Search trend "Твори мистецтва"

Європол вилучив у злодіїв 38 тисяч вкрадених культурних артефактів - ЗМІВ рамках операції "Пандора" Європол вилучив близько 38 тисяч культурних об'єктів та заарештовано 80 підозрюваних у міжнародній крадіжці. Серед артефактів - твори мистецтва, монети та археологічні знахідки.

21 концерт відбудеться в межах 44-го міжнародного фестивалю музичного мистецтва "Віртуози". Фестиваль, заснований 1981-го, представляє класику та сучасні зразки української та закордонної академічної музики. Цього року проходить у Львівській національній філармонії з 15 травня до 8 червня. Про подію розповідає керівниця літературної частини філармонії, музикознавиця Дзвенислава Саф'ян. Як змінився фестиваль за роки існування, які цілі ставить перед собою сьогодні? &еnsр;"Віртуози" є найстарішим чинним музичним фестивалем України, присвяченим академічній музиці. Його багаторічна історія це не лише хроніка мистецьких подій, а й свідчення розвитку української культурної сцени загалом. Головною лінією фестивалю завжди залишалася презентація високоякісного виконавства. Особлива увага приділяється солістам як українським, так і закордонним. Фестиваль постає не лише як платформа для популяризації академічної музики, а й як майданчик для відкриття нових імен. Яку музику репрезентують "Віртуози" та чим вона важлива й актуальна нині? &еnsр;Це насамперед музика ХVІІІ-ХХ століть. Однак вона важлива не лише з погляду історичної цінності також формує культурну пам'ять і смак. До того ж знакові твори класики це ще й роздуми про людину, час, свободу, трагізм і надію. Наприклад, на закритті фестивалю 8 червня у виконанні Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії прозвучить особливий твір симфонічна поема "Життя героя" німецького композитора Ріхарда Штрауса. Для виконання до Львова вперше приїздить польський диригент Павел Котла. Він так відгукується про згадану композицію: "Твір розповідає про боротьбу про те, як кожен, хто бореться за певні ідеї, рухається вперед. Ми стикаємося з ворогами, знаходимо друзів, переживаємо битви. Але, сподіваємося, наприкінці цієї подорожі досягнемо миру. "Життя героя" нагадує нам, що постійна боротьба за ідеали як і справжній мир, досягнутий у потрібний час і на правильних умовах так часто є суттю нашого життя". В анонсі ви кажете, що "фестиваль розгортається як багатовекторна мозаїка, де події об'єднані в декілька тематичних русел". Які акценти нинішньої едиції "Віртуозів"? &еnsр;П'ята річниця пам'яті патрона філармонії Мирослава Скорика концерти 1 та 7 червня, 130-річчя від дня народження Бориса Лятошинського концерт 4 червня, 90-ліття грузинського композитора Гії Канчелі концерт 17 травня, 150-річчя французького композитора Моріса Равеля. Довкола цих постатей формується музична карта фестивалю. Яке приблизно співвідношення української та закордонної музики на фестивалі? &еnsр;Нашим пріоритетом є українська музична класика, а особливо самобутні твори, що рідко звучать на сценах країни. Крім монографічних програм і прем'єр, велика увага приділена творчості Миколи Лисенка, Богдани Фроляк, Ганни Гаврилець, Олександра Козаренка, Василя Барвінського, Івана Карабиця, Ігоря Шамо, Євгена Станковича, Віктора Косенка, Івана Небесного, Віктора Камінського. Які прем'єри можна почути у програмі "Віртуозів 44"? &еnsр;16 травня на відкритті фестивалю поряд із музикою класиків ХХ століття Рейнгольда Глієра та Бориса Лятошинського прозвучали дві світові премʼєри концерти для контрабаса з оркестром Михайла Шведа та Максима Коломійця. Для їх виконання до Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії під керуванням Теодора Кухара приєднався видатний американський контрабасист Джеймс Ван Демарк. 24 травня у Львівському державному музичному ліцеї пройде концерт творів студентів кафедри композиції Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Уся програма це прем'єри молодих авторів, жива лабораторія сучасної музики, де народжуються нові голоси, форми та бачення. Як каже куратор події, композитор і доцент кафедри композиції Остап Мануляк: "Це момент своєрідного одкровення на шляху творчого розвитку для всіх композиторів і композиторок незалежно від їхнього віку, досвіду, популярності. Ще більшої ваги цей момент набуває для творчої молоді. Подібні концерти, де досвідчені професійні виконавці грають твори молодих композиторів, є не лише можливістю для публіки розділити цей трепетний момент з авторами, а й ключовим фактором у підтримці та розвитку нової української музики". 6 червня серед програми Академічного камерного оркестру "Віртуози Львова" пролунає і прем'єра "Чакони спротиву" композиторки Алли Сіренко у виконанні скрипаля Сергія Гаврилюка. Соліст так описав свою роботу над цією музикою: "Сумні роздуми, туга, боротьба, ностальгія за мирними часами, надія на омріяний спокій, віра у світло і добро, яке зцілить глибокі рани". Скільки виконавців виступлять у межах фестивалю? &еnsр;57 солістів і 10 колективів симфонічні та камерні оркестри, танго-оркестр, струнний квартет "Фенікс", дует піаністів Оксани Рапіти та Мирослава Драгана, хор Львівської національної музичної академії, хорова капела "Дударик". Ми раді вітати наших партнерів, гостей із Польщі, Сакартвело, Австрії, Франції та США, а також українських учасників. Які головні виклики сьогодні постають перед сферою академічної музики та її представниками в Україні? &еnsр;У нас є потужна освітня система, що потребує оновлення, осучаснення програм. Тому ми радо запрошуємо молоді таланти виступати на фестивалі, адже їм потрібна підтримка, щоб вони могли розвиватися вдома. Наступний виклик ми й надалі готуємо прямі трансляції більшості подій фестивалю. Ще одна важлива тема залучення нової публіки. Академічна музика часто сприймається як "елітна", тому працюємо над створенням містків: через якісну комунікацію, сучасні формати, міжнародні проєкти, освітні ініціативи. Наприклад, у межах фестивалю 14 травня відбувся майстерклас контрабасиста Джеймса Ван Демарка. Наостанок розкажіть про деякі з інших найцікавіших подій цьогорічного фестивалю. &еnsр;На глядачів чекають не лише концерти, а й яскраві мистецькі події. Наприклад, 15 травня у фоє Львівської філармонії, в галереї "ФілАрт", відкрилася виставка "Спорідненість". Це візуальний діалог батька й сина художників Романа та Тараса Опалинських. Експозиція розкриває тему гармонії, яка співзвучна ідеї самого фестивалю, демонструючи духовну й естетичну спорідненість попри різні техніки живопис і скло. Одним із найочікуваніших концертів стала прелюдія фестивалю 15 травня традиційне травневе виконання Великої меси до мінор австрійського композитора Вольфґанґа Амадея Моцарта. Цей виступ присвятили воїнам світла захисникам України, які віддали життя за свободу і гідність. 10 років тому, в річницю Майдану, ми так само присвятили месу пам'яті героїв. Сьогодні з новою глибиною та розумінням повторили цей жест. Ще одна важлива подія благодійний концерт камерного оркестру "Віртуози Львова" в Гарнізонному храмі 18 травня.

У нідерландському місті Гарлем відбувся благодійний вечір та аукціон «Мистецтво смаку», який поєднав вишукану українську кухню та твори сучасного мистецтва.

Його вірші читають під обстрілами, його пісні звучать у бомбосховищах. Він міг обрати будь-яке місто світу, але вирішив залишитися в рідному Харкові.Служить у Збройних силах і волонтерить, та між тим влаштовує зустрічі з читачами і концерти в Україні та за кордоном. Сьогодні ми говоримо з письменником, перекладачем, музикантом, волонтером, військовим Сергієм Жаданом. Сергій Жадан - український письменник, музикант, волонтер, військовослужбовець. Народився в місті Старобільськ на Луганщині. Його батько працював водієм і був членом комуністичної партії, хоча й не мав відданої прихильності до комунізму.Сам Сергій навчався у початкових класах українською мовою, а в старших перейшов до російськомовної гімназії у Старобільську. У 1991 вступив до Харківського Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на українсько-німецьку філологію. У 1997 році Жадана обрали віце-президентом Асоціації українських письменників.Від 2000 по 2004 рік працював викладачем кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті, але звільнився через політичну ситуацію і бажання зайнятися літературною та громадською діяльністю. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" та інших. Зараз його твори одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені 13-ма мовами.Під час Помаранчевої революції 2004 року Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Він також активно брав участь у подіях Революції гідності і дістав травми під час захисту Харківської ОДА 1 березня 2014 року. У 2000 році у Харкові заснували рок-гурт "Собаки в космосі", який виконував пісні на вірші Сергія Жадана.Від 2008 музиканти виступають під назвою "Жадан і собаки", а у 2017 письменник став фронтменом гурту "Лінія Маннергейма". Активно допомагає фронту як волонтер, а у 2024 році вступив до лав ЗСУ. Отже, вітаю вас, пане Сергію, у нас в гостях. Рада бачити. І перше моє запитання, воно пов'язане з одним рядком вашої біографії. У вас скоро буде річниця, як ви у війську. Так, скоро.І що? І як враження? Тімоті Снайдер, американський історик, сказав, що Жадан має бути не з гвинтівкою, а з Нобелівкою. Ну, я не з гвинтівкою, насправді-то, але і без Нобелівки. А Тімоті дуже вдячний за слова підтримки, але мені здається, всі українці не мали би зараз бути з гвинтівками, з автоматами в окопах, а мали би займатися своєю країною. Але в нас війна і відповідно, мені здається, що мобілізуватися - це справа честі і обов'язку.Ми з друзями, частина нашої команди "Жадан і собаки" мобілізувалися минулого року. Несемо службу в 13-й бригаді Національної гвардії України "Хартія". Зараз це корпус, ми розрослися, тому роботи дуже багато. Я не на бойовій посаді, одразу випереджаючи хейтерів, які будуть говорити, чому я в студії, а не в окопі. Я не на бойовій посаді, я комунікаційник, несу службу в С9, секція цивільно-військового комунікування. Власне, я роблю свою роботу.Сергій Жадан, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn Ви згадали хейтерів, але хейтери раніше казали, чому Жадан не у війську. Тепер Жадан у війську і все одно будуть щось говорити.Ну, хай, то їхня така робота.Це весь час одні і ті самі люди? Слухай, це ж дуже часто не ті люди, це боти. Але я не знаю, хто це, насправді. Воно впливає на вас, цей хейт? Та ні. Бачите ж, от несу службу далі.Як це змінило ваше життя?Ну, ти вже собі не належиш великою мірою, тому що так чи інакше, ти належиш Національній гвардії. Все-таки контракт є контракт. і навіть попри те, що я зараз дійсно не в окопі, все одно мій командир знає, що я зараз у вас в студії. То, ну, це служба. А поїздки за кордон? Їх немає, поїздок за кордон. Я в останнє за кордоном був два роки тому, здається. Але ви, коли їздили за кордон, ви там говорили від імені України.Ну, зараз, я думаю, є кому говорити. У нас велика кількість митців, які можуть виїжджати, зокрема жінок поеток, акторок, співачок. Я думаю, вони можуть це зараз робити не менш переконливо і не менш успішно, ніж би це робили митці-чоловіки. Вони це робили і раніше, та і зараз хай роблять. Але вас кличуть за кордон? Так, постійно. І що, ви відмовляєтесь? Ну, зараз я на службі, я зараз і не поїду.Ну то чекайте, таке буває, що виїжджають.Послухайте, я не служу ще року, в мене дуже багато роботи тут. Справді багато роботи, я не кокетую, і служба забирає фактично весь час зараз. Ми поговоримо ще про цю вашу роботу, але я все-таки повернуся знову до вашого волонтерства. Наскільки зменшилися, чи можна так сказати, обороти волонтерські обороти Сергія Жадана, як він пішов у військо? Чесно, вони збільшились. У мене тепер є можливість, як у військовослужбовця, як у представника бригади "Хартія" звертатися напряму до представників великого бізнесу, громад територіальних, до міських голів, до голів обласних військових адміністрацій. Тому що я тепер представляю не просто себе як громадянина, я представляю свою бригаду, свій підрозділ, свій корпус і, відповідно, це зовсім інший рівень співпраці, зовсім інший рівень взаємодії і, повірте мені, це зовсім інші суми.Тому що я зараз забезпечую не просто свій фонд, який потім розподіляє кошти, як це було до минулого травня, а зараз я забезпечую свою бригаду і, відповідно, це зовсім інша механіка співробітництва. І це зовсім інша цифра, насправді. Я думаю, це, знову ж таки, якщо ми знову згадуємо про хейтерів, бо багато людей не розуміють, як це відбувається. Вони думають, що волонтерство - це закупівля там якогось шолома чи бронежилету. Це теж дуже важливо, це дуже потрібно і таке волонтерство далі є.Люди забезпечують своїх рідних, близьких, але в основному зараз волонтерська діяльність трансформувалася, і вона діє і здійснюється або через великі фонди, такі як "Повернись живим" або фонд Сергія Притули, з яким ми активно працюємо, і з Тарасом Чмутом активно працюємо. Або ж підрозділи, бригади, які мають комунікаційну службу, мають проєкти, от як наша бригада, наприклад. Вони працюють напряму із представниками бізнесу, з представниками міської місцевої влади. Це сьогодні так працює. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЧи ви рахували, скільки грошей ви, як волонтер, і зараз вже як військовий зібрали? Ні, я не рахував. Ну, це дуже важко. Тому що іноді от передають тобі коробку турнікетів. Ти їх не купував, але саме через тебе їх передали бригаді. То і відповідно, як це рахувати? Ну, насправді, це не так важливо. Головне, щоби бригада була забезпечена, щоби бійці були убезпечені, щоби у всіх все було, аби не було потреб у якихось елементарних речах, щоб була зброя, щоб було спорядження, щоб було харчування, щоб було медичне забезпечення, ну і так далі. Це все велика машина, яка потребує величезних, колосальних коштів, ресурсів. Ну, але якщо це приносить результат, якщо бригада виконує свою роботу, і якщо при цьому мінімальні втрати, то значить ми свій хліб їмо недаремно.А з-за кордону ще допомагають? Так, постійно.Це ваші прихильники? Ну, це по-різному буває. Часто це особисті зв'язки, та ті люди, які допомагали раніше, і зараз теж допомагають. Оскільки я в "Хартії", то вони допомагають безпосередньо їй. Вони знають, де буде та машина, яку вони передадуть, де буде той РЕБ, який вони передадуть, де буде ще щось. Це вчора викладав пост, де розповів, що ми звернулися до організації в Німеччині, попросили їх купити кілька РЕБів.Вони передали кошти, ми замовили харківським виробникам, вони виготовили ці РЕБи, ми їх передали на наш підрозділ. Тобто якась така співпраця. Сергій Жадан і Валерій Залужний, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn"Хартія" займає зараз все місце у вашому серці? Ну, все місце у моєму житті, в моїй голові. Слухайте, це вже не робота, це дійсно частина життя. Тому що одна річ, коли ти допомагаєш підрозділу, знаходячись ззовні, а ми з друзями "Хартію" підтримували від моменту її створення. Я, власне, і назву "Хартія" вигадав.Інша річ, коли ти знаходишся всередині, ти вже особисто знаєш сотні бійців, сотні сержантів, десятки офіцерів, коли ти з ними проходив БЗВП, коли ти з ними був на полігонах, коли їздиш постійно в розташування, бачиш, де вони несуть службу, де вони воюють, то, відповідно, це зовсім інший рівень включеності і зовсім інший рівень якоїсь відповідальності. Тому що це вже дійсно як велика родина. Ми багато, знову ж таки, як комунікаційники працюємо і підтримуємо нашу патронатну службу.Це служба, яка займається нашими пораненими хлопцями, дівчатами, родинами поранених та загиблих. І, відповідно, це теж про пам'ять, про повагу, про взаємозв'язок. Це про те, що бригади - це не просто 5 тисяч людей, ситуативно об'єднаних контрактами чи мобілізацією. Це про те, що ми справді намагаємося створити середовище однодумців, людей, які можуть один на одного спертися, один одному допомогти. Відповідно, ми намагаємося так і працювати. А ваші побратими, чи від них ви коли-небудь чули, або десь може там за спиною чули, мовляв "о, вояка, а гвинтівка ж в руках не тримає, з нами в окопі не сидить"?Ну в очі не говорили, можливо так і думають, я не знаю. Я чув інше, наприклад, мені нещодавно один із комбатів сказав, що багато іноземців, які йдуть в "Хартію", йдуть тому, що знають про неї саме із медійного поля.Тому що "Хартія" на слуху, тому що "Хартія" присутня, про "Хартію" багато говорять, і відповідно для них був якийсь рекламний подразник. Вони на нього зреагували, прийшли в бригаду і не шкодують. Я знаю, що в "Хартії" дуже багато уваги приділяють тому, щоб з бійцями говорити про історію. Я підозрюю, що є частина глядачів, які скажуть: "Як знання історії нам допоможе перемогти у війні чи вбити росіян, які прийшли до нас?" Ну, напряму, мабуть, ніяк. А опосередковано, безперечно, допомагає."Хартія" намагається створювати середовище людей, які постійно займаються самоосвітою, які виявляють свої лідерські якості, тому що, от ми коли говоримо про натівські стандарти, багато хто думає, що це про якусь натівську уніформу і натівську зброю. Безперечно, зброя - це дуже важливо, це ключовий момент, але це так само натівський стандарт - це зовсім інший спосіб комунікування. Це про те, що кожен може бути лідером. Це про те, що є, наприклад, сержантський склад, сержантський корпус, який перебирає на себе роль цих лідерів, посередників між офіцерами і бійцями. І це про те, що бійці теж повинні постійно вдосконалюватися, отримувати освіту, навчатися і не зупинятися в цьому розвитку.Тобто, армія - це не помиральна яма, це простір реалізації, це великий соціальний ліфт, який може дати тобі можливість реалізуватися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnНу, але тим не менше, все одно є таке, що певні бригади мають таку славу, що там тебе точно відправлять на вірну смерть.Слухайте, ну я не знаю таких бригад, де точно тобі скажуть, що тебе відправлять на обов’язкову смерть. Давайте, знову ж таки, будемо об'єктивні. Про військо існує дуже багато стереотипів, часто вони неправдиві, часто вони шкідливі, часто вони антидержавницькі. І дуже часто ці стереотипи вкидаються в наш інформаційний простір не українцями, вони вкидаються нашим ворогом. Відповідно, те, що частина українців їх радо підтримує, підхоплює і поширює, ну, це вже питання до нас самих, але це теж можна багато чим пояснити. Насправді зрозуміло, що Сили оборони різні. Є різні бригади, різні роди військ, різні командири, і тут людський фактор теж багато значить і багато важить.Але, знову ж таки, мені здається, тут не треба мірятися хто кращий, хто гірший. Мені здається, що якщо той чи інший підрозділ має якийсь позитивний досвід, то ним треба ділитися. От, наприклад, "Хартія" справді багато в чому інноваційна. Я не говорю, що ми найкращі, я не говорю, що ми маємо себе протиставляти іншим підрозділам. Зовсім ні, але є якісь такі речі, які ми активно впроваджуємо, на яких ми робимо акцент, зокрема от планування операцій, планування будь-якої бойової дії. У нас це поставлено просто дуже професійно, і це визнає як вище керівництво, так і командири інших бригад, які до нас регулярно приїжджають. І цим якраз от наша команда ділиться. Тому що це не робиться для того, щоб показати, що ось ми унікальні, а всі інші на це не здатні. Навпаки, ми розуміємо, що ми всі разом. Це наша армія, це наше військо, це наша країна, і відповідно, що ж тут ділитися, що ж тут відмежовувати? Треба якраз цим досвідом ділитися, показувати і ховати тут немає чого.І знову ж таки, от ви згадали про історичну освіту.Ми одна з небагатьох бригад, де є хорунжа служба і в ній несуть службу професійні історики, зокрема і Вахтанг Кіпіані, якого, я думаю, ви знаєте. І Володя Бірчак з нами теж, і ще є кілька їхніх колег. Вони займаються освітою бійців на полігонах, в підрозділах, в розташуваннях. Ми в "Хартії" запустили освітні курси для сержантів.Це теж страшенно цікава річ, тому що сержанти - це переважно молоді хлопці, десь 30 років, які вже мають бойовий досвід, які прийшли в "Хартію" частково з інших підрозділів, вже маючи за плечима бойовий досвід. І ми коли їм пропонували, власне, ці курси, трішки остерігалися, тому що не знали, наскільки добре вони це сприймуть. Вони бойові сержанти, в них за плечима війна, бої, втрати. Вони керують бійцями в бойових умовах і тут раптом їх запрошують на лекції. І на лекції не лише по історії, не лише з питання ідеології, а наприклад, на лекції з ораторського мистецтва. І було певне побоювання, але виявилось, що ні, що вони якраз дуже добре все розуміють, вони включилися в навчання і сказали, що це було цікаво, особливо сказали, що їм був цікавий саме курс ораторського мистецтва. Тому що вони говорять з бійцями, і, відповідно, мають бути логічними, аргументованими, послідовними і переконливими. Їх мають розуміти.І вони це усвідомлюють, і, насправді, є це розуміння того, що це не просто для галочки,  це не робиться просто тому що командир вирішив, що всі мають пройти курс ораторського мистецтва.І вірші читати Жадана.Ну, цього якраз у нас нема, до речі.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЩо не читають? Ні, ну читають. Це теж цікава річ, але мається на увазі, що на цих курсах не читають. Так ось, виявилося, що всі все розуміють і всі усвідомлені. Я вам розкажу, до речі, це от був один з проєктів нашої служби комунікаційної. Ми вигадали бібліотеку хартійця, звернулися до кількох наших видавництв, зокрема, видавництва Старого Лева, Абабагааламаги, Меридіан Черновіц, Нашого Формату, Фоліо, Віват, Смолоскипуі ще кількох видавництв, і попросили їх надати нам книжки.І ми зібрали 10 комплектів, це разом було десь під 1000 книжок, і всі ці комплекти передали на батальйони. Передали з тим, щоби бійці, сержанти, командири читали. Ми розуміли, що, ну, далеко не у всіх є час читати, далеко не у всіх є навичка читати. І теж у нас було таке побоювання, що ці книги будуть десь лежати, але от я їжджу, регулярно буваю і в батальйонах, і на в розташуваннях бійців. Бачу, що книжки читаються. Ведуться облікові записи, хто скільки брав книжок. Можна побачити книжку то на столі командира, то десь там на ліжку бійця біля подушки. Тобто видно, що книжки читаються. Це дуже приємно. Ці книжки - це художня література? Там дуже різні книжки. Ми намагалися підібрати збалансований такий склад, там є вірші, але їх небагато. Ми чудово розуміємо, що більшість людей вірші читають за трішки інших обставин, хоча читають.А там є багато історичної літератури, національно-патріотичної літератури, літератури пов'язаної з нашою історією. Є українська класика, себто Хвильовий, Домонтович, Куліш, Підмогильний. Є трішки перекладної класики, себто ми так намагалися підібрати книги для бійців з різними запитами і з різними культурним і освітнім бекграундом. Багато всього, але ще є радіо.Так,  ще радіо. Але, знову ж таки, дехто думає, що радіо - це основне місце роботи. Насправді, це не так. Радіо займає у цій всій цій нашій діяльності, ну, не знаю, відсотків 5-10. Це найкоханіші, найтрепетніші 5%, тому що, насправді, це така кохана дитина наша, Радіо "Хартія". Власне, це була моя ідея. Я запропонував командуванню бригади зробити таке радіо, це перше бригадне радіо, наскільки я знаю, в силах оборони. І потім після нас ще кілька бригад, здається, почали робити такі проєкти. І це дуже приємно.Знову ж таки, ми готові ділитися досвідом. Для чого ми це робили? Ну, для мене було очевидно, що є велика така прірва, інформаційний вакуум між Силами оборони і цивільним суспільством. Ви, ваші колеги журналісти, багато дійсно робите і за це величезна подяка. Справді, постійно, нібито з одного боку є якась інформація з лінії фронту, з лінії боєзіткнення із тилових якихось підрозділів, а з іншого боку дуже мало є цієї щоденності, буденності. Нам якраз хотілося показати армію всередині, і хочеться далі показувати, ми цим займаємося. Хочеться показати, що військо не складається з якихось ідеальних людей. Військо - це віддзеркалення суспільства, там є різні люди, але так чи інакше склалося так, що сьогодні українська армія має унікальні можливості. З огляду на цю війну мобілізувалася величезна кількість людей, які би ніколи не опинилися в армії, якби не ця війна. Це люди з вищою освітою, люди з досвідом ведення бізнесу, люди з досвідом ведення якихось креативних практик. Тобто, насправді це величезний інтелектуальний, економічний і маркетинговий потенціал. І відповідно, добре було б, щоби армія цей потенціал використала хоча б частково.Тому що, ми ж чудово розуміємо, що коли закінчиться воєнний стан, коли закінчиться те, що ми називаємо війною, коли настане той день, коли зможемо сказати, що війна закінчилася, більшість цих людей повернеться в мирне життя. А відповідно, дуже би хотілося, щоб армія далі зберігала цей потенціал до розвитку, щоб армія якось трансформувалася, реформувалася, рухалася вперед, щоб це справді була передова інноваційна армія. Ви кажете, "коли закінчиться". Я знаю, що люди, які у війську, вони не люблять цих запитань, і це зрозуміло. Нема відповіді на це питання. Ви хочете запитати, коли закінчиться війна? Чи є у вас якесь відчуття? Нема. Ну, немає. Я чудово розумію, що навіть якщо війна закінчиться умовно завтра, то післязавтра ми всі не розійдемося, тому що наш ворог, наш сусід ніде не зникне. І відповідно, так чи інакше, ми будемо змушені, під ми  я маю на увазі Україну як державу, змушені будемо вибудовувати якусь доктрину, якусь стратегію захисту, розвитку свого війська. Тому що досвід цієї війни показав, що відсутність сильного війська, відсутність якоїсь продуманої, розумної стратегії оборони призводить, передусім, до величезних втрат.Про втрати територій: ваш рідний Старобільськ, що на Луганщині, в окупації вже давно. Чи ви сподіваєтесь, що він повернеться в Україну, у вільну Україну?Да, безперечно, я переконаний в тому, що обов'язково повернуся до себе додому і буду мати можливість, власне, побачити ті місця, де виростав. Я не думаю, що це станеться завтра, чи це станеться післязавтра, тобто в мене немає якихось ілюзій. Я розумію, що це буде складний болючий процес повернення, але в його незворотності я не сумніваюсь.А маєте з кимось там зв'язок?Так, маю.І що ці люди пишуть?Там багато речей, я не можу вам говорити. Але там погані речі, тому що Росія просто асимілює територію, яку окуповує, вона просто випалює там все українське, вона просто перевербовує на свій бік громадян, підкуповує їх, задобрює їх, скажімо, соціальними дотаціями чи високими пенсіями точковими, які спотворюють, дещо деформують загальну картину.Вона спонукає людей приймати російське громадянство, а найстрашніше, що вона робить – вона мілітаризує цю територію. Там створюються якісь кадетські училища, військові училища, куди йдуть українські діти. І вона мобілізує українських дітей. Тобто, я думаю, ви самі знаєте, що вже от є інформація, здається, про 9 чи 10 тисяч офіційно. А українські підлітки, які мобілізовані до Збройних сил Російської Федерації, фактично, зараз воюють проти своїх співвітчизників. Тобто росіяни свідомо створюють громадянський конфлікт. І я навіть не знаю, що складніше: повернути територію чи тих людей повернути.За стільки років, а точніше 11, це вже такий добрячий кавалок життя. Ну так, і тут же ж ми маємо розуміти, що мова йде не лише про якусь емоційну чи етичну складову. Тут йдеться про правову складову, тому що так чи інакше, є закони України, і потрібно відповідати за ці закони, потрібно їх дотримуватись. Відповідно, якщо ти їх порушив, ти маєш нести відповідальність. І я припускаю, що далеко не всі наші співгромадяни, які залишились на окупованих територіях, про це пам'ятають. Тому, так, безперечно, це буде дуже болюча тема. І до неї треба готуватися вже сьогодні. Дивіться, ви розказуєте про те, що говорите з військовими в "Хартії" про історію. Я знаю, що Вахтанг Кіпіані розповідав, що дуже часто буває, особливо серед старших людей, які ще застали Совок…Ну це я (сміється).Так і я застала СРСР. Але їм в школі викладали іншу історію трохи. Я вже застала час, коли там почала мінятися історія. Ми писали історію від руки, бо книжок не було, радянські вже викинули, а не радянських ще ніхто не друкував, або ж вони були у дуже рідкісних екземплярах. І, власне, ті люди кажуть: "А я от цього не розумію. А чому ось це? А як мені ставитися? От в мене дід там, чи прадід воював в часи Другої світової війни". І як бути з тими людьми, які зараз на окупованих територіях? У них же теж зараз своя якась історія. Ну, точніше, у них якраз в тому то й трагедія, що це не своя історія, а та історія, яку їм нав'язують. І це велика біда. Як їх переконувати?Доволі травмований регіон, я маю на увазі Лівобережжя та Наддніпрянщину. Так сталося, що в "Хартії" основу бригади складають саме бійці або з Наддніпрянщини, тобто це Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кривий Ріг. У нас майже півтисячі бійців із Кривого Рогу. Або ж воїни з Донеччини, Луганщини, Харківщини або Полтавщини, тобто східняки. Це українці, які справді часто просто були жертвами цього інформаційного потоку, який і в радянський час, і в пострадянський час всіх нас збивав з ніг, намагаючись нам, власне, провадити цю російську чи пострадянську якусь візію історії. Це болюча тема, тому що ну насправді, з одного боку, ти ніби маєш дідуся і бабусю, які тобі розповідали щось.От я пам'ятаю, що мені розповідала бабуся про війну. Вона брала участь в Другій світовій війні, вона нічого хорошого не розповідала, вона ділилася з яким, насправді, презирством до Червоної армії ставилися поляки, які так і не дочекалися підтримки під час Варшавського повстання. Я це пам'ятаю з дитинства, цю історію. Ця історія не розповідалася публічно, але вдома це все проговорювалося. Відповідно, от є нібито ця родинна правда, твоя приватна правда.З іншого боку, є всі ці нескінченні російські серіали про великого полководця Йосипа Сталіна, який створює Україну та який звільняє Європу. І відповідно, це ж так чи інакше десь на підсвідомості відкладається. Тим більше важливо все це сьогодні проговорювати, обговорювати з фахівцями, істориками, які можуть аргументувати не просто емоційно, а фактово і суттєво показуючи якісь речі, наводячи якісь приклади, якусь статистику і, в принципі, пояснюючи якісь речі. Насправді, знаєте, я вам скажу таку річ, що більшість бійців, навіть попри те, що не мають якоїсь історичної освіти та якихось великих історичних знань, насправді їх не треба мотивувати.Вони все розуміють, вони розуміють, за що воюють, вони розуміють, де вони знаходяться, розуміють, хто почав цю війну. Інша річ, що деякі речі можна проговорити, це не буде зайвим, це, скоріше просто розставити все на свої місця. Ми згадали про підлітків на окупованих територіях і що з ними там відбувається. Вони вибору фактично не мають, так? Ну, є діти, які досягаючи повноліття якось вириваються з тої тюрми. Це дуже важко, насамперед. Це справді біда. Але знаєте, це питання до батьків, які не вивезли дітей і загалом от, власне, до всіх тих подій, які тоді відбувалися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnАле є ще підлітки, які на вільній території України, і ми чуємо ці історії, як вони співпрацюють з агресором, або, не знаю, слухають російську музику.Ви знаєте, мені здається, це трішки різні речі. Я би тут дуже обережно якось говорив та не змішував на купу.Мені здається, знову ж таки, можливо, я трошки ідеалізую, можливо не до кінця щось знаю, але з того, що я бачив, з того, що я знаю, дуже часто за цим слуханням російської музики, за споживанням російського контенту і подальшим перебуванням в російському інформаційному полі, якраз не стоїть якийсь свідомий вибір, не стоїть якась українофобія, не стоїть якесь заперечення українця.У дуже багатьох випадках це просто якась інерційність, невміння себе впевнено поводити в інформаційному полі, критично мислити і якось відсіювати чужий наратив. А ще дуже часто за цим стоїть просто елементарний підлітковий протест. Коли тобі тут з одного боку говорять про те, що твоя країна захищається, що Росія агресор, що не варто, не можна, неприпустимо підтримувати агресора навіть в спосіб просто споживання контенту, виникають оці терміни – "не варто", "не можна", "не слід". Підліток часто сприймає їх як заклик заперечувати це все. Мені здається, це одна із причин. Я думаю, часто за цим немає якоїсь ідеологічної складової, а просто елементарний підлітковий спротив. Такий, не дуже розумний, не надто симпатичний, але ну от він такий.Підлітки в 13 років намагаються робити те, що батьки їм забороняють робити. А ваш підлітковий спротив який був? Ну, теж такий. Просто мій підлітковий вік припав на початок перебудови. Відповідно, і та я теж слухав якусь, до речі, російську музику. Російський рок тільки, це ж кінець 80-х. А це та музика, яка дратувала старших, яка дратувала дорослих. Батьки сварилися з вами? Та ні, насправді ні. У мене якось не було підліткових конфліктів, і з татом покійним не було, якось ми так жили. Ясна річ, що були якісь спалахи в 13 років, але дуже швидко якось ми порозумілися, за що я своїм батькам надзвичайно вдячний, за їхню мудрість і витримку.Хто до вас приходить на концерти? Люди якого віку слухають "Жадана і Собак"? Сьогодні приходять, переважно, підлітки. Дуже юна аудиторія, і це зараз змінилося.Це в них теж протест? Слухай, ну підлітки дуже різні. Ви ж не можете сказати, що всі підлітки слухають російську музику. Очевидно ні. І оце прослуховування навряд забезпечене лише підлітками. Мені здається, то все значно складніше, і значно укоріненіше. І знову ж таки, це, як на мене, це дуже нехороший симптом, але навряд чи він безнадійний, навряд чи його не можна викрити. Я думаю, це те, що буде змінюватися, так чи інакше.А ось повертаючись до авдиторії, я пам'ятаю, десь навесні 22-го року, вже кілька місяців йшла велика війна, ми тоді якось рушили з музикантами в перші концерти, щоб позбирати кошти на Сили оборони, почали продавати квитки і побачили зали. По-перше, ми побачили, що людей стало значно більше. А по-друге, ми побачили, що змінилася авдиторія. Причому докорінно змінилася, вона сильно помолодшала.Відтоді і до сьогодні, переважно у залі молоді люди, студенти або навіть старшокласники. Іноді вони навіть приходять з батьками. Це особливо зворушливо, і це особливо якось цікаво і за цим приємно спостерігати, ці поєднання поколінь в залі. Багато військових. Хтось купує квитки, когось ми запрошуємо. Тобто це таке дивне поєднання сьогодні на концертах. Це або люди з фронту, з армії, або діти.А діти, які приходять, вони ж потім підходять фотографуватися, просити автографи і дуже багато з них веде якісь збори, тому що в них всіх хтось воює сьогодні. Просять передати там привіти своєму тату на фронт, або братові на фронт, або сестричці на фронт. І сьогодні, насправді, цією війною всі пов'язані, всі прошиті від Ужгорода до Сум, від Києва до Миколаєва, від Херсону до Одеси. Але чому діти слухають "Жадана і собак"? Ви собі задавалися цим питанням? Що їм подобається?Я думаю, вони там знаходять те, що хотіли би почути від дорослих, але дорослі з ними про це не говорять. Тобто я припускаю, що ми для них ті дорослі, з якими можна говорити щиро і відверто. А вони знають вас як письменника? Чи вони знають вас як Жадана?Хтось знає, хтось не знає, але, насправді, знають. Буває можливість робити якісь літературні виступи і приходить приблизно та сама авдиторія, теж молоді люди. Вони приходять з книжками, просять підписати цю книжку. Я дуже сподіваюсь, що вони цю книжку читають. Ну або колись прочитають. Ну або колись прочитають. Хоча читають. Ну я ж бачу, це проходять книжки в закладках, книжки з якимись там підкресленими рядочками. Це так якось теж мило. Ми в свій час так книжки не читали, ні. Ну це було якось, ну, інакше. Згадайте, ну, згадайте, хоч ми з вами і різного віку, але от я пам’ятаю свій підлітковий вік, чи, скажімо, свої 20 років. Ми трішки інакше читали.Зараз книжка - це щось таке більш інтимне, більш приватне, що тримається, що дійсно є твоїм, частиною твого світу, частиною твого простору, трішки інша предметність. Про ваш Харків рідний хочу запитати. Він змінився за цей час?Ну так, він візуально навіть змінився. Точніше, передусім візуально, тому що він сильно побитий. Чи він змінився внутрішньо? Та змінився безперечно, там зміни на кожному кроці, в кожній якійсь сфері.По-перше, багато людей виїхало. Виїхало багато іноземців, тому що Харків був завжди дещо мультикультурним містом. Ці люди поїхали, вони вже, мабуть, і не повернуться. Натомість приїхало дуже багато, як це називається, внутрішньо переміщених осіб. Тобто наших громадян із Харківської області, з Донецької області, з Луганської області. У Харкові далі живе більше мільйона людей, 1,3 млн наскільки я знаю.Це і далі велике місто, там далі вдень заповнені хідники, заповнені перехрестя, заповнені автомобілями дороги, але зрозуміло, що це місто сильно побите, сильно травмоване і так чи інакше, це місто, яке тримає оборону. Тобто, це його статус фортеці, статус форпоста, статус міста, яке собою, ну, фактично, прикриває велику територію.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnПро настрої в місті: до повномасштабного вторгнення часто можна було почути: "У нас тут свій язик, харківський"Ну, не часто. Це сказав один політик, і, як на мене, це було не дуже мудро. Це, знову ж таки, ті стереотипи, які хтось вкидав спеціально, і дуже прикро, що хтось їх підхоплював. Так само, як, скажімо, про Львів вкидалися теж стереотипи про те, що тут не сприймають, в принципі, східняків, що тут дивляться на лівобережну Україну, як не на Україну.Теж такий шкідливий та контрпродуктивний стереотип. На превеликий жаль, його вкидали деякі політики, і шкода, що наші співгромадяни на сході України у все це вірили. Насправді, я думаю, ви ж чудово розумієте, що це зовсім не так. І відповідно, мені здається, що якраз ця війна мала би подолати багато наших стереотипів. Тим більше, сьогодні дуже багато громадян України, наприклад, з заходу, з півдня, які ніколи не були на сході, там побували.І сьогодні в Харкові, довкола Харкова воюють багато хлопців, дівчат із Львівщини, з Тернопільщини, з Франківщини, з інших регіонів, з Закарпаття. І я дуже сподіваюсь, що якраз от вони по цій війні будуть тими, хто матиме зовсім інше якесь уявлення про схід, про лівий берег, про південь України. Будуть розуміти, що ті стереотипи, які створювалися, які нам накидалися, у більшості своїй не відповідають дійсності.Слухайте, є стереотип, але є якась так само історична правда про те, що Україна була між двох імперій розділена. Ну так, безперечно так. Просто ви розумієте, в цьому випадку, знову ж таки, як ми хочемо це бачити і чиїм наративом ми говоримо. Якщо ми говоримо українським наративом, то варто говорити про те, як стосовно нас на сході застосовувалися величезні, масштабні і дуже цинічні репресивні механізми. Я маю на увазі і кілька голодоморів, які відбувалися в 20-х роках, 33-го року, 47-го року. Це, скажімо, мої території. Там мої дідусі, бабусі. Хтось це пережив, хтось не пережив. У мене є дідусь покійний, був 22-го року народження. Він голод 33-го року дуже добре пам'ятав. І він мені розповідав про нього, знову ж таки. Це ж наші території, там, де вимирали просто тисячами люди, цілими селами вимирали. І зрозуміло, що це накладало великий страшний відбиток і на настрої, і на погляди, і на поведінку, і на соціальну активність, політичну активність і так далі.І плюс, знову ж таки, специфіка регіону великою мірою формувалася штучно, коли завозилися просто громадяни з території Росії на заводи, на виробництва, на підприємства, на будівництва великих індустріальних комплексів. Вони лишалися, відповідно потім, через 10 - 15 років комуністична партія давала цю картинку як об'єктивну і говорила: "Ну подивіться, тут всі говорять російською мовою, тому що так сталося історично".Зрозуміло, що це, знову ж таки, підміна поняття, що це така нехитра маніпуляція. Ну, Трамп вживає цю підміну.Що б ви йому сказали? Я би сказав, що Трампу якраз добре було б пройти курси нашої хорунжої служби та трішки дізнатись про історію. Ну, насправді, це, я не знаю, це жалюгідно, коли президент Сполучених Штатів Америки виставляє себе просто невігласом. Людиною, яка не знає елементарних речей, і тим більше впевнено говорить про те, в чому не розбирається, чого не знає і виставляє себе просто посміховиськом. Оце от його твердження про те, що Росія захопила території, де живуть росіяни, тому що вони говорять по-російськи, ну це навіть порівняно з путінськими якимись наративами звучить просто безпорадно і жалюгідно.Але тим менше, коли ви чуєте російську, вона вас травмує, чи немає такого? Ну, послухайте, я озираюся, тому що сьогодні російською говорять ті люди, які нас збивають. Відповідно, коли ти в місті чуєш російську, ти напружуєшся, думаєш, хто це, що це. Я не можу сказати, що більшість бійців зараз говорять українською, багато хто далі говорить російською, але, так чи інакше, більшість людей, які в Силах оборони на твоє звернення українською, ну, скоріше теж будуть відповідати українською. Принаймні, вони не будуть ігнорувати твою українську. Це зовсім інший стан, інше ставлення, зовсім інший рівень функціонування і присутності цієї мови. Але, ну, далі є люди, які говорять російською, відповідно, ти так щоразу напружуєшся.А в Харкові стало більше української? І батьки з дітьми якою розмовляють?Ну, батьки різні, діти різні і говорять по-різному. Але української стало більше, да, справді. І причому українською стало говорити більше молоді, і старші люди переходять. Ось навесні 22-го року, коли з Харкова дуже багато людей поїхало, і, відповідно, лишалися або ті, хто не мав куди виїхати – це люди, які там старшого віку або матері з дітьми, вони лишалися, багато з них ховалися в метрополітені, наприклад.Або лишалися військові, бо дуже багато харків'ян тоді справді пішло воювати і в тероборону, і в інші підрозділи, добровольчі підрозділи, або ж ті, хто займався волонтерством. Харків перетворився на такий величезний потужний волонтерський хаб, були просто десятки волонтерських організацій. І, відповідно, так чи інакше на вулицях, на поверхні міста лишалися саме вони, і це не метафора. Багато людей ховалися під землею, був підземний Харків та наземний Харків, і місто було порожнє.І фактично, от коли ти їхав там в центр міста, або йшов в центр міста, то більшість людей, яких ти бачив, ти їх або знав, або розумів, звідки вони. Тому що, якщо це волонтери, в них були якісь позначки з якої вони організації. Якщо це військові, то це було видно, що це військові. І відповідно ці люди у більшості своїй говорили українською. І от на кілька місяців Харків був майже цілком україномовним. Це було дуже дивно. Потім багато людей повернулися, багато людей піднялися з метро. Ясна річ, що ця хвиля трішки розбавилася, але знову ж таки, я бачу цю склянку скоріше напівповною, я бачу, як вона прибуває. Без якогось надмірного ідеалізму, я розумію, що це буде довгий, тривалий, складний процес. У ньому, мабуть, і далі будуть якісь речі, які будуть багато кого дратувати, викликати недовіру, істерику. Будуть крики про зраду, будуть оці підлітки, які слухають російську музику, далі будуть російські музиканти десь у нас в топ-листах, але те, що цей процес незворотний, і те, що, я маю всі шанси дожити до того, що буду жити в цілком україномовному Харкові – я в це вірю. З Андруховичем ми говорили, і він каже, мовляв, "я вже цього не застану, щоб вся Україна була україномовною". Ну ні, Юрій Ігорович, дай йому Боже здоров'я, сподіваюсь колись навіть приїде у теж цілком українськомовний Харків.Він, до речі, приїздив до нас в часи цієї великої війни, і була зустріч, дуже зворушлива, дуже така щемка, було багато людей у підвальному приміщенні. Ігор читав нові речі. Ми з ним їздили навіть туди ближче, безпосередньо на кордон, показували ці території, які були захоплені росіянами, окуповані, потім були звільнені. 38% українців за останнім опитуванням вважають, що в школах все-таки має викладатися російська мова. Вона нам треба, ця російська мова? Як я переконана, вона нам не треба. Я думаю, що цей статус російської, як мови міжнаціонального спілкування, все це перебільшено, це скоріше, все-таки, пропагандистський наратив, пропагандистський вкид Росії. Я припускаю, що частина людей, які так от говорять, роблять це не тому, що дуже люблять російську мову, а тому, що вони просто бояться. Вони бояться, тому що вони далі в чомусь керуються російськими наративами, вони бояться, що в такий спосіб їх намагаються позбавити їхньої ідентичності. Їм здається, що їх намагаються позбавити їхньої пам'яті, їхньої історії, їхнього, власне, наповнення. Я боюсь, за цим стоїть страх, за цим стоїть робота ворожої пропаганди, але за цим навряд чи стоїть, знову ж таки, якесь заперечення і відштовхування української мови як такої. А яка вона, українська ідентичність? Вона вже сформована до кінця?Ну, мені здається, вона зараз і формується цією кривавою війною, і на превеликий жаль, ця ідентичність формується занадто дорогою ціною. Наполягаю на тому, що у нас є наша країна, наша держава, і це дуже важливо зараз усвідомлювати, що ми не просто живемо на землі, на території, на якій жили наші предки, а ми живемо в своїй державі, яка існує 34 роки і буде існувати далі після нас, за участі наших дітей.І відповідно, так чи інакше, саме ця держава забезпечує наші права, саме ця держава забезпечує, власне, нашу реалізацію. Саме ця держава є нашою державою, вона захищає нас, а ми мусимо захищати її.Чи ви стежите, чи маєте час за тим всім, що ви робите в "Хартії", слідкувати за тим, що відбувається на політичній арені українській. Ну, у нас хіба є політична арена? Он там хтось говорить, що може і будуть якісь вибори, але зараз все трохи притихло. Ми коли говоримо з якимось політичними експертами, я от мав розмову з очільницею партії "Слуга народу", пані Оленою, то я її запитав, що у нас по виборах? Вона сказала, виборів не буде ближчим часом. Яка політична арена? Країна воює. Ну, вони кажуть, що не буде, але паралельно ведеться якась підготовка на "раптом що".Мені здається, що в нас порушене політичне поле, і відповідно, про якусь повноцінну, цивілізовану, нормальну, стандартну, політичну діяльність поки що його говорити не доводиться. Країна воює, і я думаю, що зараз би активізація тих чи інших політичних сил, вона би скоріше дратувала. Мені видається, можливо я помиляюся, ясна річ, що є люди, які вимагають проведення виборів вже завтра. І знову ж таки, емоційно це можна зрозуміти. Ми українці звикли, що в нас є вибір. Ми українці потребуємо вибору, коли в нас немає вибору на руках, то ми починаємо нервувати. Ми починаємо підозрювати владу в тому, що вона все корумпувала, що вона все узурпувала і що нас позбавляють наших елементарних свобод. Але з того, що я бачу, мені здається, що більшість людей чудово розуміють, що в цих умовах вибори проводити та просто нереально. Частина території окупована, частина громадян знаходиться в міграції, в тимчасовій чи постійній, частині громадян воює і не мають можливість просто проголосувати. Можливо фахівці скажуть, що це можна зробити. Я, насправді, не зовсім розумію, як би це було. Але коли будуть вибори, я, звичайно, піду на них. Я свідомий громадянин, я ходжу на всі вибори. Завжди ваш вибір справджується? Ні. Ні, не завжди. От на останніх виборах мені було дуже прикро. Я говорю не про президентські вибори, я говорю про місцеві вибори, про парламентські вибори. Від мого району йшов депутат Куницький. Я звертався до президента України і закликав зняти цю кандидатуру як негідну, нечинну. І там було порушення, наскільки я пам'ятаю, певних приписів. Ясна річ, що ніхто не дослухався. Куницький переміг і зараз він, наскільки я знаю, просто втік з України. Прикро, що от, власне, кандидат з мого району втік з України. А чому, як думаєте, не звернули увагу на ваш заклик?Я не знаю, не буду коментувати, чого не знаю. Що робити нам з тими людьми, які зараз за кордоном? У нас тут є всередині країни якісь дискусії стосовно мови, стосовно того, як працювати, наприклад, з підлітками, стосовно якогось нашого такого договору. А ці люди, вони зараз перебувають трохи поза контекстом, і дуже часто, наприклад, можна почути про те, що коли жінки повертаються на якісь там канікули сюди, щоб побачити своїх рідних, побачити свої домівки…Полікувати зуби (сміється). Це я повторюю одне з цих із кліше і стереотипів, які є в соціальних мережах. Про українців, українок, які приїжджають полікувати зуби. Насправді я ніколи з такими не стикався. І знаєте, що я скажу?Мені здається, що в цій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, на четвертому році великої війни, я думаю, будь-яку сферу, будь-який аспект нашого життя, нашої реальності слід використовувати з користю для країни, з користю для держави. Ми нещодавно говорили з Андрієм Шевченком, не з Андрієм Миколайовичем, не з футболістом, а з Андрієм, який журналіст, який був послом України в Канаді. Власне, ми говорили про канадські вибори, говорили про Канаду, як країну, де бути українцям престижно, де бути українцям досі модно, і це без прив'язки до цієї війни, так було традиційно. І знову ж таки, ми говорили про те, що це слід використовувати. Тому що зараз та ситуація, коли внаслідок війни, і це теж цікава річ, про це поки що мало говорять, а говорити треба, що більшість українців, все-таки, живе за межами, за межами українських кордонів.Тобто, ми маємо на увазі ті мільйони українців, які виїхали на захід, і ті мільйони українців, які знаходяться в окупації. Так чи інакше, вони не підпорядковуються українській державі, вони знаходяться поза межами чинності українського законодавства. І це вперше так сталося, коли більшість українців знаходяться не в Україні, а поза її межами. І, знову ж таки, можна керуватись цим принципом, що всі, хто виїхав, це зрадники, всі, хто виїхав, це не зовсім українці, адже вони поза контекстом, вони не розуміють наших реалій, вони ніколи не повернуться, вони зрадники і так далі. А можна розуміти, що це далі лишаються наші співвітчизники і вони далі можуть виконувати роль наших амбасадорів, вони далі можуть говорити про Україну, далі можуть бути українським голосом. Ну, в принципі, що вони і роблять по всьому світу, якщо ви бачите. Коли трапляються якісь мітинги чи якісь демонстрації в світі, туди виходять тисячі українців. Плюс тисячі українців далі донатять на Сили оборони і допомагають. А ті, що за кордоном починають шукати якусь російську громаду?Люди різні. Хтось шукає російську громаду, хтось говорить, що ніколи не повернеться, хтось тішиться з того, що йому вдалося перетнути межі України. Люди різні, і найпростіше це, звичайно, всіх заганяти під якийсь один шаблон. Але це тоді нічого не пояснить. Коли вони будуть повертатися, приймати всіх?Ну, послухайте, знову ж таки, є закон України. є Конституція України. Є люди, які її порушили, є люди, які її не порушували. І мені здається, емоції, наші емоції, вони цілком зрозумілі, вони виправдані і, очевидно, їх не можна ігнорувати, але крім наших емоцій є ще закони. Про наші емоції, до речі. Зараз всі страшенно наелектризовані, будь-який допис, будь-яка думка і публічна особа тут же піддається хейту, з якого ми починали, так? Дуже часто це такий шакалячий експрес, який просто закриває рот. Знову ж таки, згадую Андруховича, розмову з ним. Тоді, коли він виступив з Шишкіним на одній платформі, як його критикували після того. Я спитала, чи він займається самоцензурою.Він сказав, що "якщо я не публікую політику вже рік, то можна сказати, що це самоцензура". У вас є самоцензура, щоб часом не потрапити під шквал критики? Ні, такої самоцензури в мене немає, тому що те, що ви називаєте критикою, це насправді не критика, це такий-собі симулякр. Люди, які присутні в соціальних мережах, самі для себе створюють ілюзію того, що їхній голос на щось впливає.Він, безперечно, ні на що не впливає, і безперечно це таке его людське, яке людина, власне, так-от реалізує. У неї є можливість написати якісь коментарі, вона цією можливістю користується. Часто це нерозумно, часто це неконструктивно, часто неаргументовано, але соціальні мережі дають таку фантастичну можливість. тобі бути озвученим, мати право голосу. Навіть якщо ти там не під своїм іменем, навіть якщо ти ховаєшся з якимось ніком і так далі. Але це ж ні на що не впливає. Але ви помітили, що таких людей, які пишуть негатив, їх стало тепер більше? Ну, у зв'язку з тим, що є можливість, тому що це найпростіший спосіб якось вилити своє невдоволення, взяти і просто на когось спрямувати свою злість. Я просто до того, що це ні на що не впливає. Тобто, якщо люди думають, що вони через соціальну мережі дійсно змінюють якусь думку, дійсно ставлять когось на місце, все це ілюзія, це не працює.Але ви запитали про цензуру. Ну да, безперечно є. Послухайте, якщо я пишу, наприклад, чи говорю про військо, про армію, є багато речей, які я не можу сказати. Ти мусиш про це зараз думати. Якщо ти говориш про людей, які так чи інакше мають стосунок до якихось речей, пов'язаних з реальністю війни, треба тричі подумати, перш ніж складати. Тут є етичний момент і тут є безпековий момент, безперечно. Щось можна сьогодні озвучувати, щось не можна озвучувати.Це така самоцензура, вона присутня на різних рівнях. І знову ж таки, хтось намагається говорити, що цензура - це погано. Цензура - це погано, безперечно. Але коли за цензурою стоїть і безпека, коли цензура рятує життя, це вже ж не просто про твої права, це і про твої обов'язки так само. Тобто ти маєш розуміти, що нашкодити не можна. А про політиків, про владу, теж самоцензуруєте думки?Та ні, я от коли почалася велика війна, пам'ятаю написав пост на підтримку президента. Мені здавалося, що тоді, навесні 22-го року, це було важливо і правильно – підтримати чинного керівника держави. Та після того я про нього нічого не говорю. Тому що я займаюсь своєю роботою, я не бачу зараз політичного поля і тому особливо сказати не маю що. Про свою роботу – чи ви пишете, чи маєте час поміж тим всім, що робите? Ні, майже не пишу нічого.Анджей Стасюк в нас на інтерв'ю сказав, що буде видавати вашу книгу.Це "Арабеска", книга, яка вийшла минулого року. Це книга, яка писалася до мобілізації. Ні, зараз справді немає часу, знову ж таки, я там не перебільшую, тому що служба майже все забирає. Дуже багато справ, дуже багато обов'язків, дуже багато різних речей, які треба робити. Дай Бог, буде колись можливість повернутися до писання і до створення книжок. 

Учені дослідили роль та сприйняття вагітності в епоху вікінгів. Для цього вони вивчили історичні документи, твори мистецтва та навіть поховальні практики.

Про це повідомили на fасеbооk-сторінці Херсонського художнього музею.На фан-сайті спільноти відеогри Міnесrаft оприлюднили віртуальну копію музею, який є одним з найвідоміших символів Херсона. Автором роботи став користувач Sky7870.Як зазначають на сторінці музею, він майстерно відтворив архітектурні особливості будівлі Херсонського обласного художнього музею імені Олексія Шовкуненка."Попри блоковість, піксельність, простоту й умовність, притаманні стилю гри, легко розпізнаються характерні елементи фасаду, пропорції будівлі, розташування вікон і навіть декоративні деталі", - поділились представники музею.Фото: рlаnеtmіnесrаft.соmЧитайте також: "Кидали картини, наче сміття". Як окупанти "подбали про збереження" Херсонської колекції та вивезли твори до КримуПрезентуючи віртуальну реконструкцію в Міnесrаft, автор додав, що музей і досі залишається одним із найвідоміших символів міста та скарбницею його духовної спадщини."Ця робота є не лише демонстрацією майстерності автора, але й символічним нагадуванням про долю культурної спадщини України", - додали представники музею.Під час окупації Херсона росіяни вивезли сотні тисяч українських творів мистецтва та культурних об'єктів до Криму чи Росії.  

Великобританія опинилася в центрі суперечки про захист авторських прав на тлі зростаючого впливу штучного інтелекту на творчу індустрію. Понад 400 провідних фігур у галузі мистецтва, включаючи групу Соldрlаy, сера Пола Маккартні, Дуа Ліпу та інших, підписали відкритий лист до прем’єр-міністра Великобританії Кіра Стаммера. У ньому вони закликають уряд поважати авторські права творчих особистостей і не […] Запис Штучний інтелект під загрозою: британські артисти закликають уряд захистити їхні твори від технологічних компаній спершу з'явиться на іТесhuа - Новини про смартфони, гаджети і різні девайси.

У Токійському музеї мистецтва Фуджі Тоkyо Fujі Аrt Мusеum з успіхом пройшов концерт української музики – для понад 300 слухачів прозвучали народні пісні у хоровому виконанні, твори М.Лисенка, М.Кропивницького, М.Скорика, Р.Глієра та інших композиторів.

У Херсонському художньому музеї мають побоювання, що найцінніші твори мистецтва, викрадені російськими загарбниками з закладу під час окупації, зникли.

Івана Сайко. Жінка-бомба. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2025Найвідоміша драма сучасної хорватської письменниці вийшла в серії "Колекція #Особливі прикмети (ІІ): Театр без кордонів", і це недаремно, адже в ній авторка відкидає принципи класичної драми та втілює у своєму тексті енергію бунту проти усталених правил. Центральною дійовою особою драми "Жінка-бомба" Івани Сайко є жінка-(само)вбивця, яка готується виконати своє терористичне завдання. Актуальності цій монодрамі надає не лише тема тероризму, але й намагання протиставити деструкції креативність. Авторка надає голос жінці-бомбі, проте не намагається зробити її героїнею, бо у п’єсі звучать два не менш важливі голоси, у тому числі голос авторки. Загалом, за її словами, "Жінка-бомба" – "монолог, в якому беруть участь жінка-бомба, політик без імені, його охоронці й коханка, Бог і хор ангелів, один хробак, "Мона Ліза" Леонардо да Вінчі, двадцять моїх друзів, моя мати і я". Таким чином, авторка торкається багатьох проблем сучасного світу, а також вічних тем мистецтва: смерті й народження, шаленства й бунту, складної природи жінки. І це не дивно, адже вже на самому початку ми дізнаємося, з якою темою нас знайомлять. Можливо, когось підкупає популярний штамп "секс-бомба", який опосередковано все ж таки залучений у назві п’єси, але насправді все набагато серйозніше й страшніше. "У наступних випадках смерть з’являється як оперативний метод, - попереджає ремарка. - Визначення звучить так: "Самовбивчий напад — це напад насильницький, політично мотивований напад, вчинений свідомо і з наміром виконавця бути розірваним на шматки разом з обраною мішенню. Наперед врахована певна смерть виконавця є передумовою успішності нападу", - і далі: "Намір самовбивчого тероризму - завдати нищівної психологічної шкоди, яка викликає глибокий страх і неспокій. Його метою є викликати негативні психічні ефекти у всієї популяції, а не лише у жертв конкретного нападу". Варто додати, що під час сценічного втілення тексту просторове рішення переносить дію на місце масового скупчення людей - від театру через уявний зал очікування до відкритого громадського простору, де вітають політиків. Всі ці простори стають потенційними об'єктами тероризму, де будь-хто може виявитися потенційним терористом-смертником. Тобто тією самою "людиною (жінкою)-бомбою".Ніл Ґейман. Обережно, тригери! – К.: КМ-Букс, 2025"У цій книжці, як і в житті, є речі, які можуть вас засмутити, - попереджає автор. - Тут є смерть і біль, сльози та труднощі, насильство всіх мастей, жорстокість і навіть знущання. Та часом, я сподіваюсь, тут зустрічається і доброта. І навіть кілька щасливих кінцівок. (Зрештою, нечасто історії закінчуються нещасливо для всіх дійових осіб.) Та це ще не все". Насправді збірка "Обережно, тригери!" Ніла Ґеймана містить опубліковані раніше короткі твори відомого автора - оповідання, вірші й по-справжньому особливу історію про Доктора Хто, написану до п'ятдесятої річниці відомого телесеріалу у 2013 році - а також нове оповідання "Чорний пес", яке повертає читача у світ "Американських богів", написане спеціально для цієї збірки. Вона торкається теми масок, за якими ховається наше справжнє "я", щоб показати наші вразливі сторони та виявити, ким ми є насправді. "Потвори в наших шафах та думках нікуди не зникають у пітьмі, як цвіль попід долівкою та за шпалерами, і скільки там пітьми -- невичерпний запас пітьми! – нагадує автор. - Ночі там вистачить на цілий Всесвіт. Чого нам слід остерігатись? У кожного з нас є маленькі тригери". У будь-якому разі, ця книжка - розкішне поєднання історій жахів та привидів, наукової фантастики й казок, магічного реалізму та поезії, що відкривають перед нами царство вражень та емоцій.Анна Горпинчук. Жінка – не лялька. – К.: Рrоbооks, 2025…Отже, свідомий фітнес, заявлений у нашій назві – ще це, спитаєте, таке? "Сучасна людина має достатньо затисків в тілі, - нагадує авторка цієї книжки, - високий рівень стресу та відсутність якісного режиму, тож не варто ще й підсилювати це наднавантаженнями в залі. Саме тому я пропоную вам спробувати свідомий фітнес, м’який та лагідний до жіночого тіла". І в книжці "Жінка – не лялька" Анни Горпинчук додають: "Не варто тренуватись лиш з метою побачити бажану цифру на вагах, тим паче швидко і за будь-яку ціну. Але погодьтеся, до цього кожна з нас має прийти особисто, випробувавши все на собі. Я щиро хочу, щоб якомога більше жінок не допустили цих помилок, навчили своїх дітей та не отримували негативних наслідків від виснажливих тренувань". Таким чином, ця книжка, написана з усією любов’ю до неповторного й унікального жіночого тіла, стане для всіх жінок маленькою порадницею і помічницею протягом їхнього шляху не лише до здорового тіла, але й здорової самооцінки. Адже цей процес - не гонитва за ідеалом, а можливість пізнати себе заново, знайти нові межі своєї сили та повернути гармонію. Саме в цьому, до речі, й полягає суть свідомого фітнесу, який – "не про страждання, а про оптимальні навантаження, які приносять задоволення, силу та енергію для кращого життя у здоровому, оновленому тілі". Варто додати, що авторка книжки пройшла шлях від самостійних тренувань вдома до викладачки кафедри здоров’я, фітнесу та рекреації Національного університету фізичного виховання та спорту України, випробувавши майже всі напрямки фітнесу. І з огляду на цей досвід їй варто повірити, коли вона каже, що спорт найвищих досягнень та тренування заради перемоги це не про здоров’я у довгостроковій перспективі.Насім Ніколас Талеб. Шкура у грі. Прихована асиметрія життя. – К.: Наш Формат, 2025Автор цієї книжки – філософ і фінансовий гуру - подає цікавий концепт: якщо ви не ризикуєте власною шкурою у грі, ви не маєте грати в цю гру. Тому той, хто отримує винагороду, має також брати на себе частину відповідальності (ризикнути власною шкурою у грі). Саме цей принцип, викладений у книжці "Шкура у грі" Насіма Ніколаса Талеба обмежує наслідки породжених цивілізацією суперечностей: між діями та балаканиною, справжнім і штучним, силою й імітацією, намірами й результатами, любов’ю і грішми, авторами й редакторами, політикою та політиками. Автор аналізує чотири аспекти людського життя: надійність і невизначеність знань; симетрію людської діяльності, втілену в справедливості, правосудді, відповідальності та взаємодії; обмін інформацією, а також раціональність у реальному світі. Нероздільність цих чотирьох аспектів очевидна тоді, коли на кін, знов-таки, ставиться... власна шкура. "Принцип ризику власною шкурою міцно вплетений в історію: - нагадує автор, - усі полководці й ініціатори війн самі були воїнами, а громадами (з деякими винятками) керували ті, хто сам бере на себе ризик, а не нав’язує його іншим. Британська королівська сім’я пішла на те, щоб один з її нащадків принц Ендрю під час Фолклендської війни 1982 року ризикував більше, ніж "пересічні люди", виконуючи бойові завдання як пілот гелікоптера. Чому? Тому що статус зобов’язує: за традицією лордами стають ті, хто захищає інших, за особистий ризик отримуючи високе соціальне становище".Віктор Терен. Жив один кіт сто котячих літ. – Х.: Ранок, 2024Гарна поезія завжди новаторська, а якщо її автор – відомий український поет і письменник, то й поготів. І не дивно, що у збірці цікавих і веселих віршів Віктора Терена "Жив один кіт сто котячих літ" - і несподівані сюжетні віражі, і добрий гумор, і гра словом, і цікаві привабливі персонажі.  У цих історіях ми познайомимося з котом-диваком, який не ловить мишей, гоноровою коровою, мешканцями барабана, жучком Итно-тидно та іншими героями. Як вам ця історія про кота, який злітав у вирій та виробляв такі штуки, що всі диву давалися? "Жив один кіт сто котячих літ, / Сусідського пса заганяв на пліт. / Вигонив з городу / Рогату корову, / І тільки мишок боявся кіт. // Плавать любив, / Рибок ловив / І лиш по деревах лазить не вмів. / Я з ним познайомлю, / Як тільки з весною / Він прилетить із теплих країв".  Або оповідка про корову, яка була така гонорова, що аж вірш про неї склався. Або й зовсім цікава (не)бувальщина про ще одного екзотичного героя, який, щоправда, не злітає у вирій, але їде потягом у не  менш далеку й цікаву подорож. "Буде в Індії за пів годинки… / От зрадіють індійські індики! / Телефонуватиме звідти: "Кольо, кольо! " / Це по-індичому: "Алло, алло!" А ще у цій збірці чимало веселих і кумедних історії, де живе Пані прохолода, миша пише листа до Парижа і по небу гуляє Місяць кучерявий. Тож читайте, радійте, живіть сто веселих і добрих літ!

Вільгельм Гауф мав чітке розуміння, як працює книжковий ринок його часу "Казки Гауфа це маленькі світи, де простота і глибина зливаються в гармонії, нагадуючи нам про силу уяви", оцінював творчість німецького письменника Вільгельма Гауфа його співвітчизник філософ Герман Гессе. Народився Вільгельм Гауф 29 листопада 1802-го в німецькому місті Штутгарт у сім'ї Августа Фрідріха Гауфа, секретаря міністерства закордонних справ, і Гедвіги Вільгельміни Ельзесер Гауф. Був другим із чотирьох дітей. Коли Вільгельму виповнилося 7 років, батька засудили як республіканця і тимчасово ув'язнили. Тоді мати Гауфа переїхала з чотирма дітьми до Тюбінгена, до свого батька Карла Фрідріха Ельзесера. З дитинства Вільгельм виявляв неймовірну допитливість. Першою освітою хлопчика було читання книжок із величезної дідусевої бібліотеки. Вечорами він розповідав домашнім прочитане, але переінакшував сюжет, доповнював своїми вигадками. З 1809-го по 1816-й Гауф відвідував Sсhоlа Аnаtоlіса тодішню Тюбінгенську латинську школу. А з вересня 1817-го протягом трьох років Блаубойренську семінарію, класичну мовну середню школу для 912 класів у традиціях вюртемберзьких монастирських шкіл. 1820-го вступив до Університету Тюбінгена, де вивчав теологію як стипендіат Євангельського фонду. Хоча жодної схильності до богослов'я не виявляв. В університеті Гауфа приваблювали антична історія та література. Під час навчання вступив до Буршеншафту студентського братства, чия пропаганда соціальних свобод відповідала його політичним поглядам. Вільгельм був керівником буршів у Тюбінгені. Його любили за красномовство й дотепність. Жодна зі студентських розваг не обходилася без його участі: далекі екскурсії, заміські прогулянки, катання на санчатах, танцювальні вечори, дружні застілля, нічні серенади. Він робив дивні речі, які не спадали на думку нікому. Члени його компанії називали себе факелоносцями й носили червоні штани. Якось уночі Гауф пофарбував у червоне ноги кам'яної статуї святого Георгія на високій скелі під Тюбінгеном. Пофарбував у червоне ноги статуї святого Георгія На початку письменницької кар'єри Гауф присвятив себе поезії, пізніше виключно прозі. Письменник належав до гуртка Швабської школи поетів, вільного об'єднання авторів Тюбінгенського університету, до якого також входили Густав Шваб та Едуард Меріке. За чотири роки Гауф закінчив університет, отримав ступінь доктора філософії та теології. 1824-го став домашнім учителем у місті Штутгарт у сім'ї відомого любителя мистецтва барона Ернста Ойгена Фрайгерра фон Гюгеля, вюртемберзького міністра оборони, генерала. У його будинку збиралися письменники, художники, музиканти. Разом із цим сімейством Гауф здійснив подорож у Францію, ознайомився з північною і центральною частинами Німеччини. За своє коротке життя він побував у Парижі, Брюсселі, Антверпені. Відвідав Кассель, батьківщину братів Грімм, Берлін, Бремен, Лейпциг, Дрезден. Під час прогулянок молодий учитель розповідав вихованцям казки про східних принців і принцес, дивовижні перетворення, жахливі лиходійства та справедливу відплату. Казки настільки сподобалися баронесі фон Гюгель, що вона порадила надрукувати їх. 1825-го письменник привернув увагу сатирою "Людина на Місяці". То була пародія на сентиментальні романи Генріха Клаурена псевдонім Карла Ґотліба Самуеля Гойна. Твір був подібний до стилю цього автора й фактично був опублікований під його іменем. Як результат Клаурен виграв позов проти Гауфа про відшкодування збитків. Попри це 1827-го Гауф виголосив перед аудиторією на осінньому ярмарку дотепну й саркастичну "Суперечливу проповідь про Г. Клаурена й людину на Місяці", яка ще більше вдарила по тривіальній літературі. "Мати справу з поганими книжками часто небезпечніше, ніж мати справу з поганими людьми", іронізував Вільгельм Гауф. Він мав чітке розуміння того, як працює книжковий ринок його часу. І використав це у своїх інтересах для просування себе як письменника. На початку ХІХ ст. в Європі вже були добре відомі арабські казки "Тисяча й одна ніч". Вільгельм використовував їхню композиційну побудову, обирав у своїх творах східні мотиви. Казки Гауфа зараховують до літературної епохи пізнього романтизму. Три томи, об'єднані назвою "Казки для синів і дочок вельможних станів", утворюють три цикли. Перший том "Альманах казок" опубліковано 1825 року. Він включає "Караван" (каркасну історію), а також казки "Каліф-лелека" та "Маленький Мук". У цих творах домінує східний колорит. До другого казкового альманаху Гауфа, виданого 1826-го, увійшли повість "Александрійський шейх та його раби", казка "Карлик Ніс", а також раніше не опубліковані два оповідання одного з братів Грімм, а саме Вільгельма, "Білосніжка і червона троянда" і "Фестиваль підземель". Клаурен виграв позов проти Гауфа Третій том його казок і оповідань більше присвячено легендам і драматичним історіям. Він включає серед інших "Харчевню в Шпессарті" та легенду Шварцвальду "Холодне серце", яка стала одним із його найвідоміших творів. Де тільки не опиняються герої Вільгельма Гауфа, де тільки не відбуваються з ними дивовижні історії: в пустелі, Каїрі, Олександрії та Багдаді, Німеччині, в дрімучому Шпессартському лісі, Шотландії, Франції, Голландії, на морі й суходолі. Ці історії часто не пов'язані одна з одною. Навіть далекі одна від одної. Час дії умовний. Одна історія змінюється іншою, водночас виникає ілюзія, що вона продовжує попередню, ніби вкладена в неї, а та, що вкладена, містить третю. Створюється враження, що запас казок у автора безмежний. Розмір самих казок для Гауфа не має жодного значення. Композиція творів набагато складніша в іншому. Йому нічого не варто розірвати навпіл складну й цікаву казку "Холодне серце", й до того ж на найцікавішій сторінці&hеllір; Його вчителя вгадати легко: це Ернст Теодор Амадей Гофман. Гауф знайомить читача з першою частиною історії, незвичайною, дивовижною в усіх значеннях, а потім, через багато сторінок, розповідає другу частину, ще більш незвичайну. Вільгельм Гауф жив так, ніби знав, що до 25 не доживе. Був стрункий, із темно-синіми очима, веселий, дотепний, товариський, скромний, добрий. Написав не тільки казки, найкращі з яких посіли чільне місце у світовій літературі. Його перу належать також любовні вірші, балади, солдатські пісні. "Нині навіть важко уявити, що всі твори Гауфа були створені менш як за три роки. І створені молодою людиною, яка не встигла набути ані життєвого досвіду, ані майстерності. Але за всіх легко помітних недоліків вони творіння по-своєму новаторські, в них вгадуються ідеї та форми нової епохи", писав літературознавець і перекладач Микола Зеров. Під час своїх подорожей Гауф дописує "Повідомлення з мемуарів Сатани", публікує кілька коротких новел, а також віршів, які швидко стають народними піснями. Натхнений творами Вальтера Скотта, Гауф пише історичний роман "Ліхтенштейн", що став одним із найкращих у цьому жанрі в ХІХ ст. Цей роман набуває величезної популярності в Німеччині, й особливо на землях Швабії, оскільки розповідає про один із найцікавіших моментів історії цього краю. "Ліхтенштейн" був, поряд зі знаменитими казками, найвідомішим його твором аж до ХХ ст. Навіть тодішній герцог Вільгельм фон Урах, член владного дому Вюртембергів, надихнувся романом і придбав старий будинок лісника поблизу місця колишнього замку Альт-Ліхтенштейн. На початку 1840-х він наказав побудувати новий замок над долиною Ехаз поблизу Ліхтенштейн-Гонау. Так звели замок Ліхтенштейн, який існує і сьогодні. Роман став широко відомим, а опера, кілька п'єс і адаптації для театру витинанок також сприяли його пізнішій популярності. У січні 1827-го Вільгельм Гауф став редактором Штутгартської ранкової газети. Того ж року його дружина й одночасно двоюрідна сестра Луїза Гауф 10 листопада народила йому доньку Вільгельміну. Незабаром письменник серйозно захворів на тиф. Заразився під час подорожі через Тироль. І вже за тиждень після народження доньки, 18 листопада, Вільгельм Гауф помер у Штутгарті. Похований на цвинтарі Хоппенлау в цьому ж місті. У пам'ять про письменника 1978-го засновано Премію Вільгельма Гауфа для сприяння розвитку дитячої та юнацької літератури. Серед інших її отримали Астрід Ліндґрен та Міхаель Енде. Усі твори Гауф створив менш як за три роки За три роки після смерті письменника в Штутгарті вийшло повне зібрання його творів у 36 невеличких томах. У його казках немає лірико-філософської інтонації Андерсена. Від нього далека витончена простота геніальних казок Шарля Перро. Відсутність психологічної глибини сама собою характерна для всіх видів цього жанру. Але від казок Гауфа було б несправедливо взагалі вимагати будь-якої глибини. Адже автор часом обходиться навіть без імені героя, обмежуючись тільки повідомленням про його професію. Було б помилкою припускати, що ця особливість підказана натхненням. Зовсім ні. Такою є теоретична концепція автора. Багато творів Вільгельма Гауфа екранізували за понад 100 років після його смерті. Найвідоміші екранізації казок письменника включають фільми Адольфа Вентера (1923) і Курта Гофмана (1957) під назвою "Харчевня у Шпессарті", а також "Холодне серце" Пола Верховена (1950) та "Пригоди маленького Мука" Вольфганга Штаудте (1953).

Концерт "Донеччина симфонія життя" відбудеться 11 травня в Національній філармонії України в межах проєкту "Філармонія нескорених". Подія вдруге об'єднає два музичні колективи з Донецької області оркестр "Ренесанс" Маріупольської камерної філармонії та камерний оркестр домристів "Лик домер". Уперше вони виступили разом минулого квітня у столичному Будинку архітектора. Цього разу з деякими змінами повторять програму, що складається переважно з музики донецьких композиторів. Про свої колективи та спільну подію розповідають солістка та концертмейстерка оркестру "Ренесанс" Наталя Ляшенко і художня керівниця та диригентка оркестру "Лик домер" Світлана Білоусова Наталя Ляшенко: "Ренесанс", який заснував диригент Василь Крячок, уперше виступив у Маріуполі 17 квітня 1989 року. Відтоді брав участь у знакових фестивалях у Львові, Сумах, Києві, Кракові тощо. Репертуар оркестру охоплює яскраві зразки української барокової музики, світову та вітчизняну класику, твори наших сучасних композиторів, зокрема в аранжуванні Василя Крячка. На основі колективу 2018-го відкрилася Маріупольська камерна філармонія, що базувалась у приміщенні Палацу культури "Маркохім". Після початку повномасштабного вторг­нення ми були змушені евакуюватися до Києва. Директор і головний диригент філармонії Василь Крячок, музиканти Маріуполя та запрошені виконавці брали участь у заходах під егідою оркестру "Ренесанс". А також поновили єдиний у Донецькій області фестиваль класичної музики Маrіuроl Сlаssіс і проводили його в кількох містах України та Польщі. У грудні 2022 року ми продовжили свою діяльність в оновленому складі в київському Будинку архітектора. А вже в лютому ­2023-го виступили на сцені Національної філармонії України в межах проєкту "Філармонія нескорених", автором якого став гендиректор закладу Михайло Швед. Цей проєкт спрямовано на підтримку музикантів з окупованих і деокупованих українських територій, а також міст, що перебувають під постійними обстрілами агресора. Сьогодні маємо тимчасову, на період окупації Маріуполя, репетиційно-концертну базу Будинок архітектора, де проводимо більшість виступів. З основного складу маріупольців залишилося всього п'ять оркестрантів. До оркестру приєдналися музиканти з інших окупованих міст Луганська, Сіверськодонецька та Лисичанська, а крім того, з Харкова, Запоріжжя, Кривого Рогу та Києва. 17 квітня 2024-го "Ренесанс" святкував 35-річчя. Частиною серії ювілейних заходів став проєкт "Донеччина симфонія життя" у творчій співпраці з оркестром "Лик домер". Рік по тому представимо його вдруге. Ми виконаємо знакові твори композиторів Володимира Стеценка, Віктора Косенка, Михайла Шуха, а також маріупольця Володимира Мітіна, який помер 2018 року. Крім того, прозвучить "Не твоя війна" Богдани Фроляк фантазія на теми пісень гурту "Океан Ельзи", присвячена оркестру "Ренесанс" та академічному камерному оркестру "Віртуози Львова". Ексклюзивом вечора буде унікальне спільне виконання "Ренесансом" і "Ликом домер" гімну-реквієму "Місто Марії" Золтана Алмаші. На тлі емоційних переживань 2022 року автор присвятив його місту-герою Маріуполю. Концертна програма має важливе значення нині, коли більша частина Донецької області перебуває під російською окупацією. Доля композиторів, твори яких увійшли до цієї програми, в той чи той момент їхнього життя була пов'язана з Донеччиною. Як і доля виконавців обох оркестрів. Світлана Білоусова: "Лик домер" створив 1992 року в Донецьку домрист і композитор Валерій Івко. Ансамбль віртуозів став потужним творчим осередком української культури на Донеччині. Протягом 33 років співпрацював із композиторами регіону та виступав на різноманітних концертних майданчиках, зокрема в Німеччині та Польщі. На сьогодні це єдиний у своєму роді оркестр домристів із тривалою історією та аудиторією прихильників. А існує він на громадських засадах і веде активне творче життя лише завдяки ентузіазму учасників. У домровому виконанні по-новому звучить академічна музика різних епох від Йоганна Себастьяна Баха до Євгена Станковича, аранжування джазових композицій та оригінальні твори, написані спеціально для цього інструмента. Наш репертуар збагачують молоді композитори. Останній концерт першого складу оркестру відбувся у квітні 2014-го в межах Українського літературного фестивалю в донецькому культурному центрі "Ізоляція". Через війну колективу довелося залишити рідне місто та переїхати до столиці. Репетиційно-концертний процес продовжили в оновленому складі в Національній музичній академії України. Новим важким викликом 2022 року для нас стала втрата керівника Валерія Івка. Тепер я веду далі справу вчителя. Сьогодні "Лик домер" згуртував молодь із Луганська, Донецька, Бахмута, Маріуполя, Кривого Рогу, Кропивницького, Чернігова, Житомира, Рівного, Львова, Полтави та Сум. Усі учасники дотримуються єдиної системи поглядів, що становлять основу виконавської школи Валерія Івка. Проєкт "Донеччина симфонія життя" це насамперед можливість показати різнобічні прояви інструментального мистецтва Донеччини як вагомого шару української музичної культури. Прагнемо проілюструвати сторінки з історії його розвитку, нагадати про митців і зберегти потужне творче надбання. Унікальність концерту полягає в тому, що на одній сцені будуть два оркестри з Донеччини струнний і струнно-щипковий різні за складом і тембром, проте з подібною історією. Окрім робіт Валерія Івка, ми зіграємо твори, які представники Донецької організації Національної спілки композиторів України написали для нашого оркестру. Це композиції, що їх у різні роки створили Євген Мілка, Олександр Некрасов, Сергій Мамонов, Олексій Скрипник і Євген Петриченко. У їхніх творах простежується національна стилістика. Концепцію вечора доповнять "Варіації на тему Паганіні", які польський композитор Вітольд Лютославський написав під час німецької окупації Польщі. Сьогодні необхідно продовжувати відкривати невідомі широкому загалу мистецькі прояви та творчі здобутки Донеччини. А водночас згуртовувати та підтримувати українців, які були змушені залишити свої домівки 2014 року, а згодом і 2022-го. Сподіваюся, наша творчість надихне людей і стане своєрідним символом продовження життя.

Про це пише ЕurоNеws.На аукціоні буде представлено 40 робіт з особистої колекції покійного першовідкривача поп-арту - скарбниці картин, малюнків, скульптур та естампів, багато з яких ніколи не виставлялися на публіці.Значна частина робіт прибула з саутгемптонського будинку, в якому Ліхтенштейн мешкав разом зі своєю дружиною Дороті, в тому числі рідкісні твори, зроблені у власній студії художника."Ця феноменальна група робіт - від малюнків до картин і скульптур - відкриває незрівнянний геній Ліхтенштейна, - наголосив Девід Гальперін, віцеголова Sоthеby's і керівник відділу сучасного мистецтва в Нью-Йорку. - Повний обсяг пропозиції - це багатий і різноманітний вибір, який знайде відгук у колекціонерів по всьому світу - тут справді знайдеться щось для кожного".Як зазначили у виданні, колекція демонструє різні етапи творчої еволюції митця: від перших абстрактних експресіоністських робіт 1950-х, через культові полотна, натхненні коміксами 1960-х років, до більш складних і експериментальних творів наступних десятиліть. На аукціоні будуть представлені його інтерпретації модерністських майстрів Пікассо та Моне, виконані в фірмовому стилі з використанням крапок та чітких контурів, а також серія "Відображення" 1980-х рр. і інноваційні роботи 1990-х рр..Перед аукціоном роботи покажуть у Гонконзі, а потім повернуть до Нью-Йорка.Довідково: Ліхтенштейн народився в Нью-Йорку, під час Другої світової війни був призваний до армії США, а згодом викладав образотворче мистецтво в Університеті штату Огайо. У 1960-х митець завоював славу завдяки роботам у стилі коміксів, наприклад, серії "Дівчата в біді". Його творчість викликала суперечки й численні дебати про суть мистецтва, а в пресі навіть з’являлися різкі оцінки.Попри це, його вклад у мистецтво залишається визначальним і сьогодні. Вдова митця, Дороті, активно підтримувала і популяризувала його спадщину через Фонд Роя Ліхтенштейна.У Великій Британії на аукціоні Неnry Аldrіdgе аnd Sоn виставили жіночий кишеньковий годинник, який належав пасажиру "Титаніка" - данцю Гансу Крістенсену Гіварду, що загинув у катастрофі.

У Вінниці запрацювала виставка творів народного мистецтва "Великодня писанка". Крім того, у середмісті, на майдані Незалежності, влаштували великодню артгалерею просто неба з велетенських писанок. Про це Укрінформу повідомили у Вінницькому обласному центрі народної творчості, передає Рубрика. "Це наша традиційна виставка народного мистецтва "Великодня писанка", в експозиції якої представлені як традиційні писанки, так і твори інших […] Тhе роst Великодня писанка”: у Вінниці відкрилася виставка творів народного мистецтва  арреаrеd fіrst оn Рубрика.

Нардеп Степан Івахів задекларував антикваріат, чоловічі костюми, ювелірку і твори мистецтва. Що ще потрапило до декларації і скільки нардеп заробив за рік?

Церемонія вручення Національної премії України імені Тараса Шевченка відбулася в Національній філармонії 9 березня. Цьогоріч лауреатів найвищої у країні відзнаки за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва визначили в семи з восьми номінацій. Серед них була одна нова "Декоративно-прикладне мистецтво". У категорії "Літературознавство та мистецтвознавство" переможця не обрали. Грошова винагорода становила 484&thіnsр;480 гривень. Про цьогорічних лауреатів розповідають члени комітету з Шевченківської премії ЛІТЕРАТУРА Поет Юрій Іздрик за книгу поезій "Колекція" Василь Кузан, письменник: Студенти різних регіонів України серед п'яти улюблених сучасних поетів називають Юрія Іздрика. Його цитують, на нього посилаються як на авторитет не тільки в літературі. Юрій Іздрик відомий не лише як поет і прозаїк, переможець конкурсу "Книга року ВВС-2009" зі збіркою оповідань "Таке". Його знають і як художника, учасника й організатора різних перформансів, актора, який знявся у фільмі Ірини Цілик "Я і Фелікс", редактора та видавця журналу "Четвер" разом із Юрієм Андруховичем. А його оголена фотосесія 2020 року спричинила скандал у нашому наскрізь пуританському суспільстві, яке свято сповідує подвійну мораль. Знімки увійшли до збірки віршів Nаkеd Оnе, що містила відверті світлини письменника, пози якого пародіювали класичні картини та скульптури. За це прогресивні українські жінки нагородили Юрка премією "Золотий ліфон" як най­сексуальнішого митця. У літературі Юрій Іздрик є представником "станіславського феномена", одним із тих авторів Івано-Франківщини, які зреалізували український варіант постмодернізму. Саме через призму цього напряму варто оцінювати творчість цього культового письменника й аж ніяк не з точки зору якогось там реалізму. А сучасний постмодернізм це процес творення літератури без дотримання будь-яких правил і меж, сповнений жанрових і стильових інсталяцій, пошуку нових форм вираження та засобів самореалізації, нової мови. Загальносвітові тенденції постмодернізму в Іздрика приправлено специфічними національними рисами іронією та сарказмом, підвищеною політизованістю, пошуком ідей, які мали б об'єднувати. Особливе місце в його творчості, зокрема в поезії, посідає стьоб знущально-агресивний, сповнений парадоксів, насмішкувато-іронічний метод у мистецтві, невіддільний від способу життя. Роздуми про існування людини, теми війни, релігійності, буденності та швидкоплинності буття й часу, мотиви віри у свої сили, Бога, любов і вірність сповнюють часто символічні тексти Іздрика. Нагромадження художніх тропів, зокрема незвичних, суперечливих, часто шокувальних порівнянь, епітетів, метафор, нанизування образів, довільне, інколи пародійне цитування відомих творів класиків, фрази з Біблії, музичні терміни, філософські категорії, елементи психоаналізу створюють певну текстову анархію. Вона дає змогу знаходити нові сенси, глибинні підтексти, надтексти, інтертексти. Письменник ніби створює простір і дає матеріал для тлумачення власних віршів, таким чином долучаючи читачів до процесу співтворення. Читання органічного й експериментального Іздрика з його протестом проти минулого та бажанням першим створити щось нове подібне до приймання контрастного душу: не всі до цього готові. Та й не кожному це потрібно. Саме тому Юрка або сприймають і люблять усім серцем, або відштовхують, не розуміють, проклинають та піддають суспільній анафемі. ПУБЛІЦИСТИКА ТА ЖУРНАЛІСТИКА Журналіст Павло Казарін за проєкт "Публіцистика воєнного часу в інтернет-виданні "Українська правда" Вадим Карп'як, журналіст: Хороша публіцистика завжди апелює до тонких моментів, зрозумілих людям конкретно в цей історичний момент. Ви можете нині прочитати прекрасні публіцистичні тексти 1990-х або Івана Франка. Вони стилістично чудові, але не сприймете й половини натяків, які давали автори. Адже вони реагували на ситуацію навколо та вживали метафори й порівняння, зрозумілі читачам того часу. Це цінність такої літератури та її прокляття. Павло Казарін володіє унікальною, мені здається, здатністю трохи розширяти часові межі публіцистики. Коли прочитаєте його книжку "Дикий Захід Східної Європи" 2021 року, здивуєтеся, наскільки актуальна. Хоча вона про 2014-й і трохи пізніше, але читається так, ніби написана буквально щойно. Тексти Павла це публіцистика чітких визначень, простих речень і глибоких думок. Якось в одному зі своїх есеїв він сказав, що завдання журналістики пояснювати країні саму себе. Виступаючи на врученні Шевченківської премії, Павло ще уточнив, що під час війни це також завдання постійно нагадувати та відстоювати цінності. Публіцистика Павла Казаріна це якраз про цінності. Про те, що за нинішніх умов ми легко можемо втратити орієнтири, шукаючи "своїх чужих". Але є якісь базові речі, основні для всіх людей, як-от гідність, що не девальвуються залежно від політичної чи геополітичної ситуації. КІНОМИСТЕЦТВО Режисер Олесь Санін, оператор Сергій Михальчук і композиторка Алла Загайкевич за повнометражний ігровий фільм "Довбуш" Андрій Халпахчі, кінознавець: Два роки поспіль українське кіно не отримувало Шевченківської премії. Комітет розглядав пропозиції та вважав, що немає гідного фільму. Щоправда, торік в іншій категорії "Публіцистика та журналістика" все ж нагородили авторів документальної стрічки "20 днів у Маріуполі". Цього року в номінації "Кіномистецтво" було подано тільки одну роботу. Це прикро й не зовсім зрозуміло, адже були й інші гідні кандидати. Могло би стати кілька претендентів, а так видавалося, що конкуренції немає. Олесь Санін, учень відомого режисера Леоніда Осики, продовжує традицію українського поетичного кіно. Він працює повільно та ретельно. "Довбуша", який вийшов на екрани 2023-го, теж робив довго п'ять років. Це цікавий феномен поєднання художньої вартості зі спрямованістю на широку аудиторію. Фільм не тільки майстерно знятий, а й зроблений для масового глядача, що важливо сьогодні для українського кіно. В Олеся Саніна яскрава зображувальна сторона те, що ми називаємо картинкою. Стрічка також має ритм, який тримає від початку до кінця. Це один із касових рекордсменів у національному прокаті (зібрав 68 млн грн, посів третє місце у списку найкасовіших українських фільмів після анімації "Мавка. Лісова пісня" та комедії "Я, ти, він, вона". Країна). Цікава сторона фільму в тому, що він не історичний у прямому значенні цього слова, а про міфічного героя. Зроблений на фольклорному матеріалі й історичних реаліях. Водночас сьогодні, безумовно, рефлексує про події війни, захист України та виборювання її свободи. Ці паралелі очевидні. Окрім режисури, ми відзначили роботу оператора Сергія Михальчука та музику композиторки Алли Загайкевич. Олесь Санін нині вже досвідчений режисер із певним доробком: його "Мамай" і "Поводир" також були помітними фільмами у вітчизняному кінопроцесі. Безумовно, це теж враховувалося. Але подавали на Шевченківську премію Саніна та його колег саме за "Довбуша", і комітет визнав їх гідними нагороди. МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО Скрипалька Богдана Півненко за концертні програми 20192024 років і композитор Олександр Шимко за сакральну містерію "Вирій" для мішаного хору, автентичних голосів, сопрано та симфонічного оркестру на стародавні молитовні, біблійні та українські народні тексти Богдана Фроляк, композиторка: Сакральна містерія "Вирій", за яку відзначили композитора Олександра Шимка, це самобутній і масштабний твір. Прем'єра відбулася 2022 року у Вроцлавській філармонії силами українських і польських музикантів. Прекрасне виконання об'єднало на одній сцені Симфонічний оркестр Варшавської філармонії, Національну заслужену академічну капелу України "Думка", хор Вроцлавської філармонії, ансамбль автентичного співу "Божичі", солістів Тетяну Журавель та Андрія Ляшука. А диригував відомий польсько-український диригент, амбасадор української музики в Польщі та світі Роман Ревакович. Богдана Півненко, нагороджена за концертні програми 20192024 років, скрипалька-солістка, а також художня керівниця Національного ансамблю солістів "Київська камерата". Власне з цим камерним оркестром вона презентує українську музику за кордоном на високому рівні. Богдана постійно виступає з новими творами вітчизняних композиторів, які часто пишуть і присвячують їх саме їй. Вона є однією із знаних і впізнаваних представниць нашої музичної культури, яка невтомно працює на благо України. Вибір лауреатів є завжди важким, бо всі, хто пройшов до третього туру, були гідні нагороди. Ситуація в номінації "Музичне мистецтво" особливо складна через те, що вона об'єднує в собі композиторів і виконавців. Обирати важко, бо це насправді різні види діяльності. Також незрозуміло, що робити з представниками популярної музики, адже порівнювати її з академічною неможливо й недоречно. Другий рік поспіль нам вдається присудити дві премії в цій галузі за рахунок номінацій, в яких вона не була присуджена. Ми в комітеті постійно порушуємо питання про розділення категорії на дві "Композиторська творчість" і "Виконавське мистецтво". Колись так і було. ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО Режисер-постановник та автор лібрето Василь Вовкун за оперу "Лис Микита", балет "Тіні забутих предків", модерн-балет "Пізнай себе" й театралізовану кантату "Псальми війни" у Львівській національній опері Ганна Веселовська, театрознавиця: Лауреатом Шевченківської премії в театральному мистецтві став генеральний директор художній керівник Львівського національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Василь Вовкун. Його відзначили як режисера-постановника сценічних творів, що отримали значний розголос і визнання у глядача та професійної критики, опери "Лис Микита" та балету "Тіні забутих предків", обидві прем'єри на музику композитора Івана Небесного. Крім того, Василя Вовкуна нагородили як автора лібрето та постанов­ника модерн-балету "Пізнай себе" на музику Дмитра Данова і театралізованої кантати "Псальми війни" на музику Євгена Станковича. Усі ці мистецькі події відбулись у Львівській національній опері протягом останніх п'яти років. Як наслідок творче обличчя поважного колективу істотно змінилося. Національне в репертуарі перестало бути еквівалентом провінційної шароварщини. Обраний Василем Вовкуном шлях змін вітчизняної оперної сцени, який він сам визначив як програму "Український прорив", розпочався ще в 1990-х. Тоді він як режисер-­постановник масштабних музично-театральних дійств робив перші спроби принципово змінити репертуарну оптику наших музичних театрів. А після того як 2017 року очолив Львівський театр опери та балету, ініційований ним "український прорив" таки здійснився. Не варто думати, що це був простий і безхмарний шлях. Але він став системним і результатним. Починаючи від відновлення легендарного твору Євгена Станковича "Коли цвіте папороть" і запрошення німецького режисера Андреаса Вайріха для постановки опери "Страшна помста" цього ж композитора до останніх мистецьких подій постановок новітніх українських опер і балетів. ВІЗУАЛЬНІ МИСТЕЦТВА Художниця Жанна Кадирова за персональну виставку "Траєкторії польотів" Віктор Сидоренко, художник: Мисткиня Жанна Кадирова отримала премію за персональну виставку "Траєкторії польотів", яка була експонована в РіnсhukАrtСеntrе у 20232024 роках і метафорично розкриває два горизонти України той, що походить із минулого, та інший, який рухає сьогодення. Під час розгляду робіт відбуваються не тільки експертиза й оцінювання самих творів, а й місця та ролі конкретного художника в суспільному просторі. Зважуються його популярність, затребуваність праці, сучасний характер творчості. Жанна Кадирова активна учасниця групи Р.Е.П., що виникла на хвилі Помаранчевої революції. Популярність їй принесла виставка "Діаманти" 2006 року в Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії, твори якої засвідчують прихильність до розроблення авторської техніки скульптури, "коштовні камені", зроблені з кахлів, цементу та монтажної піни. Жанна брала участь у чотирьох Венецій­ських бієнале, багато виставляється за кордоном. Кияни знають її скульптуру "Форма світла" на Пейзажній алеї. На прикладі виставки "Траєкторії польотів" спостерігаємо бажання художниці утвердити сучасного глядача в неодмінності перемоги, а майбутнього в тому, що мистецтво це теж зброя. Нагадаю, що її проєкт "Паляниця" зібрав понад 7 мільйонів гривень на підтримку Збройних сил України. ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНЕ МИСТЕЦТВО Майстри петриківського розпису Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій Пікуш, Марія Пікуш і Наталія Рибак за мистецький проєкт "Петриківський розпис: на захисті ідентичності" Віктор Сидоренко, художник: 2024 року в системі відзначення Шевченківською премією після довгої паузи з ініціативи президента України відновили номінацію "Декоративно-прикладне мистецтво". Повною мірою логічним є присудження премії за мистецький проєкт "Петриківський розпис: на захисті ідентичності". Нагороду отримали Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій та Марія Пікуші, Наталія Рибак майстри української петриківки, що зародилася на Дніпровщині наприкінці ХІХ століття. Приємно пригадати, що, коли у стінах Національної академії мистецтв України торік відбувалася виставка майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема й петриківки, вона набула неабиякого культурного розголосу. Художники щедро ділилися з охочими основами майстерності виконання петриківського розпису. Світове визнання петриківки пам'яткою нематеріальної культурної спадщини в поєднанні з її національним визнанням красномовно свідчить про значний інтерес мистецької спільноти до українських народних традицій та їх подальше плекання.

Під завалами вже рік залишаються мистецькі фонди дипломні роботи студентів за останні двадцять років Малювати почала з 5 років. Спершу відвідувала різні гуртки, а згодом районну художню школу. Крім того, займалася фортепіано. У 12 років вступила до Республіканської художньої середньої школи імені Тараса Шевченка (нині Київський державний художній ліцей ім. Тараса Шевченка. Країна). 1997-го стала студенткою Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Закінчила майстерню історичного живопису під керівництвом професора Феодосія Гуменюка. Там зібралася сильна команда студентів. Ми майже щовечора додатково займалися рисунком. Після закінчення навчання почала працювати в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука (нині Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука. Країна), на кафедрі монументального і сакрального живопису. Стала викладати техніку фрески. Це складна техніка живопису, яка потребує швидкості, адже фарба наноситься на вологий тиньк. Якщо цього не зробити вчасно, фреска втрачає довговічність. Атмосфера на кафедрі надихала: колеги за кавою ділилися досвідом розписів Михайлівського Золотоверхого собору й Успенського собору Києво-Печерської лаври, розповідали про спадщину Михайла Бойчука. Це спонукало мене до вивчення іконопису. Я вирішила вступити до аспірантури, де обрала темою дослідження українську хатню ікону, що була особливо поширеною наприкінці ХVІІІ на початку ХХ століття. У дисертації досліджувала її типологію, іконографію, семантику, колористику, історію становлення і трансформаційні процеси, що призвели до згасання цього явища на початку ХХ століття. Розуміючи, що вивчати ікону лише з позиції мистецтвознавства недостатньо, вступила на вечірні курси до духовної семінарії. Торік вийшла друком моя монографія "Візантійські традиції в іконописі: богословсько-символічні та формотворчі аспекти". Нещодавно надруковано четвертий наклад. У праці зібрано статті на основі моїх лекцій із навчальної дисципліни "Основи іконографії". Нині готую до друку ще одну монографію, присвячену українській хатній іконі. І сама пишу ікони. Маю 12 персональних виставок живопису й іконопису. 2024-го разом зі студентами відкрили виставку в Національному музеї літератури України. Натхнення черпаю з подорожей, природи, читання філософських та богословських праць, відвідувань виставок і лекцій. Іконопис потребує молитовного споглядання, внутрішньої концентрації й особливого ритму. Це натхненна творчість і духовна практика, за допомогою якої реалізується аналогічна функція. Іконопис дарує внутрішній спокій і допомагає знайти сили. Вибух повністю зруйнував будівлю 25 березня 2024 року російська ракета влучила в навчальний корпус нашої академії. Вибух зруйнував будівлю, де розміщувалися спортивна зала, майстерня монументального і станкового живопису, конгрес-хол, а також Музей культурної спадщини художника-монументаліста Михайла Бойчука. Прилеглий корпус з актовою залою, галереєю та керамічними майстернями нині в аварійному стані, а напівзруйновані конструкції потребують термінового демонтажу через ризик обвалів. Під завалами вже рік залишаються мистецькі фонди диплом­ні роботи студентів за останні 20 років. Це твори декоративного мистецтва художній текстиль, вишивка, арткостюм, ювелірне мистецтво, художнє дерево, сакральне та монументальне мистецтво, вітражі, ікони, гаряча емаль, графічні роботи представниці школи бойчуківців Марії Котляревської, архіви кафедри монументального і станкового живопису, а також роботи з виставки "Українська жінка в полум'ї війни", яка експонувалася на час ракетного удару. Сподіваємося, деякі твори вдасться реставрувати. Спільно з ЮНЕСКО проведено обстеження: експерт підготував звіт із рекомендаціями щодо прибирання уламків, а в грудні Міністерство культури та стратегічних комунікацій надало дозвіл на демонтаж пошкоджених будівель. Проте ми не можемо розбирати завали власними силами, це мають робити фахівці. На жаль, бюрократичні процедури значно ускладнюють процес. Трагедія сталася о 10:30, коли тривали заняття. За висновками експертів, це був вибух бойової частини ракети, а не влучання уламка. Вибило вікна з першого по четвертий поверхи в навчальному корпусі, де студенти займалися рисунком і живописом. Завдяки щасливому збігу обставин хвиля вибуху пішла в бік актової зали, де нікого не було. Студенти й викладачі встигли сховатися. Виникли точкові пожежі, які погасили рятувальники. Ще одним Божим провидінням було те, що через недостатню площу укриттів студенти навчаються почергово по тижнях. На момент прильоту в четвертих-шостих курсів були практичні заняття. Якби навчалися перші-треті курси, то навіть страшно уявити, яка могла би бути ця трагедія. І головне ракета пролетіла повз гуртожиток, де живе понад 250 осіб. На подяку Богові, що внаслідок прильоту ніхто не загинув, мріємо побудувати на території академії капличку з реконструкціями фрескових розписів та ікон Михайла Бойчука і його учнів. Після прильоту не було часу на розпач. Разом із партнерами та благодійниками ми одразу почали відновлення. Силами академії замінили склопакети в навчальних корпусах, встановили захисний паркан на місці руйнування, підготували чимало необхідної в таких випадках документації. Завдяки спонсорській підтримці Благодійного фонду Sоlіdаrіty відновили опалення навчального корпусу, а за кошти Печерської районної державної адміністрації полагодили систему газопостачання гуртожитку. За допомогою Ноusе оf Еurоре облаштували дві комп'ютерні аудиторії. Власними силами відремонтували кілька навчальних аудиторій і майстерень. Також ми виграли два гранти від Українського культурного фонду і придбали обладнання та художні матеріали для поновлення роботи кафедри монументального та станкового живопису. За благодійної ініціативи ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Олександра Цугорки і директора аукціонного дому Gоldеns Михайла Василенка провели виставку-аукціон "Від НАОМА для Академії Бойчука", де вдалося зібрати понад 300 тисяч гривень на відбудову. Нині студенти не мають достатньо навчально-виробничих майстерень, але ми прагнемо відбудувати зруйнований корпус як сучасний інноваційний простір із виставковими залами, артхабом, майстернями та зонами для творчих колаборацій і резиденцій. Маємо ідею створити відкритий інклюзивний центр, доступний для всіх, а також для реабілітації військових через арттерапію. Академія отримала визнання й допомогу від міжнародної спільноти. У вересні нас офіційно приєднали до мережі мистецьких закладів світу ЕLІА та платформи UАх, що представляє понад 300 тисяч студентів із понад 285 університетів мистецтв у 52 країнах. Ця ініціатива спрямована на підтримку українських студентів із мистецьких закладів вищої освіти, які постраждали від війни. До річниці ракетного прильоту в галереї академії у квітні відкриється виставка "Тіло/Крихкість". Ця виставка рефлексія на події, що відбуваються не лише в нашому закладі, а загалом в Україні та світі, через живопис, графіку, артоб'єкти та перформанси на завалах. Куратором виставки є викладач Мирослав Вайда художник сучасного мистецтва, який працює в різних медіа і має досвід кураторства міжнародних проєктів.

З 27 березня Ретроспективний прокат фільму "Камінний хрест", режисер Леонід ОсикаП'яте місце в рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, який сформував Довженко-Центр, посідає "Камінний хрест" 1968 року режисера Леоніда Осики.Головний герой Іван Дідух усе життя важко працював, а на схилі літ вимушений емігрувати із сім'єю в пошуках кращої долі. Перед від'їздом до Канади встановлює на горі камінний хрест - останній символ зв'язку з рідною землею. Збирає на проводи односельців і замовляє за собою, ще живим, панахиду, за сюжетом."Камінний хрест" вважають одним із ключових фільмів українського поетичного кіно. Сценарій написав поет Іван Драч на основі новел письменника Василя Стефаника "Камінний хрест" і "Злодій". Головну роль виконав Данило Ільченко, а одного із синів Дідуха зіграв Іван Миколайчук.- Це авторська робота молодого режисера, - каже кінокритик і режисер Станіслав Битюцький. - Леоніду Осиці не було ще й 30-ти. Зробив екранізацію новел Василя Стефаника, але говорять про різне. Письменник - про еміграцію на початку 1900-х із Галичини до Америки. Осика ж тримає в голові знання про сталінський терор, зникнення, допити та вбивства людей. Цей лейтмотив наче приховує за творами Стефаника. З 3 квітняПрокат фільму "Мишоловка", режисер Сергій КасторнихВійськовий Антон уперше опиняється в зоні бойових дій, у бліндажі, вхід в який завалює від прямого влучання ворожого снаряда. Він приходить до тями з травмами, на самоті, ув'язнений під землею. Використовує всі доступні засоби й ресурси, щоб вибратися з пастки. Антон у виконанні актора Юрія Кулініча - герой трилера "Мишоловка".Це повнометражний ігровий дебют режисера та військового Сергія Касторних, який був співсценаристом фільмів "Як там Катя?" та "Мирний-21". Над проєктом працювало 11 чинних і колишніх військових.- Якщо мене чому й навчила війна, то це не відкладати нічого на завтра, - говорить Сергій Касторних. - Перший рік в армії я вважав, що ніколи не повернусь у професію. Але одного дня прокинувся та зрозумів, що щойно подивився фільм у себе в голові. Від початку до кінця. З найдрібнішими деталями. Стати режисером було закономірним рішенням. Ніколи не боявся брати на себе відповідальність, але її сприйняття та вагомість набули нового сенсу саме у війську. До 9 квітняВиставка Марії Левитської "Азовсталь: Полонені. Заручники війни"Понад 40 картин присвятила полоненим захисникам "Азовсталі" мисткиня Марія Левитська - головна художниця Національної опери України. Створила декорації та костюми для понад 160 опер, балетів і драматичних вистав у різних країнах.- 2022 року я опинилася з дитиною в Празі, - розповідає Марія Левитська. - Ми пішли до музею. Там побачила старовинні дерев'яні скульптури: Мадонна з немовлям, а в нього обламані ручки й ніжки. П'єта, а у Христа обламані ноги. Відчула: це про нас, про війну, про наших понівечених людей. Про Маріуполь ще майже не було інформації - лише уривки відео захисників "Азовсталі". Не могла нічим їм допомогти. Просто у дворі, біля сміттєвих баків почала малювати свій біль.2023-го в Національному музеї медицини в Києві ми відкрили виставку. Прийшли дружини та матері полонених азовців. Одна жінка спитала: "А про полонених можете намалювати?" - "Я спробую". Мала це зробити.Київ, Національна академія мистецтв України, вул. Бульварно-Кудрявська, 20 З 10 квітняПрокат фільму "Киснева станція", режисер Іван ТимченкоФільм про Мустафу Джемілєва зняв Іван Тимченко, режисер стрічки "Іловайськ 2014. Батальйон "Донбас". Протягом року проводив серію інтерв'ю з лідером кримськотатарського народу. Стрічка отримала спеціальну відзнаку журі національної конкурсної програми торішнього Одеського кінофестивалю за найкращу режисуру.Дія відбувається влітку 1980-го. Дисидент і політв'язень Мустафа Джемілєв відбуває чотирирічне заслання в селищі Зирянка в радянській Якутії. Там працює на кисневій станції: щоденно наповнює киснем іржаві балони. Зустрітися з ним з Узбекистану їде вчителька Сафінар. Вони закохуються, за сюжетом.- Це історія про те, як любов стає викликом системі. Про кохання, що зароджується в умовах, де немає місця для людяності. Про вибір, який змінює не лише життя двох людей, а й історію цілого народу, - каже Іван Тимченко. - Мустафа та Сафінар знаходять одне одного там, де немає ні надії, ні майбутнього - і це найсильніша історія, яку можна розповісти.Режисер описує драму як сюрреалістичну притчу. А головного героя порівнює з міфологічним Сізіфом.- Тут Сізіф - це радянський дисидент, який продовжує боротьбу в безнадійному становищі та не втрачає наполегливості, мотивації та віри у свій народ , - продовжує Іван Тимченко. -. Кровожерлива сутність імперії, її жадання знищувати цілі народи лишаються незмінними. Саме тому приклад Мустафи Джемілєва актуальний досі: боротьба має тривати до перемоги навіть тоді, коли перемога неможлива. 11, 12, 13 квітняПрем'єра балету "Соляріс", композитор Олександр РодінДо 125-річчя Львівської національної опери представлять балет "Соляріс" на лібрето режисера Василя Вовкуна в постановці балетмейстерки Катерини Курман. Музику написав композитор Олександр Родін.В основі балету - фантастичний роман польського письменника Станіслава Лема. Дія твору відбувається в далекому майбутньому. За сюжетом, доктор Кріс Кельвін прилітає на покриту таємничим океаном планету Соляріс для розв'язання проблем із психологічним станом членів експедиції.- Балет "Соляріс" став для мене не просто знаковим етапом у творчості та світогляді, а й справжнім відкриттям - музичним і філософським, - каже Олександр Родін. - Роль людини у Всесвіті, здатність сприймати та приймати нове чи невідоме, межі нашого розуміння та суть буття - все це знайшло відгук у музиці.11 квітня о 18:00, 12, 13 квітня о 17:00, Львів, Львівський національний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької, просп. Свободи, 28 23 квітняЦеремонія нагородження національної музичної премії YunаНовою топ-зіркою назвав музичний огляд Ігор Панасов співака Артема Пивоварова. Цього року він отримав шість номінацій на національну музичну премію Yunа у категоріях "Найкращий виконавець", "Найкращий альбом", "Найкраща пісня", "Найкращий дует/колаборація", "Найкращий відеокліп" і "Найкраще концертне шоу".Торік Артем Пивоваров дав три концерти у столичному Палаці спорту, випустив другий альбом із піснями на тексти українських поетів "Твої вірші, мої ноти Рt.2", а також презентував низку релізів, зокрема хіт "Барабан" у дуеті з Кlаvdіа Реtrіvnа. - У проєкті "Твої вірші, мої ноти" Артем зміг перетворити вірші класиків на музичні мотиваційні хештеги, які допомагають людям не з'їхати з глузду та продовжувати битися за себе, близьких, країну. Це бойовий гопак у форматі маскульту, - каже Ігор Панасов. - Нічого дивного, що Пивоваров збирав повні Палаци спорту. Він гармонійно виглядає в масштабі, коли поруч на сцені капела Ревуцького разом з оркестром НАОНІ. Зібрав навколо себе команду, що робить сміливе шоу з низкою несподіваних ходів. Корінь усього - шалена енергія, яку він генерує. Вона безперервно шукає вихід і працює як ресурс для тих, хто оточує Пивоварова.На 14-й церемонії Yunа відзначають найкращих артистів і музичні роботи 2024 року. Загалом вручать 14 статуеток. Окрім Артема Пивоварова по шість номінацій мають Кlаvdіа Реtrіvnа та Dоrоfееvа. Під час вечора виступлять номінанти та запрошені гості.18:30, Київ, Міжнародний центр культури і мистецтв, вул. Алея Героїв Небесної Сотні, 1 24-27 квітняКнижковий фестиваль "Книжкова країна"Загалом 140 тисяч людей відвідали "Книжкову країну", яка відбулася двічі торік. Третій фестиваль збере видавців, авторів, блогерів і зіркових гостей.Заплановано більш як 300 подій: зустрічі з письменниками, презентації, майстеркласи, дискусії, засідання книжкових клубів, ярмарок у павільйонах і просто неба. Розширять програму репрезентації творчості військових і ветеранів "Фронтмени". Буде окремий напрям комбатантської поезії, театральні вистави, кластер сучасної драматургії, вітрина воєнної літератури та читання з ветеранами.На фестивалі вдруге вручать Премію книжкових блогерів. Її мета - обрати найцікавішу та найбільш обговорювану новинку українського автора, видану протягом останнього року. На нагороду претендують п'ять книжок: "Кубик" Саші Козлова, "Діва, матір і третя" Юлії Нагорнюк, "З нами житиме еласмотерій" Романа Голубовського, "Потяг прибуває за розкладом" Марічки Паплаускайте та "Погляд Медузи" Любка Дереша.Київ, Національний комплекс "Експоцентр України", просп. Академіка Глушкова, 1 25 квітняПрем'єра вистави "Благальниці", режисер Радек Стемпінь- Пророча сила мистецтва. Рік тому ми почали роботу над виставою "Благальниці". Знали, що тема актуальна, але не підозрювали, що побачимо одну зі сцен у прямій трансляції з Овального кабінету, - каже кураторка проєкту Анастасія Павленко.Постановку трагедії давньогрецького драматурга Евріпіда готує польський режисер Радек Стемпінь. Дія відбувається під час Пелопоннеської війни. Битва при Деліумі 424 року до нашої ери продовжувалася понад тиждень. Коли афіняни програли, переможці-беотійці порушили священне табу античного світу й відмовилися віддавати тіла полеглих воїнів для поховання, за сюжетом.У Національному театрі імені Лесі Українки виставу описують як історію про суспільство, що опинилося в пастці: перед загрозою бути покинутими союзниками та перед ризиком стати від них залежними.- Я не маю на меті проводити прямі історичні паралелі, але аналогія між Фівами та Росією, Афінами та США, Аргосом та Україною під час роботи над виставою стає очевидною. Тому, прийнявши драматургічну структуру, яку Евріпід використовував для своїх втомлених від війни співгромадян дві з половиною тисячі років тому, можемо долучитися до такого ж терапевтичного, жалобного ритуалу сьогодні, - говорить Радек Стемпінь.18:00, Київ, Національний драматичний театр ім. Лесі Українки, вул. Богдана Хмельницького, 5 27 квітняВистава "Дещо дивне сталося зі мною", режисер Дмитро Сухолиткий-СобчукРежисер фільму "Памфір" Дмитро Сухолиткий-Собчук дебютував на театральній сцені у січні. Написав і поставив п'єсу "Дещо дивне сталося зі мною".Головна героїня - викладачка архітектури Світлана, яка займається репетиторством, а водночас відновлює будинок після деокупації. Її оточення - це абітурієнти, слідчий Корній і сусідка, яка проводить у її домі сімейні розстановки за Хеллінгером. Несподівано одна з розстановок запускає низку подій: абітурієнти натрапляють на небезпечну знахідку, а Корній зі Світланою переносяться на понад 100 років у минуле, за сюжетом.Дмитро Сухолиткий-Собчук визначає жанр постановки як психологічну практику з елементами детективу.- Події відбуваються у трьох локаціях: в будинку, саду та кабінеті слідчого. Дивним чином переплітаються дві різні історичні епохи, - каже режисер. - Певним тригером є метод сімейних розстановок. З наукового погляду він суперечливий, але якщо людям допомагає ця терапія, то нехай вона буде. З художньої точки зору - це цікавий візуальний спосіб працювати з архетипами та розмірковувати про недосконалість нашого світу.Робота над виставою - це пошуки нового способу спілкування з глядачем, щоб дати змогу прожити щось дивне. Для мене це був досвід переключення. Монтаж кіно дозволяє комбінувати сцени, зводити їх у часі та просторі. Робота в театрі була органічним продовженням пошуку цієї енергії в часі, а простір тут один. Мені видається, що ті енергії, з якими мені цікаво працювати, співмірні як для театру, так і для кіно.18:00, Львів, Національний драматичний театр ім. Марії Заньковецької, вул. Лесі Українки, 1 До 13 липняВиставка номінантів на премію РіnсhukАrtСеntrе 202520 художників віком до 35 років претендують на премію РіnсhukАrtСеntrе 2025 у галузі сучасного мистецтва.- Виставка показує, як змінюються покоління українських художників. Від 2014 року війна визначає досвід цілого покоління, впливаючи на мислення та світосприйняття, - каже кураторка проєкту Олександра Погребняк. - Одна з перших робіт експозиції - образ виснажених грудей. Це фізичне й емоційне виснаження, вічний акт віддавання. Інші твори продовжують розмову про тіло та його вразливість, досліджують комемораційні практики, звертаються до зв'язків між поколіннями, до травми та пам'яті про пейзаж, у який більше не можна повернутися або який ніколи не стане мирним.Міжнародне журі обере лауреата головної та двох спеціальних премій, а відвідувачі визначать володаря призу громадськості. Спеціальною відзнакою поза конкурсом вшанують пам'ять художниці Вероніки Кожушко, яка подала заявку на участь у премії, але загинула 30 серпня торік унаслідок російського ракетного удару по цивільній інфраструктурі Харкова.Київ, РіnсhukАrtСеntrе, вул. Велика Васильківська/Басейна 1/3-2

Про це вона розповіла в етері Еспресо."Те, що я спостерігаю, у нашому регіоні, то, справді, спроба зберегти культурні пам'ятки, такі цінні пам'ятки зараз здійснюється лише силами самих музейників. Власне, в перші місяці повномасштабного вторгнення такі найбільш цінні експонати були певним чином збережені, так, зняті і заховані. Я не скажу, що в бомбосховища, тому що, в більшості музеїв нашої області таких бомбосховищ немає, але є якісь підвальні приміщення, є якісь, власне, такі приміщення, де хоча б від уламків, від прямих уражень можна було б захистити культурну цінність. Дійсно, системної роботи щодо евакуації пам'яток культури, щодо евакуації різних картин, археологічних пам'яток не проводиться. Фактично музейники заховали ці експонати, і вони десь зберігаються в підвалах", - розповіла вона.Андріана Костенко зауважила, що самі музейники переймаються тим, наскільки підвальні приміщення є сприятливим середовищем для збереження, зокрема, картин чи інших історичних пам'яток. Адже часто такі експонати вимагають спеціальних умов збереження. "Навіть якщо ми говоримо про консервування, власне, цих експонатів, то вони мають бути не просто в плівку закручені, або не просто в папір якийсь, або в коробки складені. Вони мають бути обережним чином збережені. Але вже як можуть, так наші музейники, власне, їх і зберігають. Будемо спостерігати. Насправді, дійсно, хотілося, щоб на рівні Мінкульту проводилася був певний план евакуації, збереження культурної спадщини. Потрібно не забувати про те, що потрібно говорити не лише про музейні експонати. Потрібно говорити ще про історичні пам'ятки, які фактично руйнуються через бомбардування, через атаку дронів, через обстріли, через скидання КАБів. Тому що знову ж таки, тоді місцева влада просто самотужки прибирає це сміття і намагається якось забити, забити дошками ось це все, але через дощ, через сніг, через вітер, через погодні умови, це все далі продовжує руйнуватися. І знову ж такої допомоги, підтримки тут немає", - зазначила вона.18 березня повідомлялось, що на території Сумщини є понад 15 музеїв, з них досі не вивезені цінні твори мистецтва. Коаліція дієвців культури звернулася з листом до президента та голови Верховної Ради.

Передпокій цьогорічного володаря "Оскара" Кірана Калкіна містить консоль із місцем для зберігання, елегантне освітлення та яскраві твори мистецтва. Усі ці складові роблять простір стильним і гостинним. Повний текст новини