ось, виявилося, що всі все розуміють і всі усвідомлені. Я вам розкажу, до речі, це от був один з проєктів нашої служби комунікаційної. Ми вигадали бібліотеку хартійця, звернулися до кількох наших видавництв, зокрема, видавництва Старого Лева, Абабагааламаги, Меридіан Черновіц, Нашого Формату, Фоліо, Віват, Смолоскипуі ще кількох видавництв, і попросили їх надати нам книжки.І ми зібрали 10 комплектів, це разом було десь під 1000 книжок, і всі ці комплекти передали на батальйони. Передали з тим, щоби бійці, сержанти, командири читали. Ми розуміли, що, ну, далеко не у всіх є час читати, далеко не у всіх є навичка читати. І теж у нас було таке побоювання, що ці книги будуть десь лежати, але от я їжджу, регулярно буваю і в батальйонах, і на в розташуваннях бійців. Бачу, що книжки читаються. Ведуться облікові записи, хто скільки брав книжок. Можна побачити книжку то на столі командира, то десь там на ліжку бійця біля подушки. Тобто видно, що книжки читаються. Це дуже приємно. Ці книжки - це художня література? Там дуже різні книжки. Ми намагалися підібрати збалансований такий склад, там є вірші, але їх небагато. Ми чудово розуміємо, що більшість людей вірші читають за трішки інших обставин, хоча читають.А там є багато історичної літератури, національно-патріотичної літератури, літератури пов'язаної з нашою історією. Є українська класика, себто Хвильовий, Домонтович, Куліш, Підмогильний. Є трішки перекладної класики, себто ми так намагалися підібрати книги для бійців з різними запитами і з різними культурним і освітнім бекграундом. Багато всього, але ще є радіо.Так,  ще радіо. Але, знову ж таки, дехто думає, що радіо - це основне місце роботи. Насправді, це не так. Радіо займає у цій всій цій нашій діяльності, ну, не знаю, відсотків 5-10. Це найкоханіші, найтрепетніші 5%, тому що, насправді, це така кохана дитина наша, Радіо "Хартія". Власне, це була моя ідея. Я запропонував командуванню бригади зробити таке радіо, це перше бригадне радіо, наскільки я знаю, в силах оборони. І потім після нас ще кілька бригад, здається, почали робити такі проєкти. І це дуже приємно.Знову ж таки, ми готові ділитися досвідом. Для чого ми це робили? Ну, для мене було очевидно, що є велика така прірва, інформаційний вакуум між Силами оборони і цивільним суспільством. Ви, ваші колеги журналісти, багато дійсно робите і за це величезна подяка. Справді, постійно, нібито з одного боку є якась інформація з лінії фронту, з лінії боєзіткнення із тилових якихось підрозділів, а з іншого боку дуже мало є цієї щоденності, буденності. Нам якраз хотілося показати армію всередині, і хочеться далі показувати, ми цим займаємося. Хочеться показати, що військо не складається з якихось ідеальних людей. Військо - це віддзеркалення суспільства, там є різні люди, але так чи інакше склалося так, що сьогодні українська армія має унікальні можливості. З огляду на цю війну мобілізувалася величезна кількість людей, які би ніколи не опинилися в армії, якби не ця війна. Це люди з вищою освітою, люди з досвідом ведення бізнесу, люди з досвідом ведення якихось креативних практик. Тобто, насправді це величезний інтелектуальний, економічний і маркетинговий потенціал. І відповідно, добре було б, щоби армія цей потенціал використала хоча б частково.Тому що, ми ж чудово розуміємо, що коли закінчиться воєнний стан, коли закінчиться те, що ми називаємо війною, коли настане той день, коли зможемо сказати, що війна закінчилася, більшість цих людей повернеться в мирне життя. А відповідно, дуже би хотілося, щоб армія далі зберігала цей потенціал до розвитку, щоб армія якось трансформувалася, реформувалася, рухалася вперед, щоб це справді була передова інноваційна армія. Ви кажете, "коли закінчиться". Я знаю, що люди, які у війську, вони не люблять цих запитань, і це зрозуміло. Нема відповіді на це питання. Ви хочете запитати, коли закінчиться війна? Чи є у вас якесь відчуття? Нема. Ну, немає. Я чудово розумію, що навіть якщо війна закінчиться умовно завтра, то післязавтра ми всі не розійдемося, тому що наш ворог, наш сусід ніде не зникне. І відповідно, так чи інакше, ми будемо змушені, під ми  я маю на увазі Україну як державу, змушені будемо вибудовувати якусь доктрину, якусь стратегію захисту, розвитку свого війська. Тому що досвід цієї війни показав, що відсутність сильного війська, відсутність якоїсь продуманої, розумної стратегії оборони призводить, передусім, до величезних втрат.Про втрати територій: ваш рідний Старобільськ, що на Луганщині, в окупації вже давно. Чи ви сподіваєтесь, що він повернеться в Україну, у вільну Україну?Да, безперечно, я переконаний в тому, що обов'язково повернуся до себе додому і буду мати можливість, власне, побачити ті місця, де виростав. Я не думаю, що це станеться завтра, чи це станеться післязавтра, тобто в мене немає якихось ілюзій. Я розумію, що це буде складний болючий процес повернення, але в його незворотності я не сумніваюсь.А маєте з кимось там зв'язок?Так, маю.І що ці люди пишуть?Там багато речей, я не можу вам говорити. Але там погані речі, тому що Росія просто асимілює територію, яку окуповує, вона просто випалює там все українське, вона просто перевербовує на свій бік громадян, підкуповує їх, задобрює їх, скажімо, соціальними дотаціями чи високими пенсіями точковими, які спотворюють, дещо деформують загальну картину.Вона спонукає людей приймати російське громадянство, а найстрашніше, що вона робить – вона мілітаризує цю територію. Там створюються якісь кадетські училища, військові училища, куди йдуть українські діти. І вона мобілізує українських дітей. Тобто, я думаю, ви самі знаєте, що вже от є інформація, здається, про 9 чи 10 тисяч офіційно. А українські підлітки, які мобілізовані до Збройних сил Російської Федерації, фактично, зараз воюють проти своїх співвітчизників. Тобто росіяни свідомо створюють громадянський конфлікт. І я навіть не знаю, що складніше: повернути територію чи тих людей повернути.За стільки років, а точніше 11, це вже такий добрячий кавалок життя. Ну так, і тут же ж ми маємо розуміти, що мова йде не лише про якусь емоційну чи етичну складову. Тут йдеться про правову складову, тому що так чи інакше, є закони України, і потрібно відповідати за ці закони, потрібно їх дотримуватись. Відповідно, якщо ти їх порушив, ти маєш нести відповідальність. І я припускаю, що далеко не всі наші співгромадяни, які залишились на окупованих територіях, про це пам'ятають. Тому, так, безперечно, це буде дуже болюча тема. І до неї треба готуватися вже сьогодні. Дивіться, ви розказуєте про те, що говорите з військовими в "Хартії" про історію. Я знаю, що Вахтанг Кіпіані розповідав, що дуже часто буває, особливо серед старших людей, які ще застали Совок…Ну це я (сміється).Так і я застала СРСР. Але їм в школі викладали іншу історію трохи. Я вже застала час, коли там почала мінятися історія. Ми писали історію від руки, бо книжок не було, радянські вже викинули, а не радянських ще ніхто не друкував, або ж вони були у дуже рідкісних екземплярах. І, власне, ті люди кажуть: "А я от цього не розумію. А чому ось це? А як мені ставитися? От в мене дід там, чи прадід воював в часи Другої світової війни". І як бути з тими людьми, які зараз на окупованих територіях? У них же теж зараз своя якась історія. Ну, точніше, у них якраз в тому то й трагедія, що це не своя історія, а та історія, яку їм нав'язують. І це велика біда. Як їх переконувати?Доволі травмований регіон, я маю на увазі Лівобережжя та Наддніпрянщину. Так сталося, що в "Хартії" основу бригади складають саме бійці або з Наддніпрянщини, тобто це Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кривий Ріг. У нас майже півтисячі бійців із Кривого Рогу. Або ж воїни з Донеччини, Луганщини, Харківщини або Полтавщини, тобто східняки. Це українці, які справді часто просто були жертвами цього інформаційного потоку, який і в радянський час, і в пострадянський час всіх нас збивав з ніг, намагаючись нам, власне, провадити цю російську чи пострадянську якусь візію історії. Це болюча тема, тому що ну насправді, з одного боку, ти ніби маєш дідуся і бабусю, які тобі розповідали щось.От я пам'ятаю, що мені розповідала бабуся про війну. Вона брала участь в Другій світовій війні, вона нічого хорошого не розповідала, вона ділилася з яким, насправді, презирством до Червоної армії ставилися поляки, які так і не дочекалися підтримки під час Варшавського повстання. Я це пам'ятаю з дитинства, цю історію. Ця історія не розповідалася публічно, але вдома це все проговорювалося. Відповідно, от є нібито ця родинна правда, твоя приватна правда.З іншого боку, є всі ці нескінченні російські серіали про великого полководця Йосипа Сталіна, який створює Україну та який звільняє Європу. І відповідно, це ж так чи інакше десь на підсвідомості відкладається. Тим більше важливо все це сьогодні проговорювати, обговорювати з фахівцями, істориками, які можуть аргументувати не просто емоційно, а фактово і суттєво показуючи якісь речі, наводячи якісь приклади, якусь статистику і, в принципі, пояснюючи якісь речі. Насправді, знаєте, я вам скажу таку річ, що більшість бійців, навіть попри те, що не мають якоїсь історичної освіти та якихось великих історичних знань, насправді їх не треба мотивувати.Вони все розуміють, вони розуміють, за що воюють, вони розуміють, де вони знаходяться, розуміють, хто почав цю війну. Інша річ, що деякі речі можна проговорити, це не буде зайвим, це, скоріше просто розставити все на свої місця. Ми згадали про підлітків на окупованих територіях і що з ними там відбувається. Вони вибору фактично не мають, так? Ну, є діти, які досягаючи повноліття якось вириваються з тої тюрми. Це дуже важко, насамперед. Це справді біда. Але знаєте, це питання до батьків, які не вивезли дітей і загалом от, власне, до всіх тих подій, які тоді відбувалися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnАле є ще підлітки, які на вільній території України, і ми чуємо ці історії, як вони співпрацюють з агресором, або, не знаю, слухають російську музику.Ви знаєте, мені здається, це трішки різні речі. Я би тут дуже обережно якось говорив та не змішував на купу.Мені здається, знову ж таки, можливо, я трошки ідеалізую, можливо не до кінця щось знаю, але з того, що я бачив, з того, що я знаю, дуже часто за цим слуханням російської музики, за споживанням російського контенту і подальшим перебуванням в російському інформаційному полі, якраз не стоїть якийсь свідомий вибір, не стоїть якась українофобія, не стоїть якесь заперечення українця.У дуже багатьох випадках це просто якась інерційність, невміння себе впевнено поводити в інформаційному полі, критично мислити і якось відсіювати чужий наратив. А ще дуже часто за цим стоїть просто елементарний підлітковий протест. Коли тобі тут з одного боку говорять про те, що твоя країна захищається, що Росія агресор, що не варто, не можна, неприпустимо підтримувати агресора навіть в спосіб просто споживання контенту, виникають оці терміни – "не варто", "не можна", "не слід". Підліток часто сприймає їх як заклик заперечувати це все. Мені здається, це одна із причин. Я думаю, часто за цим немає якоїсь ідеологічної складової, а просто елементарний підлітковий спротив. Такий, не дуже розумний, не надто симпатичний, але ну от він такий.Підлітки в 13 років намагаються робити те, що батьки їм забороняють робити. А ваш підлітковий спротив який був? Ну, теж такий. Просто мій підлітковий вік припав на початок перебудови. Відповідно, і та я теж слухав якусь, до речі, російську музику. Російський рок тільки, це ж кінець 80-х. А це та музика, яка дратувала старших, яка дратувала дорослих. Батьки сварилися з вами? Та ні, насправді ні. У мене якось не було підліткових конфліктів, і з татом покійним не було, якось ми так жили. Ясна річ, що були якісь спалахи в 13 років, але дуже швидко якось ми порозумілися, за що я своїм батькам надзвичайно вдячний, за їхню мудрість і витримку.Хто до вас приходить на концерти? Люди якого віку слухають "Жадана і Собак"? Сьогодні приходять, переважно, підлітки. Дуже юна аудиторія, і це зараз змінилося.Це в них теж протест? Слухай, ну підлітки дуже різні. Ви ж не можете сказати, що всі підлітки слухають російську музику. Очевидно ні. І оце прослуховування навряд забезпечене лише підлітками. Мені здається, то все значно складніше, і значно укоріненіше. І знову ж таки, це, як на мене, це дуже нехороший симптом, але навряд чи він безнадійний, навряд чи його не можна викрити. Я думаю, це те, що буде змінюватися, так чи інакше.А ось повертаючись до авдиторії, я пам'ятаю, десь навесні 22-го року, вже кілька місяців йшла велика війна, ми тоді якось рушили з музикантами в перші концерти, щоб позбирати кошти на Сили оборони, почали продавати квитки і побачили зали. По-перше, ми побачили, що людей стало значно більше. А по-друге, ми побачили, що змінилася авдиторія. Причому докорінно змінилася, вона сильно помолодшала.Відтоді і до сьогодні, переважно у залі молоді люди, студенти або навіть старшокласники. Іноді вони навіть приходять з батьками. Це особливо зворушливо, і це особливо якось цікаво і за цим приємно спостерігати, ці поєднання поколінь в залі. Багато військових. Хтось купує квитки, когось ми запрошуємо. Тобто це таке дивне поєднання сьогодні на концертах. Це або люди з фронту, з армії, або діти.А діти, які приходять, вони ж потім підходять фотографуватися, просити автографи і дуже багато з них веде якісь збори, тому що в них всіх хтось воює сьогодні. Просять передати там привіти своєму тату на фронт, або братові на фронт, або сестричці на фронт. І сьогодні, насправді, цією війною всі пов'язані, всі прошиті від Ужгорода до Сум, від Києва до Миколаєва, від Херсону до Одеси. Але чому діти слухають "Жадана і собак"? Ви собі задавалися цим питанням? Що їм подобається?Я думаю, вони там знаходять те, що хотіли би почути від дорослих, але дорослі з ними про це не говорять. Тобто я припускаю, що ми для них ті дорослі, з якими можна говорити щиро і відверто. А вони знають вас як письменника? Чи вони знають вас як Жадана?Хтось знає, хтось не знає, але, насправді, знають. Буває можливість робити якісь літературні виступи і приходить приблизно та сама авдиторія, теж молоді люди. Вони приходять з книжками, просять підписати цю книжку. Я дуже сподіваюсь, що вони цю книжку читають. Ну або колись прочитають. Ну або колись прочитають. Хоча читають. Ну я ж бачу, це проходять книжки в закладках, книжки з якимись там підкресленими рядочками. Це так якось теж мило. Ми в свій час так книжки не читали, ні. Ну це було якось, ну, інакше. Згадайте, ну, згадайте, хоч ми з вами і різного віку, але от я пам’ятаю свій підлітковий вік, чи, скажімо, свої 20 років. Ми трішки інакше читали.Зараз книжка - це щось таке більш інтимне, більш приватне, що тримається, що дійсно є твоїм, частиною твого світу, частиною твого простору, трішки інша предметність. Про ваш Харків рідний хочу запитати. Він змінився за цей час?Ну так, він візуально навіть змінився. Точніше, передусім візуально, тому що він сильно побитий. Чи він змінився внутрішньо? Та змінився безперечно, там зміни на кожному кроці, в кожній якійсь сфері.По-перше, багато людей виїхало. Виїхало багато іноземців, тому що Харків був завжди дещо мультикультурним містом. Ці люди поїхали, вони вже, мабуть, і не повернуться. Натомість приїхало дуже багато, як це називається, внутрішньо переміщених осіб. Тобто наших громадян із Харківської області, з Донецької області, з Луганської області. У Харкові далі живе більше мільйона людей, 1,3 млн наскільки я знаю.Це і далі велике місто, там далі вдень заповнені хідники, заповнені перехрестя, заповнені автомобілями дороги, але зрозуміло, що це місто сильно побите, сильно травмоване і так чи інакше, це місто, яке тримає оборону. Тобто, це його статус фортеці, статус форпоста, статус міста, яке собою, ну, фактично, прикриває велику територію.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnПро настрої в місті: до повномасштабного вторгнення часто можна було почути: "У нас тут свій язик, харківський"Ну, не часто. Це сказав один політик, і, як на мене, це було не дуже мудро. Це, знову ж таки, ті стереотипи, які хтось вкидав спеціально, і дуже прикро, що хтось їх підхоплював. Так само, як, скажімо, про Львів вкидалися теж стереотипи про те, що тут не сприймають, в принципі, східняків, що тут дивляться на лівобережну Україну, як не на Україну.Теж такий шкідливий та контрпродуктивний стереотип. На превеликий жаль, його вкидали деякі політики, і шкода, що наші співгромадяни на сході України у все це вірили. Насправді, я думаю, ви ж чудово розумієте, що це зовсім не так. І відповідно, мені здається, що якраз ця війна мала би подолати багато наших стереотипів. Тим більше, сьогодні дуже багато громадян України, наприклад, з заходу, з півдня, які ніколи не були на сході, там побували.І сьогодні в Харкові, довкола Харкова воюють багато хлопців, дівчат із Львівщини, з Тернопільщини, з Франківщини, з інших регіонів, з Закарпаття. І я дуже сподіваюсь, що якраз от вони по цій війні будуть тими, хто матиме зовсім інше якесь уявлення про схід, про лівий берег, про південь України. Будуть розуміти, що ті стереотипи, які створювалися, які нам накидалися, у більшості своїй не відповідають дійсності.Слухайте, є стереотип, але є якась так само історична правда про те, що Україна була між двох імперій розділена. Ну так, безперечно так. Просто ви розумієте, в цьому випадку, знову ж таки, як ми хочемо це бачити і чиїм наративом ми говоримо. Якщо ми говоримо українським наративом, то варто говорити про те, як стосовно нас на сході застосовувалися величезні, масштабні і дуже цинічні репресивні механізми. Я маю на увазі і кілька голодоморів, які відбувалися в 20-х роках, 33-го року, 47-го року. Це, скажімо, мої території. Там мої дідусі, бабусі. Хтось це пережив, хтось не пережив. У мене є дідусь покійний, був 22-го року народження. Він голод 33-го року дуже добре пам'ятав. І він мені розповідав про нього, знову ж таки. Це ж наші території, там, де вимирали просто тисячами люди, цілими селами вимирали. І зрозуміло, що це накладало великий страшний відбиток і на настрої, і на погляди, і на поведінку, і на соціальну активність, політичну активність і так далі.І плюс, знову ж таки, специфіка регіону великою мірою формувалася штучно, коли завозилися просто громадяни з території Росії на заводи, на виробництва, на підприємства, на будівництва великих індустріальних комплексів. Вони лишалися, відповідно потім, через 10 - 15 років комуністична партія давала цю картинку як об'єктивну і говорила: "Ну подивіться, тут всі говорять російською мовою, тому що так сталося історично".Зрозуміло, що це, знову ж таки, підміна поняття, що це така нехитра маніпуляція. Ну, Трамп вживає цю підміну.Що б ви йому сказали? Я би сказав, що Трампу якраз добре було б пройти курси нашої хорунжої служби та трішки дізнатись про історію. Ну, насправді, це, я не знаю, це жалюгідно, коли президент Сполучених Штатів Америки виставляє себе просто невігласом. Людиною, яка не знає елементарних речей, і тим більше впевнено говорить про те, в чому не розбирається, чого не знає і виставляє себе просто посміховиськом. Оце от його твердження про те, що Росія захопила території, де живуть росіяни, тому що вони говорять по-російськи, ну це навіть порівняно з путінськими якимись наративами звучить просто безпорадно і жалюгідно.Але тим менше, коли ви чуєте російську, вона вас травмує, чи немає такого? Ну, послухайте, я озираюся, тому що сьогодні російською говорять ті люди, які нас збивають. Відповідно, коли ти в місті чуєш російську, ти напружуєшся, думаєш, хто це, що це. Я не можу сказати, що більшість бійців зараз говорять українською, багато хто далі говорить російською, але, так чи інакше, більшість людей, які в Силах оборони на твоє звернення українською, ну, скоріше теж будуть відповідати українською. Принаймні, вони не будуть ігнорувати твою українську. Це зовсім інший стан, інше ставлення, зовсім інший рівень функціонування і присутності цієї мови. Але, ну, далі є люди, які говорять російською, відповідно, ти так щоразу напружуєшся.А в Харкові стало більше української? І батьки з дітьми якою розмовляють?Ну, батьки різні, діти різні і говорять по-різному. Але української стало більше, да, справді. І причому українською стало говорити більше молоді, і старші люди переходять. Ось навесні 22-го року, коли з Харкова дуже багато людей поїхало, і, відповідно, лишалися або ті, хто не мав куди виїхати – це люди, які там старшого віку або матері з дітьми, вони лишалися, багато з них ховалися в метрополітені, наприклад.Або лишалися військові, бо дуже багато харків'ян тоді справді пішло воювати і в тероборону, і в інші підрозділи, добровольчі підрозділи, або ж ті, хто займався волонтерством. Харків перетворився на такий величезний потужний волонтерський хаб, були просто десятки волонтерських організацій. І, відповідно, так чи інакше на вулицях, на поверхні міста лишалися саме вони, і це не метафора. Багато людей ховалися під землею, був підземний Харків та наземний Харків, і місто було порожнє.І фактично, от коли ти їхав там в центр міста, або йшов в центр міста, то більшість людей, яких ти бачив, ти їх або знав, або розумів, звідки вони. Тому що, якщо це волонтери, в них були якісь позначки з якої вони організації. Якщо це військові, то це було видно, що це військові. І відповідно ці люди у більшості своїй говорили українською. І от на кілька місяців Харків був майже цілком україномовним. Це було дуже дивно. Потім багато людей повернулися, багато людей піднялися з метро. Ясна річ, що ця хвиля трішки розбавилася, але знову ж таки, я бачу цю склянку скоріше напівповною, я бачу, як вона прибуває. Без якогось надмірного ідеалізму, я розумію, що це буде довгий, тривалий, складний процес. У ньому, мабуть, і далі будуть якісь речі, які будуть багато кого дратувати, викликати недовіру, істерику. Будуть крики про зраду, будуть оці підлітки, які слухають російську музику, далі будуть російські музиканти десь у нас в топ-листах, але те, що цей процес незворотний, і те, що, я маю всі шанси дожити до того, що буду жити в цілком україномовному Харкові – я в це вірю. З Андруховичем ми говорили, і він каже, мовляв, "я вже цього не застану, щоб вся Україна була україномовною". Ну ні, Юрій Ігорович, дай йому Боже здоров'я, сподіваюсь колись навіть приїде у теж цілком українськомовний Харків.Він, до речі, приїздив до нас в часи цієї великої війни, і була зустріч, дуже зворушлива, дуже така щемка, було багато людей у підвальному приміщенні. Ігор читав нові речі. Ми з ним їздили навіть туди ближче, безпосередньо на кордон, показували ці території, які були захоплені росіянами, окуповані, потім були звільнені. 38% українців за останнім опитуванням вважають, що в школах все-таки має викладатися російська мова. Вона нам треба, ця російська мова? Як я переконана, вона нам не треба. Я думаю, що цей статус російської, як мови міжнаціонального спілкування, все це перебільшено, це скоріше, все-таки, пропагандистський наратив, пропагандистський вкид Росії. Я припускаю, що частина людей, які так от говорять, роблять це не тому, що дуже люблять російську мову, а тому, що вони просто бояться. Вони бояться, тому що вони далі в чомусь керуються російськими наративами, вони бояться, що в такий спосіб їх намагаються позбавити їхньої ідентичності. Їм здається, що їх намагаються позбавити їхньої пам'яті, їхньої історії, їхнього, власне, наповнення. Я боюсь, за цим стоїть страх, за цим стоїть робота ворожої пропаганди, але за цим навряд чи стоїть, знову ж таки, якесь заперечення і відштовхування української мови як такої. А яка вона, українська ідентичність? Вона вже сформована до кінця?Ну, мені здається, вона зараз і формується цією кривавою війною, і на превеликий жаль, ця ідентичність формується занадто дорогою ціною. Наполягаю на тому, що у нас є наша країна, наша держава, і це дуже важливо зараз усвідомлювати, що ми не просто живемо на землі, на території, на якій жили наші предки, а ми живемо в своїй державі, яка існує 34 роки і буде існувати далі після нас, за участі наших дітей.І відповідно, так чи інакше, саме ця держава забезпечує наші права, саме ця держава забезпечує, власне, нашу реалізацію. Саме ця держава є нашою державою, вона захищає нас, а ми мусимо захищати її.Чи ви стежите, чи маєте час за тим всім, що ви робите в "Хартії", слідкувати за тим, що відбувається на політичній арені українській. Ну, у нас хіба є політична арена? Он там хтось говорить, що може і будуть якісь вибори, але зараз все трохи притихло. Ми коли говоримо з якимось політичними експертами, я от мав розмову з очільницею партії "Слуга народу", пані Оленою, то я її запитав, що у нас по виборах? Вона сказала, виборів не буде ближчим часом. Яка політична арена? Країна воює. Ну, вони кажуть, що не буде, але паралельно ведеться якась підготовка на "раптом що".Мені здається, що в нас порушене політичне поле, і відповідно, про якусь повноцінну, цивілізовану, нормальну, стандартну, політичну діяльність поки що його говорити не доводиться. Країна воює, і я думаю, що зараз би активізація тих чи інших політичних сил, вона би скоріше дратувала. Мені видається, можливо я помиляюся, ясна річ, що є люди, які вимагають проведення виборів вже завтра. І знову ж таки, емоційно це можна зрозуміти. Ми українці звикли, що в нас є вибір. Ми українці потребуємо вибору, коли в нас немає вибору на руках, то ми починаємо нервувати. Ми починаємо підозрювати владу в тому, що вона все корумпувала, що вона все узурпувала і що нас позбавляють наших елементарних свобод. Але з того, що я бачу, мені здається, що більшість людей чудово розуміють, що в цих умовах вибори проводити та просто нереально. Частина території окупована, частина громадян знаходиться в міграції, в тимчасовій чи постійній, частині громадян воює і не мають можливість просто проголосувати. Можливо фахівці скажуть, що це можна зробити. Я, насправді, не зовсім розумію, як би це було. Але коли будуть вибори, я, звичайно, піду на них. Я свідомий громадянин, я ходжу на всі вибори. Завжди ваш вибір справджується? Ні. Ні, не завжди. От на останніх виборах мені було дуже прикро. Я говорю не про президентські вибори, я говорю про місцеві вибори, про парламентські вибори. Від мого району йшов депутат Куницький. Я звертався до президента України і закликав зняти цю кандидатуру як негідну, нечинну. І там було порушення, наскільки я пам'ятаю, певних приписів. Ясна річ, що ніхто не дослухався. Куницький переміг і зараз він, наскільки я знаю, просто втік з України. Прикро, що от, власне, кандидат з мого району втік з України. А чому, як думаєте, не звернули увагу на ваш заклик?Я не знаю, не буду коментувати, чого не знаю. Що робити нам з тими людьми, які зараз за кордоном? У нас тут є всередині країни якісь дискусії стосовно мови, стосовно того, як працювати, наприклад, з підлітками, стосовно якогось нашого такого договору. А ці люди, вони зараз перебувають трохи поза контекстом, і дуже часто, наприклад, можна почути про те, що коли жінки повертаються на якісь там канікули сюди, щоб побачити своїх рідних, побачити свої домівки…Полікувати зуби (сміється). Це я повторюю одне з цих із кліше і стереотипів, які є в соціальних мережах. Про українців, українок, які приїжджають полікувати зуби. Насправді я ніколи з такими не стикався. І знаєте, що я скажу?Мені здається, що в цій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, на четвертому році великої війни, я думаю, будь-яку сферу, будь-який аспект нашого життя, нашої реальності слід використовувати з користю для країни, з користю для держави. Ми нещодавно говорили з Андрієм Шевченком, не з Андрієм Миколайовичем, не з футболістом, а з Андрієм, який журналіст, який був послом України в Канаді. Власне, ми говорили про канадські вибори, говорили про Канаду, як країну, де бути українцям престижно, де бути українцям досі модно, і це без прив'язки до цієї війни, так було традиційно. І знову ж таки, ми говорили про те, що це слід використовувати. Тому що зараз та ситуація, коли внаслідок війни, і це теж цікава річ, про це поки що мало говорять, а говорити треба, що більшість українців, все-таки, живе за межами, за межами українських кордонів.Тобто, ми маємо на увазі ті мільйони українців, які виїхали на захід, і ті мільйони українців, які знаходяться в окупації. Так чи інакше, вони не підпорядковуються українській державі, вони знаходяться поза межами чинності українського законодавства. І це вперше так сталося, коли більшість українців знаходяться не в Україні, а поза її межами. І, знову ж таки, можна керуватись цим принципом, що всі, хто виїхав, це зрадники, всі, хто виїхав, це не зовсім українці, адже вони поза контекстом, вони не розуміють наших реалій, вони ніколи не повернуться, вони зрадники і так далі. А можна розуміти, що це далі лишаються наші співвітчизники і вони далі можуть виконувати роль наших амбасадорів, вони далі можуть говорити про Україну, далі можуть бути українським голосом. Ну, в принципі, що вони і роблять по всьому світу, якщо ви бачите. Коли трапляються якісь мітинги чи якісь демонстрації в світі, туди виходять тисячі українців. Плюс тисячі українців далі донатять на Сили оборони і допомагають. А ті, що за кордоном починають шукати якусь російську громаду?Люди різні. Хтось шукає російську громаду, хтось говорить, що ніколи не повернеться, хтось тішиться з того, що йому вдалося перетнути межі України. Люди різні, і найпростіше це, звичайно, всіх заганяти під якийсь один шаблон. Але це тоді нічого не пояснить. Коли вони будуть повертатися, приймати всіх?Ну, послухайте, знову ж таки, є закон України. є Конституція України. Є люди, які її порушили, є люди, які її не порушували. І мені здається, емоції, наші емоції, вони цілком зрозумілі, вони виправдані і, очевидно, їх не можна ігнорувати, але крім наших емоцій є ще закони. Про наші емоції, до речі. Зараз всі страшенно наелектризовані, будь-який допис, будь-яка думка і публічна особа тут же піддається хейту, з якого ми починали, так? Дуже часто це такий шакалячий експрес, який просто закриває рот. Знову ж таки, згадую Андруховича, розмову з ним. Тоді, коли він виступив з Шишкіним на одній платформі, як його критикували після того. Я спитала, чи він займається самоцензурою.Він сказав, що "якщо я не публікую політику вже рік, то можна сказати, що це самоцензура". У вас є самоцензура, щоб часом не потрапити під шквал критики? Ні, такої самоцензури в мене немає, тому що те, що ви називаєте критикою, це насправді не критика, це такий-собі симулякр. Люди, які присутні в соціальних мережах, самі для себе створюють ілюзію того, що їхній голос на щось впливає.Він, безперечно, ні на що не впливає, і безперечно це таке его людське, яке людина, власне, так-от реалізує. У неї є можливість написати якісь коментарі, вона цією можливістю користується. Часто це нерозумно, часто це неконструктивно, часто неаргументовано, але соціальні мережі дають таку фантастичну можливість. тобі бути озвученим, мати право голосу. Навіть якщо ти там не під своїм іменем, навіть якщо ти ховаєшся з якимось ніком і так далі. Але це ж ні на що не впливає. Але ви помітили, що таких людей, які пишуть негатив, їх стало тепер більше? Ну, у зв'язку з тим, що є можливість, тому що це найпростіший спосіб якось вилити своє невдоволення, взяти і просто на когось спрямувати свою злість. Я просто до того, що це ні на що не впливає. Тобто, якщо люди думають, що вони через соціальну мережі дійсно змінюють якусь думку, дійсно ставлять когось на місце, все це ілюзія, це не працює.Але ви запитали про цензуру. Ну да, безперечно є. Послухайте, якщо я пишу, наприклад, чи говорю про військо, про армію, є багато речей, які я не можу сказати. Ти мусиш про це зараз думати. Якщо ти говориш про людей, які так чи інакше мають стосунок до якихось речей, пов'язаних з реальністю війни, треба тричі подумати, перш ніж складати. Тут є етичний момент і тут є безпековий момент, безперечно. Щось можна сьогодні озвучувати, щось не можна озвучувати.Це така самоцензура, вона присутня на різних рівнях. І знову ж таки, хтось намагається говорити, що цензура - це погано. Цензура - це погано, безперечно. Але коли за цензурою стоїть і безпека, коли цензура рятує життя, це вже ж не просто про твої права, це і про твої обов'язки так само. Тобто ти маєш розуміти, що нашкодити не можна. А про політиків, про владу, теж самоцензуруєте думки?Та ні, я от коли почалася велика війна, пам'ятаю написав пост на підтримку президента. Мені здавалося, що тоді, навесні 22-го року, це було важливо і правильно – підтримати чинного керівника держави. Та після того я про нього нічого не говорю. Тому що я займаюсь своєю роботою, я не бачу зараз політичного поля і тому особливо сказати не маю що. Про свою роботу – чи ви пишете, чи маєте час поміж тим всім, що робите? Ні, майже не пишу нічого.Анджей Стасюк в нас на інтерв'ю сказав, що буде видавати вашу книгу.Це "Арабеска", книга, яка вийшла минулого року. Це книга, яка писалася до мобілізації. Ні, зараз справді немає часу, знову ж таки, я там не перебільшую, тому що служба майже все забирає. Дуже багато справ, дуже багато обов'язків, дуже багато різних речей, які треба робити. Дай Бог, буде колись можливість повернутися до писання і до створення книжок. 

Учені дослідили роль та сприйняття вагітності в епоху вікінгів. Для цього вони вивчили історичні документи, твори мистецтва та навіть поховальні практики.

Про це повідомили на fасеbооk-сторінці Херсонського художнього музею.На фан-сайті спільноти відеогри Міnесrаft оприлюднили віртуальну копію музею, який є одним з найвідоміших символів Херсона. Автором роботи став користувач Sky7870.Як зазначають на сторінці музею, він майстерно відтворив архітектурні особливості будівлі Херсонського обласного художнього музею імені Олексія Шовкуненка."Попри блоковість, піксельність, простоту й умовність, притаманні стилю гри, легко розпізнаються характерні елементи фасаду, пропорції будівлі, розташування вікон і навіть декоративні деталі", - поділились представники музею.Фото: рlаnеtmіnесrаft.соmЧитайте також: "Кидали картини, наче сміття". Як окупанти "подбали про збереження" Херсонської колекції та вивезли твори до КримуПрезентуючи віртуальну реконструкцію в Міnесrаft, автор додав, що музей і досі залишається одним із найвідоміших символів міста та скарбницею його духовної спадщини."Ця робота є не лише демонстрацією майстерності автора, але й символічним нагадуванням про долю культурної спадщини України", - додали представники музею.Під час окупації Херсона росіяни вивезли сотні тисяч українських творів мистецтва та культурних об'єктів до Криму чи Росії.  

Великобританія опинилася в центрі суперечки про захист авторських прав на тлі зростаючого впливу штучного інтелекту на творчу індустрію. Понад 400 провідних фігур у галузі мистецтва, включаючи групу Соldрlаy, сера Пола Маккартні, Дуа Ліпу та інших, підписали відкритий лист до прем’єр-міністра Великобританії Кіра Стаммера. У ньому вони закликають уряд поважати авторські права творчих особистостей і не […] Запис Штучний інтелект під загрозою: британські артисти закликають уряд захистити їхні твори від технологічних компаній спершу з'явиться на іТесhuа - Новини про смартфони, гаджети і різні девайси.

У Токійському музеї мистецтва Фуджі Тоkyо Fujі Аrt Мusеum з успіхом пройшов концерт української музики – для понад 300 слухачів прозвучали народні пісні у хоровому виконанні, твори М.Лисенка, М.Кропивницького, М.Скорика, Р.Глієра та інших композиторів.

У Херсонському художньому музеї мають побоювання, що найцінніші твори мистецтва, викрадені російськими загарбниками з закладу під час окупації, зникли.

Івана Сайко. Жінка-бомба. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2025Найвідоміша драма сучасної хорватської письменниці вийшла в серії "Колекція #Особливі прикмети (ІІ): Театр без кордонів", і це недаремно, адже в ній авторка відкидає принципи класичної драми та втілює у своєму тексті енергію бунту проти усталених правил. Центральною дійовою особою драми "Жінка-бомба" Івани Сайко є жінка-(само)вбивця, яка готується виконати своє терористичне завдання. Актуальності цій монодрамі надає не лише тема тероризму, але й намагання протиставити деструкції креативність. Авторка надає голос жінці-бомбі, проте не намагається зробити її героїнею, бо у п’єсі звучать два не менш важливі голоси, у тому числі голос авторки. Загалом, за її словами, "Жінка-бомба" – "монолог, в якому беруть участь жінка-бомба, політик без імені, його охоронці й коханка, Бог і хор ангелів, один хробак, "Мона Ліза" Леонардо да Вінчі, двадцять моїх друзів, моя мати і я". Таким чином, авторка торкається багатьох проблем сучасного світу, а також вічних тем мистецтва: смерті й народження, шаленства й бунту, складної природи жінки. І це не дивно, адже вже на самому початку ми дізнаємося, з якою темою нас знайомлять. Можливо, когось підкупає популярний штамп "секс-бомба", який опосередковано все ж таки залучений у назві п’єси, але насправді все набагато серйозніше й страшніше. "У наступних випадках смерть з’являється як оперативний метод, - попереджає ремарка. - Визначення звучить так: "Самовбивчий напад — це напад насильницький, політично мотивований напад, вчинений свідомо і з наміром виконавця бути розірваним на шматки разом з обраною мішенню. Наперед врахована певна смерть виконавця є передумовою успішності нападу", - і далі: "Намір самовбивчого тероризму - завдати нищівної психологічної шкоди, яка викликає глибокий страх і неспокій. Його метою є викликати негативні психічні ефекти у всієї популяції, а не лише у жертв конкретного нападу". Варто додати, що під час сценічного втілення тексту просторове рішення переносить дію на місце масового скупчення людей - від театру через уявний зал очікування до відкритого громадського простору, де вітають політиків. Всі ці простори стають потенційними об'єктами тероризму, де будь-хто може виявитися потенційним терористом-смертником. Тобто тією самою "людиною (жінкою)-бомбою".Ніл Ґейман. Обережно, тригери! – К.: КМ-Букс, 2025"У цій книжці, як і в житті, є речі, які можуть вас засмутити, - попереджає автор. - Тут є смерть і біль, сльози та труднощі, насильство всіх мастей, жорстокість і навіть знущання. Та часом, я сподіваюсь, тут зустрічається і доброта. І навіть кілька щасливих кінцівок. (Зрештою, нечасто історії закінчуються нещасливо для всіх дійових осіб.) Та це ще не все". Насправді збірка "Обережно, тригери!" Ніла Ґеймана містить опубліковані раніше короткі твори відомого автора - оповідання, вірші й по-справжньому особливу історію про Доктора Хто, написану до п'ятдесятої річниці відомого телесеріалу у 2013 році - а також нове оповідання "Чорний пес", яке повертає читача у світ "Американських богів", написане спеціально для цієї збірки. Вона торкається теми масок, за якими ховається наше справжнє "я", щоб показати наші вразливі сторони та виявити, ким ми є насправді. "Потвори в наших шафах та думках нікуди не зникають у пітьмі, як цвіль попід долівкою та за шпалерами, і скільки там пітьми -- невичерпний запас пітьми! – нагадує автор. - Ночі там вистачить на цілий Всесвіт. Чого нам слід остерігатись? У кожного з нас є маленькі тригери". У будь-якому разі, ця книжка - розкішне поєднання історій жахів та привидів, наукової фантастики й казок, магічного реалізму та поезії, що відкривають перед нами царство вражень та емоцій.Анна Горпинчук. Жінка – не лялька. – К.: Рrоbооks, 2025…Отже, свідомий фітнес, заявлений у нашій назві – ще це, спитаєте, таке? "Сучасна людина має достатньо затисків в тілі, - нагадує авторка цієї книжки, - високий рівень стресу та відсутність якісного режиму, тож не варто ще й підсилювати це наднавантаженнями в залі. Саме тому я пропоную вам спробувати свідомий фітнес, м’який та лагідний до жіночого тіла". І в книжці "Жінка – не лялька" Анни Горпинчук додають: "Не варто тренуватись лиш з метою побачити бажану цифру на вагах, тим паче швидко і за будь-яку ціну. Але погодьтеся, до цього кожна з нас має прийти особисто, випробувавши все на собі. Я щиро хочу, щоб якомога більше жінок не допустили цих помилок, навчили своїх дітей та не отримували негативних наслідків від виснажливих тренувань". Таким чином, ця книжка, написана з усією любов’ю до неповторного й унікального жіночого тіла, стане для всіх жінок маленькою порадницею і помічницею протягом їхнього шляху не лише до здорового тіла, але й здорової самооцінки. Адже цей процес - не гонитва за ідеалом, а можливість пізнати себе заново, знайти нові межі своєї сили та повернути гармонію. Саме в цьому, до речі, й полягає суть свідомого фітнесу, який – "не про страждання, а про оптимальні навантаження, які приносять задоволення, силу та енергію для кращого життя у здоровому, оновленому тілі". Варто додати, що авторка книжки пройшла шлях від самостійних тренувань вдома до викладачки кафедри здоров’я, фітнесу та рекреації Національного університету фізичного виховання та спорту України, випробувавши майже всі напрямки фітнесу. І з огляду на цей досвід їй варто повірити, коли вона каже, що спорт найвищих досягнень та тренування заради перемоги це не про здоров’я у довгостроковій перспективі.Насім Ніколас Талеб. Шкура у грі. Прихована асиметрія життя. – К.: Наш Формат, 2025Автор цієї книжки – філософ і фінансовий гуру - подає цікавий концепт: якщо ви не ризикуєте власною шкурою у грі, ви не маєте грати в цю гру. Тому той, хто отримує винагороду, має також брати на себе частину відповідальності (ризикнути власною шкурою у грі). Саме цей принцип, викладений у книжці "Шкура у грі" Насіма Ніколаса Талеба обмежує наслідки породжених цивілізацією суперечностей: між діями та балаканиною, справжнім і штучним, силою й імітацією, намірами й результатами, любов’ю і грішми, авторами й редакторами, політикою та політиками. Автор аналізує чотири аспекти людського життя: надійність і невизначеність знань; симетрію людської діяльності, втілену в справедливості, правосудді, відповідальності та взаємодії; обмін інформацією, а також раціональність у реальному світі. Нероздільність цих чотирьох аспектів очевидна тоді, коли на кін, знов-таки, ставиться... власна шкура. "Принцип ризику власною шкурою міцно вплетений в історію: - нагадує автор, - усі полководці й ініціатори війн самі були воїнами, а громадами (з деякими винятками) керували ті, хто сам бере на себе ризик, а не нав’язує його іншим. Британська королівська сім’я пішла на те, щоб один з її нащадків принц Ендрю під час Фолклендської війни 1982 року ризикував більше, ніж "пересічні люди", виконуючи бойові завдання як пілот гелікоптера. Чому? Тому що статус зобов’язує: за традицією лордами стають ті, хто захищає інших, за особистий ризик отримуючи високе соціальне становище".Віктор Терен. Жив один кіт сто котячих літ. – Х.: Ранок, 2024Гарна поезія завжди новаторська, а якщо її автор – відомий український поет і письменник, то й поготів. І не дивно, що у збірці цікавих і веселих віршів Віктора Терена "Жив один кіт сто котячих літ" - і несподівані сюжетні віражі, і добрий гумор, і гра словом, і цікаві привабливі персонажі.  У цих історіях ми познайомимося з котом-диваком, який не ловить мишей, гоноровою коровою, мешканцями барабана, жучком Итно-тидно та іншими героями. Як вам ця історія про кота, який злітав у вирій та виробляв такі штуки, що всі диву давалися? "Жив один кіт сто котячих літ, / Сусідського пса заганяв на пліт. / Вигонив з городу / Рогату корову, / І тільки мишок боявся кіт. // Плавать любив, / Рибок ловив / І лиш по деревах лазить не вмів. / Я з ним познайомлю, / Як тільки з весною / Він прилетить із теплих країв".  Або оповідка про корову, яка була така гонорова, що аж вірш про неї склався. Або й зовсім цікава (не)бувальщина про ще одного екзотичного героя, який, щоправда, не злітає у вирій, але їде потягом у не  менш далеку й цікаву подорож. "Буде в Індії за пів годинки… / От зрадіють індійські індики! / Телефонуватиме звідти: "Кольо, кольо! " / Це по-індичому: "Алло, алло!" А ще у цій збірці чимало веселих і кумедних історії, де живе Пані прохолода, миша пише листа до Парижа і по небу гуляє Місяць кучерявий. Тож читайте, радійте, живіть сто веселих і добрих літ!