Search trend "Конституція — день"

У день відзначення Конституції України до Києва прибув чинний президент Польщі Анджей Дуда. Зустрічав польського лідера міністр закордонних справ Андрій Сибіга. Він чекав на високого гостя на Центральному вокзалі столиці, передає ТСН. Очільник МЗС підкреслив, що присутність Дуди саме цього дня має символічне значення. Польський президент неодноразово демонстрував підтримку Україні під час найбільш критичних моментів великої війни, яку розв'язала РФ. Андрій Сибіга зазначив, що глава Польщі був з Україною навіть тоді, коли ситуація на фронті загострювалася. Ці дії, за словами дипломата, є проявом справжньої дружби та підтримки. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дуда відповів, чи змінить Навроцький ставлення до України після інавгурації "Я радий вітати справжнього друга України президента Польщі Анджея Дуду на Центральному вокзалі Києва сьогодні вранці. Президент Дуда стояв поруч з Україною у найважчі часи повномасштабної російської агресії. Ми вдячні йому та всім полякам, які продемонстрували справжню солідарність з Україною. Наш гість відсвяткує з нами День Конституції України та зустрінеться з президентом Володимиром Зеленським", - сказав Сибіга. У межах цього візиту запланована зустріч президента Польщі з Володимиром Зеленським. Також Дуда візьме участь у заходах, присвячених Дню Конституції. Цього року 28 червня українській Конституції виповнюється 29 років. 28 червня 1996 року під час п'ятої сесії Верховної Ради України ІІ скликання була ухвалена нова Конституція. Зазвичай цей день є вихідним в Україні, однак, цього року через воєнний стан він буде робочим.

Щороку 28 червня ми згадуємо про день, коли Україна отримала свій Основний Закон. Конституція України. Тоді, у 1996 році, багато хто сприймав це як чергову формальність. Хіба могли депутати передбачити, що через десятиліття ця Конституція стане справжнім щитом...

Поза сумнівом, що і після завершення військових дій російські функціонери будуть вкидати на різноманітних майданчиках цидули від путінських халамидників про те, як слід трактувати нашу Конституцію, що там записано, чи не записано, і коли відбувся "держпереворот". Це вже звично. Але реальним викликом для нас стане необхідність відбудови та реального посилення зсередини. День Конституції як основного закону будь-якої держави — це якраз той день, коли ми співвідносимо писане і реальне, правила та їх дотримання. Тобто, коли ми даємо оцінку, як держава справляється зі своїми зобовʼязаннями — як зовнішніми, так і внутрішніми, у захисті прав  власних громадян. І як громадяни — віддані у своїх обовʼязках державі. Читайте також: На що спроможна кожна людина у цій війні?Звісно, сама по собі Конституція без наявності системотворчих чинників рідко у яких країнах є джерелом порядку. Ці чинники можна сформулювати так. Політичні традиції, як сила, що впорядковує, пов'язує різні покоління, зберігає духовну наступність і проявляється в різних інститутах влади та суспільства.Ціннісна система, яка встановлює в масштабах країни орієнтири в рамках "цінно-нецінний" - те, що лежить в основі соціально-політичних відносин і формує структуру суспільства.Політична культура як своєрідний кодекс заповідей "політичних відносин".Зрілість політичної еліти, що проявляється насамперед у якійсь спільності інтересів, головний у тому числі — спільна країна.Взаємопов'язаність Конституції з різними законами та підзаконними актами, як мінімум — щоб вони не суперечили один одному, як максимум — щоб передбачали процедуру втілення законодавства.До багатьох пунктів ми лише йдемо. Але іншого вибору, окрім як рухатися вперед, у нас немає.ДжерелоПро авторку. Олеся Яхно, українська журналістка, політологиняРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів. 

28 червня 1996 року був ухвалений Основний Закон — Конституція України і щорічно цього відзначається День Конституції — і це єдине державне свято, закріплене в ній самій. Як пише Український інститут національної пам’яті, звісно, першими конституційними документами можна вважати «Руську правду» Ярослава Мудрого, а також згадати Конституцію Пилипа Орлика: «Однак, мало хто говорить про те,... Запис Сьогодні відзначається День Конституції України спершу з'явиться на Громадське радіо.

&lаquо;Конституція України покликана захищати гідність кожної людини, служити добру та миру&rаquо;

Це свято символізує прийняття Основного Закону держави, який визначає базові права та обов'язки громадян, структуру влади та правову систему країни.Ухвалення КонституціїДень Конституції України був офіційно встановлений 28 червня 1996 року, коли Верховна Рада України прийняла нову Конституцію незалежної України. Цей документ став правовою основою для розбудови демократичної, правової держави та гарантом суверенітету і територіальної цілісності України. Процес розробки та прийняття Конституції був непростим і тривалим, включав численні дискусії та компроміси, проте результатом стала Конституція, яка відповідала демократичним стандартам, забезпечувала права і свободи кожного громадянина.Цікавим є той факт, що міжнародне співтовариство не просто схвалило Конституцію України, а визнало її однією з найбільш демократичних у світі.Конституція України складається з 15 розділів та 161 статті. Вона визначає основні принципи державного устрою. Документ гарантує громадянам України рівні права та свободи, включно з правом на життя, свободою, особистою недоторканністю, свободою слова та зібрань, правом на працю та освіту.Україна визначається як суверенна, незалежна, демократична, соціальна та правова держава. Саме ці слова зазначені у першій статті, адже дані принципи забезпечують стабільність, справедливість та добробут у країні.В Основному Законі закріплене лише одне державне свято - День Конституції України.Історичні корені та значення КонституціїКонституція України є основою правової системи та гарантом стабільності й порядку в державі. Вона закріплює принципи демократії, верховенства права, поділу влади та дотримання прав людини. Конституція також визначає основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики України, забезпечуючи курс на європейську інтеграцію та розвиток демократичних інститутів.Важливо зазначити, що у 1710 році з'явилась Конституція Пилипа Орлика, також відома як "Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького". Цей документ є надзвичайно важливим в історії українського державотворення.Вона вважається однією із перших конституцій у світі, яка передбачала розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки. Крім того, обмежувала владу гетьмана та відстоювала інтереси запорізьких козаків.Фото: рrеsіdеnt.gоv.uаДруга Конституція України була ухвалена у 1918 році Центральною Радою УНР, є важливим історичним документом, який заклав основи державності в Україні. Цей документ, який розроблявся під керівництвом Михайла Грушевського, проголошував незалежність Української Народної Республіки (УНР) і містив багато прогресивних положень для свого часу. Попри те, що ця Конституція була затверджена Центральною Радою, вона не встигла набути чинності через події німецької окупації України та зміни політичної ситуації. Цей документ залишається важливим свідченням прагнення українського народу до незалежності і демократичного розвитку, а також є значущим етапом в історії українського конституціоналізму. Також існувала Тимчасова конституція ЗУНР та Тимчасова Конституція Карпатської України.За часів, коли Україна входила до складу Радянського Союзу, була прийнята Конституція Української РСР, яка зазнавала змін. Однак, остаточний варіант Основного Закону був прийнятий лише тоді, коли наша держава здобула незалежність. Лише 28 червня 1996 року о 9:18 ранку, після майже безперервної добової сесії, Верховна Рада ввела в дію чинну сьогодні Конституцію.День Конституції – це державне свято, яке цьогоріч припадає на суботу. У мирний час українці мали б додатковий вихідний з нагоди свята у понеділок. Однак наразі в Україні діє воєнний стан, під час якого додаткові вихідні не надаються. 

Тарас Стецьків &ndаsh; про той день: аби не заснути, депутати &lаquо;травили&rаquо; анекдоти і пили каву з коньяком

У Києві на ранок 28 червня заплановані значні обмеження руху. Центр міста буде частково перекритий у День Конституції, передає КМДА. Обмеження триватимуть з 6:00 до 12:00. Про зміни у транспортному русі повідомили у Київській міській адміністрації. Уточнили, що причиною є офіційні заходи, які пройдуть у Шевченківському районі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Завтра в Україні відзначають День Конституції - як приймали Основний закон У місті також тимчасово заборонять паркування автомобілів на окремих ділянках вулиць. Паралельно з обмеженням руху будуть внесені корективи в роботу громадського транспорту. Тролейбуси №6 змінять маршрут і курсуватимуть лише до станції метро "Лук'янівська", стартуючи від Мінського масиву. Два інші маршрути - №16 та №18 - також змінять напрям. Вони курсуватимуть до Повітрофлотського шляхопроводу, починаючи з вулиць Сошенка та Мрії. Обмеження діятимуть упродовж першої половини дня. Влада закликає водіїв врахувати зміни заздалегідь і планувати маршрути з урахуванням перекриттів. Цього року 28 червня українській Конституції виповнюється 29 років. 28 червня 1996 року під час п'ятої сесії Верховної Ради України ІІ скликання була ухвалена нова Конституція. Зазвичай цей день є вихідним в Україні, однак, цього року через воєнний стан він буде робочим.

28 червня в Україні відзначають День Конституції. Цього року їй виповнюється 29 років, повідомляє Gаzеtа.uа. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року з'явилася потреба конституційно закріпити основи державного та суспільного ладу. Тоді було 15 проєктів Конституції, але їх не ухвалили через конфлікт президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми з Верховною Радою та її головою Олександром Морозом. Президент хотів створити сильну виконавчу владу. Верховна Рада прагнула зберегти і розширити свої повноваження. 26 червня 1996 року Рада національної безпеки і Рада регіонів при президентові України засудили будь-які зволікання з прийняттям Конституції. Кучма призначив референдум щодо прийняття Конституції на 25 вересня. Наступного дня Верховна Рада прийняла постанову "Про процедуру розгляду проєкту Конституції України в другому читанні". І розпочався справжній марафон тривалістю майже 24 год. З них останні 14 - без перерви. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Конституція за хвилину. 90% українців не знають своїх прав Статті для обговорення з трибуни Верховної Ради зачитував депутат Михайло Сирота. Його пізніше називали батьком Конституції. У залі засідань точилася боротьба між комуністами та представниками інших політичних сил. По кожному спірному питанню мусили шукати компроміси. За Конституцію проголосували 315 депутатів із 450. Україна отримала Конституцію о 9:18 28 червня 1996 року. У ній закріпили правові основи держави, її суверенітет і територіальну цілісність, основні права і свободи громадян. 1997 року почали відзначати День Конституції. Це єдине свято, закріплене у статті 161 Конституції. Україна не вийде з кризи на клаптикових змінах. Вона або розчиниться в Європі як держава із втраченими перспективами, або набереться розуму й мужності, щоб ухвалити новий Основний закон, - каже правознавець Всеволод Речицький. "На східноєвропейському просторі всі конституції побудовані на західних зразках. Студентською мовою - списані. Студент ніби й розуміє слова, та, коли треба їх пояснити, відстоювати зміст, каже: ні, я на таке не підписувався. Україна теж написала Конституцію за західними зразками, але зіпсувала їх і послабила. Ми тоді створили чергову соціалістичну конституцію. Стаття 13-та говорить, що земля є власністю народу. Можна не продовжувати. Бо про те саме йдеться в ленінському декреті "Про землю". Тому нинішні спроби змінити щось окреме - закономірні, але не вирішують питання по суті", - каже він.

День Конституції України відзначають щороку 28 червня. Саме цього дня у 1996 році Верховна Рада ухвалила Основний закон держави. Свято набуло особливого сенсу під час повномасштабної війни, розв'язаної Росією проти України. Однак, попри всі труднощі воєнного часу, українці вітають один одного та сподіваються на якнайшвидшу перемогу над агресором. Вітання із Днем Конституції зібрала Gаzеtа.uа. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що святкуємо у червні: запам'ятайте головні події першого місяця літа Вітаю зі святом з Днем Конституції України! Від щирого серця зичу міцного здоров'я, бадьорості духа та впевненості у безхмарне конституційне майбутнє нашої спільної країни. Будьмо разом у процесі побудови демократичного громадянського суспільства. Слава Україні! *** Вітаю з Днем ​​Конституції України! Бажаю нашому народові і Вам особисто тільки перемоги, в добра та злагоди. Треба ніколи не забувати, що ми, перш за все, люди. Нехай справдяться всі надії та мрії! *** Щиро вітаємо вас з визначним національним святом Днем Конституції України! Нехай ця урочиста подія сповнює вас життєдайною силою, натхненням, спонукає до новаторських ідей, їх успішної реалізації у професійній діяльності. Бажаємо успіхів і плідної праці на благо українського народу! *** Вітаю з Днем Конституції України і від щирого серця бажаю завжди пишатися своєю країною і пам'ятати про свої права, поважати будь-який закон і вірно розуміти трактування будь-якого правила. Нехай Конституція забезпечує повноцінне життя і дає можливість самореалізації в цьому житті. *** З Днем Конституції України. Бажаю миру і процвітання країні, в якій ти будеш себе почувати впевненою, затребуваною, самореалізованою, повноправною і щасливою людиною і громадянином! *** Вітаю з одним із найважливіших свят - Днем Конституції! Основний закон нагадує нам, що кожен громадянин має право на гідне життя, свободу слова та вільний розвиток. Оберігаймо її, як і нашу незалежність. І нехай у кожного з нас буде маса приводів для гордості за рідну країну. Зі святом! Цього року 28 червня українській Конституції виповнюється 29 років. 28 червня 1996 року під час п'ятої сесії Верховної Ради України ІІ скликання була ухвалена нова Конституція. Зазвичай цей день є вихідним в Україні, однак, цього року через воєнний стан він буде робочим.

Його вірші читають під обстрілами, його пісні звучать у бомбосховищах. Він міг обрати будь-яке місто світу, але вирішив залишитися в рідному Харкові.Служить у Збройних силах і волонтерить, та між тим влаштовує зустрічі з читачами і концерти в Україні та за кордоном. Сьогодні ми говоримо з письменником, перекладачем, музикантом, волонтером, військовим Сергієм Жаданом. Сергій Жадан - український письменник, музикант, волонтер, військовослужбовець. Народився в місті Старобільськ на Луганщині. Його батько працював водієм і був членом комуністичної партії, хоча й не мав відданої прихильності до комунізму.Сам Сергій навчався у початкових класах українською мовою, а в старших перейшов до російськомовної гімназії у Старобільську. У 1991 вступив до Харківського Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на українсько-німецьку філологію. У 1997 році Жадана обрали віце-президентом Асоціації українських письменників.Від 2000 по 2004 рік працював викладачем кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті, але звільнився через політичну ситуацію і бажання зайнятися літературною та громадською діяльністю. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" та інших. Зараз його твори одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені 13-ма мовами.Під час Помаранчевої революції 2004 року Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Він також активно брав участь у подіях Революції гідності і дістав травми під час захисту Харківської ОДА 1 березня 2014 року. У 2000 році у Харкові заснували рок-гурт "Собаки в космосі", який виконував пісні на вірші Сергія Жадана.Від 2008 музиканти виступають під назвою "Жадан і собаки", а у 2017 письменник став фронтменом гурту "Лінія Маннергейма". Активно допомагає фронту як волонтер, а у 2024 році вступив до лав ЗСУ. Отже, вітаю вас, пане Сергію, у нас в гостях. Рада бачити. І перше моє запитання, воно пов'язане з одним рядком вашої біографії. У вас скоро буде річниця, як ви у війську. Так, скоро.І що? І як враження? Тімоті Снайдер, американський історик, сказав, що Жадан має бути не з гвинтівкою, а з Нобелівкою. Ну, я не з гвинтівкою, насправді-то, але і без Нобелівки. А Тімоті дуже вдячний за слова підтримки, але мені здається, всі українці не мали би зараз бути з гвинтівками, з автоматами в окопах, а мали би займатися своєю країною. Але в нас війна і відповідно, мені здається, що мобілізуватися - це справа честі і обов'язку.Ми з друзями, частина нашої команди "Жадан і собаки" мобілізувалися минулого року. Несемо службу в 13-й бригаді Національної гвардії України "Хартія". Зараз це корпус, ми розрослися, тому роботи дуже багато. Я не на бойовій посаді, одразу випереджаючи хейтерів, які будуть говорити, чому я в студії, а не в окопі. Я не на бойовій посаді, я комунікаційник, несу службу в С9, секція цивільно-військового комунікування. Власне, я роблю свою роботу.Сергій Жадан, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn Ви згадали хейтерів, але хейтери раніше казали, чому Жадан не у війську. Тепер Жадан у війську і все одно будуть щось говорити.Ну, хай, то їхня така робота.Це весь час одні і ті самі люди? Слухай, це ж дуже часто не ті люди, це боти. Але я не знаю, хто це, насправді. Воно впливає на вас, цей хейт? Та ні. Бачите ж, от несу службу далі.Як це змінило ваше життя?Ну, ти вже собі не належиш великою мірою, тому що так чи інакше, ти належиш Національній гвардії. Все-таки контракт є контракт. і навіть попри те, що я зараз дійсно не в окопі, все одно мій командир знає, що я зараз у вас в студії. То, ну, це служба. А поїздки за кордон? Їх немає, поїздок за кордон. Я в останнє за кордоном був два роки тому, здається. Але ви, коли їздили за кордон, ви там говорили від імені України.Ну, зараз, я думаю, є кому говорити. У нас велика кількість митців, які можуть виїжджати, зокрема жінок поеток, акторок, співачок. Я думаю, вони можуть це зараз робити не менш переконливо і не менш успішно, ніж би це робили митці-чоловіки. Вони це робили і раніше, та і зараз хай роблять. Але вас кличуть за кордон? Так, постійно. І що, ви відмовляєтесь? Ну, зараз я на службі, я зараз і не поїду.Ну то чекайте, таке буває, що виїжджають.Послухайте, я не служу ще року, в мене дуже багато роботи тут. Справді багато роботи, я не кокетую, і служба забирає фактично весь час зараз. Ми поговоримо ще про цю вашу роботу, але я все-таки повернуся знову до вашого волонтерства. Наскільки зменшилися, чи можна так сказати, обороти волонтерські обороти Сергія Жадана, як він пішов у військо? Чесно, вони збільшились. У мене тепер є можливість, як у військовослужбовця, як у представника бригади "Хартія" звертатися напряму до представників великого бізнесу, громад територіальних, до міських голів, до голів обласних військових адміністрацій. Тому що я тепер представляю не просто себе як громадянина, я представляю свою бригаду, свій підрозділ, свій корпус і, відповідно, це зовсім інший рівень співпраці, зовсім інший рівень взаємодії і, повірте мені, це зовсім інші суми.Тому що я зараз забезпечую не просто свій фонд, який потім розподіляє кошти, як це було до минулого травня, а зараз я забезпечую свою бригаду і, відповідно, це зовсім інша механіка співробітництва. І це зовсім інша цифра, насправді. Я думаю, це, знову ж таки, якщо ми знову згадуємо про хейтерів, бо багато людей не розуміють, як це відбувається. Вони думають, що волонтерство - це закупівля там якогось шолома чи бронежилету. Це теж дуже важливо, це дуже потрібно і таке волонтерство далі є.Люди забезпечують своїх рідних, близьких, але в основному зараз волонтерська діяльність трансформувалася, і вона діє і здійснюється або через великі фонди, такі як "Повернись живим" або фонд Сергія Притули, з яким ми активно працюємо, і з Тарасом Чмутом активно працюємо. Або ж підрозділи, бригади, які мають комунікаційну службу, мають проєкти, от як наша бригада, наприклад. Вони працюють напряму із представниками бізнесу, з представниками міської місцевої влади. Це сьогодні так працює. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЧи ви рахували, скільки грошей ви, як волонтер, і зараз вже як військовий зібрали? Ні, я не рахував. Ну, це дуже важко. Тому що іноді от передають тобі коробку турнікетів. Ти їх не купував, але саме через тебе їх передали бригаді. То і відповідно, як це рахувати? Ну, насправді, це не так важливо. Головне, щоби бригада була забезпечена, щоби бійці були убезпечені, щоби у всіх все було, аби не було потреб у якихось елементарних речах, щоб була зброя, щоб було спорядження, щоб було харчування, щоб було медичне забезпечення, ну і так далі. Це все велика машина, яка потребує величезних, колосальних коштів, ресурсів. Ну, але якщо це приносить результат, якщо бригада виконує свою роботу, і якщо при цьому мінімальні втрати, то значить ми свій хліб їмо недаремно.А з-за кордону ще допомагають? Так, постійно.Це ваші прихильники? Ну, це по-різному буває. Часто це особисті зв'язки, та ті люди, які допомагали раніше, і зараз теж допомагають. Оскільки я в "Хартії", то вони допомагають безпосередньо їй. Вони знають, де буде та машина, яку вони передадуть, де буде той РЕБ, який вони передадуть, де буде ще щось. Це вчора викладав пост, де розповів, що ми звернулися до організації в Німеччині, попросили їх купити кілька РЕБів.Вони передали кошти, ми замовили харківським виробникам, вони виготовили ці РЕБи, ми їх передали на наш підрозділ. Тобто якась така співпраця. Сергій Жадан і Валерій Залужний, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn"Хартія" займає зараз все місце у вашому серці? Ну, все місце у моєму житті, в моїй голові. Слухайте, це вже не робота, це дійсно частина життя. Тому що одна річ, коли ти допомагаєш підрозділу, знаходячись ззовні, а ми з друзями "Хартію" підтримували від моменту її створення. Я, власне, і назву "Хартія" вигадав.Інша річ, коли ти знаходишся всередині, ти вже особисто знаєш сотні бійців, сотні сержантів, десятки офіцерів, коли ти з ними проходив БЗВП, коли ти з ними був на полігонах, коли їздиш постійно в розташування, бачиш, де вони несуть службу, де вони воюють, то, відповідно, це зовсім інший рівень включеності і зовсім інший рівень якоїсь відповідальності. Тому що це вже дійсно як велика родина. Ми багато, знову ж таки, як комунікаційники працюємо і підтримуємо нашу патронатну службу.Це служба, яка займається нашими пораненими хлопцями, дівчатами, родинами поранених та загиблих. І, відповідно, це теж про пам'ять, про повагу, про взаємозв'язок. Це про те, що бригади - це не просто 5 тисяч людей, ситуативно об'єднаних контрактами чи мобілізацією. Це про те, що ми справді намагаємося створити середовище однодумців, людей, які можуть один на одного спертися, один одному допомогти. Відповідно, ми намагаємося так і працювати. А ваші побратими, чи від них ви коли-небудь чули, або десь може там за спиною чули, мовляв "о, вояка, а гвинтівка ж в руках не тримає, з нами в окопі не сидить"?Ну в очі не говорили, можливо так і думають, я не знаю. Я чув інше, наприклад, мені нещодавно один із комбатів сказав, що багато іноземців, які йдуть в "Хартію", йдуть тому, що знають про неї саме із медійного поля.Тому що "Хартія" на слуху, тому що "Хартія" присутня, про "Хартію" багато говорять, і відповідно для них був якийсь рекламний подразник. Вони на нього зреагували, прийшли в бригаду і не шкодують. Я знаю, що в "Хартії" дуже багато уваги приділяють тому, щоб з бійцями говорити про історію. Я підозрюю, що є частина глядачів, які скажуть: "Як знання історії нам допоможе перемогти у війні чи вбити росіян, які прийшли до нас?" Ну, напряму, мабуть, ніяк. А опосередковано, безперечно, допомагає."Хартія" намагається створювати середовище людей, які постійно займаються самоосвітою, які виявляють свої лідерські якості, тому що, от ми коли говоримо про натівські стандарти, багато хто думає, що це про якусь натівську уніформу і натівську зброю. Безперечно, зброя - це дуже важливо, це ключовий момент, але це так само натівський стандарт - це зовсім інший спосіб комунікування. Це про те, що кожен може бути лідером. Це про те, що є, наприклад, сержантський склад, сержантський корпус, який перебирає на себе роль цих лідерів, посередників між офіцерами і бійцями. І це про те, що бійці теж повинні постійно вдосконалюватися, отримувати освіту, навчатися і не зупинятися в цьому розвитку.Тобто, армія - це не помиральна яма, це простір реалізації, це великий соціальний ліфт, який може дати тобі можливість реалізуватися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnНу, але тим не менше, все одно є таке, що певні бригади мають таку славу, що там тебе точно відправлять на вірну смерть.Слухайте, ну я не знаю таких бригад, де точно тобі скажуть, що тебе відправлять на обов’язкову смерть. Давайте, знову ж таки, будемо об'єктивні. Про військо існує дуже багато стереотипів, часто вони неправдиві, часто вони шкідливі, часто вони антидержавницькі. І дуже часто ці стереотипи вкидаються в наш інформаційний простір не українцями, вони вкидаються нашим ворогом. Відповідно, те, що частина українців їх радо підтримує, підхоплює і поширює, ну, це вже питання до нас самих, але це теж можна багато чим пояснити. Насправді зрозуміло, що Сили оборони різні. Є різні бригади, різні роди військ, різні командири, і тут людський фактор теж багато значить і багато важить.Але, знову ж таки, мені здається, тут не треба мірятися хто кращий, хто гірший. Мені здається, що якщо той чи інший підрозділ має якийсь позитивний досвід, то ним треба ділитися. От, наприклад, "Хартія" справді багато в чому інноваційна. Я не говорю, що ми найкращі, я не говорю, що ми маємо себе протиставляти іншим підрозділам. Зовсім ні, але є якісь такі речі, які ми активно впроваджуємо, на яких ми робимо акцент, зокрема от планування операцій, планування будь-якої бойової дії. У нас це поставлено просто дуже професійно, і це визнає як вище керівництво, так і командири інших бригад, які до нас регулярно приїжджають. І цим якраз от наша команда ділиться. Тому що це не робиться для того, щоб показати, що ось ми унікальні, а всі інші на це не здатні. Навпаки, ми розуміємо, що ми всі разом. Це наша армія, це наше військо, це наша країна, і відповідно, що ж тут ділитися, що ж тут відмежовувати? Треба якраз цим досвідом ділитися, показувати і ховати тут немає чого.І знову ж таки, от ви згадали про історичну освіту.Ми одна з небагатьох бригад, де є хорунжа служба і в ній несуть службу професійні історики, зокрема і Вахтанг Кіпіані, якого, я думаю, ви знаєте. І Володя Бірчак з нами теж, і ще є кілька їхніх колег. Вони займаються освітою бійців на полігонах, в підрозділах, в розташуваннях. Ми в "Хартії" запустили освітні курси для сержантів.Це теж страшенно цікава річ, тому що сержанти - це переважно молоді хлопці, десь 30 років, які вже мають бойовий досвід, які прийшли в "Хартію" частково з інших підрозділів, вже маючи за плечима бойовий досвід. І ми коли їм пропонували, власне, ці курси, трішки остерігалися, тому що не знали, наскільки добре вони це сприймуть. Вони бойові сержанти, в них за плечима війна, бої, втрати. Вони керують бійцями в бойових умовах і тут раптом їх запрошують на лекції. І на лекції не лише по історії, не лише з питання ідеології, а наприклад, на лекції з ораторського мистецтва. І було певне побоювання, але виявилось, що ні, що вони якраз дуже добре все розуміють, вони включилися в навчання і сказали, що це було цікаво, особливо сказали, що їм був цікавий саме курс ораторського мистецтва. Тому що вони говорять з бійцями, і, відповідно, мають бути логічними, аргументованими, послідовними і переконливими. Їх мають розуміти.І вони це усвідомлюють, і, насправді, є це розуміння того, що це не просто для галочки,  це не робиться просто тому що командир вирішив, що всі мають пройти курс ораторського мистецтва.І вірші читати Жадана.Ну, цього якраз у нас нема, до речі.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЩо не читають? Ні, ну читають. Це теж цікава річ, але мається на увазі, що на цих курсах не читають. Так ось, виявилося, що всі все розуміють і всі усвідомлені. Я вам розкажу, до речі, це от був один з проєктів нашої служби комунікаційної. Ми вигадали бібліотеку хартійця, звернулися до кількох наших видавництв, зокрема, видавництва Старого Лева, Абабагааламаги, Меридіан Черновіц, Нашого Формату, Фоліо, Віват, Смолоскипуі ще кількох видавництв, і попросили їх надати нам книжки.І ми зібрали 10 комплектів, це разом було десь під 1000 книжок, і всі ці комплекти передали на батальйони. Передали з тим, щоби бійці, сержанти, командири читали. Ми розуміли, що, ну, далеко не у всіх є час читати, далеко не у всіх є навичка читати. І теж у нас було таке побоювання, що ці книги будуть десь лежати, але от я їжджу, регулярно буваю і в батальйонах, і на в розташуваннях бійців. Бачу, що книжки читаються. Ведуться облікові записи, хто скільки брав книжок. Можна побачити книжку то на столі командира, то десь там на ліжку бійця біля подушки. Тобто видно, що книжки читаються. Це дуже приємно. Ці книжки - це художня література? Там дуже різні книжки. Ми намагалися підібрати збалансований такий склад, там є вірші, але їх небагато. Ми чудово розуміємо, що більшість людей вірші читають за трішки інших обставин, хоча читають.А там є багато історичної літератури, національно-патріотичної літератури, літератури пов'язаної з нашою історією. Є українська класика, себто Хвильовий, Домонтович, Куліш, Підмогильний. Є трішки перекладної класики, себто ми так намагалися підібрати книги для бійців з різними запитами і з різними культурним і освітнім бекграундом. Багато всього, але ще є радіо.Так,  ще радіо. Але, знову ж таки, дехто думає, що радіо - це основне місце роботи. Насправді, це не так. Радіо займає у цій всій цій нашій діяльності, ну, не знаю, відсотків 5-10. Це найкоханіші, найтрепетніші 5%, тому що, насправді, це така кохана дитина наша, Радіо "Хартія". Власне, це була моя ідея. Я запропонував командуванню бригади зробити таке радіо, це перше бригадне радіо, наскільки я знаю, в силах оборони. І потім після нас ще кілька бригад, здається, почали робити такі проєкти. І це дуже приємно.Знову ж таки, ми готові ділитися досвідом. Для чого ми це робили? Ну, для мене було очевидно, що є велика така прірва, інформаційний вакуум між Силами оборони і цивільним суспільством. Ви, ваші колеги журналісти, багато дійсно робите і за це величезна подяка. Справді, постійно, нібито з одного боку є якась інформація з лінії фронту, з лінії боєзіткнення із тилових якихось підрозділів, а з іншого боку дуже мало є цієї щоденності, буденності. Нам якраз хотілося показати армію всередині, і хочеться далі показувати, ми цим займаємося. Хочеться показати, що військо не складається з якихось ідеальних людей. Військо - це віддзеркалення суспільства, там є різні люди, але так чи інакше склалося так, що сьогодні українська армія має унікальні можливості. З огляду на цю війну мобілізувалася величезна кількість людей, які би ніколи не опинилися в армії, якби не ця війна. Це люди з вищою освітою, люди з досвідом ведення бізнесу, люди з досвідом ведення якихось креативних практик. Тобто, насправді це величезний інтелектуальний, економічний і маркетинговий потенціал. І відповідно, добре було б, щоби армія цей потенціал використала хоча б частково.Тому що, ми ж чудово розуміємо, що коли закінчиться воєнний стан, коли закінчиться те, що ми називаємо війною, коли настане той день, коли зможемо сказати, що війна закінчилася, більшість цих людей повернеться в мирне життя. А відповідно, дуже би хотілося, щоб армія далі зберігала цей потенціал до розвитку, щоб армія якось трансформувалася, реформувалася, рухалася вперед, щоб це справді була передова інноваційна армія. Ви кажете, "коли закінчиться". Я знаю, що люди, які у війську, вони не люблять цих запитань, і це зрозуміло. Нема відповіді на це питання. Ви хочете запитати, коли закінчиться війна? Чи є у вас якесь відчуття? Нема. Ну, немає. Я чудово розумію, що навіть якщо війна закінчиться умовно завтра, то післязавтра ми всі не розійдемося, тому що наш ворог, наш сусід ніде не зникне. І відповідно, так чи інакше, ми будемо змушені, під ми  я маю на увазі Україну як державу, змушені будемо вибудовувати якусь доктрину, якусь стратегію захисту, розвитку свого війська. Тому що досвід цієї війни показав, що відсутність сильного війська, відсутність якоїсь продуманої, розумної стратегії оборони призводить, передусім, до величезних втрат.Про втрати територій: ваш рідний Старобільськ, що на Луганщині, в окупації вже давно. Чи ви сподіваєтесь, що він повернеться в Україну, у вільну Україну?Да, безперечно, я переконаний в тому, що обов'язково повернуся до себе додому і буду мати можливість, власне, побачити ті місця, де виростав. Я не думаю, що це станеться завтра, чи це станеться післязавтра, тобто в мене немає якихось ілюзій. Я розумію, що це буде складний болючий процес повернення, але в його незворотності я не сумніваюсь.А маєте з кимось там зв'язок?Так, маю.І що ці люди пишуть?Там багато речей, я не можу вам говорити. Але там погані речі, тому що Росія просто асимілює територію, яку окуповує, вона просто випалює там все українське, вона просто перевербовує на свій бік громадян, підкуповує їх, задобрює їх, скажімо, соціальними дотаціями чи високими пенсіями точковими, які спотворюють, дещо деформують загальну картину.Вона спонукає людей приймати російське громадянство, а найстрашніше, що вона робить – вона мілітаризує цю територію. Там створюються якісь кадетські училища, військові училища, куди йдуть українські діти. І вона мобілізує українських дітей. Тобто, я думаю, ви самі знаєте, що вже от є інформація, здається, про 9 чи 10 тисяч офіційно. А українські підлітки, які мобілізовані до Збройних сил Російської Федерації, фактично, зараз воюють проти своїх співвітчизників. Тобто росіяни свідомо створюють громадянський конфлікт. І я навіть не знаю, що складніше: повернути територію чи тих людей повернути.За стільки років, а точніше 11, це вже такий добрячий кавалок життя. Ну так, і тут же ж ми маємо розуміти, що мова йде не лише про якусь емоційну чи етичну складову. Тут йдеться про правову складову, тому що так чи інакше, є закони України, і потрібно відповідати за ці закони, потрібно їх дотримуватись. Відповідно, якщо ти їх порушив, ти маєш нести відповідальність. І я припускаю, що далеко не всі наші співгромадяни, які залишились на окупованих територіях, про це пам'ятають. Тому, так, безперечно, це буде дуже болюча тема. І до неї треба готуватися вже сьогодні. Дивіться, ви розказуєте про те, що говорите з військовими в "Хартії" про історію. Я знаю, що Вахтанг Кіпіані розповідав, що дуже часто буває, особливо серед старших людей, які ще застали Совок…Ну це я (сміється).Так і я застала СРСР. Але їм в школі викладали іншу історію трохи. Я вже застала час, коли там почала мінятися історія. Ми писали історію від руки, бо книжок не було, радянські вже викинули, а не радянських ще ніхто не друкував, або ж вони були у дуже рідкісних екземплярах. І, власне, ті люди кажуть: "А я от цього не розумію. А чому ось це? А як мені ставитися? От в мене дід там, чи прадід воював в часи Другої світової війни". І як бути з тими людьми, які зараз на окупованих територіях? У них же теж зараз своя якась історія. Ну, точніше, у них якраз в тому то й трагедія, що це не своя історія, а та історія, яку їм нав'язують. І це велика біда. Як їх переконувати?Доволі травмований регіон, я маю на увазі Лівобережжя та Наддніпрянщину. Так сталося, що в "Хартії" основу бригади складають саме бійці або з Наддніпрянщини, тобто це Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кривий Ріг. У нас майже півтисячі бійців із Кривого Рогу. Або ж воїни з Донеччини, Луганщини, Харківщини або Полтавщини, тобто східняки. Це українці, які справді часто просто були жертвами цього інформаційного потоку, який і в радянський час, і в пострадянський час всіх нас збивав з ніг, намагаючись нам, власне, провадити цю російську чи пострадянську якусь візію історії. Це болюча тема, тому що ну насправді, з одного боку, ти ніби маєш дідуся і бабусю, які тобі розповідали щось.От я пам'ятаю, що мені розповідала бабуся про війну. Вона брала участь в Другій світовій війні, вона нічого хорошого не розповідала, вона ділилася з яким, насправді, презирством до Червоної армії ставилися поляки, які так і не дочекалися підтримки під час Варшавського повстання. Я це пам'ятаю з дитинства, цю історію. Ця історія не розповідалася публічно, але вдома це все проговорювалося. Відповідно, от є нібито ця родинна правда, твоя приватна правда.З іншого боку, є всі ці нескінченні російські серіали про великого полководця Йосипа Сталіна, який створює Україну та який звільняє Європу. І відповідно, це ж так чи інакше десь на підсвідомості відкладається. Тим більше важливо все це сьогодні проговорювати, обговорювати з фахівцями, істориками, які можуть аргументувати не просто емоційно, а фактово і суттєво показуючи якісь речі, наводячи якісь приклади, якусь статистику і, в принципі, пояснюючи якісь речі. Насправді, знаєте, я вам скажу таку річ, що більшість бійців, навіть попри те, що не мають якоїсь історичної освіти та якихось великих історичних знань, насправді їх не треба мотивувати.Вони все розуміють, вони розуміють, за що воюють, вони розуміють, де вони знаходяться, розуміють, хто почав цю війну. Інша річ, що деякі речі можна проговорити, це не буде зайвим, це, скоріше просто розставити все на свої місця. Ми згадали про підлітків на окупованих територіях і що з ними там відбувається. Вони вибору фактично не мають, так? Ну, є діти, які досягаючи повноліття якось вириваються з тої тюрми. Це дуже важко, насамперед. Це справді біда. Але знаєте, це питання до батьків, які не вивезли дітей і загалом от, власне, до всіх тих подій, які тоді відбувалися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnАле є ще підлітки, які на вільній території України, і ми чуємо ці історії, як вони співпрацюють з агресором, або, не знаю, слухають російську музику.Ви знаєте, мені здається, це трішки різні речі. Я би тут дуже обережно якось говорив та не змішував на купу.Мені здається, знову ж таки, можливо, я трошки ідеалізую, можливо не до кінця щось знаю, але з того, що я бачив, з того, що я знаю, дуже часто за цим слуханням російської музики, за споживанням російського контенту і подальшим перебуванням в російському інформаційному полі, якраз не стоїть якийсь свідомий вибір, не стоїть якась українофобія, не стоїть якесь заперечення українця.У дуже багатьох випадках це просто якась інерційність, невміння себе впевнено поводити в інформаційному полі, критично мислити і якось відсіювати чужий наратив. А ще дуже часто за цим стоїть просто елементарний підлітковий протест. Коли тобі тут з одного боку говорять про те, що твоя країна захищається, що Росія агресор, що не варто, не можна, неприпустимо підтримувати агресора навіть в спосіб просто споживання контенту, виникають оці терміни – "не варто", "не можна", "не слід". Підліток часто сприймає їх як заклик заперечувати це все. Мені здається, це одна із причин. Я думаю, часто за цим немає якоїсь ідеологічної складової, а просто елементарний підлітковий спротив. Такий, не дуже розумний, не надто симпатичний, але ну от він такий.Підлітки в 13 років намагаються робити те, що батьки їм забороняють робити. А ваш підлітковий спротив який був? Ну, теж такий. Просто мій підлітковий вік припав на початок перебудови. Відповідно, і та я теж слухав якусь, до речі, російську музику. Російський рок тільки, це ж кінець 80-х. А це та музика, яка дратувала старших, яка дратувала дорослих. Батьки сварилися з вами? Та ні, насправді ні. У мене якось не було підліткових конфліктів, і з татом покійним не було, якось ми так жили. Ясна річ, що були якісь спалахи в 13 років, але дуже швидко якось ми порозумілися, за що я своїм батькам надзвичайно вдячний, за їхню мудрість і витримку.Хто до вас приходить на концерти? Люди якого віку слухають "Жадана і Собак"? Сьогодні приходять, переважно, підлітки. Дуже юна аудиторія, і це зараз змінилося.Це в них теж протест? Слухай, ну підлітки дуже різні. Ви ж не можете сказати, що всі підлітки слухають російську музику. Очевидно ні. І оце прослуховування навряд забезпечене лише підлітками. Мені здається, то все значно складніше, і значно укоріненіше. І знову ж таки, це, як на мене, це дуже нехороший симптом, але навряд чи він безнадійний, навряд чи його не можна викрити. Я думаю, це те, що буде змінюватися, так чи інакше.А ось повертаючись до авдиторії, я пам'ятаю, десь навесні 22-го року, вже кілька місяців йшла велика війна, ми тоді якось рушили з музикантами в перші концерти, щоб позбирати кошти на Сили оборони, почали продавати квитки і побачили зали. По-перше, ми побачили, що людей стало значно більше. А по-друге, ми побачили, що змінилася авдиторія. Причому докорінно змінилася, вона сильно помолодшала.Відтоді і до сьогодні, переважно у залі молоді люди, студенти або навіть старшокласники. Іноді вони навіть приходять з батьками. Це особливо зворушливо, і це особливо якось цікаво і за цим приємно спостерігати, ці поєднання поколінь в залі. Багато військових. Хтось купує квитки, когось ми запрошуємо. Тобто це таке дивне поєднання сьогодні на концертах. Це або люди з фронту, з армії, або діти.А діти, які приходять, вони ж потім підходять фотографуватися, просити автографи і дуже багато з них веде якісь збори, тому що в них всіх хтось воює сьогодні. Просять передати там привіти своєму тату на фронт, або братові на фронт, або сестричці на фронт. І сьогодні, насправді, цією війною всі пов'язані, всі прошиті від Ужгорода до Сум, від Києва до Миколаєва, від Херсону до Одеси. Але чому діти слухають "Жадана і собак"? Ви собі задавалися цим питанням? Що їм подобається?Я думаю, вони там знаходять те, що хотіли би почути від дорослих, але дорослі з ними про це не говорять. Тобто я припускаю, що ми для них ті дорослі, з якими можна говорити щиро і відверто. А вони знають вас як письменника? Чи вони знають вас як Жадана?Хтось знає, хтось не знає, але, насправді, знають. Буває можливість робити якісь літературні виступи і приходить приблизно та сама авдиторія, теж молоді люди. Вони приходять з книжками, просять підписати цю книжку. Я дуже сподіваюсь, що вони цю книжку читають. Ну або колись прочитають. Ну або колись прочитають. Хоча читають. Ну я ж бачу, це проходять книжки в закладках, книжки з якимись там підкресленими рядочками. Це так якось теж мило. Ми в свій час так книжки не читали, ні. Ну це було якось, ну, інакше. Згадайте, ну, згадайте, хоч ми з вами і різного віку, але от я пам’ятаю свій підлітковий вік, чи, скажімо, свої 20 років. Ми трішки інакше читали.Зараз книжка - це щось таке більш інтимне, більш приватне, що тримається, що дійсно є твоїм, частиною твого світу, частиною твого простору, трішки інша предметність. Про ваш Харків рідний хочу запитати. Він змінився за цей час?Ну так, він візуально навіть змінився. Точніше, передусім візуально, тому що він сильно побитий. Чи він змінився внутрішньо? Та змінився безперечно, там зміни на кожному кроці, в кожній якійсь сфері.По-перше, багато людей виїхало. Виїхало багато іноземців, тому що Харків був завжди дещо мультикультурним містом. Ці люди поїхали, вони вже, мабуть, і не повернуться. Натомість приїхало дуже багато, як це називається, внутрішньо переміщених осіб. Тобто наших громадян із Харківської області, з Донецької області, з Луганської області. У Харкові далі живе більше мільйона людей, 1,3 млн наскільки я знаю.Це і далі велике місто, там далі вдень заповнені хідники, заповнені перехрестя, заповнені автомобілями дороги, але зрозуміло, що це місто сильно побите, сильно травмоване і так чи інакше, це місто, яке тримає оборону. Тобто, це його статус фортеці, статус форпоста, статус міста, яке собою, ну, фактично, прикриває велику територію.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnПро настрої в місті: до повномасштабного вторгнення часто можна було почути: "У нас тут свій язик, харківський"Ну, не часто. Це сказав один політик, і, як на мене, це було не дуже мудро. Це, знову ж таки, ті стереотипи, які хтось вкидав спеціально, і дуже прикро, що хтось їх підхоплював. Так само, як, скажімо, про Львів вкидалися теж стереотипи про те, що тут не сприймають, в принципі, східняків, що тут дивляться на лівобережну Україну, як не на Україну.Теж такий шкідливий та контрпродуктивний стереотип. На превеликий жаль, його вкидали деякі політики, і шкода, що наші співгромадяни на сході України у все це вірили. Насправді, я думаю, ви ж чудово розумієте, що це зовсім не так. І відповідно, мені здається, що якраз ця війна мала би подолати багато наших стереотипів. Тим більше, сьогодні дуже багато громадян України, наприклад, з заходу, з півдня, які ніколи не були на сході, там побували.І сьогодні в Харкові, довкола Харкова воюють багато хлопців, дівчат із Львівщини, з Тернопільщини, з Франківщини, з інших регіонів, з Закарпаття. І я дуже сподіваюсь, що якраз от вони по цій війні будуть тими, хто матиме зовсім інше якесь уявлення про схід, про лівий берег, про південь України. Будуть розуміти, що ті стереотипи, які створювалися, які нам накидалися, у більшості своїй не відповідають дійсності.Слухайте, є стереотип, але є якась так само історична правда про те, що Україна була між двох імперій розділена. Ну так, безперечно так. Просто ви розумієте, в цьому випадку, знову ж таки, як ми хочемо це бачити і чиїм наративом ми говоримо. Якщо ми говоримо українським наративом, то варто говорити про те, як стосовно нас на сході застосовувалися величезні, масштабні і дуже цинічні репресивні механізми. Я маю на увазі і кілька голодоморів, які відбувалися в 20-х роках, 33-го року, 47-го року. Це, скажімо, мої території. Там мої дідусі, бабусі. Хтось це пережив, хтось не пережив. У мене є дідусь покійний, був 22-го року народження. Він голод 33-го року дуже добре пам'ятав. І він мені розповідав про нього, знову ж таки. Це ж наші території, там, де вимирали просто тисячами люди, цілими селами вимирали. І зрозуміло, що це накладало великий страшний відбиток і на настрої, і на погляди, і на поведінку, і на соціальну активність, політичну активність і так далі.І плюс, знову ж таки, специфіка регіону великою мірою формувалася штучно, коли завозилися просто громадяни з території Росії на заводи, на виробництва, на підприємства, на будівництва великих індустріальних комплексів. Вони лишалися, відповідно потім, через 10 - 15 років комуністична партія давала цю картинку як об'єктивну і говорила: "Ну подивіться, тут всі говорять російською мовою, тому що так сталося історично".Зрозуміло, що це, знову ж таки, підміна поняття, що це така нехитра маніпуляція. Ну, Трамп вживає цю підміну.Що б ви йому сказали? Я би сказав, що Трампу якраз добре було б пройти курси нашої хорунжої служби та трішки дізнатись про історію. Ну, насправді, це, я не знаю, це жалюгідно, коли президент Сполучених Штатів Америки виставляє себе просто невігласом. Людиною, яка не знає елементарних речей, і тим більше впевнено говорить про те, в чому не розбирається, чого не знає і виставляє себе просто посміховиськом. Оце от його твердження про те, що Росія захопила території, де живуть росіяни, тому що вони говорять по-російськи, ну це навіть порівняно з путінськими якимись наративами звучить просто безпорадно і жалюгідно.Але тим менше, коли ви чуєте російську, вона вас травмує, чи немає такого? Ну, послухайте, я озираюся, тому що сьогодні російською говорять ті люди, які нас збивають. Відповідно, коли ти в місті чуєш російську, ти напружуєшся, думаєш, хто це, що це. Я не можу сказати, що більшість бійців зараз говорять українською, багато хто далі говорить російською, але, так чи інакше, більшість людей, які в Силах оборони на твоє звернення українською, ну, скоріше теж будуть відповідати українською. Принаймні, вони не будуть ігнорувати твою українську. Це зовсім інший стан, інше ставлення, зовсім інший рівень функціонування і присутності цієї мови. Але, ну, далі є люди, які говорять російською, відповідно, ти так щоразу напружуєшся.А в Харкові стало більше української? І батьки з дітьми якою розмовляють?Ну, батьки різні, діти різні і говорять по-різному. Але української стало більше, да, справді. І причому українською стало говорити більше молоді, і старші люди переходять. Ось навесні 22-го року, коли з Харкова дуже багато людей поїхало, і, відповідно, лишалися або ті, хто не мав куди виїхати – це люди, які там старшого віку або матері з дітьми, вони лишалися, багато з них ховалися в метрополітені, наприклад.Або лишалися військові, бо дуже багато харків'ян тоді справді пішло воювати і в тероборону, і в інші підрозділи, добровольчі підрозділи, або ж ті, хто займався волонтерством. Харків перетворився на такий величезний потужний волонтерський хаб, були просто десятки волонтерських організацій. І, відповідно, так чи інакше на вулицях, на поверхні міста лишалися саме вони, і це не метафора. Багато людей ховалися під землею, був підземний Харків та наземний Харків, і місто було порожнє.І фактично, от коли ти їхав там в центр міста, або йшов в центр міста, то більшість людей, яких ти бачив, ти їх або знав, або розумів, звідки вони. Тому що, якщо це волонтери, в них були якісь позначки з якої вони організації. Якщо це військові, то це було видно, що це військові. І відповідно ці люди у більшості своїй говорили українською. І от на кілька місяців Харків був майже цілком україномовним. Це було дуже дивно. Потім багато людей повернулися, багато людей піднялися з метро. Ясна річ, що ця хвиля трішки розбавилася, але знову ж таки, я бачу цю склянку скоріше напівповною, я бачу, як вона прибуває. Без якогось надмірного ідеалізму, я розумію, що це буде довгий, тривалий, складний процес. У ньому, мабуть, і далі будуть якісь речі, які будуть багато кого дратувати, викликати недовіру, істерику. Будуть крики про зраду, будуть оці підлітки, які слухають російську музику, далі будуть російські музиканти десь у нас в топ-листах, але те, що цей процес незворотний, і те, що, я маю всі шанси дожити до того, що буду жити в цілком україномовному Харкові – я в це вірю. З Андруховичем ми говорили, і він каже, мовляв, "я вже цього не застану, щоб вся Україна була україномовною". Ну ні, Юрій Ігорович, дай йому Боже здоров'я, сподіваюсь колись навіть приїде у теж цілком українськомовний Харків.Він, до речі, приїздив до нас в часи цієї великої війни, і була зустріч, дуже зворушлива, дуже така щемка, було багато людей у підвальному приміщенні. Ігор читав нові речі. Ми з ним їздили навіть туди ближче, безпосередньо на кордон, показували ці території, які були захоплені росіянами, окуповані, потім були звільнені. 38% українців за останнім опитуванням вважають, що в школах все-таки має викладатися російська мова. Вона нам треба, ця російська мова? Як я переконана, вона нам не треба. Я думаю, що цей статус російської, як мови міжнаціонального спілкування, все це перебільшено, це скоріше, все-таки, пропагандистський наратив, пропагандистський вкид Росії. Я припускаю, що частина людей, які так от говорять, роблять це не тому, що дуже люблять російську мову, а тому, що вони просто бояться. Вони бояться, тому що вони далі в чомусь керуються російськими наративами, вони бояться, що в такий спосіб їх намагаються позбавити їхньої ідентичності. Їм здається, що їх намагаються позбавити їхньої пам'яті, їхньої історії, їхнього, власне, наповнення. Я боюсь, за цим стоїть страх, за цим стоїть робота ворожої пропаганди, але за цим навряд чи стоїть, знову ж таки, якесь заперечення і відштовхування української мови як такої. А яка вона, українська ідентичність? Вона вже сформована до кінця?Ну, мені здається, вона зараз і формується цією кривавою війною, і на превеликий жаль, ця ідентичність формується занадто дорогою ціною. Наполягаю на тому, що у нас є наша країна, наша держава, і це дуже важливо зараз усвідомлювати, що ми не просто живемо на землі, на території, на якій жили наші предки, а ми живемо в своїй державі, яка існує 34 роки і буде існувати далі після нас, за участі наших дітей.І відповідно, так чи інакше, саме ця держава забезпечує наші права, саме ця держава забезпечує, власне, нашу реалізацію. Саме ця держава є нашою державою, вона захищає нас, а ми мусимо захищати її.Чи ви стежите, чи маєте час за тим всім, що ви робите в "Хартії", слідкувати за тим, що відбувається на політичній арені українській. Ну, у нас хіба є політична арена? Он там хтось говорить, що може і будуть якісь вибори, але зараз все трохи притихло. Ми коли говоримо з якимось політичними експертами, я от мав розмову з очільницею партії "Слуга народу", пані Оленою, то я її запитав, що у нас по виборах? Вона сказала, виборів не буде ближчим часом. Яка політична арена? Країна воює. Ну, вони кажуть, що не буде, але паралельно ведеться якась підготовка на "раптом що".Мені здається, що в нас порушене політичне поле, і відповідно, про якусь повноцінну, цивілізовану, нормальну, стандартну, політичну діяльність поки що його говорити не доводиться. Країна воює, і я думаю, що зараз би активізація тих чи інших політичних сил, вона би скоріше дратувала. Мені видається, можливо я помиляюся, ясна річ, що є люди, які вимагають проведення виборів вже завтра. І знову ж таки, емоційно це можна зрозуміти. Ми українці звикли, що в нас є вибір. Ми українці потребуємо вибору, коли в нас немає вибору на руках, то ми починаємо нервувати. Ми починаємо підозрювати владу в тому, що вона все корумпувала, що вона все узурпувала і що нас позбавляють наших елементарних свобод. Але з того, що я бачу, мені здається, що більшість людей чудово розуміють, що в цих умовах вибори проводити та просто нереально. Частина території окупована, частина громадян знаходиться в міграції, в тимчасовій чи постійній, частині громадян воює і не мають можливість просто проголосувати. Можливо фахівці скажуть, що це можна зробити. Я, насправді, не зовсім розумію, як би це було. Але коли будуть вибори, я, звичайно, піду на них. Я свідомий громадянин, я ходжу на всі вибори. Завжди ваш вибір справджується? Ні. Ні, не завжди. От на останніх виборах мені було дуже прикро. Я говорю не про президентські вибори, я говорю про місцеві вибори, про парламентські вибори. Від мого району йшов депутат Куницький. Я звертався до президента України і закликав зняти цю кандидатуру як негідну, нечинну. І там було порушення, наскільки я пам'ятаю, певних приписів. Ясна річ, що ніхто не дослухався. Куницький переміг і зараз він, наскільки я знаю, просто втік з України. Прикро, що от, власне, кандидат з мого району втік з України. А чому, як думаєте, не звернули увагу на ваш заклик?Я не знаю, не буду коментувати, чого не знаю. Що робити нам з тими людьми, які зараз за кордоном? У нас тут є всередині країни якісь дискусії стосовно мови, стосовно того, як працювати, наприклад, з підлітками, стосовно якогось нашого такого договору. А ці люди, вони зараз перебувають трохи поза контекстом, і дуже часто, наприклад, можна почути про те, що коли жінки повертаються на якісь там канікули сюди, щоб побачити своїх рідних, побачити свої домівки…Полікувати зуби (сміється). Це я повторюю одне з цих із кліше і стереотипів, які є в соціальних мережах. Про українців, українок, які приїжджають полікувати зуби. Насправді я ніколи з такими не стикався. І знаєте, що я скажу?Мені здається, що в цій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, на четвертому році великої війни, я думаю, будь-яку сферу, будь-який аспект нашого життя, нашої реальності слід використовувати з користю для країни, з користю для держави. Ми нещодавно говорили з Андрієм Шевченком, не з Андрієм Миколайовичем, не з футболістом, а з Андрієм, який журналіст, який був послом України в Канаді. Власне, ми говорили про канадські вибори, говорили про Канаду, як країну, де бути українцям престижно, де бути українцям досі модно, і це без прив'язки до цієї війни, так було традиційно. І знову ж таки, ми говорили про те, що це слід використовувати. Тому що зараз та ситуація, коли внаслідок війни, і це теж цікава річ, про це поки що мало говорять, а говорити треба, що більшість українців, все-таки, живе за межами, за межами українських кордонів.Тобто, ми маємо на увазі ті мільйони українців, які виїхали на захід, і ті мільйони українців, які знаходяться в окупації. Так чи інакше, вони не підпорядковуються українській державі, вони знаходяться поза межами чинності українського законодавства. І це вперше так сталося, коли більшість українців знаходяться не в Україні, а поза її межами. І, знову ж таки, можна керуватись цим принципом, що всі, хто виїхав, це зрадники, всі, хто виїхав, це не зовсім українці, адже вони поза контекстом, вони не розуміють наших реалій, вони ніколи не повернуться, вони зрадники і так далі. А можна розуміти, що це далі лишаються наші співвітчизники і вони далі можуть виконувати роль наших амбасадорів, вони далі можуть говорити про Україну, далі можуть бути українським голосом. Ну, в принципі, що вони і роблять по всьому світу, якщо ви бачите. Коли трапляються якісь мітинги чи якісь демонстрації в світі, туди виходять тисячі українців. Плюс тисячі українців далі донатять на Сили оборони і допомагають. А ті, що за кордоном починають шукати якусь російську громаду?Люди різні. Хтось шукає російську громаду, хтось говорить, що ніколи не повернеться, хтось тішиться з того, що йому вдалося перетнути межі України. Люди різні, і найпростіше це, звичайно, всіх заганяти під якийсь один шаблон. Але це тоді нічого не пояснить. Коли вони будуть повертатися, приймати всіх?Ну, послухайте, знову ж таки, є закон України. є Конституція України. Є люди, які її порушили, є люди, які її не порушували. І мені здається, емоції, наші емоції, вони цілком зрозумілі, вони виправдані і, очевидно, їх не можна ігнорувати, але крім наших емоцій є ще закони. Про наші емоції, до речі. Зараз всі страшенно наелектризовані, будь-який допис, будь-яка думка і публічна особа тут же піддається хейту, з якого ми починали, так? Дуже часто це такий шакалячий експрес, який просто закриває рот. Знову ж таки, згадую Андруховича, розмову з ним. Тоді, коли він виступив з Шишкіним на одній платформі, як його критикували після того. Я спитала, чи він займається самоцензурою.Він сказав, що "якщо я не публікую політику вже рік, то можна сказати, що це самоцензура". У вас є самоцензура, щоб часом не потрапити під шквал критики? Ні, такої самоцензури в мене немає, тому що те, що ви називаєте критикою, це насправді не критика, це такий-собі симулякр. Люди, які присутні в соціальних мережах, самі для себе створюють ілюзію того, що їхній голос на щось впливає.Він, безперечно, ні на що не впливає, і безперечно це таке его людське, яке людина, власне, так-от реалізує. У неї є можливість написати якісь коментарі, вона цією можливістю користується. Часто це нерозумно, часто це неконструктивно, часто неаргументовано, але соціальні мережі дають таку фантастичну можливість. тобі бути озвученим, мати право голосу. Навіть якщо ти там не під своїм іменем, навіть якщо ти ховаєшся з якимось ніком і так далі. Але це ж ні на що не впливає. Але ви помітили, що таких людей, які пишуть негатив, їх стало тепер більше? Ну, у зв'язку з тим, що є можливість, тому що це найпростіший спосіб якось вилити своє невдоволення, взяти і просто на когось спрямувати свою злість. Я просто до того, що це ні на що не впливає. Тобто, якщо люди думають, що вони через соціальну мережі дійсно змінюють якусь думку, дійсно ставлять когось на місце, все це ілюзія, це не працює.Але ви запитали про цензуру. Ну да, безперечно є. Послухайте, якщо я пишу, наприклад, чи говорю про військо, про армію, є багато речей, які я не можу сказати. Ти мусиш про це зараз думати. Якщо ти говориш про людей, які так чи інакше мають стосунок до якихось речей, пов'язаних з реальністю війни, треба тричі подумати, перш ніж складати. Тут є етичний момент і тут є безпековий момент, безперечно. Щось можна сьогодні озвучувати, щось не можна озвучувати.Це така самоцензура, вона присутня на різних рівнях. І знову ж таки, хтось намагається говорити, що цензура - це погано. Цензура - це погано, безперечно. Але коли за цензурою стоїть і безпека, коли цензура рятує життя, це вже ж не просто про твої права, це і про твої обов'язки так само. Тобто ти маєш розуміти, що нашкодити не можна. А про політиків, про владу, теж самоцензуруєте думки?Та ні, я от коли почалася велика війна, пам'ятаю написав пост на підтримку президента. Мені здавалося, що тоді, навесні 22-го року, це було важливо і правильно – підтримати чинного керівника держави. Та після того я про нього нічого не говорю. Тому що я займаюсь своєю роботою, я не бачу зараз політичного поля і тому особливо сказати не маю що. Про свою роботу – чи ви пишете, чи маєте час поміж тим всім, що робите? Ні, майже не пишу нічого.Анджей Стасюк в нас на інтерв'ю сказав, що буде видавати вашу книгу.Це "Арабеска", книга, яка вийшла минулого року. Це книга, яка писалася до мобілізації. Ні, зараз справді немає часу, знову ж таки, я там не перебільшую, тому що служба майже все забирає. Дуже багато справ, дуже багато обов'язків, дуже багато різних речей, які треба робити. Дай Бог, буде колись можливість повернутися до писання і до створення книжок. 

Про це він розповів в етері Еспресо."Нам допомагає міжнародне право і українська Конституція. Тут абсолютно чітко, зрозуміло, що всі дії Російської Федерації по анексії, захопленню, окупації території України є як такими, які нікчемні і з точки зору норм міжнародного права, і з точки зору Конституції України. Так на сьогоднішній день Російська Федерація тимчасово окупує Крим і частину території південно-східної України. Але це не дає підстави нікому казати, і це сказати неможливо і визнати неможливо з точки зору міжнародного права, що це територія, яка належить Російській Федерації. З точки зору норм міжнародного права, так, на сьогоднішній день це окуповані території, де Російська Федерація вчиняє дії, які дозволяють їй контролювати цю територію. І з точки зору права війни і права на війну, відповідальність за ситуацію на цих територіях несе Російська Федерація повністю. Що стосується норм гуманітарного права і так далі", - сказав він.Читайте також: Нас тестують: Чубаров про ймовірну пропозицію визнання Криму територією РФРоман Безсмертний наголосив, що це не дає підстави, ба більше - робить неможливим вживання фраз про те, що Україна визнає, чи Сполучені Штати не визнають поняття саме окупація територій, чи частини території України Росією."Взагалі робить неможливим вживання таких тез, як юридичний контроль, фактологічний контроль і так далі. Це - окупація. І оці ігрища, які ведуться сьогодні в інформаційному просторі, спрямовані на те, щоби слово окупація, тимчасова окупація, замінити будь-яким іншим сурогатом. Ні, цього не буде. На сьогоднішній день це території окуповані Російською Федерацією частини України, які мають бути звільнені. Так, як казало українське воєнно-політичне керівництво, що “Так, це буде зроблено дипломатичним способом - виведення цих військ з території України. В зв'язку з тим, що складається така загальна політична ситуація в світі, що є необхідність припинення вогню і далі перехід цієї цього переговорного процесу в дипломатичний формат", - сказав він.Дипломат зауважив, що ніхто не може визнати тимчасово окуповані території України землями Росії, навіть сама Україна. "Ні Україна, ні Сполучені Штати, ні Європа не мають можливості визнати окуповані території територіями Російської Федерації, що б не робилося. Перше - це треба розуміти, що будь-які дії вчинені Україною під тиском Російської Федерації чи Сполучених Штатів Америки чи будь-кого, відповідно до статуту ООН є нечинними від початку їх укладання. І в цій ситуації і Європа, і Сполучені Штати, і Російська Федерація повинні розуміти, що будь-який тиск на Україну для того, щоб укласти певні територіальні і так далі, вони є нечинними від самого початку, від моменту їх укладання. І треба оці розмови про де-факто, де-юре просто викинути і чітко використовувати поняття. Це окуповані, тимчасово окуповані території України", - додав Роман Безсмертний.Тhе Wаll Strееt Jоurnаl пише, що США чекають на відповідь України стосовно мирного плану Трампа. Він передбачає визнання анексії Криму Росією у 2014 році, оголошення зони навколо Запорізької АЕС нейтральною територією та виключення України зі списку потенційних кандидатів на членство в НАТО.

Її автором був гетьман Пилип Орлик, який розробив цей акт для закріплення прав козацтва і впорядкування державного устрою України, пише парламентська газета "Голос України".Після поразки у Полтавській битві, 1709 року, українські козаки, очолювані гетьманом Іваном Мазепою, змушені були емігрувати до Молдови. Після смерті Мазепи новим гетьманом у вигнанні було обрано Пилипа Орлика. Він продовжив боротьбу за незалежність України від Московського царства і одразу після обрання у Бендерах підписав документ, що визначав основи української державності.Конституція Пилипа Орлика складалася з 16 статей, у яких закріплювалися основи устрою української козацької держави. Читайте також: Конституція Пилипа Орлика була дієвою, адже вперше в європейському праві визначався поділ гілок влади, - історик Алфьоров"Ось ключові положення документа: незалежність України — у документі проголошувалося, що Україна повинна бути вільною від Московії й орієнтуватися на союз зі Швецією; розподіл влади — Конституція передбачала поділ влади на три гілки: законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (гетьман) і судову (Генеральний Суд); права козаків — запроваджувалися механізми захисту прав і вольностей козацтва, а також зменшувалися податкові та економічні утиски селянства; обмеження влади гетьмана — гетьман не міг одноосібно ухвалювати рішення, оскільки важливі питання вирішувалися спільно з Генеральною Радою; відносини із Запорозькою Січчю — визначалося право козаків обирати власного кошового отамана і зберігати автономію Запорозької Січі", - нагадує "Голос України"."Українцям формату 1710 року не вдалося вибороти волю — так склалися історичні обставини. Сьогодні історія знову вийшла на черговий цикл відтворюваності. І тепер уже від нас залежить, чи писатимемо ми нові закони у Києві, чи знову — на чужині. В умовних "Бендерах", - наголошує з цього приводу пресслужба "Правого сектора".На початку 2022 року історики віднайшли у Швеції особисту печатку гетьмана Пилипа Орлика.

Голова Центральної виборчої комісії Олег Діденко роз'яснив, хто може балотуватися на виборах президента та до Верховної Ради України. В інтерв'ю Українській правді він наголосив, що громадяни, які виїхали за кордон і отримали статус захисту в інших країнах, не можуть бути кандидатами на цих виборах. "На сьогоднішній день особи, які виїхали за кордон, не можуть брати участь у президентських та парламентських виборах. Конституція та Виборчий кодекс вимагають, щоб кандидат постійно проживав на території України протягом останніх 5 або 10 років, залежно від виду виборів", - пояснив Діденко. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ЦВК проти електронних виборів чи голосування поштою: назвали причину Він також уточнив, що виїзд за кордон під час війни не є підставою для виключення з цього правила. Проте є виключення для тих, хто виїхав на лікування, навчання або відрядження, якщо термін виїзду не перевищує 180 днів на рік або 90 днів за раз. У таких випадках це не вважається перериванням проживання в Україні. Голова ЦВК також прокоментував ситуацію з балотуванням осіб, які були членами заборонених партій або потрапили під санкції РНБО. За його словами, партії, які були заборонені судовими рішеннями, не можуть реєструвати свої виборчі списки. Однак, щодо осіб, які перебувають під санкціями, немає прямої заборони на балотування. В контексті цього Діденко також відповів на питання про Олексія Арестовича. Він підтвердив, що люди, які виїхали за кордон і не мають офіційних підстав для перебування в Україні, не можуть бути кандидатами на виборах, і Арестович не є винятком. Президент Володимир Зеленський доручив своїй команді готувати вибори після завершення бойових дій. За інформацією Тhе Есоnоmіst, минулого тижня президент України провів нараду, де поставив завдання підготувати голосування після припинення вогню. Джерела припускають, що перші офіційні підтвердження можуть з'явитися 5 травня. Саме цього дня відбудеться голосування у парламенті щодо продовження воєнного стану, який спливає 8 травня. Його скасування є обов'язковою умовою для початку виборчого процесу.

Еспресо розповість про суспільне невдоволення та протести в Туреччині, що важливо знати та чи може це призвести до зміни багаторічного лідера країни. Хронологія та причина протестівЕкрем Імамоглу — турецький політик, мер Стамбула., Фото: Gеtty ІmаgеsНаприкінці березня Туреччина опинилася в епіцентрі політичної бурі, коли 19 числа влада затримала Екрема Імамоглу, мера Стамбула й одного з найвизначніших опозиційних лідерів країни. Цей крок став іскрою, що запалила багатотисячні протести по всій Туреччині. Екрему Імамоглі 54 роки, він виходець з чорноморського регіону, поруч Трабзона, закінчив Стамбульський університет, де здобув освіту в галузі управління. У політику прийшов у 2008 році, приєднавшись до Республіканської народної партії (РНП). У 2014–2019 роках був мером району Бейлікдюзю, а з 2019 року — мером Стамбула, здобувши неочікувану розгромну перемогу над кандидатом від партії Ердогана. Тож, коли 19 березня поліція затримала Екрема Імамоглу, звинувативши його в корупції та зв’язках з терористами, опозиція одразу назвала це політичним переслідуванням. Адже арешт стався перед праймеріз РНП, де він мав балотуватись у президенти, а за день до цього Рада з вищої освіти Туреччини ще й анулювала диплом Імамоглу, який є обов’язковим для кандидатів у президенти. Тому вже ввечері тисячі протестувальників, в основному молодь, студенти та середній клас, вийшли на вулиці Стамбула, Анкари й Ізміра, скандуючи гасла проти Ердогана.За даними Сеmааt.mеdіа, у Стамбулі правоохоронці з автоматами розвертали людей їхати додому, а не на роботу, навіть громадський транспорт зупинився. Та це не зупинило протестувальників, бо у наступні дні натовпи ще більше зросли, особливо, коли суд заарештував Імамоглу. Почалися сутички протестувальників з поліцією. Правоохоронці застосували проти людей водомети й сльозогінний газ, влада запровадила заборону на мітинги та обмежила соцмережі. На цих вихідних протести сягнули піку: у Стамбулі зібралося близько 20 тисяч людей, поліція масово затримувала активістів і журналістів. Загалом заарештували понад 1100 осіб, за даними МВС постраждали також понад сто поліціянів через каміння, палиці, фаєри та "коктейлі Молотова", які використовували протестувальники.Протести в Туреччині, фото: Вікіпедія24 березня арештованого мера Стамбула Імамоглу все ж обрали кандидатом від РНП на наступні президентські вибори, що відбудуться у 2028 році. Досі не відомо, чи 71-річний Ердоган знову балотуватиметься, хоча конституція обмежує його, але є припущення, що він може обійти це положення. Як відзначив в етері Еспресо директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос, Ердоган може провести позачергові вибори та знову піти на посаду президента. Сам же президент Туреччини звинуватив опозицію у спробах порушити спокій у країні та назвав ці протести "рухом насильства". Протестувальники, своєю чергою, називають Ердогана диктатором, опозиція вимагає звільнення Імамоглу та проведення дострокових президентських виборів. Адже за даними СNN деякі опитування показують, якщо він балотуватиметься в президенти проти Ердогана, Імамоглу отримає більше голосів.У будь-якому випадку, ці події стали наймасштабнішими протестами в Туреччині з часів виступів на площі Таксім у 2013 році, що ставить питання про стабільність влади Ердогана та зростаючу силу опозиції. Історичний контекст: сто років змін влади у ТуреччиніЩоб зрозуміти сучасну кризу, варто нагадати історію Туреччини за останні сто років. Турецька Республіка була заснована у 1923 році Мустафою Кемалем Ататюрком на уламках Османської імперії. Він став героєм нації, який об’єднав турків і створив світську державу з сильною централізованою владою, де армія відігравала роль "гаранта" республіканських принципів. До середини ХХ століття країною правила Республіканська народна партія (до якої належить затриманий Імамоглу), заснована Ататюрком, але в 1950 році до влади прийшла Демократична партія на чолі з Аднаном Мендересом, що стало першим демократичним переходом влади.Проте політична історія Туреччини була бурхливою: військові перевороти у 1960, 1971 та 1980 роках свідчили про нестабільність цивільного правління. Після перевороту 1980 року армія встановила жорсткий контроль, але в 1983 році до влади повернулися цивільні політики, зокрема Тургут Озал, який лібералізував економіку та послабив світські обмеження. Цей період заклав підґрунтя для зростання ісламських рухів, які зрештою привели до влади Партію справедливості та розвитку (ПСР) Ердогана у 2002 році.Ердоган, спочатку прем’єр-міністр (2003–2014), а потім президент (з 2014 року), поступово трансформував Туреччину. Після референдуму 2017 року країна перейшла від парламентської до президентської республіки, що значно посилило повноваження президента. Його правління триває вже понад 22 роки, що є найдовшим періодом перебування при владі одного лідера в історії сучасної Туреччини. Відповідно, позиція звинувачує його в авторитаризмі та небажанні демократично передавати владу. Як Ердоган створив авторитарну системуРеджеп Ердоган, Фото: rеutеrsЕрдоган прийшов до влади на хвилі популярності, обіцяючи економічний розвиток і повернення до релігійних цінностей, що резонувало з консервативною частиною населення. У перші роки його правління Туреччина справді демонструвала швидке економічне зростання (ВВП на душу населення виросло з $3 до 10 тис.), яке дозволило Ердогану почати консолідувати владу довкола себе. Після протестів у парку Гезі 2013 року та спроби державного перевороту у 2016 році Ердоган посилив репресії проти критиків, включаючи журналістів, активістів і політиків. Тисячі людей були заарештовані, а медіа поставлені під контроль влади. Референдум 2017 року скасував посаду прем’єр-міністра, передавши виконавчу владу виключно президенту, і послабив парламентський контроль. Ердоган використовував соціальні виплати та інфраструктурні проєкти для утримання підтримки попри інфляцію (до 58% у 2021 році) та падіння ліри. Він вдало розігрував карту національної гордості, втручаючись у конфлікти в Сирії, Лівії, Іраку, Ізраїлі що відвертало увагу від внутрішніх проблем.Таким чином ці дії зробили Туреччину країною з "гібридним режимом", де вибори формально проводяться, але більшою мірою демократія не працює через контроль влади над судами, ЗМІ та силовими структурами. За індексом демократії, Туреччина у 2024 році перебувала на 103 місці (Україна на 91).Сила опозиції: чи може вона кинути виклик ЕрдогануЕкрем Імамоглу — турецький політик, мер Стамбула., Фото: Gеtty ІmаgеsОпозиція в Туреччині, очолювана РНП та її лідерами, такими як Екрем Імамоглу (мер Стамбула) та Мансур Яваш (мер Анкари), останніми роками набирає сили. Перемога опозиції на місцевих виборах 2019 року у Стамбулі та Анкарі стала першим серйозним ударом по позиціях Ердогана. У 2023 році кандидат від об’єднаної опозиції Кемаль Киличдароглу набрав 44,9% у першому турі президентських виборів, але програв Ердогану у другому (47,8% проти 52,2%). На місцевих виборах 2024 року РНП знову здобула перемогу, послабивши позиції Партії справедливості та розвитку.Сьогодні Імамоглу вважається головною надією опозиції завдяки своїй харизмі, популярності серед молоді та здатності об’єднувати різні верстви суспільства. Його арешт лише підігрів протестні настрої, але опозиція залишається роздробленою. Наприклад, Курдська Народно-демократична партія має значну підтримку в Туреччині через велику кількість курдів, але вона не завжди координується з РНП через складність курдського питання. Зрозуміло, що сила опозиції залежить від здатності організувати протести та мобілізувати ресурси. Поки що демонстрації у Туреччині носять спонтанний характер, а їхній масштаб значно поступається подіям 2013 року, коли сотні тисячі людей виходили на мітинги впродовж кількох місяців. Проте втома суспільства від Ердогана зростає через економічну кризу, тому "закручування гайок" владою може призвести до нових витків проблеми. Як зауважують у Тhе Guаrdіаn, між Ердоганом та Імамоглу існує цікава історична паралель. Хоча їхні політичні ідеології різняться, але президент Туреччини також раніше був мером Стамбула і його також ув’язнили після того, як він здобув популярність своїми діями та словами. "Ми знову переживаємо політичні драми 1990-х років, коли Ердоган був ціллю держави, але цього разу Ердоган став державою. Тепер же Імамоглу — новий Ердоган", — сказав біограф Ердогана та аналітик Вашингтонського інституту близькосхідної політики Сонер Чагаптай. Як відзначають у Вlооmbеrg, наразі Ердоган робить ставку на те, що світ "заплющить очі" на протести в Туреччині. Адже Захід не поспішає засуджувати дії президента, в тому числі й через ситуацію в Україні."Турецький президент і командувач другої за чисельністю армії НАТО робить ставку на те, що світ потребує його більше, ніж для участі в боротьбі за демократію у країні. США та Європа стурбовані проблемами безпеки, а Ердоган позиціонує себе як сильного міжнародного гравця та ключового посередника від російсько-української війни до зон конфліктів на Близькому Сході та в Африці", - пишуть у виданні.Справді, війна в Україні зробила Європу все більш залежною від Туреччини, чий військовий потенціал і оборонні можливості роблять її цінним союзником, тим більше коли президент Трамп переглядає військові зобов’язання США щодо безпеки в Європі та хоче дружити з Кремлем. Тому Захід не хоче сваритися з Ердоганом, відповідно, опозиція Туреччини може покладатися лише на себе. Читайте також: Новий щит і меч: як Україна та Європа можуть вистояти разом без США. Аналітика Консорціуму оборонної інформаціїДля української влади нестабільність у Туреччині також не є вигідною, оскільки Ердоган вже зарекомендував себе посередником між Києвом та Москвою, до того ж він відстоює територіальну цільність України та готовий відправити свої війська у вигляді миротворців. Тому Київ також утримується від засудження протестів. Наразі, як відзначає ВІLD, є три сценарії розвитку теперішньої ситуації в Туреччині: найімовірніше – протести придушать силою правоохоронців (цього хоче Ердоган і він все для цього зробить знайшовши чи створивши привід), також імовірно, що протести самі затихнуть (люди можуть просто втомитися щодня ходити на демонстрації, як це сталось у Грузії), а найменш імовірно – влада випустить Імамоглу (тоді він стане народним героєм і це може стати кінцем для Ердогана, тому з цим він точно не поспішатиме).Читайте також: Що об'єднує Ердогана і Путіна, та чи можуть турки пропустити військові кораблі РФ у Чорне море

Про це пише Wаshіngtоn Роst.Так, один з найбільших постачальників пігулок для переривання вагітності Аіd Ассеss повідомив про 10 тисяч запитів на ліки протягом 24 годин після дня голосування на виборах президента. Це приблизно в 17 разів більше, ніж кількість запитів, які організація зазвичай отримує щодня.Некомерційна організація Just thе Ріll, яка призначає ліки для переривання вагітності за допомогою телемедицини, заявила, що 22 зі 125 її замовлень з 6 по 8 листопада були від людей, які не мали вагітності. Як зазначили представники компанії, зазвичай рідко трапляється, що треба попросити "авансове забезпечення" ліками.Організація "План С", яка надає інформацію про доступ до ліків для аборту, зафіксувала 82 200 відвідувачів свого сайту в порівнянні з приблизно 4 - 4,5 тисячі відвідувачів на день до виборів.Крім того, організації та компанії, які займаються репродуктивним здоров’ям, помітили попит на засоби екстреної контрацепції та довгострокові засоби контролю за народжуваністю, такі як внутрішньоматкові спіралі та вазектомія.Президентка Національної федерації абортів Бріттані Фонтено зауважила, що люди розуміють загрозу щодо обмеження для доступу до абортів під адміністрацією Трампа.Варто зазначити, що Дональд Трамп неодноразово змінював позицію щодо абортів у США. Він називав себе "найбільшим пролайфером серед президентів", тобто представником руху, що виступає проти практики абортів та їх легалізації. Проте республіканець обіцяв накласти вето на федеральну заборону аборту. Він призначив трьох суддів Верховного Суду під час свого першого терміну, відкривши можливість суду скасувати конституційне право на аборт у справі "Доббс проти організації жіночого здоров’я Джексона".Нагадаємо, що за цією справою Верховний суд США постановив, що Конституція країни не надає право на аборт. Це повернуло федеральним законодавчим органам і органам штатів повноваження регулювати будь-які аспекти абортів, які не захищені федеральним законом. 

Перший вівторок і Колегія виборників. Як голосують за президента АмерикиВ американській Конституції сказано, що вибори президента Сполучених Штатів проходять у перший вівторок після першого понеділка у листопаді. Цього року вони відбудуться 5 листопада. Таке правило визначили ще у ХVІІІ столітті, коли американські виборці здебільшого були фермерами і на виборчі дільниці діставалися на конях. Час, коли врожай вже зібрали, і ще не дуже холодно. А вівторок тому, що в неділю не хотіли пропускати церковну службу, й після голосування мали встигнути повернутися у базарний день на ринок. Саме голосування відбувається не безпосередньо за президента, американці віддають свої голоси за виборців так званої Колегії виборників. До речі, за таким методом у США обирають лише президента та віцепрезидента. Колись цей принцип став результатом компромісу між батьками-засновниками США, одні з яких хотіли, щоб главу держави обирав Конгрес, а інші виступали за передачу цього права народу. Кількість виборців у Колегії від кожного штату дорівнює їхній кількості членів у Конгресі (залежить від кількості населення штату) і в Сенаті (тут по два сенатори на штат). Всього у Колегії 538 виборців. Щоб кандидат отримав статус президента, він повинен набрати більше ніж половину голосів, та детальніше розповідаємо далі.Кандидат &аmр; виборець. Хто і кого може обиратиФото: Gеtty ІmаgеsЯкщо ви хочете стати президентом Сполучених Штатів, маєте відповідати лише трьом вимогам. Перша – ви маєте народитися у США, друга – вам має виповнитися 35 років і більше, третя – ви маєте прожити в Америці не менше 14 років. Для виборців все набагато простіше. Кожен, хто хоче віддати свій голос, повинен мати 18+ років та бути громадянином США. До слова, в Америці для підтвердження особи не обов'язково мати паспорт (зрештою, не всі американці мають цей документ), достатньо водійського посвідчення. Проте у бідніших громадян може не бути і його, й тоді вимога показати посвідчення особи може стати таким собі майновим цензом.На дільниці, особисто достроково або поштою. Як голосують у різних штатахВ Америці 50 штатів, й усі вони пропонують громадянам стандартну процедуру: прийти у день виборів на дільниці, отримати бюлетень та проголосувати. Разом з тим, на рівні окремих штатів, як це передбачає законодавство, дозволяють дострокове дистанційне голосування, зокрема поштою. Ця опція доступна у 46 штатах та в окрузі Колумбія (сюди входить місто Вашингтон, оскільки столиця не підпорядковується жодному штату). Отож, у 39 штатах можна проголосувати як особисто достроково, так і поштою. Водночас у Каліфорнії, Колорадо, Гаваях, Неваді, Орегоні, Юті, Вермонті, Вашингтоні та в окрузі Колумбія усі зареєстровані виборці отримують бюлетень поштою автоматично. У 10 американських штатах – Техасі, Луїзіані, Арканзасі, Міссурі, Теннессі, Кентуккі, Індіані, Південній Кароліні, Делавері, Коннектикуті, а також у столиці Вашингтон виборці можуть проголосувати особисто достроково, але для голосування поштою має бути належна причина. Натомість у Міссісіпі, Алабамі та Нью-Гемпширі не пропонують дострокове голосування, а для голосування поштою вимагають відповідної причини. На початку жовтня Інститут Ґеллапа повідомляв, що 4 з 10 виборців в Америці планують віддати свій голос достроково або ж вже це зробили, загалом ця цифра охоплює 40% від усіх американських виборців. А станом на 22 жовтня, за даними Університету Флориди, достроково проголосували понад 21 мільйон громадян США, з них близько 7,8 млн жителів віддали свій голос, прибувши на дільниці фізично, решта відправили свої бюлетені поштою. Якою ж буде фінальна цифра, поки невідомо. Наприклад, під час минулих президентських виборів у 2020 році 45% американців планували голосувати достроково, а у підсумку таких було 64%. Також опитування стверджували, що прихильники республіканців менш схильні голосувати достроково або поштою, більше таких серед виборців демократів. Хоча цьогоріч вони крокують приблизно однаково, невелику динаміку можна побачити на інфографіці АР (станом на 22 жовтня).Скріншот, httрs://арnеws.соmВибори президента в Америці мають ще одну особливість – тамтешні громадяни у своїх бюлетенях можуть вписати будь-кого, хто їм до вподоби. Вже традиційними фаворитами стали Ісус Христос та Мікі Маус. Але іноді вписаний таким чином кандидат може назбирати досить непогану підтримку у кількості голосів.Республіканець чи демократ. Чому завжди боротьба двох та хто такі "треті кандидати" Фото: Gеtty ІmаgеsІсторично так склалося, що у політичній системі Сполучених Штатів домінують тільки дві партії – Республіканська та Демократична. Перші асоціюються з червоним кольором, а їхній символ – слон, у других – синій колір, а символ – орел. З середини ХІХ століття президентами в Америці ставали або республіканці, або демократи. Республіканці – консерватори, відомі також як Велика стара партія. Їхня лінія – зниження податків, скорочення апарату уряду, право на зброю, посилення обмежень щодо імміграції та абортів. Більший рівень підтримки мають у сільських районах Америки. Серед відомих колишніх президентів – вихідців з цієї партії були Джордж Буш, Рональд Рейган, Річард Ніксон, Дональд Трамп, який вже вдруге змагається за пост глави держави.  Натомість демократи – ліберали, які відстоюють боротьбу за громадянські права, широку систему соціального захисту, заходи щодо боротьби зі зміною клімату. Підтримують партію як правило у міських районах Америки. Серед знаних експрезидентів від цієї партії були Джон Кеннеді, Білл Клінтон, Барак Обама та чинний лідер США Джо Байден. На президентських виборах у США насправді балотуються і так звані треті кандидати. Кожен штат визначає склад бюлетеня самостійно, висуваючи до претендентів умови, наприклад збір певної кількості підписів або внесення застави. Але зазвичай ці кандидати набирають на виборах дуже малі відсотки, а то й частки відсотка голосів. Відтак основні партії висувають кількох кандидатів у президенти й проводять внутрішні партійні вибори – для цього у штатах проходять праймеріз та кокуси. Залежно від правил, десь відбуваються лише праймеріз або кокуси, а подекуди і те, й інше. Після того, коли визначаються переможці, відбуваються загальні партійні з'їзди, на яких оголошують офіційних кандидатів. До слова, більше деталей з проєкцією на цьогорічну кампанію у США читайте у нашому матеріалі. На вибори 2024 у республіканців підтримку партії з великим відривом отримав Дональд Трамп. Він переміг у 2016 році й тепер, як ми казали, балотується вже вдруге. Від демократів боротьбу за крісло глави розпочинав чинний президент Джо Байден, але у липні він зняв свою кандидатуру. Тож у серпні демократи підтримали кандидатуру віцепрезидентки Камали Гарріс, яка вступила у перегони з Трампом. Вона стала першою в історії Америки кандидаткою за пост президента, у якої такий малий інтервал від старту кампанії до самих виборів. Стосовно "третіх кандидатів", цьогоріч так теж є. Один з них – Роберт Френсіс Кеннеді-молодший, племінник колишнього президента США Джона Кеннеді. Наприкінці серпня він призупинив передвиборчу кампанію і заявив, що підтримає Дональда Трампа. Як незалежний кандидат на вибори також  іде філософ та політичний активіст Корнел Вест. У тих штатах, де йому вдасться потрапити у бюлетень, він здебільшого перебиратиме голоси у демократів. Ще одна кандидатка – Джилл Стайн, представниця "Партії зелених". Для неї це вже треті президентські вибори. Якщо потрапить у бюлетені, також відбиратиме голоси у демократів.Змагання за голоси "штатів-гойдалок". Як визначають кандидата-переможцяНе завжди перемагає той, хто отримав більшість голосів – ось така особливість президентських виборів у Сполучених Штатах. Як каже їхня Конституція, вирішальні голоси – не виборців, а Колегії виборників. До неї кожен штат делегує членів, а скільки їх – залежить від кількості населення того чи іншого штату. Загалом у Колегії 538 місць, для перемоги кандидату потрібно набрати 270+ голосів виборників. По суті голосують в Америці на рівні штатів, а не на загальнонаціональному рівні. Оскільки на дільницях громадяни ставлять галочку не за президента, а за виборника, який від їхнього імені підтримає того чи іншого кандидата. У всіх штатах, окрім двох (Мен та Небраска мають пропорційну систему), діє принцип "переможець забирає все". Тому той, хто отримує найбільшу кількість голосів виборців, забирає усі голоси Колегії виборників. Як правило більшість американських штатів історично або сині, або червоні, тобто вони за демократів або за республіканців. Позаяк результат голосування там очевидний, вибір їхніх жителів не вважається конкурентним, і кандидатам немає сенсу проводити там агітацію. Натомість є декілька штатів, що постійно коливаються, і результати в них щоразу непередбачувані. Тому кандидати зосереджують всі зусилля на цих "штатах-гойдалках", проводячи там найзапекліші та найдорожчі кампанії. Відтак хто стане 47 президентом США, фактично вирішать сім американських штатів – Аризона, Джорджія, Мічиган, Невада, Північна Кароліна, Пенсильванія та Вісконсин. Разом ці штати висунуть 93 делегатів до Колегії виборників. Важливо, що поділ у цих штатах між республіканцями та демократами практично рівномірний. Водночас непередбачуваність результатів створюють демографічні зміни та конкурентні погляди між міськими та сільськими районами. Навіть невеликі зміни можуть принести перемогу Трампу чи Гарріс. Таке вже траплялося раніше. Наприклад, у 2016 році Трамп переміг у Пенсильванії, маючи перевагу лише у 0,7%, що забезпечило йому 20 голосів виборників у Колегії та президентство. Натомість його суперниця Гілларі Клінтон набрала найбільшу кількість голосів на національному рівні, але програла у Колегії виборників. Вже на наступних виборах, у 2020-му Джо Байден повернув собі штат завдяки перевазі у 1,2%. Крім того, у Джорджії Байден виграв із незначною більшістю голосів – 12 000, і вперше за три десятиліття цей штат змінив червоний колір на синій. Як бачимо, штати-гойдалки непередбачувані, але точно можна сказати, що на виборах 2024 кожен голос їхніх жителів матиме значення.Не тільки президент. Кого ще обирають на президентських виборах у СШАПід час президентських виборів американці обирають, крім глави держави, нових членів Конгресу. Цей законодавчий орган складається з двох палат – Палата представників або Нижня палата та Сенат або Верхня палата. Першу, яка ініціює плани витрат, зараз контролюють республіканці. Друга голосує за ключові призначення в уряді, на сьогодні її очолюють демократи. Під час ухвалення законів ці дві палати можуть бути таким собі стримувальним фактором для Білого дому, якщо, скажімо, домінантна партія в одній з палат не погоджується з президентом. Члени Нижньої палати обираються на два роки, а сенатори – на шість років і поділяються на три групи, тобто третину з них переобирають кожні два роки. На цьогорічних виборах боротимуться за усі 435 місць у Палаті представників та 33 крісла у Сенаті (загалом налічує 100 сенаторів).Оголошення переможця і вступ на посаду. Як це відбуваєтьсяПро те, хто став новим президентом Сполучених Штатів, зазвичай стає зрозуміло вже наступного ранку після дня виборів. Сам же підрахунок усіх голосів може зайняти кілька днів. Період від виборів до офіційного призначення нового президента Америки, що відбувається 20 січня, називається перехідним. За цей час новообраний глава держави може призначити міністрів кабінету та скласти перші плани роботи на посаді. Якщо навіть президент залишається на другий термін, члени кабінету зазвичай змінюються. Інавгураційна церемонія відбувається 20 січня на сходах будівлі Капітолія – Конгресу США у Вашингтоні. Звідти новий президент вирушає до Білого дому – за традицією з 1800 року президенти Америки тут і працюють, і проживають. Довідково: "Вибори у США: Українській погляд" - спецпроєкт Еспресо про те, які настрої в американських виборців, що говорять про Україну кандидати та як результати виборів за океаном вплинуть на нас з вами.